17 січня 2025 року відійшов у вічність Мартін Полляк – відомий австрійський письменник, журналіст і дослідник теми історичної пам’яті, що все життя присвятив вивченню складних сторінок історії, зокрема Голокосту та злочинів нацистського режиму.
Однією з останніх його публічних лекцій стала «Довга тінь зловісного минулого – історія, що не має кінця». У цій промові Полляк відкрито розповів про власне непросте родинне минуле – батька-нациста й особистий шлях до осмислення відповідальності за злочини минулого. Він провів паралелі між нацистською ідеологією та сучасними загрозами – ксенофобією, імперіалізмом та мовою ненависті.
Ця лекція стала не лише сповіддю, а й важливим нагадуванням: історія не має кінця, якщо ми забуваємо її уроки.
Нинішня російсько-українська війна є гірким цьому підтвердженням, аналогії до сьогодення вражають.
Я не пам'ятаю, коли вперше зустрівся з Кшиштофом Міхальським (прим.ред. – польський філософ і ректор Інституту наук про людину (Institut für die Wissenschaften vom Menschen, IWM)). Це, мабуть, було наприкінці 1980-х в Інституті, який тоді розташовувався у четвертому районі. Під час однієї з перших наших розмов він делікатно поцікавився моїм минулим.
Він знав, що я навчався у Варшаві та був перекладачем польської літератури. Проте його неабияк вразила моя розповідь про походження: я з родини нацистів. У моїй сім'ї буквально всі були затятими прихильниками нацистської ідеології, які ніколи не зреклися своїх переконань і не висловили жалю за злочини нацистів. Навпаки – заперечували або виправдовували їх, зокрема Голокост і масові вбивства, що відбувалися за їхнього відома, а іноді й за їхньої активної участі.
Мій дід, мій батько, моя бабуся, мій стрийко та решта родини – ми не були винятком. В Австрії та Німеччині таких сімей було багато.
Після війни значна частина австрійського суспільства залишалася міцно пов’язаною з націонал-соціалізмом, великонімецькою ідеологією, що поєднувалася з запереченням Австрії як окремої держави з власною історією та ментальністю, а також глибоко вкоріненим антисемітизмом і антиславізмом.
Офіційна версія стверджувала, що Австрія стала першою жертвою гітлерівської експансії. Але не всі австрійці поділяли цю версію. У моїй родині, як і в багатьох інших, віра в Гітлера та Третій Райх зберігалася доти, доки померли найвідданіші прихильники.
"Ми не австрійці, ми – німці, і будемо завжди пишатися цим", – так звучало кредо моєї родини, яке я чув із дитинства.
Коли померла моя бабуся, на той час я вже навчався у Відні й порвав усі зв’язки з сім’єю. Мій стрийко, молодший брат мого батька, попросив мене приїхати до Амштеттена, де жила родина.
Я поспішив побачити її востаннє. Вона була для мене найкращою бабусею, яку можна уявити, – у дитинстві вона безмежно мене любила і пестила. Але водночас це була вперта сувора жінка, нацистка до глибини душі.
Стрийко зустрів мене біля дверей словами: Sie ist gestorben wie eine deutsche Frau – Вона померла як німкеня. Тоді я зрозумів, що вони не змінили своїх переконань і ніколи не змінять. Заднім числом я запитував себе: що змусило мене піти іншим шляхом, ніж моя родина? Чому я відкинув їхні викривлені уявлення ще в юності? Пам’ятаю, як мати вперше розповіла мені, хто був моїм справжнім батьком – офіцер СС і провідний член гестапо.
Мені тоді було років чотирнадцять – достатньо, щоб усвідомити, що це означає. Вона не розповіла, що саме він робив під час війни. Можливо, сама не знала, принаймні деталей.
Багато цих жахливих подробиць я дізнався вже багато років по тому, коли почав досліджувати його життя – це був тривалий і болісний процес. Коли мати вперше розповіла мені про батька, я був шокований і не знав, як реагувати.
І не було нікого, з ким я міг би поговорити про свої почуття. Тож мені довелося самому впоратися з цією страшною новиною. Це зайняло багато часу, але я якось зумів жити далі – тим життям, яке можна було назвати нормальним.
Як пояснити сильну прихильність моєї родини до нацизму? Без сумніву, їхнє походження та соціалізація відіграли важливу роль. До розпаду Австро-Угорської монархії після Першої світової війни вони мешкали в так званій Унтерштирії (Untersteiermark), Нижній Штирії – словенською Štajersko. Головними містами були Марібор і Целє.
Мій прадід близько 1870 року переїхав із Рейнської області до містечка Тіффе (Tüffe, сучасне Лашко, Laško словенською), де заснував успішний бізнес. Населення було етнічно змішаним: німецькомовна верхівка, яка перебувала в меншості, і словенська більшість, яка з другої половини XIX століття почала вимагати рівних прав. Це спричинило зіткнення двох націоналізмів: пробудженого словенського та пангерманського, що дивним чином зводив у ранг героя "залізного канцлера" Бісмарка.
Цікаво, що Бісмарк насправді відкидав стратегію Großdeutsche (великонімецьку) та підтримував Kleindeutsche (малонімецьку) ідею, через що імператора Габсбургів вважали другом слов'ян, а отже – зрадником німецької справи.
Мій прадід був переконаним великонімецьким націоналістом. Щоб підкреслити це, він посадив перед своїм будинком дуб – символ німецької могутності та панування.
У ті роки в цьому регіоні висадили чимало таких дубів, які з гордістю називали Bismarck-Eichen – “Бісмаркові дуби”, аби показати словенцям, хто є справжніми господарями.
Словенці ж мали своє дерево як національний символ – липу. Коли я вперше відвідав Лашко, був здивований, побачивши, що Бісмарків дуб мого прадіда досі стоїть. Тепер це було величне дерево.
Словенці, здається, мало переймалися його первісним значенням. Наприкінці XIX століття ворожнеча та сутички між двома народами стали звичною реальністю.
Мій прадід мав чотирьох синів. Троє з них, серед них і мій дід, поїхали навчатися до Ґраца. Вони вже з дитинства ввібрали войовничий німецький націоналізм удома та в школі в Целє. У Ґраці вони вступили до німецького студентського братства – Deutsche Burschenschaft під назвою Germania, відомого своїм люто антисемітським і антислов'янським характером.
Ґрац тоді вважався бастіоном перед уявною навалою слов’ян – словенців, хорватів і сербів. Цей настрій проклав шлях для приходу націонал-соціалізму, який утвердився в місті досить рано. Тому згодом Ґрац із гордістю назвали Hauptstadt der Bewegung – “столицею руху” – осередком нацистського руху.
Проте міст, схожих на Ґрац, було чимало. Сутички з сусідами-словенцями, зростання ксенофобії та віра в перевагу німецької раси – усе це формувало атмосферу, в якій виховувалися чоловіки з моєї родини.
До цього додавалося переконання, що німці постійно перебувають під загрозою з боку ворожої більшості, яка нібито прагне позбавити їх важко здобутих прав і позицій. Ці скарги, що звучали дедалі агресивніше, сьогодні здаються знайомими. Адже сучасні праві політики звинувачують мігрантів у тому самому.
З дитинства я чув ці історії про самовизнане мучеництво: ми – справжні жертви історії, зраджені нашими одвічними ворогами – євреями та слов’янами. Вони прагнули нас знищити.
Міф про Dolchstoßlegende – "удар ножем у спину", вигаданий після катастрофи Першої світової війни, залишався живим навіть після Другої світової. Нам добре відомий цей класичний прийом підміни ролей злочинця та жертви. І він так само присутній у сучасній політиці.
Путін та його прихильники постійно заявляють, що вони ніколи не планували агресії – вони завжди лише захищаються від ворогів, які їх оточують. Захід, мовляв, прагне знищити мирну Росію та довершити справу Гітлера. Саме тому він невпинно таврує "вигаданих нацистів", які правлять Україною.
Одночасно він звинувачує Захід у використанні підступних інструментів – таких як ЛГБТ-спільнота та неурядові організації, щоб послабити Росію та її союзників. І, на жаль, він досягає успіху навіть у демократичних країнах. Прикладом є Австрія та зростання популярності ультраправої партії FPÖ (Freiheitliche Partei Österreichs).
Як це пояснити? Майже 80 років після закінчення війни – як можливо, що настільки потужні відлуння націонал-соціалізму залишаються глибоко вкоріненими й здаються привабливими для дедалі ширших верств суспільства навіть після стількох років?
Чому люди, які живуть у мирні часи в демократії з усіма її перевагами, прагнуть знищити цю саму систему, намагаючись відродити ідеологію та методи минулого? Адже саме це вони й роблять. Мова ненависті, ксенофобія, расизм, думки про перевагу панівної раси, захоплення сильною рукою – Führer'ом, який править залізним кулаком, знову набирають силу, ніби нацизму ніколи й не було. І це відбувається не лише в Німеччині й Австрії, а й у країнах із глибоко вкоріненими демократичними традиціями.
Чому? Це ознака якогось колективного забуття? Чи винні ми, діти нацизму, виховані в тіні його зла? Чи ми щось занедбали? Чи ми вважали, що демократія буде достатньо сильною, щоби протистояти натиску реакційних і фашистських ідей та рухів без нашої активної боротьби?
Іноді я питаю себе: чи могли б члени моєї родини стати прихильниками Путіна? Я не можу цього виключити.
Вони були переконані, що демократія – це отрута, і лише сильний правитель може нас урятувати. Після Першої світової війни більшість членів моєї сім’ї покинула Штаєрско (Нижню Штирію), де вони за одну ніч стали громадянами другого сорту. Тепер пригноблені словенці стали господарями, що було для німців травматичним досвідом.
Результатами стали глибоке відчуття фрустрації та переконання, що історія обійшлася з ними несправедливо. Вони вважали своїм обов’язком повернути собі землі та провідні позиції не лише у Штаєрску, а й по всій Європі.
Мій батько, як і його батько та дядьки, навчався у Ґраці й вступив до німецького студентського братства Germania, яке після війни стало ще радикальнішим.
У 1931 році він приєднався до нацистської партії (NSDAP) й одночасно до СС. Тоді це була досить невелика організація головорізів, завжди готових до вуличних сутичок зі своїми політичними опонентами – соціалістами, комуністами, християнськими соціалістами чи навіть поліцією.
Пиятика та дуелі були невід’ємною частиною життя братства.
Одним із університетських товаришів мого батька та його напарником по альпіністському клубу був Ернст Кальтенбруннер – згодом начальник Головного управління імперської безпеки (Reichssicherheitshauptamt, RSHA) та один із головних виконавців Голокосту.
Історичні паралелі завжди потребують обережності, але події того часу певною мірою нагадують те, що відбувається сьогодні: зростання агресії в політиці – у словах і вчинках.
Готовність атакувати політичного опонента не лише словами, а й фізично – бити або навіть убивати.
У цьому сенсі Путін та його послідовники виглядають як тривожні провісники. Для них цілком нормально усувати опонентів найбрутальнішими методами.
І це небезпечний приклад для наслідування іншими.
Після так званого аншлюсу 1938 року мій батько отримав посаду в гестапо у Ґраці. Він здавався ідеальним кандидатом: переконаний нацист, випробуваний членством у СС, яке було оголошене незаконним у 1933 році.
Він навіть відсидів у в’язниці за антиавстрійську діяльність – так само, як і мій дід. Цей факт став додатковою рекомендацією для його кар’єри в гестапо, СС та СД – розвідувальному управлінні СС.
Після служби в Ґраці його перевели до інших німецьких міст.
У січні 1941 року його відправили до Лінца, де він став виконувачем обов’язків начальника гестапо – важлива посада.
Гітлер провів кілька років у Лінці – місті, з яким був сентиментально пов’язаний. Адже саме там він ходив до школи – хоч і без особливих успіхів.
Одним зі шкільних товаришів Гітлера в середній школі в Лінці був мій покійний вітчим Ганс Полляк, який добре його пам’ятав. Мій вітчим теж був нацистом.
Обов’язки мого батька як начальника гестапо були різноманітними.
Він відповідав за виконання нацистських законів проти примусових робітників і так званих ворогів рейху, а також, звісно, проти євреїв. Жодна справа не була для нього надто незначною, щоб її проігнорувати.
Мій друг-історик під час досліджень натрапив на трагічну історію старого чоловіка, який жив поблизу Штайра.
Цей чоловік був єдиним євреєм у селі. Макс Горґе – так його звали – народився 1868 року в Богемії, а згодом переїхав до Австрії, де працював ткачем. Після виходу на пенсію він залишився жити в Гафлінці.
Бідний старий, який ледве зводив кінці з кінцями, але нацисти не оминули його увагою.
У документах Горґе мій друг знайшов лист, підписаний моїм батьком, у якому той вимагав від місцевої влади реєструвати та повідомляти про всіх євреїв без винятку.
На початку 1942 року Горґе відправили до Відня, а звідти, ймовірно, до табору смерті. Але перед тим його ув’язнили на два тижні за те, що він не додав до своїх документів обов’язкове ім’я «Ізраїль», яке нацисти примусово вписували всім єврейським чоловікам.
Чи вижив би Горґе без втручання мого батька? Я сумніваюся. Але річ не в цьому. По суті, мій батько підписав йому смертний вирок.
Чи варто заглиблюватися в такі, здавалося б, «малозначущі» випадки, коли йдеться про масові вбивства мільйонів у таборах смерті чи на полях розстрілів у Східній Європі?
Правда в тому, що мій батько був причетний і до масових убивств – власними руками. Але я вважаю, що ми повинні розглядати і такі окремі випадки, як історія пана Горґе. Адже саме вони створювали ґрунт і дух, які призвели до більшого жаху.
Ніхто не змушував мого батька вступати до гестапо та СС. Він зробив це добровільно, чудово розуміючи, що від нього вимагатимуть.
Він міг обрати інший шлях – наприклад, стати юристом, як його батько та стрийко. Вони теж були причетні до злочинів, але не такого масштабу.
Чому ж він обрав цей шлях? Я часто ставив собі це запитання, але так і не знайшов задовільної відповіді.
Безумовно, його глибоке занурення у вбивчий нацистський режим було зумовлене вихованням. Але це не знімає з нього провини.
Він знав, що робить. Він вивчав право і вмів відрізняти добро від зла.
У Лінці мій батько познайомився з моєю матір’ю, яка тоді була одружена з Гансом Полляком, чиє прізвище я ношу. Це була складна історія.
Коли я народився у травні 1944 року, моя мати все ще була одружена з Полляком. Лише на початку 1945 року вона розлучилася з ним, щоб вийти заміж за мого біологічного батька – доктора Ґергарда Баста.
Це було не наймудріше рішення, враховуючи, що війна була програна, а мій батько незабаром потрапив до списку військових злочинців.
Але перед цим його кар’єра в гестапо раптово обірвалася у листопаді 1943 року.
Як начальника гестапо його запросили на полювання неподалік концтабору Маутгаузен. Під час полювання він випадково застрелив хлопчика, який правив возом. Здавалося б, офіцер високого рангу в гестапо та СС міг би відбутися лише доганою. Але в таких питаннях нацисти були суворими.
Його віддали під суд і засудили до чотирьох місяців ув’язнення, якого він, втім, не відбув. Замість цього його відправили на фронт, де він очолив Sonderkommando однієї з айнзацгруп – спеціальних каральних загонів, які мали «зачищати» території за лінією фронту, знищуючи євреїв, партизанів та інших «ворогів рейху».
Простіше кажучи, командував ескадроном смерті.
Цей нещасний випадок на полюванні під Лінцом став переломним моментом у його житті. До того часу мій батько був так званим «злочинцем за столом» (Schreibtischtäter) – виконавцем наказів, який убиває бюрократією. Тепер він став безпосереднім виконавцем злочинів.
Чи є між цими ролями різниця? Я не впевнений. Адже, наскільки нам відомо, Адольф Ейхман ніколи не вбивав власноруч. І все ж він був відповідальний за смерть мільйонів.
Мій батько зустрів своїх підлеглих зі спецкоманди у липні 1944 року поблизу Білостока в Польщі.
Це стало для мене неприємним відкриттям. Я знав, що він служив у Польщі – країні, з якою я маю глибокий зв’язок. Я вивчав польську літературу у Варшаві й досі вважаю Польщу своєю другою батьківщиною.
Вперше я поїхав до Польщі лише через двадцять років після того, як мій батько прибув туди з цілком іншою метою.
У Білостоці Sonderkommando 7A, відоме також як Sonderkommando Bast – назване на честь мого батька – взяло групу літніх поляків у заручники та рушило з ними до Варшави. Вони розбили табір за межами міста, де саме вирувало Варшавське повстання.
Під час своїх досліджень я знайшов документи, які пролили світло на роль мого батька. Його відправили зі своїми людьми до міста, озброєних і в цивільному одязі, з наказом – як він сам висловився – ліквідувати всіх, кого вони зустрінуть: беззбройних цивільних чи повстанців, чоловіків і жінок.
Милосердя не було.
Чи сліпо він виконував накази? Це лише частина правди. Як командир айнзацгрупи він був практично сам собі господар.
Тож чому він це робив? Знову ж таки, я ніколи не знайшов задовільної відповіді.
Чи існує вона взагалі? Це питання виникає у більшості збройних конфліктів.
Чому люди так легко перетворюються з пересічних громадян – як описує історик Крістофер Браунінг – на безжальних убивць, переконаних, що вони чинять правильно і служать справедливій справі? Вони катують і вбивають без докорів сумління.
А коли конфлікт закінчується, вони повертаються до звичайного життя – як батьки, чоловіки.
І суспільство, здається, не має особливих проблем із їх реінтеграцією. У багатьох випадках вони безперешкодно повертаються до своїх колишніх професій – лікарів, юристів, інженерів, ремісників.
Суспільство потребує їх.
Після тотальної моральної катастрофи Другої світової війни ми були впевнені, що людство засвоїло урок. Що такі злочини більше ніколи не повторяться. Що злочинці надовго залишаться ізгоями.
Nie wieder – «ніколи знову» – стало універсальним гаслом. Але, як ми знаємо, воно виявилося короткочасним.
Знову ми безпорадно спостерігаємо, як зло набирає силу – в Європі й більшості інших частин світу.
І ми кажемо собі, що нічого не можемо вдіяти. Що наші руки зв’язані. Що ми приречені бути вічними пасивними спостерігачами.
Але чи не є це просто зручною відмовкою?
Я не можу й не буду судити інших.
Але я знаю, що як син злочинця я не маю права обирати цю, здавалося б, комфортну позицію.
Багато хто каже, що час забути. Дати минулому спокій. Чому знову й знову ворушити ці жахіття? Коли це нарешті скінчиться? Хіба молодше покоління не має права жити без цього тягаря?
Можливо.
Але я вважаю, що ми маємо також обов’язок пам’ятати. Одне не виключає іншого. Дивитися вперед, але не забувати минуле – хоча б для того, щоб зберегти пам’ять про жертв. І – так само – пам’ять про злочинців та їхні злочини.
Багато жертв зникли безслідно – безіменні, без обличчя. Їх спалили в печах таборів смерті або кинули в ями, аби навіки стерти їх із пам’яті.
Я написав книгу під назвою Contaminierte Landschaften – «Отруєні пейзажі», у якій досліджую цю тему.
І під час роботи над книгою про мого батька я також натрапив на ці місця. У Польщі та Словаччині, де служив мій батько зі своїми людьми, я знайшов численні такі місця – здебільшого безіменні. Місця, де лежать убиті.
«Лежать» – це не зовсім правильне слово. Катам було байдуже навіть до поховання. Вони просто присипали тіла землею. У деяких випадках вони не потурбувалися й про це.
Декого ексгумували невдовзі після вбивства. А інших ніколи не знайшли. Точніше, ніколи й не шукали. Їх залишили там, у прихованих куточках землі – без сліду могили, без каменя, без хреста чи єврейської мацеви, які могли б змусити перехожого зупинитися й замислитися: тут лежать люди.
З Польщі мого батька з його людьми відправили до Словаччини – придушувати повстання проти фашистського режиму, яке спалахнуло у серпні 1944 року. Тоді Словаччина була союзником гітлерівської Німеччини.
У Словаччині я знайшов багато «отруєних пейзажів», які залишили по собі люди мого батька. Вони прибули туди з єдиною метою – полювати. Буквально полювати – на євреїв і партизанів.
Мій батько був пристрасним мисливцем і чудово почувався в горах.
Під час досліджень я натрапив на епізод, що стався у горах неподалік містечка Ожумберок у Центральній Словаччині.
У маленькому селі під назвою Вулі члени спецкоманди 7A знайшли групу євреїв, які переховувалися в хатині бідної селянки. Мій батько наказав їх розстріляти. Разом із жінкою, яка дала їм притулок.
Згодом місцеві мешканці ексгумували їхні тіла, ретельно записавши всі знайдені рештки – тіла та одяг, бо не всіх загиблих вони знали.
Коли книгу про мого батька було видано чеською мовою, я отримав листа з Праги від жінки. Вона розповіла, що серед загиблих була її рідня: молода пара з двома дітьми, які залишилися безіменними. Це були її родичі – дядько Єно Корн, аптекар із Банської Бистриці, його дружина та двоє дітей. Вона додала до листа фотографію свого дядька – молодого гарного чоловіка.
«Я рада, – писала вона, – що після стількох років нарешті дізналася, що з ними сталося».
І саме в цьому полягає суть.
Спроба повернути хоча б деяким безіменним жертвам їхні обличчя та імена. А можливо, навіть частину їхньої історії. Адже злочинці зробили все, щоб вони зникли назавжди. Щоб їх стерли з пам’яті, наче їх ніколи й не існувало.
Ми не маємо цього дозволити. Ніколи.
Два роки тому мене запросили до містечка Вінненштеттен у Південному Бургенланді, неподалік кордону з Угорщиною та Словенією, виступити на відкритті пам’ятника 29 єврейським примусовим робітникам, яких убили там незадовго до кінця війни. Їхні тіла кинули в яму на околиці містечка, в місці, яке місцеві називали Arsplatz – «місце падла». Так вони здавна звали місце, де ховали хвору худобу.
Чому саме там, а не деінде, де немає такого жахливого минулого? У цьому був задум. Вбивці прагнули позбавити жертв людяності навіть після смерті.
Такі місця масово трапляються в Польщі, Україні та інших країнах. Часто їх можна знайти на сміттєзвалищах – не лише для того, щоб приховати тіла, але і щоб показати повну зневагу до них. У літературі ці місця називають не-місцями (non-places).
Коли я виступав у Вінненштеттені, я запитав: чому місцева влада так довго чекала, щоб ушанувати жертв? Минуло понад 70 років.
Відповіді я не отримав.
Друг, який живе там, розповів, що він і ще багато хто роками вимагали встановити пам’ятник – камінь, меморіальну дошку, хоч щось. Влада відмовлялася. «Для чого? Кому це потрібно? Хіба не краще забути?»
Зрештою вони погодилися – неохоче. Можливо, на них хтось натиснув «згори».
Але повернімося до історії мого батька, яка стала початком усіх цих роздумів. У березні 1945 року спецкоманду 7A відкликали зі Словаччини для розформування в чеському Брно. Мій батько поїхав до Лінца, де тоді жила моя мати з моїм вітчимом Гансом Полляком.
У березні 1945 року мати розлучилася з Гансом Полляком, щоб одружитися з моїм батьком. Це був не найкращий час для початку нового життя. Війна фактично була програна. Третій Рейх, якому мій батько служив так віддано, валився. Росіяни наступали стрімко.
Як і багато його товаришів із СС та гестапо, мій батько потрапив до списку воєнних злочинців і перейшов на нелегальне становище.
Але мене дивує одна річ. Чому високопосадовці СС та гестапо не підготувалися до поразки, яку навіть найзатятіші фанатики мусили передбачати?
Мій батько навіть не мав фальшивих документів, коли пішов у підпілля. І таких, як він, було чимало. У нього були деякі заощадження – долари. Але більше нічого. Ні цивільного одягу. Ні паперів.
Дружина молодшого брата мого батька розповіла мені, що вона пішла в Лінці до офісу реєстрації біженців із Судетів і потай викрала там чистий бланк посвідчення особи. Вона віддала його моєму батькові. Він заповнив документ на вигадане ім’я – ніби він був робітником із Кршко, маленького містечка неподалік Лашка, звідки походила наша сім’я. Після цього він сховався в горах, які знав так добре.
І навіть деякі з найвищих нацистських чиновників, як виявилося, не зробили жодних серйозних приготувань для втечі. Ернст Кальтенбруннер, приятель мого батька з Ґраца і згодом начальник Головного управління імперської безпеки (Reichssicherheitshauptamt), переховувався в мисливському будиночку біля Альтаусзеє. Там його за кілька днів вистежили й заарештували американські солдати.
Кальтенбруннер був дуже високим, із витягнутим обличчям, яке нагадувало кінське, усіяне шрамами від дуелей, які він вів ще студентом. Його було легко впізнати.
Мого ж батька не схопили. Він постійно змінював місце перебування. Австрія, щойно звільнена від нацистського режиму, потопала в хаосі. Майже всі структури були зруйновані. Стара влада зметена. Потрібно було створювати нову. А це був повільний процес.
Спочатку пошук затятих нацистів для судового переслідування здавався справою серйозною. Але ентузіазм швидко згас. Особливо в Австрії – навіть більше, ніж у Німеччині. Так звана денацифікація не була популярною серед більшості австрійців. Адже багато хто підтримував режим – активно або ж пасивно, залишаючись співучасниками своєю бездіяльністю.
Ми всі знаємо ці кадри з Гельденпляц у Відні – площі Героїв, заповненої радісним натовпом, коли Гітлер 15 березня 1938 року оголосив про аншлюс – приєднання Австрійської Республіки до нацистської Німеччини.
Були й суто практичні причини небажання карати нацистів, заплямованих злочинами. Розорена країна потребувала спеціалістів: лікарів, юристів, чиновників – а це були переважно нацисти. Здавалося, простіше залишити їх на посадах, ніж шукати їм заміну – навіть якщо нові кандидати були переконаними антинацистами. Але багато з них загинули в концтаборах. Інші емігрували й тепер вагалися повертатися.
Антисемітизм усе ще процвітав. І, як ми бачимо сьогодні, знову набирає силу. Це катастрофа для нашої країни.
Мій батько переховувався два роки. Спочатку в Австрії, потім подався у Південний Тіроль, де знайшов притулок і роботу в багатого фермера.
Усі знали, що він не був лісорубом, за якого видавав себе. Його зраджували шрами від студентських дуелей на обличчі.
Але нікому не було діла. Тоді Південний Тіроль був своєрідною «сірою зоною», нічийною землею.
Лише багато років по тому я дізнався, що батько платив фермеру доларами, щоб той зберігав його таємницю. Мати розповідала, що в 60-х роках цей фермер зв’язався з нею. Він пропонував їй викупити частину тих золотих монет як «пам’ятку». Але вона не зацікавилася.
У березні 1947 року мій батько планував повернутися до Австрії – в Інсбрук, де мали зустрітися ми з матір’ю, щоб разом утекти далі – до Латинської Америки, до Парагваю. У нього вже були необхідні документи – їх пообіцяв або вже видав Червоний Хрест.
Він дістався аж до перевалу Бреннер – кордону між Італією й Австрією. Там він найняв місцевого молодого провідника, щоб той переправив його через суворо охоронюваний кордон уночі.
Але цей молодий тіролець, підозрюючи, що в рюкзаку мого батька захована частина легендарного нацистського золота, застрелив його. Потім сховав тіло в бункері неподалік кордону.
У рюкзаку ж не було ні золота, ні коштовностей. Тільки одяг і дрібниці без жодної цінності.
Тіло знайшли лише через кілька тижнів.
Минулого року я отримав із австрійської поліції справу про це вбивство на перевалі Бреннер у березні 1947 року.
В мого батька вистрелили тричі. Два постріли – в обличчя. Один – у груди.
Деталі, яких я не хотів знати. Але так уже буває з історіями, які не мають кінця.
Його життя, наповнене насильством, завершилося злочином.
І ось сьогодні ми знову стикаємося зі зростанням насильства й грубої сили. Так, можливо, в іншій формі. Але паралелі очевидні.
Демократична Європа, здається, зовсім до цього не готова. Люди, як і раніше, воліють заплющити очі й затулити вуха.
Це може стати фатальною помилкою.
Публікацію підготував Андрій Гриниха
21.02.2025