Подаємо за "Кіевскою Мыслью" текст листу В. Винниченка до редакцій, викликаного шумом серед російського громадянства та преси з приводу постанови Центральної Ради скликати Українську Установчу Раду.
Високоповажаний добродїю редактор!
Беручи під увагу особливо важний момент в національних відносинах на Українї, а також і те, що деякі газети передали мою промову, виголошену на засїданнї Малої Ради 23 жовтня (н. ст.), з такими скороченнями, які зміняють її зміст, я прошу вас, вп. д., помістити у вашій поважаній газетї мій лист з короткою передачею моїх думок з сеї промови й деякими поясненнями до них.
На засїданнї Малої Ради я говорив і тепер повторяю: я думаю, що всяка державна будова тільки тодї може бути непохитною, коли в її основу положено не примус, а добру волю її складових частей. Російська Федерація повинна будувати ся саме на таких основах. Тому суверенність Української Установчої Ради необхідна як умова повного непримусового прояву доброї волї демократії України.
Але суверенність Української Установчої Ради цїлком не передрішає прояву сеї волї в напрямі відокремлення від Росії й незалежности.
Я говорив у своїй промові й знову тепер повторяю, що яко марксист я не можу признати принципіяльно нїяких абсолютних полїтичних цїнностей. Полїтичні форми якогось соціяльного орґанїзму залежать від тої або иншої комбінації основних чинників, — економічних, полїтичних, історичних і инших. Тому кождий чесний і послїдовний марксист нїколи не може наперед відхрещувати ся від тих або инших полїтичних гасел. Коли б комбінація основних чинників укладала ся так, що їх надбудова, полїтична форма, вимагала-б незалежности, я мусїв би признати й ту форму, хоч для України не передбачую сього.
Такіж думки висловлював я і три роки тому назад у своїй нелєґальній брошурі під заголовком "Наші орієнтації", виданій нашою партією.
Тодї мала деяку тенденцію розвивати ся австро-нїмецька орієнтація і незалежність (самостійництво). Причиною сього було відоме всїм жорстоке переслїдуваннє українства царизмом. Борючи ся з сими тенденціями, я старав ся довести, що для робітничої кляси України та для всїєї України нї австро-нїмецька орієнтація нї орієнтація до російського царизму не можуть бути корисні. Одна орієнтація повинна бути — се самоорґанїзація української демократії, одна надїя тільки на себе, на свою зорґанїзовану силу. Самостійництво я уважав тою ідеєю, котра виходила швидше з розпуки, з мрій, з емоцій її прихильників, а не з обєктивної можливости й необхідности. Тому для полїтичної дїяльности того часу вона була зайва, а тим самим і шкідлива, бо відтягала увагу й сили від щоденного й необхідного.
Революція знищила царизм, а з ним і всякі підстави розпуки, самостійництва й австро-нїмецьких орієнтацій. Тепер, коли в демократично-федеративній республицї Росії розкривають ся перед кождою нацією такі широкі, такі захоплюючі перспективи творчости, розвитку й багатства, нїяких орієнтацій крім федеративно-республиканської Росії серед більше або менше відповідальних революційно-демократичних полїтичних ґруп українства нема й очевидно не може бути.
Та я скажу ще більше, скажу те, що говорив і в згаданій брошурі: не відмовляючи ся від жадної полїтичної форми, навіть від незалежности, якби того жадали соціяльно-економічні й инші умовини й колиб се пособляло цїли всякого соціялїста — соціялїзмови, я тодїж для сеї цїли, для соціялїзму, найшов би в собі стільки мужности, щоб відмовити ся від усяких національно-полїтичних форм, якби переконав ся, що вони шкодять соціялїзмови. В тім заходить ріжниця між національними соціялїстами й просто націоналїстами. Для соціялїста національний розвиток — необхідна, природна й корисна умовина й засіб зближення людства до вищих форм соціяльного життя, а для націоналїстів — сама цїль, остання цїль, на якій вони спинять ся, захолонути й потім рушити назад.
Та все-таки можна поставити питаннє: чи дійшов за сї три роки розвиток України до необхідности незалежности. Очевидно, нї. І я і мої товариші по партії на засїданнї Малої Ради 23 жовтня ясно зазначили економічний звязок України з державною цілїстю Росії, звязок, який зостав ся і до сьогодня. Певно не можна відказати історичного, культурного звязку, котрий по волї й по неволї за триста лїт перебування України в складї російської держави вріс в наше життє, духове й матеріяльне. Думати, що сей звязок в найблизшім полїтичнім часї розірветь ся, було-б простою, непотрібною мрією, а не полїтичною реальною аналїзою.
З другого боку незалежність неможлива також і з міжнароднього положення. Україна не має таких сил, аби, відірвавши ся від Росії, не впасти в обійми якоїсь сильної імперіялїстичної держави. Коли Польща, розвинена більше нїж Україна й під національним і під полїтичним оглядом, матиме дуже проблєматичну самостійність, про Україну нема що й говорити.
В кождім разї ми не могли-б мати економічної самостійности, а коли так, не могло-б бути й полїтично-національної.
Тому можна рішуче й без хитань сказати: комбінація основних чинників соціяльно-полїтичного життя України не вимагає незалежности яко полїтичного державного оформлення його.
Чи вимагатиме в дальшій будуччинї? На се нїхто нїчого певного не може сказати в дану хвилю. Та не відхрещуючи ся від жадних форм, які можуть повстати в далекій будуччинї в силу необхідности, можна мати й тепер відомі ідеали, які намічають ся і самим життєм.
Такі ідеали докладно й твердо означила вся зорґанїзована українська демократія: се федерація російської республики й участь в нїй України яко рівного з иншими державного тїла.
Се заявили й Центральна Рада й ґенеральний Секретаріят в найдокладнїйших і недвозначних словах. Нема нїякої потреби шукати в них якогось таємного змісту. Колиб Центральна Рада мала ідеали незалежности, вона висловила-б їх так само твердо, відкрито та ясно, як виявила свої федералїстичні змагання.
По силї того поневолї повстає питаннє: чому, з якою цїлю доглядують ся в сих домаганнях сепаратизму й самостійництва? По що з усїх сил вказують пальцями на то, чого нема? Щоб відтягнути симпатії від самої ідеї федералїзму? Коли се роблять кадети — противники федерації, коли задля сього виступають з Центральної Ради, коли вони старають ся здискредитувати її, се зрозуміле.
Але чому слїдом за ними йдуть ті ґрупи меншости, у програмах котрих стоїть федералїзм, се незрозуміле. Але ясне та зрозуміле повинно бути для всїх одно: не в інтересї нї української, нї неукраїнської демократії знову вертають ся до фази національного напруженого недовірря, підозрівання і ворогування. Се не може пособляти творенню порядку й нового життя на Українї, що є цїлю всїх.
Наш край находить ся в особливо грізнім положенню і всі його національности зійшли ся і згодили ся на сїй цїли. Чи потрібно се порозуміння зміняти на дезорґанїзацію, руїну й горожанську війну? Не думаю, щоб се могло притягати когось крім ворогів революції й нових форм полїтичного життя. А тому меншість повинна відкинути вишукуваннє того, чого нема, та ясно й відкрито сказати: чи подїляють вони сї цїли й домагання, котрі самі одобрили й прийняли в деклярації Ґенерального Секретаріяту?
Коли нї, тодї очевидно мусять зробити так, як зробили представники партії народньої свободи, а потім, подавши їм руки, стати вкупі з ними до боротьби проти нас, федералїстів.
А коли думають, що деклярацію Ґенерального Секретаріяту вони приймали свідомо й щиро, коли почувають, що по упливі трьох тижнїв ідеї деклярації не стали їм чужі й ворожі, нема ґрунту на непорозуміння і ворожнечу з українською деклярацією і треба не кадетам, а нам ще сильнїйше подати руку та вкупі, як і до сього, йти до загальної цїли — будування нових, кращих форм соціяльного, полїтичного й національного життя.
[Вістник Союза визволення України]
02.12.1917