Володимир СЕМКІВ

Майже сім років тому, на початках президентства Віктора Януковича, у Львові відбувся Перший безпековий форум. Ініціативна група на чолі з Тарасом Стецьківим зібрала кількадесят експертів із України та зі світу, аби визначити основні тенденції наростання ґлобальної та локальної нестабільності. Це було у квітні 2010-го, ще до того, як Янукович підніс Україну Путінові на геополітичній таці, але вже після того, як Росія розпочала серію провокацій із системами навіґації у Криму.

 

 

Символічно, що сама ідея форуму виникла на 15-річний ювілей Будапештського меморандуму – і то було ніби передчуття, що в дуже короткій перспективі на цей меморандум чекатиме критичне випробування.

 

Отже, сім років по тому у Львові – знову форум, але вже в цілковито інших безпекових реаліях. Їх спробували втиснути у композиції з чотирьох панельних дискусій. Чи можна було відвернути війну в сучасній Європі? Як досягнути того, щоби війна сприймалася як реальність, і як на це впливає «гібридний» статус конфлікту? Як припинити заохочення агресора і не дати себе корумпувати? Які механізми реінтеґрації та покарання винуватців?

 

Z дібрав найцікавіші, на нашу думку, фраґменти дискусії.

 

 

Джеймс ШЕРРексперт програми Росії та Євразії Chatham House:

 

ВАШ ВИКЛИК – РОЗІРВАТИ «РОСІЙСЬКИЙ РОДОВІД»

 

 

– Виклик, котрий стоїть перед Україною сьогодні, – не просто захистити себе, не просто взяти гору у війні та поточному конфлікті, а засвідчити – засвідчити як для Заходу, так і для Росії, – що Україна не є частиною російського культурного та історичного родоводу, що Україна є Україною. І що та війна, котру Росія розпочала на сході України, зробила Україну ще більш українською, ніж вона була до того. («Чи можна було відвернути війну в сучасній Європі?»)

 

 

Бен ХОДЖЕСкомандувач сухопутних військ США в Європі:

 

ТАКІ ЛЮДИ, ЯК Я, ЗНОВУ ДІСТАЮТЬ ВІЙСЬКОВІ МАПИ

 

 

– Найперше, хочу підтвердити відданість зобов’язанням Сполучених Штатів та всіх наших союзників – Канади, Литви, Польщі, Об’єднаного Королівства – допомагати Україні захищати себе від Росії та російської аґресії. США не відходять від цих своїх зобов’язань – ми зосереджені на них упродовж кількох минулих років. Як приклад, сьогодні 350 американських солдатів перебувають на [Яворівському] полігоні, розташованому за якусь годину звідси, і проводять навчання. Ми надаємо обладнання, засоби медичної допомоги. Отже, згідно з нашими зобов’язаннями, ми продовжуємо допомагати в розвитку української оборонної сфери. Водночас ми й самі отримуємо вигоду від нашої співпраці з українськими солдатами.

 

Україні ніколи не бракувало молодих чоловіків і жінок – дуже мужніх, дуже розумних людей, прекрасних борців, відданих захисту своєї країни. І те, чого навчився особисто я… Я ніколи не зазнавав російського артилерійського вогню, я ніколи не зазнавав російського ракетного вогню, я ніколи не зазнавав дії російського електронного озброєння. А це те, що пережили українські солдати та командири. Ми багато чого навчилися від наших партнерів із України. І враховуємо те, чого навчилися від України з досвіду її протистояння Росії.

 

Я також виявив, що з технічної точки зору українські солдати – надзвичайно професійні й досвідчені. Радари, котрі ми передали Україні, в руках українського солдата, який перебуває під вогнем російської артилерії, виявилися ще кращими, ніж ми вважали.

 

Ми багато дізналися про російське озброєння. Коли ми побачили, що Росія зробила в Грузії, що вона зробила, вторгнувшись до Криму, що вона зробила, вторгнувшись на Донбас, що вона зробила в Сирії, – мусимо бути пильними, мусимо враховувати нові обставини: тактичні операції, артилерія, авіація, техніка, озброєння, інженерія.

 

Ми знову мусимо вчитися використовувати мапи і компас, тому що кібернетичні системи загрожені. Такі люди, як я, дістають мапи. Бо ви не можете бути певним, що ваше під’єднане до мережі обладнання не виведуть з ладу.

 

Змінюється й НАТО. На Варшавському саміті торік 29 країн вирішили перейти від політики переконування [Росії] до політики стримування. Хоча половина держав більше стурбовані напливом нелегальних мігрантів, екстремізмом, всі 29 погодилися – те, що вчинила Росія в Україні, є неприйнятним. За це треба подякувати президентові Путінові, незалежно від того, є він гравцем у покер, чи шахістом, чи гольфістом. Річ, якої він досягнув запевне – це відродив Альянс. («Війна як реальність»)

 

 

Майкл КАРПЕНТЕР, генеральний директор Центру дипломатії та міжнародної співпраці Байдена:

 

Я ШКОДУЮ, ЩО МИ ВИЙШЛИ З ПЕРЕГОВОРІВ

 

 

– Одна з помилок, котрих ми припустилися, формуючи структуру переговорів, – це те, що дозволили Росії використовувати своїх маріонеток. Ми дозволили Росії створити структуру, котра породила такий документ, як Мінськ-2 в лютому 2015 року, котрий фактично стверджує, що в Україні – громадянська війна, а Росія – це сторона, що допомагає українському урядові у вирішенні цього конфлікту. Це дозволяє Росії уникати відповідальності за свої дії на Донбасі. Ми мусимо відійти від цього. Ми мусимо покласти на Росію відповідальність, змінивши структуру неґоціацій у правильний спосіб.

 

Я був частиною команди Обами, і я приймаю частину провини на себе. Ми зробили жахливу помилку, коли дозволили Німеччині та Франції в Нормандії очолити переговори між президентами Порошенком і Путіном. Перед тим існував інакший формат – Женевський, котрий включав Європейський Союз як учасника перемовин. ЄС був чутливим до цього конфлікту, адже Росія намагалася спинити інтенції України в приєднанні до Європейського Союзу, зірвати підписання угод про асоціацію та зону вільної торгівлі. Натомість ЄС вийшов із переговорів і США вийшли із переговорів. Відтак ми отримали цей химерний формат.

 

Я з повагою ставлюся до Курта Волкера – це мій добрий колега, фаховий дипломат, але жодні двосторонні контакти між Куртом і паном Сурковим не замінять повноцінного залучення США на найвищому рівні до столу переговорів. Аби здійснити тиск на Росію не лише для того, щоби вона виконала написане у мінських документах за вересень 2014 року чи лютий 2015 року – а власне відкликала свої війська з Донбасу і повернула контроль за кордоном Україні. Ото були би переговори!

 

Запорука перемоги над Росією у довготривалій перспективі – це реформи. Якщо Україна змарнує шанс піти шляхом реформ… Україна йде шляхом реформ: ви здійснили пенсійну реформу, ви здійснили медичну реформу. Але все це зійде нанівець, якщо корупція знову досягне того високого рівня, який був за Януковича. Україна мусить вилікувати пухлину корупції. Не для того, щоби зберігати підтримку Заходу. Підтримка Заходу важлива, але значно важливішим є те, що саме це метод, котрий Путін обрав для дестабілізації в Україні та інших державах Європи. Путін застосовує підступну тактику: використовує корупцію, енергетику, інформаційні методи, кібернетичні напади. І якщо ви дозволите Путіну вкладати свої брудні гроші у вашу політичну систему, то програєте битву. («Як припинити заохочення агресора»)

 

 

Владімір СОКОР, старший науковий співробітник Jamestown Foundation:

 

ПУТІН – ЦЕ ІНКАРНАЦІЯ ОДВІЧНОЇ РОСІЇ

 

 

– Я ніколи не кажу: «політика Путіна», «Путін думає», «Путін вираховує», «Путін зробив це чи це»… Путін – це персоніфікація одвічної Росії. Це найновіша інкарнація типової Росії. І йдеться про історично кшталтовану природну російську політику. Російська політика походить із внутрішніх процесів. Рішення Росії приймаються після консультацій із російськими зовнішньополітичними та безпековими службами і відображають ретельно обміркований консенсус між цими інституціями.

 

Я вбачаю політичну небезпеку в спробах звести наші проблеми до персони Путіна. Коли Путіна не буде, коли він зникне з природніх причин, я передбачаю, що західні політики влаштують біганину, щоб показатися новому російському лідеру. Так, як ми бачили після Сталіна, після Хрущова, після Брежнєва, після Горбачова, і навіть після Єльцина, коли західні політики вважали, що наступний російський лідер буде інакшим. («Чи можна було відвернути війну в сучасній Європі?»)

 

 

Олег ПОКАЛЬЧУК, експерт Інституту соціально-економічних досліджень:

 

ПУТІН АТАКУЄ, І ЦЕ МАНІЯК

 

 

– Є декілька причин, котрі впливають на те, що деяким людям подобається називати війну «гібридною». По-перше, називати її «гібридною» війною, а відтак визначати, що це насправді не є російським вторгненням, полегшує життя багатьом поважним людям, аби не робити взагалі нічого. По-друге, російські сили знімають свої розпізнавальні знаки перед самим перетином українського кордону, що дозволяє Заходу використовувати надумані сумніви і зумовлює відсутність дієвої відповідальності. По-третє, це живить адептів конспірології, котрі є мимовільними союзниками Путіна.

 

Теперішній конфлікт у Східній Україні слід характеризувати як proxy war, посередницьку війну. Це найточніший термін для того, щоб описати теперішню російсько-українську турбулентну реальність. Посередницька війна – коли обидві або одна зі сторін репрезентують інтереси інших, більших сил і можуть отримувати допомогу та підтримку від цих сил. Російські proxy-групи у Східній Україні використовуються як основна рушійна сила для досягнення цієї мети через політичне, інформаційне, кібернетичне сприяння, теренові операції тощо. Відтак, це посередницька війна із гібридною тактикою.

 

З мілітарної точки зору Путін усе ще атакує. А з моральної та психологічної точки зору він є надзвичайно небезпечним маніяком. («Війна як реальність»)

 

 

Ярослав ГРИЦАК, професор УКУ:

 

ЗЛО ІСТОРІЇ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

 

 

– Історія має значення. Водночас, у парадоксальний спосіб ми тяжіємо до того, щоб забувати історію. І що ближче історія до нас, тим більше ми забуваємо її – це такий парадокс. Чому так стається? Бо багато людей вважає, що нинішній вистражданий стан відносної безпеки і є чимсь належним. І що так буде завжди, не зважаючи на історію. Це нагадує мені 1913 рік, рік перед Першою світовою війною. В мого улюбленого історика БарбариТакман є книга «Зброя для серпня». Власне, вона зробила висновок, що цієї війни не мало бути. Ця війна стала наслідком серії помилок політиків і дипломатів. Це неймовірні прорахунки.

 

Чому я про це згадав? 1962 році, коли ця книга вийшла друком, у розпал Карибської кризи Джон Кеннеді купив кількасот примірників цієї книги і надіслав їх командирам підводних човнів, намагаючись наголосити: багато чого залежить від вас, від кожної особи зокрема. Це приклад, коли рішення однієї людини може запобігти війні. До певної міри, історія може запобігти історії. Важко собі уявити, щоб Трамп повівся так із цією книгою. Або щоб Путін прочитав таку книгу і перейнявся б написаним. Певним чином, нам пощастило, що в 1962 році ми мали такого політика як Кеннеді, котрий знав ціну компромісу. А зараз я впевнений, що прийшли важкі часи, бо маємо час, коли на чолі двох потужних держав стоять безвідповідальні політики.

 

А тепер щодо України. Історик Домінік Лівен написав книжку, в якій першим реченням написано: Перша світова війна була значною мірою спричинена через Україну. Українське питання, українські ресурси – зіграли ключову роль на те, що відбулось у цій війні. Те саме, що писав Тімоті Снайдер, – bloodlands, а точніше blacklands (українські чорноземи) значною мірою і спричинили цю агресію.

 

Українське питання через «Лютневу революцію» було найбільш невирішеним національним питанням. Воно мало таке ж значення, що й польське питання у XIX століття, коли нації були поділені між кількома державами, кожна з котрих боролась за вплив, посилюючи конфлікт. У цьому також є певна вина істориків: вони заперечували українську проблему. Але ми бачимо, що історія повторюється, зло історії повертається. Ми знову опинились у небезпечній зоні.

 

Українська революція 1917 зазнала невдачі. Щодо цього історики дійшли певного консенсусу – це трапилося не через те, що Україна була слабкою (Україна була слабкою, але то були часи, коли були держави навіть слабші в порівнянні з Україною; Литва була значно слабшою, проте там усе мало кращі наслідки). Загальний консенсус полягає у тому, що Україна програла революцію через брак політичної уваги, через брак геополітичної підтримки. Україна боролося самотужки і всім навколо було байдуже. Це може послужити хорошим уроком. Багато істориків сходять на висновку, що основний урок XX століття – не можна залишати нещасливі нації і держави. Бо це закінчується погано. («Чи можна було відвернути війну в сучасній Європі?»)

 

 

Віктор РУДЬ, голова комітету закордонних справ Американсько-української асоціації адвокатів:

 

ВАРВАРИ ЗНОВУ БІЛЯ БРАМИ

 

 

– Міркувати про те, чи Росія може бути демократичною, – це танець кабукі, шарада. Це помилковий шлях і самообман, від котрого ми, а насамперед Захід, потерпаємо протягом надзвичайно тривалого періоду. Якщо ми не сприйматимемо цю проблему поважно – а я маю на увазі й Україну, й особливо Захід, – якщо ми не зважимося сприйняти реальність такою, як вона є, то нас чекатимуть неприємності.

 

Ми можемо щось вдавати, вважаючи, що нам вистачить тимчасових заходів, вжитих радше для психологічної чи емоційної сатисфакції: ніби ми зробили щось, і цього вистачить. Ні, ми заведемо себе в тупик. Це виклик, із яким доводиться стикатися в процесі історії цивілізації: варвари біля брами. Варварам не треба знати багато деталей про римську цивілізацію. Їм досить знати одну річ: римська цивілізація насправді не розуміє базових неандертальських звичаїв варварів.

 

Я переведу тему на санкції. Чи санкції працюють? Ні! Коли ми дивилися на те, що робить Путін, він знав заздалегідь, що його дії спричинять той рівень занепокоєння на Заході, якого не було раніше. Путіна це не турбувало. І він далі робив те, що мав намір робити. Тому що Путін живе в реальному світі, а ми – ні. 

 

Якби ми підняли санкції до того високого рівня, який я вважаю потрібним, то це стало би вже питанням болю: кого більше поранить – нас чи Путіна? Історія свідчить, що комерційний імператив на Заході є надзвичайно потужним, ми ніколи не могли встояти перед цим.

 

Як ви плануєте дістатися від точки A до точки B тільки завдяки санкціям, якщо ви маєте справу зі співвідношенням [збройних] сил на терені? Як побачити, що вони повернулися в інший бік, пішовши назад до Росії? Як санкції мають трансформуватися в рішення вивести війська? Я не вірю, що санкції спрацюють. Сила спрацює! Сила, в цьому випадку, – це оборонне озброєння для України.

 

Мені здається, ми навіть не почали усвідомлювати направду загрозливу природу речей, яку маємо. Щоразу, коли західна цивілізація поставала перед смертельною загрозою у минулому столітті, ми неправильно зчитували ситуацію, ми пробуджувалися в найостаннішу хвилину. Так було завжди: Перша світова війна, Друга світова війна, Холодна війна, Корейська війна. Цього разу ми прокинулися досить вчасно. Я сподіваюся, ми будемо діяти, а не вдавати. («Як припинити заохочення агресора»)

 

 

Штефан БІРЛІНҐ, професор Реґенсбургського університету:

 

НІМЦІ ЛЮБИЛИ БИ ПУТІНА

 

 

– Німеччина завжди дотримувалася неоднозначного, навіть біполярного погляду на Росію та Совєцький союз. З одного боку, ми воювали з Росією протягом більшої частини минулого століття, а з іншого – завжди йшлося про партнерство, а навіть співпрацю. Ми маємо окремий термін – Russland-Versteher. Ідеться про людей, які хочуть будь-що зрозуміти Росію.

 

Із розмов та дискусій, які мені випадало мати, часто отримував враження, що країни між східним кордоном Німеччини і західним кордоном Росії не сприймаються як незалежні держави або як країни і нації з власними інтересами. Дуже часто я чую: треба враховувати інтереси росіян, «бо ми є сусідами»... Ні, ми не є сусідами! Востаннє ми були сусідами за часів Гітлера і Сталіна – і це не той період, який вартувало би брати до уваги як приклад. 

 

Що це означає для України?

 

По-перше, хочу зазначити, що ви не маєте сприймати підтримку України у її боротьбі з Росією за щось належне і довготривале, тому що довкола цього точиться багато дебатів. Поки що пані Меркель контролює політичну ситуацію, і саме Меркель зробила велетенську роботу для того, щоб Європа та Захід були єдиними у політиці санкцій проти Росії. Багато хто вважає, що санкції нічого не досягли. Вони абсолютно не розуміють, що санкції важливі не як санкції, а як єдиний інструмент у якості політичного втілення нашої волі, котрий зберігає Захід поєднаним у протидії російській агресії. Так, є міжнародне право – але воно, як виявилося, дуже крихке.

 

Другий пункт – надії на те, що Путін припуститься помилок у своїй зовнішній політиці, як це було раніше впродовж кількох років. Звичайно, він отримував багато тактичних перемог – серед них, можливо, і перемога під час виборів президента у США, можливо, і Brexit. Водночас на позицію Заходу (поруч із тим, що там багато прихильників Росії) впливають його дії в Сирії, гакерська атака на німецький Бундестаг. Це великі прорахунки в зовнішній політиці Росії. Якби ми просто мали Трампа в Білому домі і якогось виваженішого лідера в Росії, то, гадаю, німці повернули би свої погляди в бік Росії, вважаючи, що росіяни є природнішими союзниками, ніж США. Натомість спосіб, у який поводиться Росія, є основним інструментом, спрямованим проти неї ж.

 

Третя моя ремарка – моліться. Звертайтеся до Бога, щоби Меркель мала коаліцію. Бо якщо її не буде, то складно говорити про те, як далі відстоювати інтереси України. («Чи можна було відвернути війну в сучасній Європі?»)

 

 

Віталь РИМАШЕУСКІ, співголова Білоруської християнсько-демократичної партії:

 

ЛУКАШЕНКА БОЇТЬСЯ СТАТИ ДРУГИМ ЯНУКОВИЧЕМ

 

 

– Українці не мають плекати ілюзій щодо Білорусі. Білорусь за ці 20 років взяла на себе багато зобов’язань щодо співпраці з Росією – військових, політичних тощо – і виявилася повністю втягнутою у сферу російських інтересів. Водночас, думаю, ситуація навіть всередині нашої білоруської влади почала змінюватися після того, як почалася війна на Донбасі. Очевидно, що Аляксандр Лукашенка – визнає він чи ні – не хоче стати ще одним Януковичем. Він усвідомлює російську загрозу. Маю простий приклад: у нас «георгіївські стрічки» зникли після початку війни на Донбасі.

 

Не сприймайте Білорусь як щось монолітне: у Білорусі тривають складні процеси, є демократична спільнота. Ми хочемо незалежної Білорусі і демократії в нашій країні. Лише в першій частині наша позиція співпадає з позицією влади – вони теж хочуть незалежної Білорусі – звичайно, без демократії.

 

Ви вже перемогли багато в чому. Я із заздрістю дивлюся на те, що відбувається в Україні. Я розумію, наскільки вам важко, але: ви зупинили Росію! Ні в Грузії, ні в Молдові, ніде це не вдавалося. Ви маєте шанс, незважаючи на весь комплекс проблем – корупцію, важку економічну ситуацію – маєте шанс далі управляти своєю країною і робити її вільною. («Війна як реальність»)

 

02.12.2017