І.
Відки такий заголовок? Пригляньмо ся австрійській внутрішнїй полїтицї австрійських офіціяльних державників, а побачимо, що се кравцї-полатайки.
Австроугорська кирея від довгих вже лїт дреть ся і розлазить ся. Народам Австро-Угорщини рішуче за тїсно в старім витертім халатї, що називаєть ся внутрішня полїтична будова. Крізь діри, нетільки вигризені зубом часу, але й такі, що повстали через те, що народи порозростали ся внутрішньою силою, бажаннєм волї, незалежности, свободи рухів і розвитку та своїми змаганнями до здїйснення тих бажань розсаджують старий непридатний вже до нїчого путнього халат, — крізь ті дїри гиркають народи, ті, що невдоволені, в напрямку до сусїдів, які пишають ся у новітнїм добре скроєнім і вигідно примірянім одязї. А австрійські державники все тільки кравцї-полатайки. Замісць справити новий, добрий одяг, в якім кождий чув ся-б вигідно та свобідно, а старий витертий халат завісити в музею на клинку на показ, що й таке в Австрії бувало, тільки й знають, що латати непридатну дранку!
А тимчасом Австро-Угорщина — її полїтичний устрій потребує не латання, а обнови. Основної, сягаючої до коріння і обіймаючої цїлий державний орґанїзм обнови!
Та на державників, офіціяльних керманичів державного судна, на них найшла невилїчена слїпота! Вони не бачуть, що дїєть ся і до чого се веде, й не знають, якої заради треба. За часів Штірка пробували лїку в шибеницях і криміналах, тепер у моралїзаторських проповідях і патріотичних закликах, прикрашених неясними обіцянками. Другі, хоча й бачуть, в чім корінь лиха, не мають відваги пірвати зі старим, не мають енергії взяти ся за основну перебудову. Третї держать уперто пережите й нездатне, бо їм добре з тим, бо тягнуть з нього лихварські зиски. Всю силу випружують, всяких засобів уживають, щоб не стратити нї крихітки з того, що безправно й неслушно в їх руках. Та вони бачуть тільки по кінець носа. Цїлком не рахують ся з тим, що серед таких обставин принесе, бо мусить принести, таємне завтра!
Та нехай собі офіціяльні державники тільки — полатайки — їм не до суду-віку держати керму держави в своїх руках. І тому не се важне й рішаюче, що сей, чи той мінїстер скаже, а те, як до справи ставить ся представництво народів, вибрані заступники народнїх мас?
Для нас Українцїв найважнїйше й найцїкавійше, як до справи внутрішньої будови держави ставлять ся наші посли — наша Парляментарна Репрезентація?
На жаль мусимо сказати, що ясної відповіди на се питаннє не має! Ось хочби й під час дебати памятного засїдання з 9 листопада трапляла ся нашим послам знаменита нагода ясно висловити ся, чого ми від Австро-Угорщини бажаємо, як уявляємо собі будучий устрій сеї держави, по яким плянам мала б вона бути перебудована, але сього не зробив нїхто з українських послів. Трьох Українцїв забирало голос у памятній дискусії, але анї один не спроміг ся розвинути ясно додатну програму такого державного ладу, якого бажає український нарід в Австрії.
Посол Петрушевич виголосив дуже гостру промову, але наскрізь відємну, відємну в тім значінню, що лише критикував! Критикував становище держави та її керманичів до українського народу, критикував поведеннє Поляків супроти Українцїв, критикував полїтику Чернїна в польській справі, протестував проти прилучення Східної Галичини до майбутньої Польщі й висловив надїю, що нїбито майбутня мирова конференція не позволить скривдити Українцїв! Основним тоном його промови було розчаруваннє й огірченнє, що ті, на кого ми надїяли ся, завели нас. А надїяли ся по словам промовця і на правительство й на корону й на парлямент і, хоч переконали ся, що наш батіг з клоча, під час війни наново зачали надїяти ся і наново розчаровуємо ся, бо ось кілька днїв тому обдурив нас гр. Чернїн! "Наш нарід допроваджено на дно нужди, а тепер проголошують нам вирок смерти й віддають нас катови!".
А не зважаючи на все те, ми таки не перестаємо надїяти ся на чужу поміч і спасеннє з гори, але тепер для відміни покладаємо свої надїї на мирову конференцію! "До мирового стола засядуть також заступники инших націй, правдоподібно матимуть слово також представники української держави і я переконаний, що нетільки наші брати, але також заступники инших націй і то навіть тих, проти котрих наші жовнїри нинї бють ся, візьмуть нас в охорону перед тим насильством".
Я дуже бажав би, щоб нове розчаруваннє не спало на тих, що надїють ся нового нашого спасення від мирової конференції, але мушу щиро сказати, що ті вічні надїї — то не реальна полїтика, а забобонна віра в чуда.
Хто знає, що чуда вийшли давно вже з моди, той повинен раз на все зірвати з такими надїями на благодати з небес. Все одно, хто на небі розсїв ся, чи австрійський президент мінїстрів, чи австро-угорський мінїстер заграничних справ, чи хто небудь з коронованих голов, чи навіть "заступники тих, проти котрих наші жовнїри нинї бють ся", ми мусимо, як що хочемо провадити реальну полїтику, раз сказати собі твердо та ясно: чуда тепер не в модї!
Другий український бесїдник п. Вітик виголосив промову, яка може була-б вистарчаюча на якімсь вічу, але в парляментї і при такій важній історичній нагодї не може нїкого задоволити. Початок промови міг викликати найкращі надїї, коли бесїдник звернув ся до всїх народів, жадаючи, щоб сказали своє справедливе слово в справі українського народу, та на жаль вже друге реченнє перечеркнуло сї надїї! Бо в другім реченню сказав таке: "Ми тепер звернемо ся до народів, бо бачимо, що всї дипльомати, які вводили нас в блуд, працювали тільки на наше знищеннє". Дуже жаль, що посол, котрий називає себе соціялдемократом, щойно так пізно приходить до сього пізнання і щойно з огірчення до віроломства гр. Чернїна звертаєть ся до народів! Але всеж лїпше пізно, як нїколи! І хоча в дальшій своїй промові п. Вітик не лишив нї сухої нитки на гр. Чернїнови, то таки треба-б подякувати гр. Чернїнови, що, хоч нехотячи, поучив посла Вітика, до кого має звертати ся соціяльний демократ. Та, видко, ся наука була дуже болюча, бо в дальшій промові Вітика все-таки звенить жаль, що Австрія за всї жертви українського народу, за вірність, за хоробрість жовнїрів хоче віддати нас під пануваннє "польської шляхти". Знову той самий жаль і розчаруваннє, що за такі гарпі прикмети замісць вдяки й нагороди — буки! Такий жаль в серцї і устах соціялдемократа вже таки дуже дивний і незрозумілий. Не на часї й неменше дивна серед теперішнїх обставин фраза про "пануваннє польської шляхти". Дивна для кождого, хто знає, що саме польські соціялдемократи найбільше побивають ся за прилученнєм Східної Галичини до майбутньої Польщі. І як при слові "польська шляхта" п. Вітик мав на увазї тільки походженнє з шляхотського роду, то не трудно буде йому підтягнути під сей стрихулець1) напр. послів Дашинського й Морачевського, але що зробить з Діямандом, Лїберманом і редактором "Naprzod-y" Гекером? Може бути, що й вони шляхотського роду, але в кождім разї не з польської шляхти! А саме ся "шляхта" проявляє найбільші апетити на українські землї! П. Вітик висловив готовість порозуміти ся з "польським людом". Дуже добре, але чи названі тут польські полїтики говорять в імени шляхти, чи люду? І що думає п. Вітик з ними почати?
Та цїлий світ розуміє під "польською шляхтою" не тих, хто пишаєть ся польським гербом, але соціяльну верству посїдачів великої земельної посїлости, що як кляса до недавнїх часів верховодила в польській полїтицї. Та ті часи безповоротно минули й серед нинїшнїх обставин говорити про "польську шляхту" в давнїм значінню — чистий анахронізм і, коли кажеть ся: "Ми не позволимо присилувати себе піти в ярмо "польської шляхти", то се може допровадити до прикрого непорозуміння, бо треба-б було шукати якогось викруту, якби так хтось, підхопивши застарілу фразу, сказав: отже добре, "в ярмо польської шляхти" не підете, бо майбутня Польща буде демократична. Чи бесїдник рахував ся з тим?!
А вкінцї ще одно місце в промові Вітика, на котре хочемо звернути окрему увагу: "Тому яснїє перед нами російська Україна як надїя, там вже перед кількома місяцями розносили ся оклики: Хай живе українська революція, хай живе українське національне правительство! Там, де 30 мілїонів Українцїв уже тепер добуває собі волю, виборює самоозначеннє, де над филями моря повівають наші хоругви, туди рветь ся наша безрозрадна душа, туди звертають ся наші очі в одинокій надїї, що ми разом з українським народом з Росії переломимо всї запори та зєднаємо ся в один самостійний вільний український нарід".
Було-б дуже добре, якби так п. Вітик перевів усї сї поетичні фрази на щоденну зрозумілу прозу, бо щойно тодї вияснила ся-б полїтична думка, висловлена цими. Певне, що серце росте у кождого Українця, де не жив би він, що російська Україна визволяєть ся, стає свобідною. І дуже гарно, що й промовець вітає сї подїї та щиро радїє ними, але нам, австрійським Українцям, привязувати до сього факту за далекі надїї таке саме самодурство, як рахувати на благодати з небес. Тим більше, що як тепер справи стоять, австрійські Українцї "не зрадили" своєї програми, отже навіть, якби Українцї з Української Республики взяли участь в мировій конференції й бажали — а про се не може бути найменшого сумнїву — по своїм силам допомогти австро-угорським Українцям, то хоча звісне їм наше положеннє в наддунайській монархії, але не звісно, якого виходу з нього бажають саміж австрійські Українцї, а через се не мали-б і позитивної спромоги причинити ся до промощення сього виходу.
Не спасли нас гарні слова й ласкаві обіцянки мінїстрів, не вирятує нас справедливість міжнародньої мирової конференції, але так само анї "Полуботківцї", анї "Богданівцї", анї одеські "Гайдамаки" не підуть визволяти нас з недолї! Пускати в обіг такі кличі й такі надїї є злочином не проти держави, бо вона сього не злякаєть ся, але злочином проти нас самих, бо всяка надїя на посторонню поміч убиває власний почин, підриває енерґію і замісць працї, труду й боротьби — учить тільки молитви й побожного завертання очима!
Те, що хочемо ми австрійські Українцї мати, мусимо самі й тут на властивім ґрунтї добути.
Від обох попередніх промов відріжняєть ся трохи промова третього українського бесїдника п. д-ра Евгена Левицького. Не було в нїй тих гострих тріскучих слів, що у Петрушевича, анї популярно вічевого тону, що у Вітика, зате було найбільше річевого змісту. Плян створення вже тепер польського королївства в унїї з Австро-Угорщиною розглянув критично зі становища міжнародньої полїтики, вказуючи, чим се грозить ідеї мира, зі становища відносин Австрії до сусїднїх держав, підносячи небезпеку, яка загрожувала-б мирному пожиттю Австрії з її дотеперішнїм союзником Нїмеччиною, і зі становища внутрішньої полїтики й будови Австрії. Плян прилучення Галичини до Польщі поборював датами про історичну минувшість та теперішній національний характер сього штучно злїпленого краю. Піднїс і те, що захопленнє польським питаннєм відвертає увагу Австрії від инших внутрішнїх національних питань і спонукує віддавати Українцїв на поталу Полякам. Вкінцї заявив, що Українцї нїколи не згодять ся на злуку з Польщею, а супроти запевнень з польського боку, що в майбутній Польщі правдивий рай жде Українцїв, піднїс, що велика часть українського народу жила пять столїть у тім польськім раю і рішуче не хоче до нього вертати. Але хиба тільки се було важне в дебатї?
Про промови українських послів треба загалом сказати, що, зібравши їх разом, з пропуском фрази про "польську шляхту", осягнемо ясну, рішучу й уґрунтовану відповідь, чому український нарід не хоче під Польщу, чому так рішуче противить ся придїленню Галичини до майбутньої Польщі. Але як хтось ждав, що при сїй знаменитій і рідкій нагодї дізнаєть ся, чого австрійські Українцї бажають, до чого змагають і за що будуть бороти ся, той мусїв дізнати розчарування.
Українські посли говорили в австрійськім парляментї про справи життєві для Австрії, держави народів, говорили як посли одного з народів многонародньої Австрії й то народу найбільш покривдженого, найбільш упослїдженого, найбільш заінтересованого в тім, щоб ся многонародня Австрія стала иншою, щоб скинула старий халат, а зладила собі новітню вигідну одежу, а все-таки не сказали нї словечка про се, що найпекучійше, анї одною рисою не зарисували, якою та Австрія повинна стати, щоб усїм її народам, а передівсїм українському було в нїй добре.
Є один український полїтик, що мов виучену задачу при кождій нагодї повторяє будь що-будь позитивне, хоч не своє домаганнє: створеннє з українських земель Австрії окремої української провінції. Сей полїтик — посол др. Кость Левицький. Але, повторяючи своє позитивне домаганнє, не вкладає в нього нїякого змісту та й нема в тім напрямку нїякої акції і не вяжеть ся того домагання з нїяким пляном основної перебудови Австрії. Розумієть ся, що таким відокремленим, лише інтерес Українцїв акцентуючим своїм становищем не можна заінтересувати инших австро-угорських народів, а надїяти ся, щоб бажаннє Українцїв відокремлено було заспокоєне, — се знову та сама віра в чуда! А навіть, якби ся неправдоподібність стала дїлом, то й се не було-б нїчим иншим, як лиш латаннєм старого витертого халата, що, правда, значно полїпшило-б положеннє Українцїв в Австрії, але все-таки не дало-б нам того, до чого мусимо з цїлою свідомістю, яспістю та енерґією іти, приєднюючи собі на союзників в тій працї всїх тих, хто бажає, щоб Австро-Угорщина стала новітньою, демократичною, свобідною державою народів.
Про се, яке повинно бути наше становище в сїй справі і хто нам може бути союзником, поговоримо иншим разом!
1) Гладїльце.
[Вістник Союза визволення України, 09.12.1917]
(Кінець).
Досї ми розглянули, як офіціяльні полїтики західних держав порозуміння надуживають гасла: самоозначеннє народів і як до сього гасла відносить ся керманич австро-угорських заграничних справ. Говорячи про держави порозуміпня, ми все додавали "західні", розуміючи Анґлїю, Францію, Італїю і Сполучені Держави Америки. До Росії се відносило ся-б тільки так довго, як довго на чолї російської республики стояв Керенський, спираючи ся на праву частину російських соціялїстів і йдучи щораз дальше на уступки міщанським партіям. З тою хвилею, як лїві соціялїсти під проводом Лєніна й Троцького взяли верх, Росія надала гаслу самоозначення народів властиве, правдиве й необмежене значіннє: народи Росії мають право самі рішати про свою долю і то аж до повного відірвання від Росії!
Переходячи від того, як офіціяльні державники розуміють і вияснюють право на самоозначеннє народів, до того, як се право розуміють і вияснюють полїтики тих народів, що досї сього права позбавлені, посвятимо головну увагу нашому українському народови та його сучасній полїтицї.
Про російську Україну нам не доведеть ся багато говорити. Центральна Рада та її видїл Мала Рада сказали все, що в сїй справі можна було сказати, та сказали так, як треба було. Не тільки сказали, але, як останнї вісти говорять, зробили, проголошуючи Українську Республику. Український народ по тім боцї Збруча самоозначив свою долю відтепер і положив тривкі підвалини під своє самоозначеннє в будучности.
Рівночасно з тим, як російська Україна ясно й твердо обявила, що розуміє під своїм правом на самоозначеннє, який зміст вкладає в сей вислів, — покликані виборчим актом полїтики австрійської України, правда, й собі апелюють до засади самоозначення народів і реклямують се право на самоозначеннє для Українцїв Австрії, а деколи також цїлої Австро-Угорщини, але досї не вияснили й не заявили, що розуміють під сим правом, який зміст вкладають в нього, яким способом хотять зреалїзувати се право? Розумієть ся, що, не вияснивши собі та світови сього питання, не поставивши собі твердо означеної цїли, не можуть робити нїяких позитивних кроків до цїли, бо цїли не мають! Не можуть розвинути ширшої плянової акції й мусять губити ся в неясностях, блукати в мряковинню і замісць позитивного дїла — топчуть ся на однім місцї!
Бо право на самоозначеннє зашироке й загальне поняттє; воно не подає найблизшої конкретної цїли національної полїтики, а тільки бажаний ідеальний стан народу. Сей стан повинен для кождого народу повсякчасно тривати, даючи народови й правну й фактичну спромогу в кождій даній хвилї здїйснювати те, до чого народ змагає, чого бажає яко найблизшої своєї конкретної цїли.
Звісно нам і цїлому світови, що російські Українцї ясно й виразно означили сю свою найблизшу конкретну полїтичну цїль, а саме: незалежна, суверенна Українська Республика, звязана в Федеративний союз з республиками инших народів чи то областей Росії.
Щодо австрійських Українцїв — саме їх покликані політики, себто парляментарні посли, досі не поставили нашій національній полїтицї в рямах Австро-Угорщини нїякої виразної, конкретної найблизшої полїтичної цїли! Бо мало того, що кажеть ся: ми хочемо і для себе права на самоозначеннє, треба ще сказати собі, як ми хочемо самоозначувати себе, бо инакше — се буде гра в піджмурки, а не реальна полїтика.
На ясне питаннє: як український народ Австро-Угорщини хоче самоозначувати себе? — повинна бути ясна відповідь: через здїйсненнє національного принципу!
Національний принцип говорить, що кождий народ має право на свободу, незалежність, повну рівноправність і на зєдиненнє! Отже ідеал кождого народу — бути зєдиненим і суверенним; формою для реалїзування сього, для забезпечення раз на все права самому про себе рішати, самому свої справи полагоджувати — є національна незалежна держава. І український народ мусить до того змагати, щоб в найблизшій будуччинї здобути собі сю полїтичну форму, що забезпечує й утривалює можність кождочасного самоозначування, себто незалежну національну державу.
Така національна держава є не тільки полїтичною формою для постійного виконування права самоозначення, але й необхідною умовою до того й першим кроком на тім шляху, що має завести народ до його полїтичного ідеалу.
Нашим полїтичним ідеалом є утворити суверенну зєдинену, демократичну українську державу, але які мають бути наші практичні перші кроки до сього ідеалу?
Практичні, значить, ті, котрі тут вже тепер своїми силами можемо робити, котрі мають найбільше виглядів на бажаний вислїд, котрі нам в найблизшій будуччинї можуть принести найбільше користи, а найменше втрат і шкоди й при котрих можемо рахувати на спільну акцію инших австро-угорських народів.
Отже розглянувши се питаннє з практичного боку, приходить ся нам передовсїм мати на увазї се, що Австро-Угорщина — се держава національностей.
Тут живе цїла низка народів, котрі в меншій або більшій мірі позбавлені того, що кождій нації з природи річи належить ся, що є для неї такоюж життєвою необхідністю, як для одиницї права людини, себто свобода, незалежність, повноправність, суверенність. Цїлком слушно висловив ся нїмецький соціялдемократичний публїцист Австерлїц, що Австро-Угорщина не є понаднаціональною державою, але антинаціональною, збудованою на запереченню права самоозначення народів. Бо самоозначеннє полягає в тім, щоб кождий народ на своїй території сам полагоджував свої справи й сам про них рішав і щоб робили се маси народу, а не упривилейована кляса верховодів. Тимчасом що маємо в Австрії? Маємо парлямент, зложений з представників кількох націй, і сей мішаний, сорокато зложений парлямент полагоджує й рішає справи поодиноких націй. Розумієть ся, не так, як даній нації потреба, як вимагають її життєві необхідности, але так, як се виходить з ріжнородних комбінацій, з укладу сил і значіння між усїма націями, заступленими в парляментї. Додати до того, що австрійський парляментаризм се дуже слабосильна інституція, яка животїє не з внутрішньої державної і народньої необхідности, але з огляду на заграницю, на "добру славу" держави у сусїдїв, часом з огляду на відносини Австрії до Угорщини, а часом так тільки з ласки правительства. Коли дві повищі спонуки не дїлають, а правительство свою ласку відверне, — маємо в Австрії правлїннє §14 й тодї вже навіть не ріжнонаціональні вибранцї з демократичного права голосування, себто парлямент, але ц. к. правительство завідує і рішає справи кождого народу! Ось таке тут самоозначеннє!..
Нема що й говорити, що такої системи не можна надальше вдержати, що вона не може устояти ся супроти гасла: нова Европа має бути побудована на основах права народів: бути свобідними й власновільними!
Щож має стати ся з Австро-Угорщиною, державою, зложеною з усїляких народів? Вона мусить бути перебудована в своїх основах! Кождому народови, який належить до сеї держави, вона мусить дати суроґат національної самостійности, мусить забезпечити ту незалежність, ту власноправність і повноправність і те зєдиненнє національної території (нинї подїленої між поодинокі коронні краї), котрі йому забезпечувала-б самостійна відокремлена національна держава. Иншими словами: мусить перемінити ся, перебудувати ся у союз незалежних суверенних національних держав!
Цїлю нашої національної полїтики в Австро-Угорщинї повинна стати саме ся перебудова Австро-Угорщини на федерацію незалежних суверенних національних держав. Українські землї Галичини, Буковини й північної Угорщини повинні бути зєдинені в одну полїтично-державну цїлість, в рямах наддунайської федеративної держави український народ на своїх землях повинен творити свою національну українську державу, що входитиме в федеративну звязь з національними державами Чехів, Нїмцїв, полудневих Славян, Мадярів і ин. Як на місцї давньої царської Росії повстає федеративна держава незалежних національних держав народів Росії, так на місцї давньої антинаціональної Австро-Угорщини повинен повстати союз національних держав народів Австро-Угорщини!
Не треба бути пророком, щоб передбачити, що проти такої програми піднесеть ся закид: а деж те зєдиненнє цїлого українського народу та всїх українських земель в одну й одноцїльну національну державу?
На се відповідаємо, що ми не зрікаємо ся зєдинення як нашого національного ідеалу, але не уважаємо його за якусь таку необхідність, котру треба зараз осягнути, не оглядаючи ся на се, якими жертвами прийшло ся-б під теперішню пору окуплювати її. Кождий тверезий полїтик мусить признати, що і стратеґічні і полїтичні обставини так тепер складають ся, що навряд чи буде можливо вже в теперішнїм мировім договорі осягнути нам повне зєдиненнє?
Ось чому реальний український полїтик не може, як той романтичний поет, цїлим своїм зором задивлювати ся в небесні зорі національного ідеалу, але мусить і на те звертати увагу, що в нього під ногами, щоб не збити ся з дороги та не повиснути в повітрі.
Реальний полїтик мусить відповісти собі на питаннє, чи нам за всяку цїну змагати до злуки? І чи тодї, як злука цїлої української области Австро-Угорщини з Українською Республикою покажеть ся неможливою, чи тодї пристати на частинну злуку, а саме таку, яка другу часть українських областей Австро-Угорщини полишала-б поза межами Української Республики?
Менї здаєть ся, що така частинна злука була-б просто погубна для незлученої части українських земель... Цїлком рішуче не була-б аж такою користю для загальної української справи, щоб могла зрівноважити ту шкоду та втрату, яку рівночасно спричинило би полишеннє частини незлученої під дотеперішніми денаціоналїзуючими впливами, але ослабленої, позбавленої точки опору, засудженої на загибіль.
Хто визнаєть ся в ґеоґрафії Галичини, той може передбачити, що в такім випадку саме частина сього краю, з господарського становища найважнїйша, з джерелами нафти, соли, земного воску, з прастарими лїсами і т. ин. — зостала-б мабуть поза межами зєдиненої України й по всякій правдоподібности підпала-б новому подїлови між сусїднї нам національно чужі й ворожі держави: Польщу й Угорщину.
Для мене ясно й безсумнівно, що до такої можливости ми не сміємо допустити, а щоб не допустити до неї, мусимо передовсїм змагати до зєдинення українських областей в українську національну державність в рямах австро-угорської федерації народів.
Ось чому національне зєдиненнє в рямах Української Республики повинно бути для нас ідеалом, але не повинно бути доґмою! Не можемо задля доґми посвячувати наших життєвих інтересів, — противно життєві інтереси цїлости народу повинні ламати всякі доґми, які творили-б їм перешкоду.
Безоглядне зєдиненнє може бути необхідною умовою тільки для малих націй, дрібних щодо числа людности й території.
Тільки зєдинені в одну цїлість малі нації можуть представляти якусь силу, осягти якесь значіннє і запевнити собі можність свобідного розвитку. Розділені й роздроблені, вони мусять губити ся, затрачувати ся серед більших націй, що окружають їх.
Инша річ з великими націями. Вони без шкоди для себе, а буває противно, — з очевидною користю можуть на якийсь час зректи ся зєдинення і належати до двох або й більше державних орґанїзмів, одначе з самозрозумілим застереженням, що тут і там матимуть своє право самоозначення. Знаменитий приклад маємо на нїмецькій нації. Нїмецький нарід не лише не тратить нїчого через те, що австрійські Нїмцї не належать до нїмецької держави, але противно зискує! Адже австрійські Нїмцї мають великий вплив на полїтику Австрії й тим способом спричинюють, що побіч Нїмеччини, яка передовсїм служить інтересам нїмецької нації, — тим інтересам (хоча вже не передовсїм, але в значній мірі) служить друга велика держава — Австро-Угорщина. Не підлягає сумнївови, що якби австрійські Нїмцї належали до Нїмеччини, то могли би справам нїмецького народу приносити далеко менше користей, нїж роблять се тепер через співдїланнє обох осереднїх держав.
З того виходить, що бувають моменти, коли зєдиненнє нації в однім державнім орґанїзмі не є абсолютною необхідністю і не можна ставити його нарівнї з першою вимогою національного принципу, а саме, щоб кожда нація там, де придїлила її історична доля, творила свою суверенну волю і мала свою національну державність.
Національна державність може істнувати або цїлком відокремленою самостійною державою або як незалежна і суверенна держава входити у федерацію, у правнодержавний союз з иншими незалежними національними державами. Національний принцип зовсїм не стоїть на перешкодї такій злуцї національних держав у більшу полїтично-державну спільноту. Приклад сього маємо на Угорщинї й Австрії, а нова така спільнота творить ся саме тепер на руїнах царської Росії.
Росія анї не розриваєть ся, анї не розпадаєть ся, а тільки основно перебудовуєть ся! Народи Росії зрозуміли, що не в тім річ, аби кождий нарід творив свою відокремлену державу, а тільки в тім, щоб кождий у себе на своїй території і для свого населення був власним господарем, творив свою національну, хоча невідокремлену державу.
Другою державою національностей є Австро-Угорщина. І тут одиноко розумна й доцїльна національна українська полїтика повинна змагати до перебудови теперішньої дуалїстичної держави у федерацію національних держав, до створення незалежної, вільної, суверенної української національної держави в рямах федеративної держави Габсбурґів!
Застановляючи ся над сими справами, не можемо спускати з ока господарських інтересів українського населення Австро-Угорщини й таких же інтересів будучої Української Республики. Господарські інтереси галицьких Українцїв уже нинї так вросли в господарську систему Австро-Угорщини, що і з сього становища заходять сумнїви, чи нагальне вирваннє української Галичини з сеї господарської системи не принесло-б руйнуючих потрясень. Сучасної держави не можна оцїнювати виключно з полїтичного становища, бо вона творить і під господарським оглядом свого роду цїлість, таку повязану та зжиту, що всякі наглі ампутації шкідливо відбили ся-б і на ампутованій части. Господарські інтереси будучої Української Республики вимагатимуть безперечно господарського зближення до Австро-Угорщини, — українська національна держава в рямках сфедерованої Австро-Угорщини була-б саме бажаним мостом до такого зближення. Вкінцї здаєть ся менї, що будуча Українська Республика буде покликана відіграти центральну ролю в будучій полїтицї полуднево-східної Европи, що довкруги Чорного моря і на Балканї ждуть розвязки великі полїтично-господарські проблєми, а саме для розвязки сих проблєм українському народови потрібно буде мати важкий голос і в полїтицї сфедерованої Австро-Угорщини.
Ось тому часове зреченнє з домагання національного зєдинення не видасть ся менї зреченнєм з почуття безсильности або, — що було-б далеко гірше, — якоюсь апостазією від національних ідеалів, але саме кроком, подиктованим почуттєм нашої національної сили, ширшим розуміннєм наших національних інтересів, далекосяглим закроєннем нашої національної полїтики, передбачуваннєм наших господарських і полїтичних завдань в будучности.
Тенденція полїтичного розвитку не веде до відокремлювання, дроблення і сепарування полїтично-державних орґанїзмів, але противно до вязання дрібних, а навіть і великих орґанїзмів у ще більші. Бачимо, що сучасна війна витворила велетенські союзи не тільки мілїтарні, але й господарські. З сею розвитковою тенденцією мусимо рахувати ся і вже заздалегідь мостити дороги союзам, в які в будучности мав би увійти український нарід.
Тому перебудову Австро-Угорщини на федерацію вільних народів з тим, що й український нарід матиме важкий голос в сїй федерації, уважаємо не тільки хвилево одиноко можливою реальною полїтичною цїлю, але здобутком, який в будучности має пособити здїйсненню того, що уважаємо нашим національно-полїтичним ідеалом.
Ось яка повинна бути програма української національної полїтики в рямах Австро-Угорщини, ось який зміст треба українським полїтикам в Австрії вложити в гасло: самоозначеннє народів і поставити на чергу полїтичних дебат в парляментї і делєґаціях, полїтичної аґітації в краю, полїтичної пропаґанди на аренї публичного полїтичного життя держави, як і нааренї всесвітнього полїтичного життя. За здїйсненнє сього гасла розпочати зараз інтенсивну, доцїльно упляновану, всенародню полїтичну боротьбу.
Розумієть ся, що дійти до такої полїтичної перебудови Австро-Угорщини не легко. Проти такої перебудови рішуче заявляють ся всї, в чиїх руках тепер власть і сила, але за нею мусить бути вся правдива демократія. Ходить про се, щоб демократію Австро-Угорщини розбудити з того отупіння, в якім вона тепер безперечно находить ся, щоб зрушити її з мертвої точки!
Певна річ, що се переходить сили українських полїтиків, і нїхто не стане жадати сього від них. Але одного можемо жадати й жадаємо: ясного означення цїлей сучасної національної української полїтики в Австро-Угорщинї та проголошення цїлей полїтичному світови.
Вже під нинїшню хвилю найдуть ся в полїтичнім світї Австро-Угорщини чинники, що подадуть руку українським полїтикам і підуть разом з ними в боротьбу за осягненнє спільної мети. Вже нинї є народи (Чехи, полудневі Славяне), є партії (нїмецька соціялдемократія), для яких метою є основна перебудова Австро-Угорщини у Федерацію самостїйних, вільних, суверенних народів. Правда, є деякі ріжницї і між змаганнями сих чинників, але вони анї не такі значні, анї засадничі, щоб виключали порозуміннє і спільну тактику.
Тому не латати й не бавити ся в круте дипльоматизуваннє, а перебудовувати до самих основ!
[Вістник Союза визволення України, 30.12.1917]
30.12.1917