Образок з Галицкої Каліфорнії.
І.
Мотьо Шпіннер був якійсь час в нашім поселку голосним чоловіком; кождого дня мав безплатних приглядачів та й подивлячів, а то таки в наших рудниках-христіянах. Він їздив дихавичним слїпим конем болотнистими улицями, забирав у драбинасту телїгу жидівских дїтваків, навіть чотиролїтних, відвозив их до головного хайдеру, котрий побожні старозаконні горожане побудували на-борзї з мужицкої стодоли, а гроші на се дав им якійсь щедрий добродїй з Парижа. В заведеню тім мали свою прикмету всї учені "реби", літерати і поети тальми всесвітлої, учили ту і виховували молодїж израїльску після волї і вподоби своїх хлїбодавцїв. Мотьо — жидовин з рускої громади. По чертах сухорлявого лиця не можна було замітити семітского походженя, ярмурка на лисій голові, два сиві космики над ушима і рижа ишпанка цїлком не годили ся з мужицким кафтаном, в якім Мотьо ходив лїтом і зимою.
Найбільше збіговище було на улици Коширній, прозваній ямарами "вонючою", де убожество і нехарність царювали в кождій низькій садибі. З тих нужденних нор на поклик Мотя: "Хайдерран!" — вибігали купками хлопцї, і дерли ся на телїгу з великим вдоволенєм. Голі, босі, в замащених берликах, в лейбиках з цицесами — роскішно розсїдали ся на возї, глумливо глядїли на облїзлу, сухоребру, некоширну шкапу, котра по черево грязла в болотї, а проїзджаючі болотом візники з воском земним, з бочками, цвяхали нужденну скотину батогами.
Де найбільша яруга, найглубша калабаня серед повітової дороги, там над фосою ставали гурмами рудники, вертаючі з роботи, ждали на Мотя, щоби подивитись, як він з тим дивним набором переїде через трясавицю, особливо при вїздї до товариства "Паньского банку" і на "Потоцї" коло гірничої инспекції.
— Віггі хайдерран! — гукав Мотьо і лоскотав шкапу бичиною по ногах, коли часом пірнула по хребто в болотї і головище суху як простокутну лїхтарню піднесла на-силу в гору щоби храпами захопити хоч дрібку душного каліфорнійского воздуха.
— Вйо! вйо стара до Самбора! — кричали рудники що сила, траскотїли палицями, цимбринами, пуджали шкапу, і самі дивували ся після, що тілько воплощених душ израїльского малого миру змогла темна плїнь рушити з місця. Шкапа під досадними ударами друка напружила послїдні сили, храпіла, грала грудьми, носила боками... Телїга колисала ся як великаньскій човен, сунула по болотнистім озері до свого пристановища.
Пізно вечером, як Mотьo відвозив своїх малих пасажирів з хайдеру назад до дому, радість була нескінчена. Малі недолїтки співали скочної піснї на один голос до такту, плескали руками, — крик по улицях розлягав ся, тілько их одних було чути. З сего голосу і рухів тїла малих крикунів міг цїкавий догадати ся, якими засадами любови ближнього кормили побожні реби молоде поколїнє і яку в нїм розвивали самодїяльність.
Прощанє малих хайдерників з Мотьом Шпіннером було дуже щире: кождий бажав візникови доброї ночи і обіцяв рано принести смачну паляницю з цибулею, аби позволив єму сидїти на передї і підганяти трефну шкапу.
Мотьо, завізши послїдну телїгу дїтвори на улицю Коширну, вертав в ночи з своїми синами до дому, де ждала на него жінка Рухля з горячою стиранкою і горячими бараболями. Лїт кілька заробляв так на свою родину, тїшив ся великими ласками і довірієм всїх добродїїв і зверхників, сини єгo в хайдері дуже добре вчили ся, лиш один середущій робив єму чимало гризоти.
Дванацяти-лїтний Вольф став хапати чужі річи по домах, навіть у жидів. Злодїй з него зробив ся дуже небезпечний. В короткім часї знали єго по всїх закутках в цїлій околици: і верховинцї при коршмах, де вступали люльку закурити, і перекупка на торзї, і рудники по кошарах. Де тілько Вольф червоний зявив ся, там конечно комусь мусїла згинути калитка з грішми, — годї було остеречи ся сотони поганої.
— Слухай Мотю! — сказали раз побожні старозаконники на своїм "соньмищи" в богомільни. — Хочеш дальше наші дїти до хайдеру возити, то спряч де свого Вольфа з нашої громади, бо з него — як показує ся — великій злодїй; краде не тілько у ґоїв, але й у наших, та й ще других до злодїйства намовляє. Вишли єго де на село або найлїпше до Америки, і буде ша!
Налякав ся Мотьо, обтер піт зимний з чола, прирік старшинї таки перед торами, що постарає ся лихо усунути і посунув прямо до дому. По добрій розвазї порядно обложив свого Вольфа "зецами" і — постановив віддати єго на науку до Стефана Пачки, котрий був уже кільканацять лїт учителем при етатовій школї і відмічав ся незвичайною ревностію в своїм званю.
II.
Стефан Пачка, побачивши в своїй комнатї Мотя з сином Вольфом, не-мало здивував ся. Се були по хатних щурах найбільші єго противники. На улици кричали за ним: "Ґой Пачка!" шпуряли камінєм і грозили смертію, коли не забере ся добровільно з их чисто-жидівскої громади. То була намова старших шкільників, ребів, бельфарів, котрі на Мотя вложили обовязок — докучати Пачцї всюди, огидити єго в очах дїтвори жидівскої і бунтувати на него малих вітрогонів з хайдеру. Послушний Мотьо своїм ворогованєм вспів стілько доказати, що Пачка в день нїколи на світї не показував ся, сидїв вічно в клясї, — але жидики, мимо заказу, ходили до него на науку охітнїйше, нїж до хайдеру.
— В якім дїлї приходите до мене, Мотю? — спитав Пачка свого непримиримого ворога.
— Хочу вам свого сина дати до школи, — говорив сміливо Мотьо. — Не хоче нїчого учити ся в хайдері по жидівски, тілько пре ся все до вас. Голову менї висушив усе лиш: "Я йду до паньскої школи та й до паньскої школи!" Може у вас де-що доброго навчить ся... А добру, нївроку, має голову, тілько жидівске єму відверло, цїлий з него ґоїк... Нинї рано сам собі пся віра пейси пообтинав.. Та що маю робити? Ви добрий чоловік, пане професор, під ясним сонцем лїпшого нема... Як ви менї не порадите, то й нїхто більше не порадить...
Зрадїв Пачка такому заявленю Мотя, наче похвальна грамота високої власти упала на бідолаха або наче всї щури винесли ся з комнати і зі школи... Єго труди довголїтні увінчали ся красним успіхом! Вольфик через кілька лїт заходив нераз вечером з товаришами справляти єму під вікнами котячу музику, мастив кипячкою шиби, а нинї — віддаєсь єму сам у руки...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 28.05.1892]
Приняв Пачка старого Мотя Шпіннера як рідного брата. Христіяньска любов велїла єму простити всї зізнані обиди від лукавої людини, і він прирік зробити з Вольфа доброго хлопця, повести єго правою дорогою, на честного і пожиточного горожанина. І стало ся по думцї Мотя: син єго Вольф став учеником в ґоєвій школї. З того всї реби і беліфери в головнім хайдери мали велику радість, — були пересвідчені, що Вольф накоїть Пачцї чимало лиха.
Ходить Вольфик один-другій місяць до школи, веде ся дуже хорошо, не зраджує нїчого з своїх давних прикмет. Хлопець він послушний, взірець в клясї; часом як дитина яка де-що згубить, він завсїгди знайде, то під лавкою, то в сїнех, то на подвірю, принесе до учителя і на столї положить чуже добро.
— Вольф Шпіннер чемний хлопець! — виголосив раз Пачка при цїлій клясї, — він від нинї належить до моїх перших учеників...
Хлопцї всї до Вольфа, яка до меду пчоли. Така похвала дістала ся товаришеві, — ну-ж і собі за приміром учителя вказувати Вольфови свою сердечну приязнь.
В день св. Петра і Павла збудив ся Пачка рано. Слухає: якійсь в сїнех стукіт, калатанє і знані єму хлопячі голоси. Виходить до сїней, а тут кілька єго перших учеників затачують ся пяні по кутах, сміють ся судорожно, глядають нїби за дверми, не знають, куди на двір... Дух горівчаний від них аж сарчить!
— Дїти! вам що стало ся? — питав здивований педаґоґ. — Вас хто так потроїв горівкою?
— Вольф Шпіннер справляв свої именини, — заговорив один з притомнїйших. — Він перехрестив ся, змовив "Отченаш" і "Богородице" і повів нам, що від нинї маємо єго Петром кликати... За те дав нам цїлу фляшку солодкого соку.
— Чому-ж тілько піря по земли?.. Може ви голубів пополошили?
— Нї, ми всїх вісїм пар таки в голубнику половили і віднесли до рабіна... так, як ви, пане вчителю, наказали...
— Хлопцї! ви непритомні... стямте ся! Хто вам казав голуби ловити?
— Петро Шпіннер повів, що пан учитель казали... Тілько молоді недорослі покидав до ями коло комуни...
Випитав ся Пачка дїтей і стало єму тепер все ясно. Вольф зробив єму велику прикрість. Він в першій хвили був обурений сею безчільностію, однакож присутність дїтей не дозволяла єму уносити ся гнївом, утомив горе в серци, задержав якось холодну кров. Голуби ті були єго одною приятностію. В свобідних хвилях ходив сам тричи денно сю свою худібку годувати, тїшив ся, коли пернаті любимцї окрили єго собою і дзьобали горох зі жменї. Мнимий оглашений вихіснував легковірність своїх товаришів христіянских, половив з ними голубів — спродав всї вісїм пар за вісїм шісток.
Того самого дня згинули з богомільнї два срібні лїхтарі і шкільникови золотий годинник. Зверхники постановили малого сміливого злодїя строго вкарати. Жартів сим разом уже не було, бо рабін загрозив своїм вірним клятвою, коли-б лиходїєви пропустили безкарно.
Розбігла ся місцева жандармерія і поліція по всїх закутинах, питали за Вольфом щось дві недїлї, та й не знайшли. Пропав, як камінь у воду! Мовили, що десь в ямі утопив ся.
В якійсь час по сїм випадку писали часописи нїмецкі, що якійсь малий волоцюга з Галичини — polnischer Jud, Вольф Шпіннер закрав богато цїнних річей з одної богомільнї у Відни і втїк на Угри. Там придержаний відсидїв у вязници, а коли відставлювано єго шупасом до місця приналежности, утїк по дорозї і згубив ся.
Сю вістку приняли побожні старозаконні городяне не дуже радо, — сподївали ся кождого дня повитати Вольфа в своїй столици, — в галицкій Каліфорнії. Але завели ся. Два роки проминуло, а Вольф не давав о собі нїякого слиху.
В тім часї Мотьо Шпіннер віддав свою найстаршу Суру зa доробкевича-дукаря, колишного дрогобицкого "малювати-димка", піднїс ся і сам через те дуже високо по-над достоїнство візника хайдерового. Яко зять одного з каліфорнійских сатрапів, властителя кількох тисяч невільників, скинув з себе одягу мужицку і берлик жидівскій, сховав мало-що замітні короткі пейсики за уха, — перетворив ся в справдїшного Нїмця. Навіть зі старою Рухлею ходив в сабаш на прогульку по Паньскій улици, потягав в себе яловий свіжій "ліфт", провадив присадковату подругу по під боки дуже шиковно, і в нїчім не уступав своїм братам старозаконним, котрі тут чванять ся висшою політурою Відня. Сотки касїрів заздрістним оком кидали на недавного "малоха", візника хайдерского, але кланялась єму низько. Тілько наші хлопи з Мотьом все за пан-брат, не панкували, не хотїли виречи ся давної близької знакомости, яка між ними а нехристом истнувала. Мотьо вів себе в таких випадках дуже дипльоматично: все удавав перед мужиками, що він той самий жид в кафтанї і штанах міхових, що й перше, а мусить паношити ся тілько на око, за-для зятя.
— Але ви, пане Мотю, тямите свою слїпу шкапу? — питав ямар, підпивши собі під охоту.
— Чому би я не мав тямити? чому? Дай вам Боже здоровя, панове, що не раз помагали телїгу пхати, — говорив Мотьо. — Ну, пийте свою літру та й идїть до роботи, бо зять мене спече, як узрить, що ми всї ту дармуємо...
— А де ваш Вольф, Мотю? Живе він ще де?
— Чому нї? Він недавно був в Сараєві при якімсь ґрафі за вірника, а тепер в Константинополи богатим купцем.
— А повідали щось, що він до Відня заїхав за дурно: сховав ся у ваґонї під лавку та й так собі їхав аж до самого цїсарского міста...
— Або-ж ви не знаєте, що наша земля кругла, як яйце і хто виїде від нас на захід, верне ся до нас зі всходу? А мій Вольф поїхав з-відси на всхід, то приїде колись сюда из заходу...
— А ди-ди! якій штудер!.. Аж тогдї людскі калитки будуть в роботї...
Мотьо удавав, що послїдних слів не розуміє і зачинав говорити о чім иншім, або йшов до иншої кошари заглянути до робітників.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 30.05.1892]
III.
Побудував ся зять Мотїв, яко перворядний зверхник комунальний, на громадскій торговици; нїхто єму за те не писнув і слівця. А щоби не сказав хтось, що скривджено громаду, виставив на позісталім куску землицї шопу на прилади пожарні, де дїйстно поміщено на двох колесах бочку, котрою арештанти з місцевою поліцією возили сему великому добродїєви воду до ужитку господарского... Старосвітска сикавка, куплена від якогось князя у Відни, не могла в тій шопі помістити ся; впрочім був се прилад не одвітний свому призначеню, стояв лїт кілька на дощи і служив собакам поліцайским в прикрій годинї за яку таку прикмету.
Та шопа змінила одної ночи свій вид, — перетворено єї на хорошій домик: з переду від дороги мала она скляні обширні двері і велике одноцїлове вікно з шліфованого скла, а над дверми гарну вивіску з великими буквами.
Робітники о всходї сонця громадно стояли перед виставою, глядїли крізь вікно до середини, де висїло богато золотих та срібних годинників і инших дорогих виробів. Хлопи, жінки, хоч як були помучені нічною тяжкою працею, не спішили ся на спочинок, тілько що-раз більше их збирало ся до купи і подивляли світову мамону; найбільше занимав иx годинник стїнний, котрого маятник тягало двох пейсатих жидів, один в свою, другій в свою сторону, обі карикатурки клїпали слїпаками червоними і раз-у-раз глумили ся.
— Яка-ж то плїнь гидка! язиком галить наче ящірка на сонци, — говорили жінки. — От як би так котра на огиду задивила ся...
— Та не знати, яке лихо би єї спіткало? Мала би зараз свою комедію! — обізвав ся рудник-урльопник. — Каждий дав би два-три крейцарі, аби побачити вирода...
— Або-ж се такі люде?
— А ти думала одна з другою, що не люде? То жиди з-під Москаля... показують, що вміють. Они не глумять ся, лиш їсти хотять. То перші "кватирмахери"... незадовго примаширує их сюда цїла дивізія на постій... будуть глядїти за "футрашом" по наших громадах.
— Йди брехачу, йди! — казали невісти. — Не дивниця, що ти при канонах приглух, то кара за брехню: що дихнеш, то брехнеш...
— Пожди, небрехлива, пожди! Як колись стануть тебе одну з другою тягнути, той до себе, той до себе, як ті оба маятником коло годинника, то не буде часу по кантинах за "колену фасолька" сварити ся з касїрками...
— Слава Йсусу Христу! — поздоровив Стефан Пачка робітничу громаду, вертаючи рано з лїса, де глядав покріпленя для своєї зболїлої груди. Він ишов, як злодїй, затїнками, щоб не стрітити ся з малими хайдерниками, котрі єго заїло переслїдували.
Робітники розступили ся, Пачка став перед виставою, читає вивіску раз, читає другій, і своїм очам не вірить. "Вольф Шпіннер, годинникар і золотник, спеціяліст ювілерско-годинникарскої штуки, приймає направи того рода і виконує по дуже дешевій цїнї, а також міняє старі годинники на нові під дуже користними умовами."
Вилїз из подушок Мортко, секретар комунальний, став на ґанку таки в сорочцї, постояв, постояв, викашляв ся порядно і кличе з-далека до Пачки: — Добрий день, пане професоре! Вже так рано з лїса? Правда, яка красна вистава? Знаєте, хто ту мешкає?
— Та читаю на вивісцї, але не смію догадуватись... Вольф Шпіннер був колись у нас голосний...
— Той сам, той, — перехопив Мортко, — нашого пана віце-бурмістра шваґер... Правда, кілько ту золота? То тілько у нас, в нашім Barenland-ї, кождий "злодїй". Колись ту приїхав і зараз рада комунальна позволила єму помістити ся в громадкій шопі, а він от як красно і вигідно все собі уладив... Правда, якій він порядний, якій освічений чоловік?
— Я не мав чести єго тепер пізнати.
— Світовець шановний, чоловік з спосібностями до всего, до чого не візьме ся... Він і до вас колись вибирає ся...
— До мене? чого? Я не маю нїяких золотих годинників до направи, а той стїнний старосвітскій не оплатить ся... впрочім я єго тілько сам можу направити, більше нїхто.
— До него дають роботу всї касїри.
— Касїри дають, що мають, бо мусять, а у мене нїчо з золота не знайдесь до направи.
"Се якась хитрість — думав собі Пачка, вернувши до дому і розважуючи слова комунального секретаря. — Вольф небавом знов щось накоїть... Він в моїх очах усе великій лиходій. Тілько золота, срібла на дорозї не позмітати, а доробити ся честним способом такого майна — не доробив ся. А може я й милю ся... побачимо!..."
Тої гадки не дїлили побожні старозаконники, але противно, дуже жалували, що могли колись на Вольфа каменем кинути і радити вітцеви, щоби прогнав сина на чотири вітри. Нинї завидували Мотеви такого лепского, порядного і спосібного парубка.
А було чого й завидувати! Вольф приняв до своєї робітнї кількох челядників, а сам ходив по домах як екзекутник, забирав від тих касїрів, котрі у єго шваґра служили, всї золоті й срібні річи до направи і робив добрі ґешефти. Більше нїж пів року процвітала робітня годинникарска під голосною фірмою в комунальній шопі на торговици, а сам властитель єї, Вольф Шпіннер, тїшив ся великим довірієм.
Аж на Гамана збігла ся тьма самих касїрів і оберкасїрів на подвірє комунальне і стали кричати:
— Ґвалт! Вольф злодїй! закрав нашу працю! поназичував грошей, утїк, не знати, куди!
На кілька тисяч нахапав і товаром і грішми та й щез.
Крик тревав тілько малу годину, потім тихо, ша! Зробило ся мов у гробі, як зявив ся віце-бурмістр і глянув по своїх касїрах суворим оком.
— Ша! — крикнув сатрапа, — бо вас усїх понаганяю, ви "малохи" паршиві!
І стало зараз "ша", всї розійшли ся в мирі, нїхто з покривджених не важив ся більше о тім згадувати. Прогнанє зі служби касїрскої потягало за собою утрату всяких горожаньских прав в Галицкій Каліфорнії; такому банітникови і єго родинї грозила смерть голодова.
— Нехай карк скрутить за нашу працю! ми собі відберемо і потрутимо в десятеро на ямарю-ґою, — подумали в души покривджені і так они дїйстно робили.
О Вольфі знов і слих загиб, тілько часом рудники між собою натягали касїрів по свому за те, що мудрі жиди дала ся жидови так порядно надути, а касїри знов при виплатї натягали их так, що неодному аж в очах добре потемнїло...
(Конець буде.)
[Дѣло, 01.06.1892]
ІV.
И знов лїт кілька переминуло в Галицкій Каліфорнії наче в калейдоскопі: що хвиля щось нового, невиданого, неслиханого. Улицї, доми, площі рудничі і торговельні раз-у-раз перемінювались, раз-у-раз переобразувались. Думав би-сь, що се зачароване багно великаньске під впливом чортівскої сили бурить ся, кипить і туй-туй огорне душною заморокою цїлу раболїпну Голилею. З людьми те саме диво. Неодин, нинї ще глину носить, і може покрадком грудки земного воску хапле, або по "дучках" кипячку либає, а за короткій час бачать єго в повозї, приїздить з Відня яко довіреник голосного банку, а всї горожане предприємцї біжать і з заду, і з переду, і боками, — ждуть хвилї, коли будуть могли благовістника знести з воза до хати, розвідати, як що де... якій вітер віє? Та от і втїха, благодать... Прачкар восковий привіз цїлу ватагу купцїв. Пишуть нотарі і адвокати контракти. І продавцї і купцї розібрали сто кількадесять тисяч завдатку. — Всюди суятня, всюди погоня за грошем, за світовою мамоною. Не варто й думати о тім, що не приносить баришу, що не рентує ся...
О Вольфі всї забули. Навіть Стефан Пачка часом тілько, коли побачив голубів, як прилетїли на єго подвірє, пригадував собі свого давного невдячного ученика, живо ставав єму в уяві червоний Вольфик, — але се тревало тілько малу хвильку. Пачка зараз утїкав до кляси і там між дїтворою жив якось. Але й тут лучали ся часто перешкоди, не давали Пачцї працювати свобідно. Послїдними часами прибуло Божих та людских дїточок гаразд до школи; більша половина мусїла за для недостачі лавок шкільних сидїти на земли і страхати ся перед напастливими щурами. Хоч писав, благав громадских зверхників шкільних, щоби милосердили ся над своїми дїтьми, нїчо не помагало, все те було горохом о стїну.
— Нехай идуть до Гіршової школи, пане Пачко! — мовляли дукарі старозаконні. — Там мають усе готове, ще й чоботи й одягу дістануть. По що нам зa дурницї видавати гроші, коли другі ще нас просять і платять за те, що ми позволяємо им закладати у себе школи...
Терпів Пачка, терпів, натисла й зима. Бундючні і ворохобні вихованцї хайдерів потовкли в школї всї шиби, снїг мете до середини, дїти кулять ся, клацають зубками, нїяк учити...
"Почкай, не так зроблю! — думає Пачка. — Писати вже не оплатить ся, лучше поклоню ся кождому добродїєви осібно, чей шиби вставлять. Хто пукає, тому отворять.
Зняв Пачка свій святочний кафтан з кульки, хоче вдягати на себе, а тут щур, як котя пасене, з кишенї ґуль! — тілько довгим хвостом по руцї з-легка посунув. А нехай же тебе!... Цїла підшевка і часть верху в кафтанї посїчена до хтему, — і то не простий а святочний кафтан!... Нема в чім вийти.
Сїв Пачка на лаву, держить погризену капоту, — в-тім входить до комнати якійсь незнакомий, гарно прибранай панець, зблизив ся д нему і в руку аж кілька разів цмок-цмок...
Змішав ся бідак Пачка, не привикши до таких почестей, глядить на гостя, не пізнає.
— Ви, добродїю, мусїли заблудити, не трафили до свого... Я, бачите, народний учитель.
— Hе зовіть мене добродїєм, пане професоре! — одвічає незнакомий. — Я ваш ученик колишний, Вольф Шпіннер... приходжу вам зложити своє глубоке поважанє...
— Але ж даруйте... Вольф, котрого я знав, має червону голову, а ваша чорна як галка... Впрочім він наробив тут стілько лиха, що єму би й небезпечно було тут гостити... перед жандармерію...
— Ви маєте на думцї тоту марницю з годинниками... Справа цїлком полагоджена... То була касїри мого шваґра... Они стілько накрали ся воску з кошар, що треба було конечно якось их покарати... За них я не бою ся. Менї ходить о те, щоби ви, золотий пане, простили менї, мої колишні хлопячі вибрики...
Глядить Пачка, слухає, що се? Вольф, бігме-ж то Вольф Шпіннер! Пізнав єго по голосї і по хищім зорі.
— Я з тих річей богато не схіснував — почав сповідати ся Вольф. — Заїхав до Америки. Там довго блукав ся, не міг знайти роботи. Накупив я товару і став похатником. Похатництво не повело ся. Американцї не такі добрі люде, як наші, і я стратив усе до шелюга, почав голодувати, спати під голим небом. Зібрала охота вертати до Европи, до дому, та не було з чим. Я наймив ся на однім корабли, що віз худобу до Европи, за послугача при волах, і так заїхав до Лондона. Голий як турецкій святий очутив ся я в Лондонї, по улицях блукав ся. Тисячі народа біжить сюди-туди за своїми дїлами, а на мене нїхто не звертає уваги. На щастє стрітив ся я з одним знакомим, той завів мене до австрійского консуля. Там дали менї запомогу, виправили до дому і ось я межи своїми. Приїхавши до краю, я зараз довідав ся, що мій брат єсть в місточку Р. урядником — "метрікельфірером". Я став у него за помічника: їздив по цїлім повітї і довідував ся, кілько вродило ся жидів, а при тій нагодї розвідував і ще де-що.... Тепер по селах є "москалї", є й "соціялісти"... знаєте. Але менї се не сподобало ся і я вже якійсь час при одній школї учителем реліґії для моїх одновірцїв. Часом і христіян учу... як удасть ся!
— Все добре, тілько я не розумію вас, пане катихито, чого ви від мене можете жадати? — сказав Пачка.
— Бачите, менї так випало, що потребую свідоцтва з народної школи. Прошу вас кречно, будьте ласкаві, видайте менї таке свідоцтво, файне...
Сего було Пачцї за богато. Дальше він не міг стерпіти такої безчільности.
— Я можу вам видати свідоцтво хиба з того, як ви колись у мене голуби закрали і ще других дїтей до злодїйства намовили...
— Ну, ну! дасте, добродїю, дасте... Я маю до вас білєт від мого шваґра віце-бурмістра... Він, знаєте, велика сила в повітї, може зробити богато. А чоловік не святий... у кождого там знайдуть ся свої гріхи, за котрі можна єго повісити, як не за голову то бодай за ноги. От хоч-би й на вас: ви, бачите, Русин, ну а яко такого можна все, уважаєте, теє, то...
— Прошу вас: виносїть ся за двері полишіть мене в спокою, а нї, то костуром вижену!
— Поволи, поволеньки, — говорив глумливо Вольф, уже з-за порога, — Побачимо: хто сильнїйшій? Свідоцтво я дістану і без тебе, але ти відповіш...
Потїк ся Вольф Шпіннер глядати за свідоцтвом. Протекційне дитя дванацять-міліонового фонду барона Гірша не загине в Галилеї...
А Стефан Пачка другого вже дня тягнув ся з цїлою родиною і з цїлим добутком на обробленій балиґулї десь геть аж під лїс, на другій конець Каліфорнії, а сотки малих хайдерників кричали: "віггі Пачкес!"... Єго бідолаху викинув з дотеперішної садиби шваґер Вольфа серед зими на улицю.
3 марта 1892.
[Дѣло, 02.06.1892]
02.06.2017