Три історії про Бога, який у Всьому

Дмитро Єльніков

Адже, гадаю, зовсім не конче очікувати на зішестя архангелів або ж прояву літер на білій стіні. Тобто, я не заперечую ‒ мабуть, буває і так. Проте якби Господь промовляв до нас настільки зрідка, йшлося б радше про певний иншопланетний розум ‒ за кілька світлових років од Сонця й Землі ‒ аніж про Бога... Насправді... Ви знаєте, що кельтські друїди вслухалися до шуму вітру у кронах дерев? Але ж годі було б сподіватися від цих таких далеких від наукового пізнання “варварів”, аби вони переймалися рухом повітря, що його викликають перепади атмосферного тиску?..

Ну гаразд, нехай перша історія здалеку. У ній скоріше про те, що Світ не розкладається по поличках ‒ людей, зокрема, неможливо поділити на добрих та злих (цілком добрих й цілком злих), бо навіть і кольорів є далеко не сім, як це у відомому дитячому віршику. Вертався я з Татарбунарів до Фуратівки ‒ а історії всі три є подорожніми, слід зауважити, хоча й обмежені географічно – щойно географічно – відносно невеликою частиною Буджаку, куди влітку цього року я приїхав працювати (а відтак жити) у природному парку національному “Тузлівські лимани”. Дістався, отже, Тузлів й від Тузлів ішов пішки. На початку вересня було, і друг мій, Ігор Бідний, що прихистив у своїй хаті на час свого від’їзду, тоді ще домував, і я попросив його виїхати назустріч. Він виїхав, але позаяк машину саме помив од куряви нашої славнозвісної бессарабської, сказав не полями іти, а т.зв. "стовповою" дорогою, що на Веселу Балку (вона трохи краща ‒ тепер, як сезон дощів почався, і я її оцінив). Іду, значить, підходжу вже до краю села, коли це мені назустріч з'являється "Жигуль" ‒ червоний такий, бандитського вигляду, а головне, з салону – теж так звана – танцювальна музика не грає вже навіть, а просто лупить ‒ двигуна не чуть. "Ото дурне", ‒ якось так, але, скоріше за все, іще й не так подумав собі я... Розминулися. Машина зупинилася за два кроки позаду, біля чиєїсь хати: чоловічий бас запитав, чи тут бензин продають. Іду далі, а він заправився десь-то, та й наздоганяє. Вертається, себто, але ж тепер нам ув один бік. Доганяє й… зупиняється… А вигляд у дядька – куди там тому “Жигульові”! Якби я навіть на трасі десь попутку спиняв, такого, можливо б, і остерігся. Нехай би й без музики. Але ж я й не зупиняв – він сам. Я йому навпаки пояснюю, що мені вже назустріч виїхали, а він каже – посигналю: чого, мовляв, із торбами важкими такими пішки ходити… Музику, до речі, вимкнув: вочевидь, вона потрібна йому тільки тоді, коли сам ‒ аби не сам, аби на це не здавалося.

Друга історія ‒ ближча й найбільш загадкова – мала місце на початку листопада. Того дня я добряче перемерз на пересипі межи морем і лиманами, а ввечері випив вина й дещо захмелілий із того всього вертався додому ‒ знову ж таки у Фуратівку, але вже иншою дорогою, полями, а головне ‒ велосипедом і вже потемки. Проминув Тузли по краю, залишались тільки ферми, коли це спершу з’явилося авто позаду – засвітилися фари, а далі я наїхав на якійсь дріт посеред шляху. Й ось стою, виплутую його з передньої зірки, а машина ця до мене доїжджає й зупиняється… Теж стоїть й у спину світить… Було дві думки. Перша: водій, що прямував собі, як і я, у напрямку Веселої Балки й Фуратівки, побачив, що в мене неприємности, й вирішив допомогти ‒ властиво, підсвітивши. А друга: ну ось і воно – бо ж ми того дня зняли були на косі кілька сіток браконьєрських… Врешті я облишив із дротом (а самі знаєте, у такі моменти саме й не ладиться нічого!) й вирішив спочатку із авто розібратися. Обернувся й собі на нього дивлюся… Ну й вийшов тоді водій з машини, нахилився, вийняв із зірки дріт та й пожбурив його десь на узбіччя. Я й второпати не встиг. Аж тоді руками замахав – та я й сам, кажу, міг, не зрозумів просто, хто це й чого зупинився… “Та яка разніца – зрозумів, не зрозумів!” ‒ відповів весело дядько моїх приблизно років, але із тих ото, що у них душа села замешкує. Сів та й поїхав… А загадка у тому, що він розвернувся… Нам не було по дорозі, а до найближчої тузлівської вулиці – вони там усі на поле виходять – потрібно з місця того вертати.

Нарешті, в історії третій Бога було згадано прямо – у розмові. Їхав я днями у Татарбунари – як і зазвичай, попутками добирався. Підвезли хлопці до Безим’янки. Я їм гроші, а вони кажуть – не треба нічого, йди собі з Богом… Поки стояв, підійшов дід – когось зустрічати виїхав, попросив сигарету… Від Безим’янки до Дивізії підвіз чоловік на фургоні – він у сільські магазини товар розвозить. Заговорили традиційно про дороги. За півгодини, кажу, ваша оце машина друга допіру. “Забутий Богом і людьми край!” – зітхнув водій… Від Дивізії до Жовтого Яру теж цікаво було, хоч і не зовсім до теми. Підібрала людина – обличчя, бачу, знайоме, а згадати не можу. Виявилось, дільничний: він приїздив з оперативною групою, коли в нас вікно у Тузлівському відділенні розбили… По дорозі двічі фазани траплялися – раз курочка, а тоді півник ‒ й дивно, тому що за статусом-стереотипом неочікувано було бачити, як щиро чоловік ними захоплювався! Він обережно так пригальмовував, наближаючись, бо ж вони тут просто по під саму дорогу ходять… Ну й Жовтий Яр. У селі стояти не став, пройшов трохи далі по трасі. Осторонь дороги – череда. Спершу до мене собаки прийшли – два вівчурі німецьких й пекінес. Озирнувся – йде й сам пастух: високий такий, великий назагал хлопець років двадцяти п’яти. Ну, зараз і цей сигарету стрілятиме, подумав. А він: “На Татарбунари?” ‒ питає. Так, кажу. “Одна у вас є надія – зараз дядя Саша, хлібовоз буде їхати”… І дядя Саша поїхав, тільки не по асфальті, а по ґрунтовці паралельній. Хлопець зрозумів це значно раніше од мене, метнувся, зупинив машину й посадив мене ‒ до самого місця призначення…

Заким над’їжджав хлібовоз, ми встигли в двох словах поспілкуватися. Говорить хлопець також басом, як і той чоловік з “бандитських” “Жигулів”, тільки повільно, неквапно. Я запитав, скільки ж вони іще корів пастимуть – вже ж зима. Посміхнувся й відповів: “Як Бог дасть”.