Образок з галицкої Каліфорнії.
І.
В самі пекучі жнива староство наказало будувати шпиталь холєрний і робити всякі порядки в селї. Хлїбороби обірник одні повивозили за село, другі закопали, треті поприкривали старанно збіжем на оборі. Жінки вимітали, прятали по комнатах, бо жандарми не жартували. І священик в недїлю на проповіди оголосив, що зближає ся небезпечність лютої пошести, начеркнув яркими красками вандруючу по Европі холєру, потім на основі святого письма пояснив річ своїм вірним знаменито. Слова любови і вітцївскої печаливости стали ся здоровим зерном, що не упало на камінє і між тернє. Того дня по хатах царувала незвичайна тишина, радниця була замкнена, о судах, комісіях, обидах "онорових" нїхто не думав. Кождий пожививши ся на полудне спеціялами випеченими і вивареними з святої бульбочки — бодай ся на камени родила! — крив ся перед незносною спекою і докучливими мухами в холодний затїнок спочити по тяжкім тиждневім трудї. Сонце схилило ся було вже добре з полудня, до коршми йти не збирала нїкого охота, наука отця духовного подїлала спасенно на побожних хлїборобів.
Один Гарасим Копитко, проспавши ся солодко від півночи аж до полудня в загатї, наїв ся пирогів з сметаною, пригладив чуприну, зібрав ся і сунув своїм звичаєм, як що-дня, через село до коршми. Свобідне безжурне житє дозволило єму за пів віку розрости ся в поважну ширінь і прибрати вид великаньскої поливанницї з двома ногами, накритої з верха макітрою. Ишов просто як новоупечений фрайтер з двома рекрутами на "кірхпараду", оминаючи по дорозї кождий камінчик, кожду грудку, щоби не піткнутись і не зворушити чого в собі, а при тім роздумував: кому нинї Валєнтій буде ребра рахувати, сли в селї дїйстно всї послухають попа і нїхто не покаже ся в коршмі придатний на викулакуванє. А у Герасима найбільша приятність була — глядїти, як другі бють ся і розчереплюють собі пяні голови. Він задержав ся мимоволї коло громадского арешту, переміненого на-борзї на шпиталь холєрний. Вступив оглянути порядки громадскі і здивував ся на вид небувалої чистоти і ладу. Вимита підлога, вибілені стїни, чотири ліжка з чистими сїнниками і білими льняними простиралами, прилади кухонні, — все те викликало на єго здоровеннім пухкім червонім лици усміх глумливий.
— Гей жінки! — крикнув він на громадку невіст, що ишли улицею. — Ходїть сюди, подивіть ся, що ту для вас начальник приладив... Є миски, горшки, ложки, може котра собі позичить.
Зацікавлені жінки всунули ся до сїней, стали заглядати через поріг до середини, подивляти річи пожертвовані добровільно з громади на цїль добродїйну. Кусники полотна льняного, кілька горшків, мисок, цебрик — то були лепти, на які стало милосердних господинь, котрим ще під прадїдною стріхою не грозила еміґрація і хоч до Різдва ставало капусти і дробу.
— Господи небесний, Спасителю предвічний! — лебедїла Бідунка, закривши руками очи. — Як же-ж ту красно, як чистенько! І в самого цїсаренька, видиш, ладнїйше не може бути... Ото, щоби так моя багрулечка тепер ту стояла... Тамтого тиждня, як замкнули ту бідненьку на цїлу ніч, мало не задушила ся в сопухах, а тепер такі запахи, такі кадила, не жаль попахати!... А стїни які ясненькі, аж за очи хапають...
— Ану Бідунко, положіть ся на причу! — заговорив Копитко з насмішкою, — покажіть, як будете виглядати, коли вас Валєнтій принесе у веретї сюди і заспіває "вічная память"...
— Не грішіть, куме, не висмівайте ся з старої баби! Смерть дарунків не бере і свого не дарує нїкому... А хто-ж то може вгадати, чиє грішне тїло перше зложать на тоту білу постїлоньку?...
— Ха-ха-ха! — розсміяв ся Копитко, — я зараз вам покажу, чиє буде перше...
Сказавши се, розігнав ся к невістам, ухопив за руки одну з наймоторнїйших і став тягнути до середини. Кремізна жінка при помочи других вирвала ся Копиткови і утїкла на улицю. За нею забралися й другі.
Гарасим Копитко вийшов і собі на улицю, вдоволений з себе, що наполохав жінки своїм оріґінальним дотепом.
— А видиш одна з другою, як смерти боїш ся... А тут страх не поможе... Холєра і з Россії, і з Гамбурґа шле своїх "кватирмахів" пейсатих...
— А ви-ж єї не боїте ся, що вічно сидите коло жида?
— Я тілько в пальцї трісну, то від мене буде втїкати, як би ось тепер.
— Не гнївіть Бога! — сказала богомільна Бідунка, — от ходїть до церкви помолити ся, щоби Господонько відвернув від нас тяжке лихо, осїнив нас ласкою пренайсвітлїйшою з своєю Матїнкою чудесною своїми ликами небесними...
— Идїть, идїть, та помолїть ся за мене! Я вам за тото завтра розкажу, чиє волосє буде вимітати жидівка з коршми.
— А як вас коли натягнуть?
— Мене? Герасима Копитка? А мої руки від чого?... Бувайте здорові! При вас чоловік нїчого не... Бийте поклони й за мене і молїть ся, бо холєра леда день приїде з тим жидом, що має фабрику свічок в Россії...
Гарасим Копитко пустив ся легким кровом до коршми. Невісти глядїли за ним з переляком.
— Не карай Господочку свого народу грішного за такого Лютра-безбожника, за такого Кальвіна, не чоловіка! — лебедїла соблазнена Бідунка. — Заступи нас грішних Дївонько Пречиста перед гнївом Твого передвічного Синочка Спасителенька!... Віченько зійшов єму в коршмі, не зробив своєї сили, нїчим не надсадив ся... В церкві як на Різдво, то аж на Великдень, а в коршмі раз-у раз при огни під комином пече тоту файку та й пече... Своє мусить відсидїти... не рушить ся з коршми, хоть-би єму, заступи Господи, й хата спопелїла...
— А прецїнь легко єму вік сходить, — відозвала ся тота молодиця, що єї Копитко тягнув до шпиталю, — лише їсть готове... мати й жінка за него роблять, догоджують, як якому ґубернаторови... А ось чоловікови нї дня, нї ночи, гаруй та й гаруй і годї нуждї спростати... Видно, Господь сам хоче, щоби такі ледарі кормили ся дурно і душили тих, що на них роблять, як Копитко свою стару матїр і жінку... Чи правду кажу, бабуню Козарко?
Козарка звела ся на ноги з-під верби, де доси сидїла в холодї, відпочиваючи.
— Не правду кажеш дитинко, — заперечила стара бабуся, — Господь Бог ледарів не хоче на світї, а коли чоловік станесь ледарем, то не по воли Божій. Менї внуки кажуть: "Бабуню, на що вам так працювати, спочиньте!" — а я не можу посидїти на місци... усе щось тягне до роботи... Богато, богато пережила я на світї, і доброго і злого, над гробом стою, незадовго стану на суд Божій, суд справедливий, не хочу нїкого судити, але кажу вам: Гарасима Копитка жде конець недобрий... ємy смерть призначена в коршмі...
Дзвони загомонїли на вечірню, стара Козарка перехрестила ся, зашептала молитви. Голос єї поважний прошиб мов струя елєктрична цїлу громадку, всї тихо спішили за нею до церкви.
II.
Гарасим Копитко сидїв у коршмі, запікав люльку під комином і барашкував з жидом.
— Якось нема нїкого, Гиршку?
— А коли видите, що нема нїкого, то й на що питаєте, Копитку?
— А що? буде нинї музика, Гиршку?
— Идїть запитайте війта, Копитку!
— Валєнтій скаже вам на бородї грати...
Жид замовк. Очевидячки нудь якась млоїла єго під серцем. Що хвиля підмітував собою на стільци, рвав по волоскови з розхрістаної бороди і метав з досадою на землю. Копитко нудив, домовляв, дразнив жида, чим мога, але жид мовчав як опока, не відзивав ся.
Наконець посходили ся гостї шинкові, передом славний опришок Валєнтій. Одні розсїли ся по лавах і курили папіроси, другі поставали при шинквасї. Були се люде касти робітницкої, здеморалізованої до крайности під могучим впливом своїх хлїбодавцїв, колишних шинкарів і димкарів галилєйских. Ті люде лїзли безмисленно до шинкової садиби, щоби зароблений гріш віддати назад там, з відки прийшов, — до жидівскої кишенї.
Валєнтій був душею сеї ямарскої ватаги. Тепер, стоячи серед коршми, розповідав, як послїдного разу зловило єго пять поліцаїв в сусїднім місточку на ринку і хотїли скувати, а він всїх поконав, ще й заробив при тій нагодї: одному поліцаєви відкусив палець і відобрав єму ланцухи, за котрі опісля дістав від свого касїра пів літри горівки... Се геройске дїло одушевило всїх єго товаришів. Стали ставити літрами пиво, горівку, а пити за здоровлє свого ватажка, а на погибель усему дукарству...
З-разу забава обмежалась на проклонах касти дукарскої, на погрозах жидівскому родови, та з часом стала переміняти ся в дику сваволю пекельного крику.
Коли Валєнтій заревів тубовим голосом "Ой хто пє, тому доливайте!" — врізав пястуком о стіл, аж зі стелї глина посипала ся, тогдї вже кождий знав, що в голові єго збурив ся алькоголь і розпічне ся галабурда.
— Гей музика! — ревів пяний, — грай! я гуляти хочу...
— Нема нинї, пане Валєнтій, музики, війт не позволив, — заявив жид покірно. — Не знаю, чого він від мене хоче... напосїв ся на мою згубу...
— Що то значить: війт заказав? Нинї коршма вольна кождому!... Я єго научу!
Гарасим Копитко зрадїв під печею, що вже заносить ся на "комедію"... Плюнув у люльку, положив у огонь, щоби пекла ся, і ждав нетерпіливо, що дальше буде?
— Війта драба дайте менї в руки! — верещав Валєнтій. — Зараз бебехи з него випущу і хріщ поломлю на троє!...
— Війта дайте! — вторувала товпа, аж шиби бренькочіли. — Зробимо з него басетлю!
— Шкіру з него злупимо на бубон!
— Коли ви єго, панове, так легко в руки не дістанете... він дуже осторожний, — відозвав ся Копитко, щоби розлючену товпу більше роздразнити.
Тепер замітили Гарасима Копитка коло печи, обступили єго кругом, стали заглядати єму в очи, пізнавати непрошеного гостя. Кождий хитав щось загадочно головою, поморкував під носом. Кружок ставав ся при коминї що раз тїснїйшій... кождий нахиляв ся а зазирав Гарасимови під крисаню.
— Пустїть но мене, ледарі, нехай я придивлю єму з-близька, огляну тоту судину з капустою, — забурчав Валєнтій, розпихаючи рукою других.
Хлопи розступили ся. Валєнтій здоймив свій півциліндер, заложив на голову Копитка, а єго капелюх нa свою, і сказав:
— Пасує... Ага, то ви, Гарасиме Копитку!... я вас аж тепер пізнаю, — цїдив дальше Валєнтій слово за словом, нїби байдужно. — А як то ви думаєте, пане Копитку, що то значить: "єго так легко в руки не дістанете... він дуже осторожний?" га?
— Бо теперішний війт хитра штука: до коршми сама нїколи нe зайде, a так, на дорозї, годї піймати, хиба би в ночи, — відповів Копитко.
— Гм, гм... А чому він до коршми не ходить? — питав ся дальше Копитка Валєнтій, поштовхуючи других ліктями, щоби були до дїла готові.
— Идїть та запитайте ся єго, коли-сте цїкаві, — відрубав Копитко.
Запанувала тишина, мов перед великою тучею.
Копитко виняв з огню люльку, хотїв узяти в зуби, та Валєнтій перешкодив сему ударом вказуючого пальця.
— Ходїть Копитку, напємо ся! Ви нинї наш начальник! — просив Валєнтій і потягнув Гapacима сильно, що міг, за руку, щоби єгo з лавки звалити.
— Але Копитко сидїв як плетїнка з оловом, навіть не подав ся.
— Я пити не хочу, — каже. — Аби так пироги, сметана, то можна би припросити ся...
— Дамо і пирогів, і сметани, але перше треба ликнути... Тілько лїт в коршмі сидїти і бодай раз не упити ся, то не по христіяньски...
Наставив Валєнтій Копиткови бляшанку, просить, силує, а той смієсь, не хоче пити.
— Положіть єго на землю!... будемо заливати, коли такій упертий...
Чепили пянюги Гарасима в руки, хотять класти, — не можна. Гарасим повалив кількох на землю, вхопив за столець і крикнув:
— Не зачіпай мене один з другим, бо зле на тім вийдете!
Пянюги подали ся... Неимовірна сила Копитка і єго грізна постава відобрала им відвагу. Станули тихо, тілько спозирали на свого проводира.
— Геть смаровози! — закричав на них Валєнтій, — дайте спокій доброму чоловікови і не робіть сміху з себе! Де вам, таким хробакам, заходити собі з таким велитом?...
Потім звернув ся до Копитка:
— Ви, Гарасиме, колись-ту повалили Гаршкового бугая? чи то правда?
Гарасим на се запитанє спустив столець і всміхнув ся. В-тім Валєнтій прискочив до него і кілька фунтовим залїзом врізав єго з усеї сили межи очи. Жид коло шинкфасу звайкотїв.
Копиткови кров люнула ротом, носом... Гарасим захитав ся і упав з стілцем коло печи.
Вид крови збудив звірску дикість в піяцкій товпі. На приголомшеного Гарасима посипались кулаки. Жид з переляку вискочив з коршми вікном.
Гарасим почав боронити ся: копав ногами, рвав руками, кого міг захопити, самому Валєнтому відорвав ухо... кілька paзів зривав ся на ноги, давив своїх противників, як розюшений дик псів гончих... вкінци уляг перевазї...
Довго в ніч тягнула ся страшна екзекуція. Запита розюшена товпа посадила обезображеного трупа Копиткового під печею на лавцї...
По опівночи прийшли жандарми. Вивалили двері, першого Валєнтого скували в ланцухи і положили конець "комедії", котрою сим разом Гарасим Копитко не міг потїшити ся...
***
Коло полудня стояла цїла громада людей коло арешту переміненого на шпиталь холєрний. Комнату, вчора ще чисту, покапала кров з Гарасима Копитка. Труп єго лежав на причи... ждав на комісію обдукційну і на ніж хірурґічний... Віщованє бабусї Козарки скоро здїйстнило ся...
Б., 17 жовтня 1892.
[Дѣло]
19.10.1892