У львівській галереї «Дзиґа» її незмінний арткуратор Володимир Кауфман експонує авторську виставку перформативного живопису «Температура».
Укладена із серії малярських творів останнього часу, виставка знову (укотре) звернула погляди шанувальників Кауфманових ідей у царині мистецтва перформенсу на його замалим півстолітні пошуки в практиці живопису, які всякчас поставали намаганнями долати ілюстративність на користь реального втілення дійсності.
«Температура» задемонструвала не тільки градус кайфування суто малярської природи чи віднайдений баланс перформенсу а живопису, вона, із її чітко фіксованими часовими й температурними пуантами в системі координат актуальності, стала своєрідним щоденником автора, для якого лапання часу, зважаючи на сизифовість цього чину, ще й досі не перетворилося на марноту марнот. Тому із виставкою сторінки цього щоденника не уриваються, бо тема, розвинута картинами, усе ще не відпускає Кауфмана і він далі не спиняє плину схожих варіації. Аж до того, що назву «Температура» можна модифікувати в «Темпоратуру».
Щодо теми, то її необачно можна було б означити як ретро. Адже іржа трикутних груш із «Натюрморту на більярді» чи «Українського натюрморту» так зайшла глядачам наприкінці 1990-их, як і самому художнику, котрий чимало присмачив нею проект «Second hand» 2000 р., що вже тоді своєю чергою прочитувався як ретро щодо грушок із аркушів проекту «Незбагненна руйнація» початку тих же згаданих 90-их.
Але у тім то й необачність: казати про сьогочасні картини як про репліковану ностальгію в автоцитуванні. Тією ж мірою необачно означувати їх як суто натюрморти. Бо тут караваджівські драми світла розгортаються то театральними постановками контрастів (понадто в фокусних плямах ліхтарів у галереї з чорною стелею), то своєрідними горизонтами краєвидів, то епічними панорамами битв… Розгортаються, розпросторюються, стаються тут і тепер ув очу глядача. І така запаморочлива трансформація сприйняття засвідчує хіба очевидність того, що твір таки відбувається як неопосередкована дійсність!
Хоча посередники таки є. Ім’я їм фарби. Цікаво, що при позірній упізнаваності Кауфманової палітри, вона вже також не така, як колись. Ні, улюблений , ба навіть «автопортретний» , якщо так можна висловитися ( бо ж хіба не в цій гамі портретував себе замолоду артист із гогенівським оком?) колір іржі – невищезний, і з композицій «Температури» він нікуди не зникає, розкішно мінячись усіма своїми нюансами, проте досягає його художник зовсім іншими засобами.
«Жодного марсу коричневого й жовтого. З такими фарбами зав’язав. Це вже в минулому. Двічі в одну річку мені не увійти. Тепер бітумний лак, зеленка…», – усміхається на вернісажі Кауфман до знаного маестро абстракції Петра Гулина, пригадуючи, як подібного колористичного ефекту досягалося в чайних або навіть портвейнових змивках аркушів на архітектурі в Політехніці. Тож тепер, як вправному колористу, йому навіть обмеженою палітрою вдається викликати потрібний колір певними зіставленнями чи оточенням.
Приглядаючись пильніше до фрагментів живопису, можна уявити, як і чим Шура наносить новітні фарби, як штрихує, шурує, втирає, вишкрябує, вилущує, перекриває ізнов. І все це не на картоні чи полотні, а на звороті пвх-постерів, – такий собі секонд-хенд, як і безліч відпрацьованих аркушів, із нашарувань яких колись він породжував риб чи висікав німби.
Несамовитий ритм ліній і плям, екзальтованих форм і контрформ: обвуглені груші граків, сяйво спокуси дзьобатих плодів, вазонкова порість, розсипи кави, стовп пари над чайником вибуховою вертикаллю… Чорне птаство пожадливе, що по миті вже мертве, – грона наших тривог. А по них – ніби янгол крилом – де-не-де блідо квітне мереживна вибійка. Розколини на поверхні, пошрамовані засічки, розграфка векторного градуювання чи окуляра прицілу – це близни теперішнього. І все це разом – «Температура», «Дзиґа», Кауфман…
«Для нього це не стільки зображення, скільки пережитий через візуальні медія досвід ВІЙНИ. Від лютого минулого року багато українських художників втратили можливість говорити, писати чи навіть малювати. Багато хто "онімів" і потрібен був час для того, щоб повернутися до самої можливості вислову. І тут Кауфману допомогли картинки, а не тексти чи концепції... Картини Кауфмана намагаються врахувати запах крові, сморід смерті, вони незручні, але дуже терапевтичні, вони про війну – але теж про все на світі, а в першу чергу про вразливість життя».
Богдан Шумилович
01.06.2023