Феномен Львівського телебачення

«Коли ми дізналися, що Львівський телецентр став до ладу, у мене в квартирі зібралися майже всі сусіди, чоловік 15. Всі ми з нетерпінням проглянули перші передачі. Зображення на екрані були чіткі – гірше було зі звуком, який іноді зовсім губився», – спогад телеглядача І.Головка.

 

24 грудня 1957 року Львівське телебачення вперше вийшло в ефір. Це було пряме включення з Львівського оперного із трансляцією балету «Есмеральда». Тоді його приймало не більше десятка телевізорів у місті. 

 

«Диктором була Стефанія Харчук. Вона сиділа у ложі, привітала глядачів та озвучила виконавців балету», – розповідає автор дослідження «Медіа-ландшафт Львова кінця 1950х – 1980-х», працівник Центру міської історії Центрально-Східної Європи Богдан Шумилович.

 

Перша дикторка львівського телебачення Стефанія Харчук

 

Дослідник також зазначає: побачити цей ефір у Львові могло вкрай мало людей.

 

«Юлія Максимчук дослідила це питання в архіві і каже, що на 1957–1958 роки у Львові було зареєстровано не більше десяти телевізорів, частина з яких – очевидно, в установах. Їх можна порахувати, бо за кожен телевізор платили щомісяця податок. Тому Стефанія Харчук зверталася до дуже вибраних людей. Хоча перегляди у той час були масовими – тому, очевидно, перший ефір бачило не 10 осіб, а більше», – розповідає Богдан Шумилович.

 

Наша розмова з дослідником – про становлення львівського ТБ, його феномен і вплив на розвиток української культури у радянський час. 

 

Пане Богдане, що ми знаємо про перші ефіри? Чому перше включення відбулося з Львівської опери, а не зі студії на Високому замку?

 

– Річ у тім, що у 1957 році ще не було зданої студії. Все було дуже сире. Офіційно будівлю начебто мали здати до листопадових свят, але працювати там було неможливо.

 

На той час львівська студія була однією з найбільших у Європі. Звісно, починалася вона з меншого приміщення. Закінчать її у нинішньому вигляді лише наприкінці 1970-х – тобто вона постійно буде будуватися, починаючи з 1956 року. На момент першого ефіру там ще ставили вікна, клали лінолеум тощо. І тому працювали ПТСками (пересувними телевізійними станціями). Студія буде запущена згодом – і лише тоді з’явиться можливість виставити світло, поставити камери і щось зняти.

 

1957 року у Львові збудували металеву щоглу телевізійного центру висотою 192 метри (580 над рівнем моря)

 

З того часу ми маємо дуже мало записів. Здебільшого це відбувалося так: ставили ПТС, давали сигнал на студію – і вона транслювала цей сигнал на невелику кількість телевізорів, які тоді були. І все. Ефірів не записували. В архіви здавали лише те, що писали на плівку і називали кінозйомкою. Тож специфіка першого телебачення – це його ефемерність. Так звані кінозйомки – це були сюжети, які могли використовувати в ефірах: наприклад, зйомки міста, які потім можна було давати включеннями під час розмови у студії. Але плівка була дуже лімітована. Тому ми маємо лише уривки, елементи і сюжети, але не маємо дуже багатьох знакових і цікавих передач, які виходили у перші роки.

 

Пізніше у Радянському Союзі, м’яко кажучи, обережно ставилися до прямих ефірів. Натомість наприкінці 1950-х – на початку 60-х, за Вашими словами, прямі ефіри були звичними. Це було зумовлено лише технічними можливостями – чи не було жорсткої цензури, бо на телебаченні працювали лише "правильні" люди?

 

– Тут поєднуються обидві причини. По-перше, техніка була нова, з нею тільки ознайомлюються – і влада ще не зовсім розуміє, що це таке. Схожа ситуація з тією, яка була з Інтернетом чи будь-чим свіжим: ти ще не знаєш, що це таке. Влада усвідомить силу телебачення саме 1957 року, але не у зв’язку з нами, а у зв’язку з Москвою. 1953 рік – це смерть Сталіна, боротьба за владу й остаточний прихід до влади Хрущова. Його таємна промова 1956 року. У той же час він закликає до щирості, більшої відкритості, і відбувається внутрішня реформа партії, яку вони екстраполюють на сфери культури. Аби показати свою відкритість, у Москві 1957 року вирішили організувати Всесвітній фестиваль молоді. До показу залучають телебачення – і тоді приходить усвідомлення, яка це сила.

 

Телебачення – це хрущовський інструмент, який діє на лібералізацію громадської сфери. Простий приклад: Сталін майже не говорив до людей. Його голос чули по радіо, але напряму до людей, а не до партії, він звертався лише під час війни. Після війни його майже не показували. Велика різниця Хрущова у тому, що його часто показують по телебаченню. Можливо, деколи він був смішний – але його було багато.

 

У перші місяці й роки були і курйози. Наприклад, історія в Москві, коли диктор оголосив, що хто з глядачів прийде у зимовому костюмі (а це було літо), то отримає приз. І люди пішли. А проблема виявилася в тому, що диктори не передбачили такої кількості людей. Скандал був сильний – і тоді почали бути обережнішими. Вони одразу не усвідомили, що це – але розуміння, що це масовий інструмент впливу, приходило.

 

Одна з перших трансляцій ПТС  з Львівського аеропорту. 1958 рік.

 

У нас після відкриття студії працювали тільки з прямими ефірами. З цим не було проблем, бо воно було в тренді загальних настроїв реформації суспільних процесів.

 

Але поетапно приходить розуміння ваги телебачення, і вже в 1970-х роках всі ефіри писали й лише після рецензій випускали в ефір.

 

– Наскільки жорстко все контролювалось у час прямих ефірів?

 

– Усі сценарії і дикторські тексти затверджували. Але до запису завжди був елемент імпровізації. Після того, як передачі почали випускати в записі, це зникло. З записами з’явилася певність, що ніхто точно не помилиться, не буде ідеологічних зривів тощо.

 

Наприклад, з прямим ефіром у нас була така історія. Відомий поет Микола Петренко працював на телебаченні як ведучий літературної програми. У нього були друзі поети та письменники. Сценарії передач йому, як і іншим, затверджували. У той час у журналі «Жовтень» працював письменник Роман Кудлик. Під час ідеологічної зачистки у 1960-х його звільнили. Річ у тім, що після лібералізації Хрущова багато хто подумав, що можна говорити. У «Жовтні» з’явилися публікації, які партія вважала шкідливими, тому частину редакції звільнили, зокрема й Кудлика. І на ефірі Петренко поза сценарієм згадав про Кудлика і висловив йому свою підтримку. Це був скандал і через вихід за межі сценарію, і через згадку Кудлика. Очевидно, дали догану, але не виганяли.

 

– Те, що за таке не вигнали – це львівська специфіка, чи так було всюди?

 

– Коли хотіли – виганяли. Так було з Оксаною Паламарчук, яку вигнали за націоналізм. На телебачення вона прийшла 1957 року, а вигнали її 1973-го. Вона була членом партії, достатньо ідейною і не робила помилок. Але було завдання з Києва зачистити художні редакції, зокрема музичну, де вона працювала. Її звільнили. Вона навіть судилась, але, звичайно, програла суд. Роботу знайшла в Оперному.

 

Треба розуміти, що в радянський час усі інституції культури – філармонії, консерваторії, телебачення тощо – були ідеологічними інституціями; це було офіційно прописано, цього ніхто не приховував.

 

– У час становлення – 60-70 роки – Львівському телебаченню було простіше чи складніше, аніж київському та московському? Воно далеко і всім не до нього – чи навпаки, воно під пильним спостереженням?

 

– Легше було Москві. Там більше всього дозволяли, більше експериментували. У Москві навряд чи хтось звинуватив би тебе в націоналізмі, а у Львові такий шанс завжди існував.

 

У західних регіонах України львівське телебачення було визначене як найважливіше. Воно вело мовлення на більш ніж 100 км. Але воно також подавало релейними кабелями сигнал на ретранслятори, які поширювали мовлення на периферію. У Луцьку, Рівному, Тернополі та Івано-Франківську були корпункти, у Чернівцях була маленька, але непогана студія, студія також була на Закарпатті. Звісно, дві менші студії не могли конкурувати з львівською. Тобто від Житомира і до Закарпаття Львів був головним телецентром. Він був на рівні Харкова й Одеси – навіть Дніпропетровськ мав менше мовлення.

 

 

Фактично до кінця 1960-х років усі ці студії були напівавтономні. Це означає, що вони мали якийсь сигнал з Москви, трохи мовлення з Києва, але переважно забезпечували регіон місцевим мовленням. Наприклад, вже у 1980-х своєї продукції могло бути до години мовлення на день, а у 1960-х — 10 годин. Звичайно, багато погоджували, але був дуже сильний рівень автономії. Вони могли робити і те, що не завжди перевіряли.

 

– Ви кажете, що могли. Але чи робили? Автономія львівського ТБ на початках була відчутна в ефірах?

 

– Загалом ні. Це ідеологічна установа: за тобою постійно дивилися, тому фривольності не допускали. Роздягнутись в кадрі не можна було, все мало бути строго і застібнуто.

 

Але траплялися речі, які потім вважали ідеологічними диверсіями. Так, на початку 1970-х під час перевірки викрили факт, що на Вербну неділю у студії поставили вазочку з вербою. Цю історію розглядали на партійному бюро. Посварились, але серйозних наслідків це не мало. Але потім приїхала київська перевірка – і вони встановили, що Вербна неділя співпадала з річницею Вербицького, і тому це точно була ідеологічна диверсія, бо цим начебто підкреслювали зв’язок з автором націоналістичного гімну. Думаю, це був радше збіг. Очевидно, це могла бути власне вербова гілочка на Вербну неділю.

 

1957 року Львівський телевізорний завод випустив перші телевізори марки «Львів» з екраном розміром 360х270 мм

 

Є ще одна цікава історія. Один працівник був звільнений, бо він, комуніст, знімав приватно ролик для священиків із церкви Юра. Атеїст, комуніст, особа з ідеологічної інституції – і тут таке. Ще й використав для цього державне обладнання.

 

І була вже згадана історія з Петренком. Але кожного разу, коли хтось в ефірі відхилявся від плану, – це була ціла подія, до цього дуже серйозно ставилися.

 

Тобто відвертих диверсійних речей не було?

 

– Ні, такого не було. На телебаченні діяло стільки етапів перевірки, що це було майже без шансів.

 

Хоча коли у 1972–1973 роках робили зачистку художньої редакції, з’ясувалося, що головний режисер Олександр Гриневич сидів за націоналізм, Роман Олексів мав проблеми теж через націоналізм, а родина Оксани Паламарчук була вивезена під час другої окупації в Казахстан. Чи не кожна друга родина була пов’язана з певними репресіями – але для львівського регіону це було нормально. Однак ніхто з них ніколи не був залучений у підпілля чи до дисидентського руху. Їхня величезна заслуга в тому, що вони робили український продукт і вважали це своєю головною місією.

 

Що означає український продукт в тих умовах? Наскільки воно мало національне забарвлення?

 

– Харків, Одеса та Донецьк мали дуже мало програм українською мовою. А якщо і мали, то інколи глядачі самі писали і просили, що не треба. Їхня мова була з помилками, перекручуваннями й абсолютно нежива. Місцева ж студія, львівська, мала найбільше україномовного продукту з усіх студій – навіть більше, ніж Київ. Якщо щось йшло на Москву, його робили російською або титрували.

 

Уся специфіка студії полягала в тому, що вони мали максимально уваги приділяти місцевій культурі. Це було дуже логічно. Москва показувала щось всесоюзне й універсальне, Київ мав робити програму для всієї республіки, а регіональні студії мали знати і показувати своє. На львівській студії були люди, які знали все, що відбувається у культурному житті. І незаслужено, що студія вважається просто засобом масової інформації, бо в який момент вона була не гіршою Театру Заньковецької чи Оперного. Вони мали свої театральні поставновки, свої концерти, які транслювали на всю Україну і Союз, виробляли дуже багато українського продукту. Зі студією дружив Кос-Анатольський, Богдан Янівський створив там оркестр. Вони грали дуже різну музику – часом могли навіть заграти пісні січових стрільців, назвавши їх по-іншому. А цензори знали не все.

 

 

Тобто ми можемо говорити, що працівники студії були націоналістами в дуже позитивному сенсі. Вони зробили неймовірно багато для промоції української музики і культури. Це дозволяли. Партійний фокус був на самодіяльності – і вони її показували. Усі популярні колективи пройшли через телебачення або телебачення їх витягло на світ. Так було зі «Смерічкою», «Ватрою» й іншими. І це не випадково. Можливо, вони не робили диверсій – але вони робили продукт, який рвав людям уяву.

 

Переконаний: якщо говорити про українську культуру 1960–1970 років і не згадати телебачення – це наче говорити, що світло вдень є, але не завдяки Сонцю. Це був один із базових факторів розвитку культури. Але це природно – то був основний і найбільш масовий канал, який ще й давав картинку.

 

Коли почали зменшувати мовлення, чи відчувається змістовна зміна у наповнені програм?

 

– На початку 1970-х відбувається зачистка телебачення. Цей період називають «маланчукізмом» за прізвищем Валентина  Маланчука – секретаря з ідеології, який був вихідцем зі Львова. За нього зачищають майже всю українську культуру. Наприклад, тоді заборонили постановку «Цвіт папороті», яку нещодавно поставили в Оперному. 1972–1979 роки – це суцільний застій. Все мало бути дуже нейтральним й інтернаціональним. Все свіже і цікаве було прибите. Стагнація 1970-х не зачепила високу культуру – її було багато: музика Людкевича, Кос-Анатольського, постійні концерти. Але класична музика має свій сегмент, і хоч як Союз старався перетворити її на більш масову, це не вдалося.

 

Вже коли Маланчук іде, національне потрохи відроджується. Наприкінці 70-х і початку 80-х стає дещо легше. Але проблема була у тому, що Україна й далі робила вечорниці – а навколо співали вже навіть не джаз, а рок. Молодь слухає Led Zeppelin. Ця стагнація, за якої дозволене було тільки фольклорно-національне, створювала імідж телебачення як такого, що не відображає життя. Львівська студія мало відрізнялась у той час. Згодом молодь сприймала телебачення як щось про високу культуру чи про народне. Їй не було цікаво.

 

Але у 1979 році відроджується «Ватра» – і по 1985 рік вона стає феноменом у Львові, а львівське телебачення її постійно показує.

 

Розмовляла Мирослава МАРТИНІВ

22.12.2017