В. А. Моцарт «Весілля Фігаро», Баварська Staatsoper
Українська співачка Ольга Кульчинська, родом з Волині (Рівне), випускниця Київського інституту музики ім. Р. М. Глієра, Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського розпочала оперну кар’єру на сцені Большого театру. Паралельно виступала на престижних європейських сценах Gran Teatre del Liceu Барселони, Opernhaus Цюріха, Dutch National Opera Амстердама. До її репертуару належать партії Джульєтти з «Монтеккі і Капулетті», Норіни з «Дона Паскуале», Мюзетти з «Богеми», Джильди з «Ріголетто», Адіни з «Любовного напою», Ілії з «Ідоменею», Церліни з «Дон Жуану», Сюзанни з «Весілля Фігаро».
Ольга Кульчинська володіє розкішним голосом, великим регістровим, теситурним, тембровим потенціалом. Її професійне відчуття стилю, сценічний артистизм, вишуканість і щирість втілених характерів швидко помітили західні імпресаріо. Після двох поспіль перемог на міжнародних конкурсах Франціско Віньяса (перша премія, Барселона) і «Опералія-2016» у Мехіко, українка була запрошена відразу на головну партію найпрестижнішим оперним театром світу – Баварською Staatsoper.
Весілля Фігаро: Сюзанна – Ольга Кульчинська, Фігаро – Алекс Еспозіто
Дебют Ольги Кульчинської в опері «Весілля Фігаро» В.А. Моцарта – подія, якою може пишатися і Україна, і Баварія. Співачка блискучо втілила нетрадиційний образ Сюзанни у новій радикальній продукції видатного німецького режисера Крістофа Лоя. Цілісний образ дотепної, суверенної, життєрадісної служниці замінила суперечлива, меланхолійна, розгублена напередодні весілля Сюзанна, яка одномоментно переживає радість і смуток, сміється і плаче, метушиться, щоб розрадити напругу, і завмирає від жалю і безвиході, адже серцю не розкажеш.
І все тому, що, на думку режисера, вона, очевидно, таємно закохана у Ґрафа. У день перед весіллям вона прагне позбавитися цього амурного конфлікту і одружитися з Фігаро, якого теж кохає. Питання, як жити далі з майбутнім чоловіком в атмосфері недовіри і ревнощів, як протистояти чарівності досвідченого бабія Ґрафа, та ще й у виконанні такого універсального майстра як Крістіан Ґерхахер, залишаються у фіналі відкритими. Комедія божевільного дня, у якому Моцарт с Да Понте не випадково зробили саме Сюзанну центром інтриги любовного «трикутника», обертається напруженою психологічною драмою жіночого серця.
Завжди вважалося, що Сюзанна у своїй знаменитій арії Deh vieni non tardar звертається до Фігаро, хоча двоїста ситуація передбачена вже самим Моцартом. Молода наречена, перевдягнута у плаття Ґрафині, співає арію напередодні зустрічі з Ґрафом, і мріє. Ситуація хоч і лірична, але типова для opera buffa, а у героїні справжні сльози на очах… Передісторія стосунків Сюзанни і Ґрафа невідома, але її небезпечні наслідки дають взнаки у день весілля. Крістоф Лой трактує цей день не божевільним, а доленосним, вирішальним для її майбутнього. Важливість моменту підкреслена як на сцені, так і в оркестрі.
Глядач відчуває себе спантеличеним, коли шалені темпи, задані грецьким дириґентом Константіносом Харідісом, раптом натикаються на стоячі фази, зупинки, які немов вибудовують високі мури на шляху героїв до щастя. Крім того, такі тривалі генеральні паузи оркестру зупиняють дію. Яка мета такої нетипової оркестрової інтерпретації моцартівської партитури? Можливо, і співакам, і глядачам надається шанс перевести подих, подумати, проаналізувати ситуації під іншим кутом зору?
Кристоф Лой прагне так заплутати клубок протиріч, накопичений героями протягом життя до весілля, що за один день не розкрутити. Він наче натякає: потрібно пройти, як мінімум, пів-життя після весілля, щоб зрозуміти сенс кохання. Режисер пропонує глядачам налаштуватися на його альтернативну, розтягнуту в часі, нетипову для opera buffa стратегію подій. Головне, вловити його логіку, яка слідує індуктивним шляхом. Адже будь яка індукція ґрунтується на обмеженому об’ємі спостережень за повторюваними явищами (у даному випадку – за сценічними ситуаціями, відображеними в декораціях), смисл яких не відразу стає очевидним.
Весілля Фігаро: Сюзанна – Ольга Кульчинська, Фігаро – Алекс Еспозіто. Ґраф Альмавіва – Крістіан Ґерхахер
На сцені увага прикута до звичайного театрального атрибуту – дверей, які поступово збільшуються від мініатюрних до велетенських розмірів. Для мене цей оптичний трюк став своєрідним знаком входу до лабіринту непростих людських взаємин. Що означає для Сюзанни простір «по той бік» потаємних дверей? Постійний партнер режисера, сценарист Йоганес Лайякер інсталював напроти дверей у кімнати Ґрафині і Сюзанни мультифункційний об’єкт, який теж пропорційно зростає ‑ придворна сцена-подіум з пейзажами «під Ватто», імітацією вікна для втечі Керубіно, розкішною колекцією взуття Ґрафині, тощо.
Глядачі немов потрапляють разом з героями в орбіту пригод у стилі «Аліси в країні чудес» Льюїса Керолла, або амурних каверз героїв епістолярного роману сучасника П. Бомарше і В. А. Моцарта Шодерло де Локло «Небезпечні зв’язки» (ориг. Les Liaisons Dangereuses). До речі, інтриги роману дворянського декадансу напередодні кінця ери французького абсолютизму конгеніально театралізовані й екранізовані британськими режисерами Крістофером Хемптоном і Стівеном Фрірзом (з зірковим ансамблем акторів Джоном Малковичем, Ґленн Клоуз, Мішель Пфайер). Саме ці паралелі наштовхнули мене на розгадку режисерської ідеї Крістофа Лоя.
З легковажних інтриг Ґрафа Альмавіви виростає грандіозна історія про подвійне життя аристократів і слуг. Їх вибухові взаємини на межі нервового зриву і меланхолії розпалювали соціальні конфлікти передреволюційної Європи. Остання опера Моцарта «Милосердя Тита» теж не уникає критики абсолютизму, а у «Весіллі Фігаро» служник є суперником Ґрафа не тільки в амурних справах. Втім, соціальна роль Фігаро не цікавила режисера. Фігаро Лоя, як і його мати Марцеліна, переживають разом життєвий екзамен на атестат зрілості подібно до героя Бенджаміна Бреддока (Дастін Гоффман) з голлівудського фільму «Випускник» (ориг. The Graduate).
Однак процеси дорослішання Фігаро і Мерцеліни аж ніяк не пов’язані з віком. Мета Лоя – увиразнити лірико-психологічну лінію їх стосунків. Тому режисер дозволяє собі втрутитися у партитуру Моцарта і поміняти буффонну арію підстаркуватої Марцеліни «Козлиха і козел» (Der Ziegenbock und die Ziege) на лірико-філософську пісню-сповідь з фортепіанним супроводом «Вечірнє почуття до Лаури» (Abendempfindung an Laura, KV 523). Пізній твір Моцарта, котрий вважається провісником жанру романтичної вокальної мініатюри, прекрасно озвучила висококласна меццо-сопрано Анна Софі фон Оттер.
Комедійно-інфантильний образ Фігаро ‑ «дорослої дитини» ‑ представив знаменитий італійський баритон Алекс Еспозіто. Його вокальна майстерність захопила мене вперше на фестивалі Дж. Россіні у Пезаро. У мюнхенській постановці співак розкрився як неперевершений актор, завдяки якому фантастично спрацював оптичний ефект сценічних декорацій.
Весілля Фігаро: Фігаро – Алекс Еспозіто.
На фоні збільшених дверей герої пропорційно зменшуються. Подібні казково-іронічні метаморфози планували і постановники балету «Аліса у країні чудес» (копродукція Королівського балету Лондону і Національного балету Канади, хореограф Крістофер Вілдон, композитор Джобі Талбот). Втім варіації ірландського режисера Боба Кровлі з дверима і Алісою різних розмірів не досягли й десятої долі того ефекту, який вдалося втілити Йоганнесу Лайекеру.
Велетенський Фігаро під увертюру буквально пробиває дах інтер’єру глядацького залу Баварської опери – тільки не справжнього, а його імітації в зменшенні. Усередині цього «театрику в театрі» маріонетки під увертюру розігрують історію «трикутника» Фігаро-Сюзанни-Альмавіви. На початку герої набивають собі лоба через низькі проходи дверей. Вони завеликі для свого помешкання. Потім непомітно меншають і під кінець досягають міні-розмірів іграшкових чоловічків, менших за маріонеток з увертюри. У розкішних платтях (Клаус Брунс) Сюзанна і Ґрафіня нагадали мініатюрні порцелянові статуетки епохи рококо.
Крихкість персонажів перед велетенським масивом «дверей-проблем» ‑ квінтесенція постановки Крістофа Лоя. Комічні секвенції навколо форматів людей і предметів приховують трагічний підтекст, страх, який непомітно охоплює людину-маріонетку в руках всевладного Еросу. За велетенськими дверима героїв очікує моторошне невідоме. Тому неоднозначним видається німий жест переляку Фігаро, що обрамлює весь спектакль. І справді, в день весілля з Фігаро відбуваються неймовірні повороти долі: Марцеліна і Бартоло впізнають у Фігаро свого сина Рафаелло. Побічні ролі батьків Фігаро виконали знамениті майстри оперної сцени – вище названа шведська меццо-сопрано Анна Софі фон Оттер і італійський бас Паоло Бордоньяд. Фігаро знаходить батьків, потрапляє на вищий соціальній щабель, але ризикує втратити кохану через владного суперника, страждає від ревнощів, втрачає довіру до коханої. Фігаро так ніколи і не переконається, що остаточно відвоював Сюзанну в обдуреного Ґрафа. А Ґрафу вже не вперше вибачатися у Ґрафині. Другий жіночий образ втілила у новій постановці чарівна італійська сопрано Федеріка Ломбарді. Її меланхолія зрозуміла: жінка знає, що хитрощами не повернути серце Ґрафа, але продовжує його кохати… адже серцю не розкажеш.
Весілля Фігаро: Сюзанна – Ольга Кульчинська, Ґраф – Крістіан Ґерхахер
У заплутаній круговерті особистісних амурних стосунків згідно задумці режисера Сюзанна займає доцентрову позицію у драматургії спектаклю. Всі події закручуються через неї і відбуваються навколо неї. Однак у тому й інтрига, що цей центр – жіноче серце, позбавлене стабільності, наповнене смутком. Наречена напередодні весілля розгублена. Її рішучість, радість, наснага оманливі. Суть її образу, як і самого «божевільного дня» у версії Лоя розкривається як драма роздвоєного серця.
Напевно, Крістоф Лой не заперечував би перейменувати «Весілля Фігаро» на «Весілля Сюзанни». День весілля австрійці невипадково називають Hochzeit (з нім. ‑ «високий час»). Він стає переломним моментом у житті і свідомості не тільки Сюзанни, а й кожного персонажа. Під кінець спектаклю вистрілює не стріла амура (це сталося ще до початку подій), не чеховська рушниця, а ratio, мозок, який весь час безнадійно намагався втримати контроль. Небезпечна «вибухівка» спрацювала, не розрахувавши відстані. Легковажна гра розпалила справжнє почуття як у Ґрафа, так і в Сюзанни. Невимовне питання кожного з персонажів ‑ «а що ж далі?» ‑ під кінець вистави наче застигає у повітрі. Режисер спонукає глядачів замислитися над тим, що очікує Сюзанну після весілля? Адже Ґраф і Фігаро у майбутньому завжди будуть поряд.
Наприкінці вистави пригадалося, як в одному інтерв’ю Ольга Кульчинська, оглядаючи перспективи європейської кар’єри, зауважила: «найстрашніше», що закордоном відразу доведеться співати разом з насправді зірковими партнерами. І ось цей час настав. Її успіх не ховається за великими дверима, як таїна серця Сюзанни. Він реальний і очевидний. Блискучий дебют здійснився у сузір’ї кращих з кращих (Алекс Еспозіто, Крістіан Ґерхахер, Анна Софі фон Оттер, Паоло Бордонья), до того ж, на сцені, яка займає провідне місце у світових оперних рейтингах – Баварській Staatsoper. Про плани на майбутнє, про режисерів, виконавців, з якими хотілося би попрацювати в наступних постановках, Ольга Кульчинська обіцяє поділитися у наступному інтерв’ю.
Foto: Bayerische Staatsoper, ©Wilfried Hösl
31.12.2017