Спадщина

В сіні Федька Задорожного семеро челяди. Він господар і Домка господиня та й пятеро дітей. А поля в них стільки, що парою коней за один тиждень добре обореш та засієш. Та не в тому діло — скільки є поля; багато важніша річ — хто на цьому полі працює. Адже в Терентія втроє стільки поля, що у Федька, одначе Терентиха така ґаздиня, що в неї діти завжди голодні, подертими ліктями світять і до робіт такі охочі, як саме жидівська наймичка чи циганська кума-сваха. Терентієві кожна робота в руках увлечеться, аж нудно глядіти, коли він щонебудь у полі робить, або по обійстю сновигається. Він чалапає по світу наче деревянимн ногами, десять разів чіхається за правим ухом і заки розкивається до будьякої праці, то сонце вже на половині неба, або ще хто інший вже давно забув би про довершене діло й в десятій роботі руки в його горіли б від зусилля. Та Терентій коли-неколи здогадається і на часок рване до праці та начеб йому хто ноги підкосив, знову байдуже влече нога за ногою.

— Тож то й наїшся хліба за цими руками! І голова тебе не буде боліти, що ти дармо не проциндрив робочого дня. Славися ґаздо та й робітнику!

Дехто знову повідає, що вже з уродження є роботящі та ліниві люди. Може воно й правда... Треба б Терентієву рідню до гальопу зібрати, то виявилося б справжнє діло, хто має правду. Воно й дісно добираються до себе два сліпі коні, і тоді один тягне на вісьта, а другий на гайта. Це так у праці Терентій і Терентіїха.

Зате у Федька вся челядь рука в руку працює. Як голова рідні, Федько, постановить, так і завжди всі роботу виконають. Ані понад силу, ані понад міру, лише саме в потребу. Був же у Федька його дід Яким, що завжди одне мовив. І ця його правда назавжди залишилася в хаті Федька Задорожного. Вона стала дороговказом і вимогою життя Федькової сіні. Це велика спадщина по діду Якимі, який всі літи та й свого сина Федька в цій мудрості виховав. Умираючи, він не залишив своїм рідним великого майна, лише те все, що сам мав по своїх батьках і переказав своїм унукам спадщину по своїх родичах. Це був зміст його довгого життя і в цьому бажав найкращої долі своїм сиротам. Усі люди в селі знали, що дід Яким буде мати легку смерть, бо він і за свого життя для кожного був приязний, любив бідного порятувати, помогти сусідові, нікого не скривдив, та що вже він не жалував ніколи з праці своїх рук, про це й згадувати не треба. Він не міг кращої спадщини залишити своїм дітям. То інший батько мозолиться продовж усього свого життя, щоб іще одну скибу дотулити до своєї ріллі, ще зі дві приховати тварини в стайні, або сад чи пасіку розвести, а дід Яким і одне й про сад та пасіку теж не забув. На пильні до праці руки замало в господарстві робіт у полі.

А рік же довгий довженний. Від старого до нового року предовженні дні. Вправді друга половина зими птахою пролетить, бо в радощах очі кується перших весняних днів, а сама весна й жайворонка оббіжить, — серце вогнем горіє золотом земля прокидається зі сну й срібними лемешами дає краяти свою грудь.

— Забувається усяке горе, терпіння, сум і смуток щезає з душі. Співом пастушків заповнюються межі і вигони, із батога весело плугатар стріляє, як їде заорювати вперше свою рідну, кохану земленьку. А пак у поті чола крапиться порепана рілля, і пяніє пахощами буйних хлібів і безліччю бджільної корми. Сади червенню пробиваються крізь свою зелень і ворожать добрий врожай для свого господаря. — Тоді ти, людино, про сон і відпочинок забуваєш. Тобі пане, добрий господарю нове щастя в твої від труду та праці мозолями порепані долоні зсипається за твою дбайливість і довге стояння та витривалість у твердому завзяттю.

Оце й дід Яким був таким господарем. Він ніколи не хворів і про жодну недугу слуху не слухав. А, коли старечість впивалась його кровю, то він і тоді не піддавався. Він до останньої години дужим себе держав. І, як надходив кінець його дороги, то він без зайвих слів, лементу чи зойку, приготовившись у далеку заземську путь, прикликав усю рідню до себе, із кожним зокрема щиро розпрощався та всім разом у спадщині залишив:...

— Памятайте та з роду в свій рід передавайте оці великі слова: Хто не любить праці та від її відтягається, — цього Бог завжди карає.

[Голос Підкарпаття, 03.01.1942]