І.
Перемащений Петро.
Побудували зелїзницю. Свище мара пoзa село і в день і в ночи, возить... Усякі дочасні добра возить, навіть кістяну муку до управи землицї святої і різні машини зелїзні до ораня, сїяня, молоченя розвозить, — хоч, правду сказати, тоті машини вже були у нашого небіщика ґрафа ще давнїйше і цїлими купами того зелїзища он там в дворі на дощи ржавіє не знати на яку память. Лейба тепер того не вживає, у него товар живий лїпше поплачує.
Свище мара по за село і в день і в ночи, їдуть в тих возах і пани, й жиди, і купцї, і різні пройдисвіти аґенти, їдуть навіть наші воли, корови, ба й свинї наші їдуть, a ми тілько дивимо ся на се та й питаємо: якій нам з того хосен? Хиба тілько, що позісталий ще в селї хвостище вилїзе на шини та пожиє смерти, або, що одному-другому сполошать ся під мостом калїчища, як біда зашумить, загудить, поломлять телїгу і самі карки покрутять... Давнїйше хоть копу жидів відвіз на ярмарок, урльопників, рекрутів до війска, та все була товпка соли в хатї і пачка тютюну. А тепер сиди на місци як прикований, вози шутер на дороги повітові та й вози, рівняй вибоїни, забивай дїри в містках, щоби де-годї якій здекуційник, або секвестратор, або комісар повітовий не поломив ніг.
Кажуть: "хлоп не вміє хіснувати з колїї, не рушає ся". Та де поїде? До Америки чи до Бразилії? Бо до Россії таки пішки йдуть...
От наш Петро Неруш: він один нї у войску не був, нї до Америки не втїкав, схіснував раз з того добра, з тої огненної луциперскої їзди, та й тото не вийшло єму на здоровлє. То вам чоловічище такій: де єго поставите, там буде стояти, де єго посадите, там буде сидїти — той Петро Неруш. Велїв єму Мойсїпцик — наш пан лїсничій в дворі — в зимі у лїсї сидїти, він сидїв цїлу зиму; велїв єму при рогачцї в лїтї стояти, він стояв цїле лїто; велїв єму оженити ся на приставство за Мисюриччиною Сенькою, він оженив ся і за півтора року мав уже річного малого Неруша, такого червоного, як сам Мойсїпцик лїсничій, бавив єго цїлими днями під хатою, навіть в найприкрійшу пору, коли люде як мурахи увивали ся по поли коло роботи.
Тепленько, благодать, Господь всю работу на оден день зігнав людям: і косьбу, і жниво, не знають, за що перше хапати. А Петро Неруш лежить під хатою горілиць, бавить малого Неруша, вказує на сонце. Люде біжать до поля, просять Петра, щоби пійшов помочи им. Де там! не рушить ся...
— Ходи, Петруню, снопи зметати до перила, — просить сусїд.
— Я дитиню бавлю, — відказує Петро.
— А жінка в хатї що робить?
— Шиє торбу і латає сорочку менї, бо я йду на Кальварію.
— На Кальварію! — повтаряє сусїд. — Як же ти зайдеш в такій світ, коли ти такій тяжкій?
— Я їду колїєю з шевцем двірским Ґулею.
— Та-а-ак? Щаслива дорога! Аж тепер на Кальварії чуд ся якійсь стане, коли вже колїєю богомольцї туди їздять, — говорить гнївно сусїд. — А уважай там, Петре, на себе, аби тя не вкрали... і на шевця Ґулу уважай, щоби руками дуже не галив поміж люде, як до костела прийдете...
Петро не знав і не міг нїчого в тій хвили сусїдови відповісти. Малий Неруш встромив єму якійсь кусень качана до рота, він захрупав здоровими зубами, лежачи горілиць на сонци.
Сусїдови від сего аж недобре зробило ся, був би може й зганьбив ледаря, але не було часу на стілько: побіг сам змітувати снопи з воза і складати в перило.
Зібрав ся Петро Неруш, рушив з шевцем Ґулою на Кальварію. Посїдали оба на "колїю" разом з тлумаками, везуть ся вітром. Петро ще й не мав часу добре передрімати ся, як Ґула штовхнув єго колїном в бік досадно і скричав:
— Петре! вилазім! уже недалеко Кальварія. Диви ся, яке ту всюди по горах, по полях люда білїє ся? А що?... Бачив ти коли щось такого?
Видїв Петро Неруш з ваґона, залїз з Ґулою і на гору Кальварійску, проспав ся в корчах під ялицями, попоїв та й тілько всего. Пійшов з Ґулою до костела, з костела на базар, з базару по капличках. Нїчого не бачить, тілько люде та й люде, та й ще раз люде. Не знати, в відки того народу тут тілько взяло ся і що він тут робить? Навіть тої худобини, тих безрог, що ріжуть на майданї при костелї і в котлах смажать, не бачить Петро, тілько людей...
Ходить Петро Неруш з шевцем Ґулою у двійку по капличках, швець усе пхає єго наперед, де найбільша глота, і сам из заду руками галить поміж богомільцями, нїби єму за тїсно, за душно, нїби душить ся в товпі...
Уже Петро Неруш зголоднїв, уже й ноги лекше піднимає і скорше рухаєсь, і ще більше людей бачить, а швець водить єго, та й водить по капличках, не кінчить "дружки", не спочиває.
— Диви ся, Петре, там, до тої каплицї на вівтар! — каже швець. — Видиш тоті червоні ясні лямпи? То небо, Петре, то сонце. Бачиш, як там нарід тисне ся, як офіровщину сипле? Тисни ся й ти там до середини. Ми мусимо також туда дістати ся...
Тисне ся Петро Неруш і до середини поміж богомільний нарід, лїзе наперед, бо швець из заду попихає. Але того неба не бачить, нї того сонця в каплици на вівтари, навіть і людей уже коло себе не бачить, тілько видить перед каплицею величезну бодню з-на копицю сїна, а в бодни аж по самі криси повно рідкого масла, що на сонци стопило ся.
— Де тут тілько того масла взяло ся? — питає себе Петро, вже добре проголоднїлий. Страх! в житю своїм такого дива не бачив. Нї коров, нї овець нїгде не видати, а тілько масла!
Подивляє Петро бодню з маслом і тисне ся до неї наперед, бо швець Ґула з заду єго натискає.
Якась богомільна невіста взнесла руку по над люде, трунула шевця Ґулу в голову, наставила єму кусень льняного полотна і плесканку сира.
— Де подати? — питає швець.
— Там далї, до каплицї, бо сама не можу дотиснути ся...
— Коли так, то розумію, — відповів Ґула і дав Петрови жертву невісти, щоби сховав за пазуху.
Встромив Петро полотно і сир за пазуху, подивляє бодаю з маслом, пасе по нїй очима, пхає ся що-раз близше до неї, бо швець Ґула єго з заду пхає... Уже воскрес і коло боднї з маслом, уже й поминає, бо люде як ті мурашки в кутинї снують ся, молять ся, не дають на однім місци посидїти, кожде хоче до карлички. А тут в серединї в каплици угорскі Верховинцї вчинили з Мазурами правдиву бучу, придавили якусь людину... крик, писк став дверми садити нарід на двір, як дикій гірскій поток. Петро сего напору не міг здержати і полетїв горілиць до боднї, тілько ходачища виставив з масла на сонце.
Ще більшій крик, переполох, публіка... утопив ся богомолець в маслї!
Витягли Петра Неруша з боднї, положили на мураві, а він неживий, не рушаєсь. Стали люде потопелника спасати: трясуть, давять, натирають... Пустило ся масло ротом, носом, хлопище, Бог дав, віджив на ново.
Очутили Петра, а якась жінка кричить:
— Ой-ой! таж то моє полотно, то мій сир, що-м дала якомусь панови, аби подав далї!
— Злодїй! окаянний злодїй! — закричали люде, — прийшов на святе місце офіровщини красти!
Маєш Петре за своє! Було не ховати чужої річи за пазуху, хоч-би й швець Ґула давав.
Взяли жандари Петра Неруша, знайшли й шевця Ґулу, повели обох на друге богомілє до криміналу. Соблазнь, чиста соблазнь!... Та хто-ж тому винен? Нехай дурний не лїзе в болото!
Вернув Петро щось аж в дві недїлї до своєї небоги Сеньки, але Ґулу лишив ще десь на покутї. Люде в селї о всїм якось довідались і Петра не зовуть тепер Нерушом, тілько Петром Перемащеним. Кажуть: аж колїєю мусїв їхати, щоби в маслї перемастив ся...
Б. 12 падолиста 1892.
[Дѣло, 23.12.1892]
ІІ.
Дїд Карита.
Податковичі в чудеснім положеню: земля чорна, плодовита, луги, лїси роскішні, дичини гук, риб в Днїстру і єго притоках до-схочу, має при чім панувати наш Стругльоватий Лейба, не завстидаєсь хоть-би й перед яким ґрафом або князем. Наші ж хатки з огородцями, наші прилудки коротенькі поміж тими добрами "скарбовими" мріють, як серед безмежного озера мала купінка, що леда хвиля може щезнути в глубинї водній.
Нам тїсно, дуже тїсно поміж тими розлогими, чорноземними ланами жидівскими. Наші дїточки ростуть голі й босі, а хоть з черевцятами як бубниками, то все голодними. Ми самі хвалимо Господа в старій здрухнїлій церковци святій і думаємо: чи буде коли, Боже предвічний, лїпше? А за наших дїдів було лїпше: бульбочки було більше, хлїбця святого чоловік не жалїв так тяженечко і патик коло хати не переминав ся. Правда, що тепер воля... та мара нам з тої волї... А вже, як о той патик прийде ся чоловікови старати, то все пригадає собі на давного нашого війта Трофима Плескачку.
Якій то був маючій господар той Трофим Плескачка, які то у єго вітця роїли ся достатки! — а нинї він нещасний ходить за прошениим, а дїти наші кличуть за ним "дїдуню Карито!" — ровесники єго старцї сїденьки вздихають тяжко і кажуть: "От нещасливий наш дїд Карита!" — а в цїлій окресности уже й жандарми єго не чіпають, що волочить ся по селах, оминають з-далека, нїби не бачать, бо то дїд Карита.
Цїкава то исторія про того Трофими Плескачку, прозваного дїдом Каритою.
Наше село правувало ся лїт кільканацять за лїс з небіщиком ґрафом, тим самим, що — ви може чули — любив їздити по чужих краях і умер десь на морю чи в лїсах на пущи поміж дикунами. Правувала ся громада так довго з ґрафом, аж прийшов на єго місце новий пан дїдич, той самий, що держав давнїйше в дворі видій — Лейба Стругльоватий.
Ту дороги ланцоміри витичують Лейбовими ланами, будують зелїзницю на лоб на шию, рубають віковічні дуби на швелї, на лїґари до мостів, до домів, а ми провадимо право дальше, тягнемо ся з послїдного на адвокатів. Покійний отець Трофима Плескачки, Михайло, найбільше коло того находив ся, грунт свій проправував і вже до того був довів, що пани щось зміркували, стали давати нам лїс, але десь далеко в горах за дїлами. Ми не пристали на се, хотїли мати лїс близько села, де давнїйше рубали тати наші.
Умер старий Плескачка Михайло, ми зробили єго сина Трофима війтом, здали на него все право, кажемо: нехай кінчить батьківске дїло.
Ходить Трохим Плескачка з "преліпотентами" до двора, роблять угоду з Лейбою Стругльоватим, пересаджують цїлими днями в тім самім сальонї, при тім самім столї, де давнїйше пани з ґрафского роду пирували. Наші довірені люде люльки курять і з Лейбою годять ся за лїс громадскій.
— Буде нам ще добре на світї і нашим дїтям лекше віддихне ся — кажемо громадою. — Не маємо поля, не маємо толоки, але буде бодай свій лїс, свій патик... Незадовго право скінчить ся.
Зїхала комісія до двора, закликали Трофима Плескачку з "преліпотентами".
— Слава Богу, конець дїло хвалить! — говоримо собі і стоїмо цїлою громадою на селищу. — Буде патик як давнїйше на оборі, невісти не будуть капарити бовтавку при соломі та паздїри, чоловік, сербаючи божу поживу, не буде пирій випльовувати.
Ждемо, ждемо... Уже сонце з полудня — їде від двора повіз ґрафскій, той самий повіз, в котрім давнїйшій наш ясний пан їздив тілько на велику параду... На козлї сидить сивий згорблений старий мазурище Казімірж, — що то служив цїле житє вірно при покійнім ґрафі Хирліцкім, а на старість мусїв віку докоротувати у Стругльоватого Лейби, — сидить в своїй давній ліберії, поводять цуґовими кіньми, а плечима усе щось в зад попихає, наче хто ломоче єго в спину або щось кусає...
— Кого би то він міг везти в тім блискучім койци? — питаємо себе і вже наперед готовимо ся до вічливого низького поклону. — Уже-ж не хто иншій, як ті панове з найвисшого суду, що приїхали до нас нам лїса здавати.
Бренькотить коляса, пригадує нам недавну минувшість величности і слави ґрафскої, підїзджає Казімірж близше... Свят, свят, свят єси Господи! А то що за чудо? На дишли великій дзвонок жидівскій без сердечка, а в колясї наш війт Трофим Плескачка розложив ся на оксамітних подушках, шапку перебакирив, а ноги з ходачищами виложив десь аж на потилицю бідному мазурискови і кричить:
— Казіміржу! Їдь на мою обору! Розумієш? На мою обору завези мене перед мої вікна, так як колись небіщика ясного пана!...
— Лєзцє татусь камєнєм, не копайцє, бо вас цісне з лапцямі до дроґі! — упоминає мазур і їде дальше.
Ми за повозом бігцем, кождий своє гадає: той з тяглом, той в супряж, той без тягла ладить ся до лїса рубати... бачить уже у себе на оборі купу патича рівну з хатою... Що такого гонору наш війт доступив, то добрий знак... аж тепер буде і церков, і школа, і хати деревяні, і паливо.
Завіз Казімірж Трофима Плескачку на єго подвірє, хоче скрітати перед вікна, та нема як, бо вузко. Виїхав на купу обірнику, всадив тим трамищем в гноївку, — Трофим Плескачка вилетїв з подушок як плескачка під стайню, врізав головищем до вугла і поточив ся коням під ноги.ю. Вхопили Трофима, занесли до хати, положили на постїль... храпить, нїчого не допитаєш ся. Кілька днїв перележав, встав, побіг до двора, до міста, а з міста як вернув, ухопив ся за голову та й каже жінцї:
— Ой жінко, жінко! що я нещасливий зробив? Я громаду втопив і себе пустив на жебри! Отець проклене мене на тамтім світї!...
Лазив потому мара знає по яких судах, до Львова, навіть до Відня, а навпослїд нїчого уже не міг повісти, тілько слово: "карита".
Що єму стало ся, не знати. Одні кажуть, що єму Лейба Стругльоватий дав котячого мозку, щоби здурів і не правотив ся, другі знов, що небіщик ясний пан Хирліцкій наникав єго, як їхав тогди в єго повозї, своїм духом і від того часу вже не має нїгде постійного місця, блукає ся, як жид вічний. Бо небіщик наш ясний пан ґраф також так їздить білими світами, не міг знайти спокою для своєї гордовитої душі між нами бідними рускими мужиками, аж знайшов єго десь за морем далеко поміж дикими людоїдами та лютими звірами на пущах... нехай Господь хоть там дарує єму спокій безконечний.
. . . . . . . . .
Так ми доступили тої великої чести, що наш війт перевіз ся в повозї ясного пана з двора до хати, але й того самого дня скінчив ся довголїтний процес в хосен дїдича Стругльоватого Лейби, а ми лїс тогди будемо видїти, як волося на своїй долони. О тім переконали нас акти, списані ученими правниками, докторами, і потверджені нашою громадскою печаткою і підписами — за доткнєнцєм пальцамі пюра і зробєнєм кшижа свєнтеґо — наших неграмотних "пленіпотентів" і колишнього війта Трофима Плескачки, а нинїшного дїда Карити.
[Дѣло, 24.12.1892]
ІІІ.
Поломаний Кальвін.
Свого лїса нема, патика не купиш без грошей, анї не вкрадеш... Лейбові офіціяли нехрещені за драбинчати сучя велять тиждень робити, за наручє ломача здіймають з старих нанашків димки на посміховище, а з молодих ще собі лїпшій глум строять і комедію без грошей, — біда по хатах! Єще в лїтї яко-тако, полатавши: боже сонїчко не каже собі платити за грітє, на "штроф" не подає, але як прийде зима, потисне мороз, — розступи ся земле! гинь зараз перед часом! Грій ся!.. При чім? Рубай батьківскі лїсницї, грушки, сливки, черешнї... лупай, гаратай, пхай у піч, пали, грій ся і рони гіркі, кроваві сльози!...
Бо то кажуть тоті ученики, що то пишуть цїлі книги, а говорять в одній годинї більше, нїж сукриста баба в цїлім роцї уже й разом з молитвами, — кричать: "Сади, хлопе, садовину! роби свій мощ овочевий, здоровий напиток домашний, а горівки не пий!"... Ой роби мощ, роби очами та й головою, але руками — троха почекавши!.. Як завіє лиха година, як дїтищі голі на печи стануть зубами кленцати, то чоловік би, видиш, і себе по куснику рубав і палив, не то деревину хоть би й яку святу з солодкими дулями.
Отже таке стало ся і в наших Податковичах. Люде вигирили коло хат до нащаду навіть корчі бзові на паливо, тілько оден-однїсенькій дуб світив ся коло хати Теплого Бориса, високо під самий вершок підчехолений, але стояв.
— Чому Борисе, не продасте дуба арендареви Шльоймі? — питають сусїди. — Заплатите процент у банку, а з верха будете мати на якійсь час у печи палити.
— То ще мій небіщик дїдуньо посадили, як имінє пасли, — відповідає Борис. Принесли з лїса цїлий капелюх жолудя, висипали за хату і з того такій дуб виховав ся...
Умер Бориса отець, повалив ся в тиждень за покійним і той послїдний дуб в селї. Стяв єго Борис, але не на гроші, не на паливо, лише щоби поставити хрест святий на могилї свого дїда і батька.
Поставив Борись Теплий величавий хрест дубовий на вітци і дїду, глянув на обі могили і подумав собі:
"Поміж вами двома для мене ще місце буде, але для моїх дїтей, онуків?... Де жолудя насиплю, щоби такій дуб виріс?... Ви, старі праведники, обганяли той кусень землї, та я кождій роздїлив сестрі, щоби по-під плоти не валяли ся, жидам не мамчили, а сам у банку по уха... Звеличав я память вашу, а як колись викинуть мене з-під тої дорогої стріхи на улицю з дїтьми, не докоряйте менї на тамтім світї!..."
Так подумавши, Борис перехрестив cя і пійшов до дому.
В тій порі надїхав повозом дїдич Стругльоватий Лейба, глянув на цвинтар, на хрест, і без окулярів і скрізь окуляри, поїхав до міста, привіз з собою жандара, і то самого старшого.
Комедія в селї небувала! Бере жандарм Бориса з хати, веде під хрест, з-під хреста в корчі, питає, допитуєсь:
— Хто тобі казав такій хрест ставити? чи може не піп? чи може не старий дяк або паламар, або грабар, або котрий провізор? чи може хто з сусїдного села?
— Слухайте пане, відчепіть ся від мене, — говорить Борис. — Не допитуйтесь, не мучте мене, бо як Бог святий на небі, так я не знаю, чого ви від мене хочете. Поставив хрест, якій умів, якій мене навчили робити тоті, що тут під землею лежать. Идїть до церкви, подивіть ся там за вівтаром висить мого вітця хрест такій самий, як той, а на нїм почислите трицять рази по трицять хрестів малих, а кождий з них такій самий, як той...
Ба жандар таки не дає спокою. Кличе війта, асесорів, провізорів, пише, нотує, мов би Борис, храни Господи, три пари коней вивів кому зі стайнї.
Незадовго прийшло від староства до уряду парохіяльного письменно, а до начальства устно, щоби сей час хрест шизматицкій з цвинтаря усунути, і то під личною одвічальностію.
Біда! Священик якось не спішить ся виповнити той наказ, а на війтї шкіра тріщить, — нїхто не хоче підняти ся такої роботи, кождому волосє їжить ся, кров завмирає в жилах на саму гадку, рубати Борисів Хрест, нищити памятник на єго праведних предках.
— Як менї подаруєте тото дерево з хреста, то я єго так красно оброблю, що й сам Лейба буде міг перед ним "борухи" відмовляти, — каже до війта Лупірів Кіндрат.
— Беpи собі що хочеш, — каже війт, — тілько нехай я маю спокій, та й люде щоби не видїли... Бо то, уважаєш, усе може прийти через таке до великої біди...
— Добре — повідає Кіндрат і посунув до своєї комірницї, каправої Михлихи, по пилку і сокиру.
В ночи обрізав Кіндрат Лупірів на цвинтари хрест понизше третього рамени, лишив стовп заввишки хлопа, а дерево занїс до своєї комірницї Михлихи, полупав, запалив у печи і грів ся, попиваючи заслужену літру...
Здовідались о тім люде, — бий-забий на Кіндрата, що хрест святий стяв. "Кальвін" та й "Кальвін"! не чоловік!.. Селом не перейде, між люде не покаже ся, метуть за ним камінєм, болотом, хрестять ся як від лихого духа, хотять єму конечно зробити амінь..
Не було иншої ради для Кіндрата, тілько втїкати з села. Навіть в дворі під покровом пана Лейби Стругльоватого не стало для Кальвіна місця: слуги обметали єго болотом, викинули за браму "анцихриста"...
Борис Теплий мав в тім самім часї велику гризоту: банк зліцитував усе, і тоту хатище послїдну купив якійсь Нїмець подорожник. Борисови лишив ся з цїлого майна тілько леміш з плуга і три зуби з борони, — тілько й собі випросив у панів. По ліцитації Борис позичив у нового ґазди сокири, долота, взяв того зелїзище плугове та й тоті три зубцї і пійшов на цвинтар. Тут прибив з верху леміш на стовпі, щоби не замакав, з боку видовбав хрест такій самий, як стояв великій перше, кинув сокиру на землю і, зложивши руки, дивив ся на небо, довго дивив ся. Що він там бачив в тім небеснім просторі, сего нїхто не знає, але коли гробар прийшов свіжій гріб копати, бачив, як Борис звернув очи на дорогі єму могили, і чув, як говорив:
— Дїду дорогій, тату мій невіджалуваний! які ви щасливі! спочиваєте на своїй землици... Все, що зістало з нашої батьківщини найдорожшого, найсвятїйшого, приношу сюда на вашу могилу... Ах той леміш, ті три звізди з охотою взяв би я з собою, але память ваша менї ще дорожша, нехай хоч стовп не зогниє... Я працював, гарував день і ніч, я збирав, що міг, дальше Господь покаже, що маю робити. Пращайте, на віки прощайте!..
Опісля вернув Борис д хатї — ще раз подивити ся на почорнїлу стріху і забрав ся з села з жінкою, з дрібними дїточками в світ Божій, куди єго очи понесла...
— Щоби був не ставив хреста на гробі Борис Теплий, був би ще може якійсь час сидїв у хатї, — говорили нераз двірники Лейбові до робітників на поли.
Але люде, звичайно як люде, не розуміли того, що двірники говорили, і все дивились на той стовп на цвинтари з дахом лемішевим, все подивляли той хрест видовбаний в стовпі..
. . . . . .
В кілька лїт привіз жандар на війтову обору якусь тарапату, закутурману в лахи, стягнули з воза, а то чоловік: на руках шкіряві ходаки, на колїнах шкіряні лати, на ногах якісь міщата. Лїзе нещасливий калїка на всїх чотирох під війтовий поріг, і молебни голосить.
— Пізнавайте! — каже жандар, — він признає ся, що з відси родом.
Пізнають люде і пізнали. То Кіндрат Лупірів, то "Кальвін", але поломаний.
— Слава Богу, що будемо мати yжe спокій з бідою, — кaжe жандар. — Людям у містї не дає дорогою перейти, під вози пхає ся... вже кілька разів конї єго переїхали...
Жандар сїв на віз та й поїхав, а Податковичі дістали другого дїда, та й мусять дїлили ся з ним, чим мають. Лазить по хатах на рачках, нераз як хляпавиця на дворі, то дїти з-далека чують, як на улици чалапкає, і кличуть: "Ого! вже знов лїзе поломаний Кальвін!" а матери голодних дїтей страшать: "Тихо, не плачте, бо вас зїсть поломаний Кальвін!" Але дїти єго не боять ся, він тепер уже не кальвін: молить ся раз у раз, нераз годинами сидить під Борисовим стовпом на цвинтари, плаче, але... спаленого хреста з Махлишиної печи не добуде...
[Дѣло, 26.12.1892]
24.12.1892