Образок з галицкої Каліфорнії
І.
Гринь Лев мав ще курну старосвітску хижину, кусень осїдка на задних дверех, де з року на рік стояв оборіг з надчиненимн оборожинами з перегнилим годенєм і часами копець на бульбу. Тілько і зісталось було єму з цїлої батьківщини, котру віроисповідники кошарного насильства забрали під закопи, будову шинків і крамниць. Пять соток круглих за весь грунт, добро хоч що то, нїж би мав добровільно вступати ся, як се лучило ся многим кумам і сватам...
— Та що робити? — мовляв часто Лень. — Треба Господа небесного і за се хвалити!... З жидами не такі великі пани не можуть на своє вийти, не то я бідний, слїпий... Опутають чоловіка, затуманять, не знаєш вкінци, як викрутити ся, подаєш руку до згоди... Як же що застрашать тим судом, адвокатом, так зараз пристаєш на що-небудь. Добре, що хоч свій курник ще лишив ся, то, Господь добрий, не загину...
Узрів Гринь Лень, що на єгo пустарику мінярі "шматок латок" богатїють, тисячі горнуть за віск, за нафту, купують каменицї у Відни, Берлинї, Лондонї... став з жінкою радити, чи не можна би й собі яким світом придбати якій грошик для дрібних дїточок-недолїтків, щоби колись не валяли ся по-під чужі плоти.
— Як думаєш, жінко! чи можна би й нам щастя стрібувати на задних дверех? Я гадаю копати...
— Щоби тілько нехристи і нас не хотїли погребати в тій ямі...
— Иди нерозважна!... Добре то кажуть: у баби довгій волос... На своїм подвірю, в своїй хатї я пан!... боюсь одного хиба Господа...
Витягнув Лень з перескринка податкову книжку, а з неї тих пять паперових соточок... став собі глядати щастя в святій землици, став копати яму на задних дверех таки зараз під порогом. Кοпає тиждень один, другій, не жалує рудникам їсти-пити, носить від різників говядину по кілька разів денно, по різних кантинах пробує оковити, навіть мало що розпускає, щоби тілько робітникам догодити. Ямарі, видно, були з Леня дуже вдоволені: гойки, співи і під землею й на верха, на цїлім обійстю. Прохожим здавало ся, що Леньова хижина перемінила ся в головну пропінацію, — таким броварищем зашибало в воздусї. Хто першій раз прибув до Каліфорнії а зблудив між окопами і кошарами в болотнім озері, завсїгди прямував до головної улицї після "Леньової ями".
— Люде добрі спасайте! — молить прохожих якійсь стороньскій. — Блуд чепив ся, вже від пів дня між тими садибами болото кабужию!
— А відки-ж ви? — питають цікаві.
— Аж від Комарна, коли знаєте... Прийшов на роботу, та заблудив. Покажіть, куди на гостинець!
— Чуєте той гойкіт?
— Ба та чому не чую? Я вже там раз недалеко був.
— Идїть же ще раз за тим весїлєм... То Леньова яма коло самого гостинця...
Та й дїйстно коло Леньової ями дїяло ся щось таке, наче десятеро наших мужицких весїль зійшлось до одного арендаря з пернатими дарами.
Викопав Гринь Лень яму, порядну яму. Підохочені рудники робили, копали, тягнули лєп, як тому, що не жалував нї їди, нї питя, смарував живіт і горло. Отже була яма глубока, була й заморока, — можна було й громаду людей подушити, — але більше нїчого.. А тут пять соток розкотило ся, і полики по них не видно!
— Чому дальше не копаєте, Леню? — питає Дувидко Цукер.
— Нема грошей! — відказує Лень сумний. — Волїв чоловік утопити ся, нїж мав починати таку роботу!
— Дайте вексель менї на сотку, а вам дам пятьдесятку, копайте дальше!
Думав Лень, думав, наконець позичив пятьдесятку, дав вексель на сотку... закопав і сю позичку в землю.
— Нема нїчого в ямі? — знов питає Цукер.
— Нема — відповідає Лень.
— То вже й не буде!.. Знаєш, Леню, пусти мене за процент до своєї хати, а сам иди до мого брата на "Новий світ" до роботи... Там дістанеш усе за дурно...
— А де я би вступав ся з своєї хати!
— Мусиш!
— Як то? хто мене змусить?
— Побачиш, хто! Тої ночи засиплють тебе з хатою, з ямою... Маєш віз і перевіз: вступиш ся добровільно, добре, а нї, гроші віддай!
Впустив Лень Дувидка Цукра до своєї хати, а сам разом з родиною пропав на "Новім світї" як в бездоннім озері. Єму соромно було вказувати ся перед своїми в такім невідраднім положеню.
І так з Леньової хижи стала ся філія "Єрусалимского сонмища книжників і фарисеїв", славне товариство "Гавр Ґранд" мало тут свою богомільню, відбувало свої засїданя, радило о різних нечистих справах. Тут проводирі клік розбишацких під проводом Дувидка Цукра розпайовували між себе придбані добичі, укладали пляни до нових нічних нападів.
Дувидко Цукер і єго брат Борух були перше славними перевідниками, конокрадами, але такими шмиткими, що з рук власти нераз вислизнули ся так, як меньок незручному рибакови. Тут мали они у своїх велике поводженє, особливо Дувидко, котрий був не тілько злодієм, але й душегубом. Наші жахали cя єгo, навіть матадори доокрестні подавали єму руку до згоди.
Два рази приходив Лень під свою хатину і оба paзи вертав з тяжким серцем з-під вікон. Обмержена, обчуджена на внї, а у внутрі аж кишіло від старих і молодих розбишаків, що прибули сюди навіть з острова Цейльона, з різних кінцїв світа, добре обловити ся...
Приносить раз Лень Дувидкови частину довгу і повідає:
— Дувидку! маєш дві десятку, а буду винен ще двацять без сїмох... вже разом і за сей комин, що ти поставив, а ти вступи ся з моєї хати. Мене так серце болить, коли подумаю, що мої дїти великоднювали у твого брата в кошарі, а тепер валяють ся з жінкою по "подрах" касїрских, а тут з його дому цїле посміховище...
— Давай гроші, давай! За колибу не страхай ся! нїхто єї не вкусить... Диви на двері!... хрестів з тїста нїхто не рушав, не пообшкребтував... можеш бути спокійний. Віддаш усї гроші, то й завтра спроваджуй ся... я не бороню!
Сховав Дувидко Цукер гроші в кишеню, вдарив Леня з жарту два рази пястуком в голову, аж єму кучму зісунув на бороду, вповів, що Лень колись стане ще повітовим маршалком, і пішов до свого "ґешефту".
Так сидїв Цукер в Леньовій хижинї більше нїж рік цїлий, немов у своїй вже власній, і уже геть перестроїв єї по сабашовому: і гак прибив до стелї на свічник многораменний, і свої "приказаня" поздовбяював у всї одвірки, а гноїв повно перед порогом, і духом цибулї з кождої онучі пахне... по потемки пізнаєш, що тут мешкає льояльний і примірний горожанин кошарної вдачі. Та хоч Дувидко устроїв Леньову хату так пο божетвенному, то сам дїйстно не був побожний: в день спав смачним сном праведника, а в ночи воював з невірними ґоями, робив засїдки на тих, що мали почути могучу силу єго руки або спочити в якім бездонім шибі, освободити ся від всякої "суєти житейскої"...
Вертав раз Дувидко Цукер надіднем нічної виправи — глядить, а Леньова хата цїла аж по варцаби купає ся в рідкім воску "кіндибалї"! Цукриха з бахорами вай котить, не мав куди вийти з хати. Що за диво? з-відки взяло ся тілько воску? Оглянув Дувидко все докладно і переконав ся, що се яма, в котру Гринь Лень вложив увесь свій капітал, видала в одній хвили тисячі, "надуло" єї повно воску, ще й цїле подвірє воском залило... Благодать, несподївана благодать!... Жид тілько язиком поцямкав, так єму на души зробило ся приємно, "наче в Бога". Міліони були вже у него в кишени... ходило тілько о переведенє деяких формальностей, т. є. щоби Гринь Лень дїйстно не протверезив ся, не сказав, що се єгo яма і єгo хата, не закричав: Господи! спасай хоч ти беззащитних, хорони від навіта хитрости і облуди!
В кілька днїв по тім, як "надуло" в Леньовій ямі, Дувидко Цукер засїяв ясною зорею на видокрузї галицкої Каліфорнії, став дожизненним членом "Союза израильского" і пожертвував на піддержанє историчної слави "избранного народу" цїлих пять соток, — майже тілько, кілько взяв Лень за свою батьківщину! На дворець зелізничій уже не йшов з своїми голими побратимами, лише їхав повозом, все в товаристві якогось місцевого матадора.
А що-ж Лень Гринь?... Сидїв у Цукрового брата на "Новім світї" та розказував своїм братам-ямарам нужду та клопотонько тисячний...
— Чоловіче, навіть не признавай ся до своєї хати і до ями, бо смерти пожиєш! — радила "груба Єнта". — Я хоч жидівка, а раджу тобі по доброму брати, що дають, загодити ся...
— Нї, я свого не дарую! — говорив Лень. — Я єму все віддав: і пятьдесять реньских довгу, і пятьдесять провізії, ще винен був тілько двадцять без сїмох за той бовдур, що в моїй хатї поставив, але то він зробив був собі, для своєї вигоди. Пійду до самого ґубернатора, пійду до цїсаря, буду кричати до неба, що мої дїти погинуть з голоду... він моєю працею збогатив ся, тисячі горне...
— Удай ся тілько до Фокта або до Щербатого Мацька, — радили рудники, — тоті як напишуть, то зараз зїде комісія, хоч-би і з самого Відня...
І розбігли ся ямарі по сусїдних шинках та кошарах глядати за адвокатами, щоби написали супліку для Гриня Леня, спровадила комісію на єгo яму.
ІІ.
Між каліфорнійским гуртом образованим відмічали ся многі тим, що нїколи за обшивку не вилляли, aнї не терпіли на нестравність. Особливо п. Хоростїль уходив тут за короля піяків; найсильнїйшій спірітус вандрував до єгo жолудка, як невкусна олива, нїколи навіть не залоскотав дїрджавку. О нїм дїйстно можна було сказати, що тілько раз в своїм житю упив ся, а опісля все тілько раз-у-раз доливав та доливав. Старозаконні практики і нафтярскі предприємцї покористували ся сею незвичайною прикметою ученого ґоя, зробили єгo своїм инспектором гірничим і постарались о затвердженє, де було треба.
Хоростїль дав фірму зарядови гірничому своїм протекційним именем, а дїло гірниче — після звичаю освяченого різними пройдисвітами — вели на свою руку! Льольо Пухкій і Базьо Надутий. Ті два преславні свого часу референти називалась тут в місци, для більшого респекту, "панами надкомісарями гірничими", — ямарі-ж прозивали иx "жидівскими хомяками".
При всяких нещастних пригодах смерти чи калїцтва в наслїдок вибухів підземних ґазів, удушеня в замороцї і всякої недбалости — Пухкій і Надутий грали головну ролю: они лазили до ям, списували зізнаня: з-відки властитель черпає своє майно — а се важило богато в хосен обжалуваного о розбишацтво підземне. Зізнаня такі приносили "хомякам" до их місячної хорошої платнї значні "шпортлї", — нераз за день і кілька сот реньских, а в додатку щедру вечерю з шампаном... Нечиста совість велїла властителеви оплачувати за те, щоби справу в місци уморити, затахлювати... правду погребати на віки...
(Конець буде.)
[Дѣло, 14.01.1892]
(Конець.)
Льолю Пухкій і Базьо Надутий кінчили власне одно таке справозданє з своєї гірничої дїловитости, як приступив ид ним ґазда их арендар, одноокій Хуна, і став на міґи вказувати на смежну комнату, де пан Хоростїль храпів завзято при своїм бюрі.
— Спить.... можеш говорити... Що приносиш нового?
— Пан Дувидко Цукер велїв вам обом надкомісарям і вельможним панам красно вдарити поклони в доказ глубокого поважаня!
При тих словах одноокій Хуна поклав перед обома "хомяками" дві пачки банкнотів пятьдесятками. Пачки за хвилю пропали в кишенях.
— Чого-ж пан Цукер хоче? — спитали пани надкомісарі.
— Панове вже знаєте, о що річ иде... Менї здає ся, що тут не полагоджена справа з тим піяком Леньом...
— Тож то власне ми не знаємо, до котрої ями ним утелило. Дуже легко міг вилїзти... З такими людьми маємо богато клопотів...
— З тим не буде нїякого! Вчора вечером писав якісь супліки до Відня у "Грубої", пізно в ночи ходив ще під "Дебру" за писарем Головацким і десь пpопав, як навіть у воду...
— Треба других панів запросити... Скажи там Цукрови, щоби на завтра доставив добірних вин, а для нашого "старого" огнистої "шнапулї".
— Хто чого зажадає, в моїй пивници знайде ся!
Одноокій Хуна вийшов, а Пухкій і Надутий кінчили з великим поспіхом щоденне своє дїло. Послїдним рефератом було запрошенє, написане гарним письмом, до всїx місцевих директорів і наддиректорів, щоби були ласкаві прибути на завтрішний пир до одноокого Хуни "під Молотом". Покінчивши працю, оба товариші удали ся до свого принципала з бутлею гараку, стали коріцмати заспаного, просити, щоби підписав важні протоколи, котрі зараз мали йти на почту.
Хоростїль, почувши воню сильного руму, піднїс лису голову з бюрка, отворив насилу червоні очи і аж усміхнув ся любо, коли взрів спору фляшку алькоголю.
— Що нового? чого товчете ся? — питав принципал, утираючи краплистий піт з замащеної атраментом лисини.
— Завтра великій баль!... Дувидко Цукер справляє бібу!...
— То добре... добре... Прецїнь, прецїнь раз!... А на "тверду" не забудьте!... Одноокій знає вже, як то має бути...
— Цїлу паку фляшок пpивiз из зелїзницї...
І знов приятний усміх засіяв на синявім обличю нетверезого принципала. Він протягнув мимохіть руку до бутельки, але Пухкій перепросив єго чемно, підсунув цїлий жмут до підпису.
— Що-ж то знов за ганьба?
— Протоколи... Хлоп якійсь лїз на гору, та прірвали єго...
— Мурґи собачі! Скотина, справдїшна скотина!... Чоловік не має нїколи просто вільної години!...
Взяв Хоростїль перо гіґієнічне, почала рука скакати по папери, як лялька пружинова, стала чертати гієроґліфи з порядними "жидами"... нїчо не помогла друга рука, що стримувала судорожні підскоки своєї посестри. З тяжким трудом підписав ся кілька разів, зітхнув немов Бог вість по якім тяжкім трудї, кинув прокляте перо під бюро, сягнув по возлюблену фляшку...
— Чоловік дурно запропастив свої сили в тій проклятій Содомі! — жалував ся пан инспектор своїм підвластним, потягаючи що хвиля отруї не аби якими ликами.
— Може би до пера доробити таку ручку, як сеся фляшка? — відозвав ся дотепний Льольо, усміхаючись незамітно до товариша.
— Може би було й не зле, — замуркотїв принципал. — Ах! така ручка, така ручка!... А до того наповнена "твердою"... Можна би день і ніч писати, рука би не задрожала!... А так дїйстне землетрясенє, наче в Везуві... Отут десь в середнім суставі ліктя, скоро тілько візьму за перо, зачинає штрогати, а рука диль-диль-диль... стає гуляти мов перед орхестрою війсковою...
Хоростїль потягав свого возлюбленного нектару що раз то з більшою жаждою, щораз більшими ликами, говорив і говорив о гіґієнічнім держаку до пера, о єго хіснї для прострічених людей, аж навпослїд похилив ся на бюро і захропів по давному, з тою тілько різницею, що тепер держав у руках бутельку і кріпко тиснув до лисої голови.
— При горівцї охрестили,
В оковитї вся кров, жили...
Хоростїлю! лиса пяна...
Спи при фляшцї, спи до рана!...
заимпровізував дотепний Базьо Надутий, укладаючи вже наперед плян, як на завтрішнім пирі убавити знаменитих гостей, а найпаче маршалка повітового з нотарен в компанії.
Оба товариші удали ся назад до своєї комнати, розіслали своїх поліцаїв з запросинами до пpиятeлїв, а самі прибрали ся по святочному в мундур гірничій, наче які совітники власти гірничої, і поїхали в Дувидковім повозї запросити пана маршалка.
— Як думаєш? удасть ся завтрішний вечер? — питав Пухкій товариша, вертаючи вечером з поблизького місточка.
— Живемо, брате, як Турки в семім небі! — скликнув Базьо Надутий. — Все мусить покотом лежати!..
— Але менї ходить о Дувидка, щоби єго піднесли...
— Десять разів піднесуть... "многая лїта" заревуть... одноокому з дива друге вилїзе!
— Страхаю ся фіяска, сли нотар других з собою не приведе...
— Аби лиш тілько гризоти та журби! Ручу тобі, що справа Дувидкова вже цїлком полагоджена...
Тим товариші закінчили свою цїлоденну дїяльність і удались на спочинок.
ІІІ.
"Під Молотом" у одноокого гуло житєм, веселим житєм. Пухкій з Надутим не зробили заводу своїм гостям. Они зробили им таку несподїванку, про яку керманичам галицкої Каліфорнії нїколи навіть не снилось. Спровадили на се величне торжество орхестру переїзжої трупи циркової і запросили весь гурт цирковий краєвого пола. Дувидко заплатив директорови трупи за пять виступів від разу; він знав, що се верне ся єму з грубою лихвою...
Орхестра вигравала на вcїлякі лади, заострювала бундючність зібраних панів, що сидїли при столах спільно з акробатками і змітали з мисок немов бідний мужик по строгій "читиродесятницї". Сам пан маршалок побіч директорів циркової розпливав ся з надмірної радости разом з кандидатом на совітника.
Один тілько новоупечений горожанин Дувидко Цукер здержував ся від всякого восторга, кланяв ся, припрошував, навіть дрімаючому в кутї Хоростїлеви доливав "твердої", додавав принуки.
Вино полило ся струями. Дїйстно, треба було дуже вправного горла і великої жажди, щоби чарку за чаркою сушити до дна і навіть не захлиснути ся... Пухкій і Надутий на перегін садили ся на неперебірчиві слова, а все піднесли чиєсь таке дорогоцїнне здоровлє, що конечно належало випити до самого денця.
За вельможами стала хорошій пpимip наслїдувати служба. На двір виточено бочку і візники та фіякри пили здоровлє Дувидка, одноокого Хуни, а навіть своїх шкап, пяні возили пяних поліцаїв по темних улицях, думаючи, що відвозять своїх панів до дому...
Все йшло по гадцї панів аранжерів. Пана Дувидка Цукра піднесено кількакратно у воздухи. Одні ревіли "многая лїта", акробатки допомагали по свому "нох-а літер", думаючи, що се такій звичай в Bärenland-і, щоби за кождим здоровлєм кричати "нох-а-літер"...
Перша дїя комедії скінчила ся. В головах зашуміло, кров приспішеною скоростію захвилювала в жилах, ранґа уряднича, настрій поважний улетїли з душної атмосфери наче водень у висшу область... Всї загалом летїли собі в обійми, цїлували ся сердечно, співали за орхестрою, не могли навеличатись виставности і щедроти Дувидкової "біби"... По омежних комнатах инспекційного уряду акробатки щебетали, гуляли по майстерски чардаша, кусили-манили своїх "обожителїв" на різні способи. Они також инстінктовно почули Леньову "матку" воскову і старали ся витягнути з неї для себе як найхосеннїйшій бенефіс...
Директорка цирку і одна єї товаришка не опускали головної салї, проворностію і силою білого грішного тїла пописувались перед аранжерами сего величного пиру перед Пухким і Надутим. Обі силачки доказували дива. Они, на погляд обох панів "надкомісарів", були жемчугами у вінчику красоти циркової. Нїби з великої утоми вийшли обі на двір прохолодитись. Пухкій і Надутий, забувши на всїx матадорів, вилетїли й собі за прелестницями і стали по потемки за ними гонити.
— Зловіть нас, коли хочете мати ласку! — кликала з-далеки дзвінким голосом сама директорка.
— Ловіть нас! — повторила єї товаришка, і обі почали утїкати вузкими темними улицями.
І розпочала cя завзята погоня при погідній зірній ночи. Оба товариші летїли за приманливим голосом на слїпо, вітром несло их наперед. Сміх, регіт, якій доходив им до ушей, оголомшив их до крихти, они не знали, в якім біжать напрямі і що роблять.
Між низькими домиками в темній бічній улици блимало з одного віконця слабе світло. Тут показали ся ще раз дві білі постати і зникли в розваленій робітничій хатинї.
Пухкій з Надутим влетїли за ними з великим розгоном до хати, станули в порозї і в млї ока витверезили ся... Якась неприятна струя елєктрична прошибла им до шпіку кости... На лаві лежав наряджений в мокре кипячкове платє з розчерепленою головою Гринь Лень, а єму в головах читав дрожачим голосом далекій свояк з псалтири "вічную память"...
Спитає може хто: А дїти? Сидїло щось четверо тих круглих сиріток-недолітків на мокрім берлозї... Ждали, чей батько збудить ся і пійде принести им хлїба з трачинєм...
Дня 8 грудня 1891.
[Дѣло, 16.01.1892]
16.01.1892