І. За точну статистику латинників-українців.
В останніх часах замітний у нас зріст зацікавлення справою латинників на українських землях. Доказом цього хочби дуже цінна стаття д-ра Степана Барана у "Краківських Вістях" (чч. 240, 242, 243 і 254), доказом і цікаві стaттi інших авторів на цю преважну й болючу тему. Дозволю й собі докинути кілька завваг та подати деякі факти й цифри в цій справі.
Що проблема латинників на наших землях дуже важна, про це, здається, не треба нікого переконувати. Адже йде тут про що-найменше 600 тисяч людей у Галичині та яких 160 тисяч на Холмщині й Підляшші (справи римо-католиків на схід від Буга і Збруча тут не торкаємось) наших братів по крові, що ще й досьогодні своїм світоглядом, звичаями і побутом в нічому не різняться від українців греко-католиків чи православних та у величезній більшості не пepестали всупереч усім заходам польської сторони, уживати дома та між собoю матірної yкpаїнської мови. Вагу справи усвідомимо собі гаразд тоді, коли зясуємо собі, що кожний шестий син (донька) нашого народу на українській етнографічній території в Ген. Губернаторстві — це ісповідник римо-католицького костела і, як такий, силою витворених у нас обcтавин стоїть поза орбітою наших впливів, наших установ та організацій. Що воно значило б втягнути в сферу наших впливів, зацікавити українською справою три четвертих міліона людей на цій території і зробити її близькою, дорогою, своєю, рідною для них усіх, — зайво тут розводитись. Вистане сказати, що з тією хвилиною вся наша національна територія в Ген. Губернаторстві дістала б чисте й безсумнівне українське обличчя, що вся небезпека польського заливу й польської супремації нa наших землях відпали б раз на завжди.
На превеликий жаль, цю справу розуміло у нас небагато людей. Поза такими дослідниками, як Володимир Охримович і пoк. проф. Станислав Дністрянський та з новіших проф. Володимир Кубійович, присвячувало справі наших латинників увагу ще ледве кількох людей, з яких назвемо пок. проф. Степана Томашівського, пок. д-ра Осипа Назарука та з живих д-ра Степана Барана й ред. Вол. Островського. І всі вони, займаючись чи то дослідами з демографічно-стати стичної ділянки на наших землях та розглядаючи оголошені висліди загального перепису населення в б. Австрії та в б. Польщі, чи пишучи про ці справи більше принагідно, стверджували заєдно одно: масове фальшування національної статистики на нашій території в користь поляків.
Д-р Ст. Баран, порівнявши (за проф. В. Кубійовичем) віроісповідні цифри з цифрами національностей у польському переписі населення з 1931 року, вказав на те, як сильно цю статистику сфальшовано в користь польського елементу. Тільки в трьох східно-галицьких воєвідствах зараховано тоді 431.300 греко-католиків до польської національности. А скільки холмських та підляських православних записано до поляків? Цю статистику сфальшували польські конскрипційні комісарі і за Австрії (в рр. 1880, 1890, 1900 і 1910) і за Польщі в 1921 р., очевидно — завжди в користь Поляків, так, що правдивої національної статистики на наших землях, зокрема в Галичині, ніколи не було. Не диво, що українські дослідники і публіцисти та наші політичні діячі брали за основу приналежности до української національности греко-католицьке (чи пак православне) віроісповідання, що ще теж далеко не могло дати правдивого чисельного стану нашого народу, коли до нього не вчислювано сотень тисяч українців-римо-католиків.
Коли польській стороні могло залежати на фальшуванні національної статистики в свою користь просто з тої причини, щоб здогадним зростом польського населення і відповідно препарованими статистичними виказами мати ще один арґумент для оправдання панування польської меншости над українською більшістю, то нам, українцям, нема ніякої потреби наслідувати тут ославлені польські методи. Навпаки — нам необхідно знати повну правду і мати ясний, несфальшований образ віроісповідного й національного стану населення на наших землях, на те, щоб орієнтуватись точно і певно, де, в яких округах чи повітах і яка акція потрібна з нашого боку, щоб відповідно скріпити наш елемент, освідомити його, додати йому відваги, твердости й непохитности. Адже знаємо вcі, скільки ще серед нашого населення людей заголюканих, стероризованих давнішими польськими можновладцями, людей малосвідомих, хитких, індиферентних, що часто-густо не знають ще й тепер, до якого національного берега їм причалити. Очевидно — багато таких людей і серед наших латинників по селах*). Тільки правдива, без ніякого натиску переведена національна статистика дала б нам змогу зорієнтуватись якслід у терені і повести таку освідомну працю, яка привернула б до нашого народу всю ту неосвідомлену та стероризовану масу латинників на наших землях: і тих, що до звязку з римо-кат. костелом належать здавна, і тих, теж дуже численних, що під натиском різних чинників, головно ради хліба, перейшли в ряди римо-католиків в останніх десятиліттях.
Отже мати таку точну статистику не тільки по округам і повітам, але й по окремим містам, містечкам і селам — це перша передумовина успіху нашої акції для притягнення до нашої національної збірноти сотень тисяч українців латинського обряду.
*) Тут я не зовсім погоджуюся з думками про латинників автора статті (Д. С.) "За правильний підхід" ("Кр. Вісті", ч. 256), який характеризує їх у масі як "елемент з найвиразніше означеною моральною, духовою фізіономією, з певним характером, на який можна покластися з більшим довірям", взагалі елемент з ціннішими прикметами, як їх мають греко-католики чи православні. Я теж слідкував за дією справою і маю теж латинників у найближчій родині (селянській), але до такого висновку я не дійшов. Латинники, яких і знаю добре в кількох подільських селах, нічим не відрізняються від своїх сусідів греко-католиків і я ніяк не можу сказати, що вони характерніші чи чесніші, ніж греко-католики. Зате нема сумніву щодо того, що латинники свідомі українці, чи це будуть інтеліґенти, чи селяни, представляють собою куди більшу вартість з національного погляду, і то як субєктивно, так і обєктивно: субєктивно тому, що в обставинах, в яких ми ввесь час жили, латинникові значно важче бути українцем, як людині грецького обряду; обєктивно тому, бо факт, що також латинники признаються до української національности, свідчить про живучість українства. Такі свідомі українці-латинники, це люди з твердим характером, завзяті і незломні, на яких можна б будувати всю нашу акцію в справі латинників. Деякі з цих людей свою вірність українській ідеї окупували дуже дорого особливо в останніх роках існування Польщі, деякі терпілі за неї так, що їх можна назвати героями. Біда тільки в тому, що таких людей небагато. А доки не повстане у нас хочби невеликий гурт інтеліґентів, які, задержуючи свій латинський обряд, були б ігри цьому свідомими та діяльними українцями, так довго не можемо думати про дійсно планову й успішну акцію серед маси наших латинників. — Примітка І. Н.
[Краківські вісті, 28.11.1942]
IІ. Що виказують всі дотеперішні переписи населення в Галичині.
Якби так зріст латинників на наших землях був тільки паперовий, значить — якби він походив тільки з фальшування національної статистики в користь панівного елементу патріотично настроєвими канскрипційними комісарами у статистичних виказах, то в цьому не було б для нас великого нещастя. Гірша справа в тому, що число поляків (римо-католиків) зростало на наших етнографічних землях нашим коштом також насправді, що стверджували, аналізуючи дані різних переписів населення та студіюючи міжнаціональні відносини в краю, і найсовісніші українські й не-українські дослідники. Погляньмо, що нам кажуть урядові цифри про два головні віроісповідання східної частини Галичини (без повіту Березів), греко-католицьке і римо-католицьке, як їх виказав перший перепис населення в Австрії в 1869 р. (що взагалі подає тільки віроісповідання населення, а не його національність) та передостанній перепис з 1900 р. Отже в сxідній Галичині було по вірі й обряді:
греко-католиків: 2,234.000 (в 1869 р.) — 3,011.000 (в 1900 р.)
римо-католиків: 707.000 (в 1869 р.) — 1,071.000 (в 1900 р.)
Коли перечислити ті абсолютні цифри на релятивні, покажеться, що у відношенні до загалу населення цілої східної Галичини оба католицькі обряди становили такий відсоток:
греко-католики: 65,8% (в 1869 р.) — 63,6% (в 1900 р.)
римо-католики: 20,08% (в 1869 р.) — 22,6% (в 1900 р.)
Це значить, що пересічно на 1000 мешканців східної Галичини припадало: в 1869 р. 658 греко-католиків і 200 римо-католиків, а в 1900 р. було вже тільки 636 греко-католиків і аж 226 римо-католиків. Виходить, що за тих 30 років на кожну тисячку пересічного населення східної Галичини стало 22 греко-католиків менше і 26 римо-католиків більше.
Ще більше зменшення греко-католиків у східній Галичині виказав останній перепис населення в Австрії з 1910 р., бо з кінцем того року було вже на терені східної Галичини тільки 61,7% греко-католиків (а записаних до української національности ще менше, бо всього 58,9%). Це значить, що за 10 літ число греко-католиків у сx. Галичині впало з 636 до 617.
Отже безсумнівним фактом є, що чисельний стан українського (греко-кат.) населення на терені східної Галичини постійно малів, а його коштом зростав чисельний стан населення римо-кат. обряду, навіть у кол. Австрії. При цьому віросповідним цифрам переписів населення, переводжених в б. Австрії, можна в загальному вірити, чого не можна сказати про оба переписи населення, переводжені у Польщі в рр. 1921 і 1931, бо з власного досвіду знаємо, що тоді фальшовано наміть віроісповідні дані в користь панівної римо-кат. церкви, не кажучи вже про фальшування даних про національну приналежність населення, яке записувано масово per fas et nе las до польської національности. Багато з нас ще добре памятає різні митарства польських конскрипційних комісарів у часі обох переписів населення в Польщі. Тут вистане тільки пригадати такі факти, що було багато українських сіл, які в часі шкільного плебісциту заявлялись майже поголовно за українською мовою навчання у місцевій школі, але не могли її добитись, бо при конскрипції записано населення тих сіл до польської національности, а на основі польського закону в таких селах не могла бути відкрита ніяка інша, тільки польська школа! Навіть деякі честі поляки обурювались на таке очевидне пофальшування національної статистки, та це нікого з польських офіціяльних чинників не зворушувало.
А все ж таки мусимо признати, що в роках приналежности західно-українських земель до Польщі (1918—1939) процес безсумнівного зросту польського (римо-кат.) елементу на цих землях скріпився ще більше. Для скрішлення польськости на українських землях працював усією парою і ввесь державний апарат, і різні польські установи, і передовсім римо-кат. духовенство при помочі цілої армії всяких "матечек", "сьостшичек" і т. д. Переходи наших людей на римо-кат. обряд стали буденним явищем. Та на зріст польського (римо-кат.) населення на нашій національній території в Польщі вплинув найбільше приплив польських кольоністів із західних областей Польщі. Цю акцію ведено незвичайно інтенсивно і пляново особливо в останніх роках існування Польщі, і нема сумніву, що вона представляла для українського обличчя нашої території величезну небезпеку. Якби так поляки мали були змогу вести кольонізаційну акцію без перепон ще 10—15 літ, тоді були б осягнули справжню циферну перевагу над нашим народом на українських етнографічних землях у Польщі. В дальшому їх поході на нас перешкодила їм війна, що не тільки припинила польську екстермінаційну політику супроти нашого народу, але й довела до розвалу самої Польщі і вже тепер дала нам такі умовини, в яких ми можемо і повинні почати акцію для привернення латинників на лоно нашого народу.
Очевидно — подати, хоч би в приближенні, точне число римо-католиків українців на наших землях у Польщі перед її розвалом (1939 р.) неможливо. До цього нема ніяких віродостойних даних. Зате маємо найновіші офіціяльні дані (з 15 вересня 1942 р.) про національний склад населення области Галичина (по окремим староствам), з яких виходить, що на терені области Галичина, отже без Перемищини й сумежних повітів та без Сяніччини й сумежних повітів, у дні 15. 9. ц. р. жило: райхсдойчів 14.366, фольксдойчів 29.076, українців 3,247.353, поляків 955.821, жидів 278.132, інших 5.575. Разом усього населення було 4,528.323. У процентах відношення поодиноких національностей краю представляється так: німців (райхсдойчів і фольксдойчів) 0,93%, українців 71 ,71%, поляків 21,10%, жидів 6,14°%, інших 0,12%. Іншими словами, в нашому краю живе тепер на кожних 100 мешканців: 1 німець, 72 українців, 21 поляків і 6 жидів.
На цих найновіших статистичних даних можемо в основному спиратись у нашій дальшій акції в справі латинників.
[Краківські вісті, 29.11.1942]
ІІІ. Що пособляло зростові римо-католиків на наших землях.
Щоб пізнати корінь лиха і знайти певний лік на його усунення, треба знати докладно, які причини склалися на те, що римо-кат. наcелення на нашому терені постійно зростало, а греко-католицьке (православне) тратило своїх визнавців. Бо тільки тоді, коли пізнаємо ті причини, знайдемо й необхідні засоби для поправи відносин у нашу користь.
Причини, що пособляли зростові римо-кат. елементу на наших землях, було багато, але найголовніші з них такі: польська кольонізація з заходу, масова еміґрація українського селянства до Північної і Південної Америки, висока смертність греко-кат. (православного) населення, мішані подружжя і т. зв. душехватство, що процвітало з особливою силою від 80-их років мин. століття та дійшло до небувалої ніколи в історії натуги в останніх роках існування самостійної Польщі. Про кожну з цих причин, які з меншою чи більшою силою діяли на нашому терені, можна б написати не низку статтей, а цілі томи праць. Та ми розглянемо тут тільки дещо з цих пятьох причин.
Польські кольонії на наших землях повставали здавен-давна, найстарші з них датуються з XІV стoлiття. Вони зростали, що правда, поволі, зате постійно здобуваючи для польського (римо-кат.) елементу розмірно легко все нові терени. Стягали поселенців до нас повних 600 літ різні польські можновладці, а в останніх двадцяти роках до цієї акції втягнено, можна сказати, всю польську суспільність, тимбільше, що кольонізації наших теренів польським елементом патронував сам польський уряд. Та поруч численних окремих польських кольоній наплив чужого польського елементу зазначився дуже сильно також по наших містах та містечках (всякого роду ремісники, купці та урядовці). Вся та маса пришельців розживалася нашим коштом, зростала у впливи і з часом стала витискати автохтонне українське населення на глухі передмістя, користаючи з усяких привілеїв та спеціяльних законів, ухвалених на знищення українського елементу до містах. Не диво, що на основі урядового перепису з 1900 р. було на всіх 3.748 громад у східній Галичині вже 742 громади (20%), в яких греко-католики були в меншості; громад з абсолютною більшістю римо-католиків було тоді 477, громад з абсолютною більшістю греко-католиків було 3.004, себто кругло 80%. За 40 років, що проминули від часу того перепису, цей стан змінився, очевидно дуже значно в нашу некористь, на жаль, точне число польських кольоній на наших землях, старих і нових, годі подати.
Друга причина, ще пособляла у рас зростові римо-кат. елементу, це еміґрація. Наші люди стали покидати рідний край у пошуканні за хлібом вже у 80-их роках минулого століття. Покидали рідну землю спершу найбідніші, потім І середньо-заможні, але всі ті еміґранти — це були в загальному люди меткі, проворні, активні та здорові і вже тим самим їх відплив відбивався некорисно на наших еманципаційних змаганнях та нашій відпорності супроти польської сторони. Не менше лихо було в тому, що еміґрація українців з Галичини була значно сильніша, ніж еміґрація поляків, що, розуміється, впливало на зріст польського та на зменшення українського елементу. Пок. д-р В.Охримович подає*), що в рр. 1890—1900 виеміґрувало з Галичини (цілої) 76.000, а в рр. 1900—1910 аж 224.000 греко-католиків. Римо-католиків виеміґрувало в рр. 1910—1910 з краю тільки 60,000, себто на 64.000 менше від греко-католиків, хоч перевагу в краю мали римо-католики, бо перепис населення з 1900 р. виявив у цілій Галичині таке відсоткове відношення серед її христіянського населення: римо-католиків 51.4%, греко-католиків 47.8%,протестантів 0,8%. В пізніших роках еміґрація українців з наших теренів зростала ще більше, особливо в десятилітті 1920—1930, коли то польські урядові чинники пособляли всіми засобами виїздові українського елементу з краю, спинюючи одночасно виїзд поляків. Еміґрація з наших теренів припинилася була цілковито (або майже цілковито) тільки в роках світової війни (1914—18) та в останніх роках існування Польщі — з уваги на значні обмеження, а то й замкнення заморських теренів для нових еміґрантів.
Третій чинник, що мав вплив на зменшення українського елементу (і тимсамим не зріст польського) — це висока смертність серед греко-католиків (православних), значно вища, як серед римо-католиків, не кажучи вже про жидів. У десятилітті 1900—1910 померло в цілій Галичині 933.000 греко-католиків і лише 820.606 римо-катрликів, отже греко-католиків померло на 113.000 душ більше, хоч між живими було їх менше, ніж римо-католиків. Смертність в українців була 30%, у поляків 24.5%, у жидів тільки 18.1%, пересічно серед загалу галицького населення 26.2%. Наслідком того, що смертність українців була сильніша, ніж пересічна, стратили ми в рр. 1900—1910 аж 118.000 осіб. Ця страта вийшла дещо меншою тому, що українці виявилися більше плідними, ніж поляки і жиди (в українців 45.9% плідности, у поляків 40,8%, у жидів 36,3%, у загалу населення Галичини 42,5), та в загальному українська національність, усеж таки і в цьому відношенні тратила, тим більше, що в останніх тридцяти роках зменшилася помітно серед нашого народу і плідність.
Ще один чинник, що заважив дуже сильно на зрості польського елементу в нашому краю, — це мішанi подружжя. Статистика виказала, що до світової війни в цілій Галичині кожний десятий українець женився з полькою і кожна десята українка виходила замуж за поляка. У східній Галичині кожна третя жінка латинського обряду виходила замуж за греко-католика та кожний третій мужчина латинського обряду мав жінку грецького обряду. На 100 христіянських подруж у східній Галичині було тоді 64 таких, в яких обі сторони були грецького обряду, 19 таких, в яких обі сторони були латинського обряду та 16 мішаних подруж, в яких одна сторона була латинського, а друга грецького обряду. Наслідки цієї великої кількости мішаних подруж були ті, що в Східній Галичині третя частина усіх людей латинського обряду — це були мішанці, зроджені в мішаних подружах, себто з батька або з матери грецького обряду. Після світової та визвольної війни число мішаних подруж стало у нас падати, але точної статистики ще минулих двадцять років не маємо. Знаємо тільки, що мішані подружжя далеко не припинилися і до наших днів та творять далі дуже поважний відсоток серед християнських подруж у Галичині. Що мішані подружжя є одною з головних причин, які витворювали у нас латинників і вели до їх полонізації, в цьому нема ніякого сумніву. Серед інтеліґенції та міщанства було це просто правилом, що коли одна сторона була там латинського обряду, то вже всі діти з такого подружжя виростали на поляків.
Побіч мішаних подруж на зменшенні числа українців та зрості римо-католикіа (поляків) на наших землях, заважило сильно також ославлене душехватство, себто переловлювання та перетягання українців грецького обряду та їх дітей на латинство. Акцію перетягання наших людей на латинство переводило від найдавніших часів римо-кат. духовенство, і то переводило постійно, пляново й систематично як по містах, так і по селах. Ця акція мала аж до найновіших часів великі успіхи, тимбільше, що в останніх двадцяти роках запрягся до неї ввесь державний польський апарат. Тут уже пущено в рух різні штучки, до всякого роду натиску і звичайного терору включно. На жаль, було немало випадків, що чи то через нетакт та нерозум грецького духовенства, чи з інших причин, цілі села грецького обряду переходили самі на латинський обряд, зате невідомий ніодин випадок, щоб ціле село латинників перейшло на грецький обряд. Я маю в руках список 21 таких колишніх наших сіл, населення яких чи то поголовно чи в більшості перейшло з нашої вини на латинський обряд. Розуміється, мій список далеко не повний, бо таких сіл значно більше. Взагалі треба сказати, що переходи наших людей на латинський обряд творять дуже поважний відсоток у білянсі наших національних страт, тимбільше, що з тих людей вже мало хто вертався назад до грецького обряду, а їх діти ставали майже без вийнятку поляками. Про те, як сильно зростали впливи й визнавці римо-кат. костела на нашій території, хай говорить один приклад з Поділля, де латинізаційна і польонізаційна акція поробила серед нашого народу взагалі найбільші спустошення. А саме в чортківському повіті було ще в середині XIX століття тільки дві римо-кат. парохії і тільки два костели: в самому місті Чорткові і в містечку Ягольниці. А сьогодні маємо там уже 10 римо-кат. парохій і 31 костелів. Подібний зріст виявляє римо-кат. костел на всьому Поділлі, до чого не в останній мірі причинилось і польське душехватство, якому ми не вміли якслід протиставитись.
*) Див. Д-р В. Охримович: Фактичні і фіктивні страти русинів в демографічнім білянсі Галичини за десятиліття 1900—1910, Львів 1912, cтор. 30 і дальші.
[Краківські вісті, 05.12.1942]
IV. Яких засобів ужити для привернення латинників до рідного пня*).
Розумію, преважне значіння корисної для нас розвязки справи латинників і знаючи вже в основному причини, що пособляли зростові числа римо-католиків на наших землях, можемо тепер застановитися над тими засобами, що їх ми повинні вжити для привернення соток тисяч латинників до рідного українського народу, з якого вони вийшли. Та передтим спитаймо, чи така наша акція взагалі потрібна й доцільна та чи має вона якінебудь вигляди на успіх.
Здається, в нікого не повинно бути сумніву, що така акція і можлива і потрібна і доцільна. Відмовитись від неї значило б зректися права до рідних по крові братів, що з таких чи інших причин стали визнавцями римо-кат. костела. Це значило б махнути на них рукою і залишити їх на поталу чужих впливів та прискорити таким робом процес їх винародовлення й остаточної польонізації. До цього ми допустити не сміємо, коли не хочемо, щоб нас проклинали наші нащадки.
Що наша акція серед латинників може мати вислі, доказом цього розмірно ще дуже недавні часи, коли до українства не тільки тяготіли й горнулися маси східно-галицьких латинників, але брали навіть живу участь у наших установах та організаціях. Я сам знав латинників, що, не зважаючи на велике невдоволення римо-кат. священиків, буди виділовими і навіть головами читалень "Просвіти", кошовими "Січей" то-що ще в роках перед світовою війною. А при перших виборах до австрійського парляменту, переведеного у 1907 р. на основі загального, безпосереднього, рівного і тайного права голосування, на українські виборчі листи голосували маси латинників. З повиборчих обчислень, зроблених д-ром Михайлом Лозинським, д-ром Володимиром Охримовичем, виходить, що при тих виборах віддано у цілій Галичині при першому голосуванні 1,214.009 голосів, а того на кандидатів української національности (зн. і на кандидатів москвофільських) 555.934 (46%), а на кандидатів польської національности 658.075 (54%) голосів. У Східній Галичині всіх голосів віддано 872.000, з того 545.716 (63%) на кандидатів української національности і 316.000 (37%) на кандидатів польської національности*). Хоч при виборах в 1907 р. не тільки голосувало багато міських і майже всі сільські жиди, але й численна двірська служба та взагалі немало наших залежних і малосвідомих людей голосувало на польські виборчі листи, всеж таки число голосів, що їх зібрали українські листи, дуже поважне, а причинились до того без сумніву наші латинники, що масово підтримали кандидатів української національности. Та підтримка латинниками українських виборчих списків була тоді у виборчих округах Бучач і Чортків така сильна, що польські кандидати в обох тих округах не здобули навіть 25% голосів, потрібних до вибору посла меншости, і соромно провалилися.
Правда, в умовинах польської дійсности у двох минулих десятиліттях годі нам було думати про якусь поважнішу акцію в справі латинників, хоч і в тих тяжких часах були деякі познаки того, що не всі латинники на наших землях причисляли себе до поляків. А як тільки Польща перестала існувати, почали поодинокі люди з-поміж римо-католиків українців повертатись назад до греко-кат. церкви і тимсамим до української національности. Пригадаємо тут хочби оголошений перед кількома місяцями у "Краківських Вістях" список таких "поворотів" з міста Станиславова. Це очевидно такі люди, що покинули були греко-кат. обряд за Польщі під натиском різних чинників, а тепер, при першій сприятливій нагоді, старалися направити свою провину. Поворот таких людей до рідної церкви й рідного народу, що зазначився в остатніх часах (правда, слабо) і по інших містах та селах на нашій території, треба тільки витати.
А ось ще два інші приклади на те, що при хоч трохи сприятливіших умовинах, велика частина латинників може стати добрими й вірними синами українського народу. Минулого року восени зарадила була шкільна влада і деяких повітах на Поділля шкільний плебісцит. Маю дід рукою точні про такий плебісцит з двох сіл. А саме в селі Джуримі, пов. Чортків, де 40 років тому була ледве одна дитина латинського обряду у місцевій школі, було тепер 39 дітей лат. обряду у шкільному віці. Одначе у шк. плебісциті взяли участь тільки батьки 23 лат. дітей, але з них тільки батьки дітей домагалися польської школи, а 4 виступили з виразною вимогою української мови навчання для своїх дітей. Отже батьки 16 дітей лат. обряду (11+4) не хотіли для своїх дітей польської школи, хоч плебісцит відбувався без ніякого натиску і при комісії сидів муж довіря польської сторони. Знов же в селі Лошневі, пов. Теребовля, де греко-католики становлять уже ледве 20% населення, до української школи записалося в тому ж часі аж 26 дітей місцевих латинників, які, правда, під впливом польської протиакції, стали поволі відпадати, так, що остаточно в українській школі залишилось їх тільки шестеро. Ці два факти доказують проречисто що і в теперішніх часах справа наших латинників далеко не безнадійна і при вмілій, добре продуманій та зручно й тактовно проведеній акції, можна би ще багато їх вирвати з-під впливу польського шовіністичного духовенства та польських організацій і привернути цілковито до рідного народу.
Очевидно, я далекий від того, щоб як рецепту, доручати перехід латинників на грецький обряд. Де не доведе до цілі, бо латинники в масі вже привязані до костела і свого обряду, тому вести аґітацію за тим, щоб вони покидали римо-кат. обряд, було б просто безглуздям. Це можуть (і повинні) зробити ті римо-католики, що покинули були грецький обряд під польським натиском. Але наші латинники в своїй масі повинні б залишитись і далі при своїм обряді і тільки домагатися прав для рідної мови у проповідях та в додаткових богослуженнях у костелах. А таку акцію міг би повести з успіхом, як я вже згадував у першій своїй статті, тільки гурт активних українських патріотів латинського обряду. І такий гурт повинен утворитися в найкоротшому часі.
Що ж до самої акції на фронті наших латинників, то про неї годі широко розводитися у щоденній газеті. А втім у такій важній і далекосяглій справі взагалі краще менше писати, а більше робити. Тут скажемо тільки одно. Коли хочемо когось до себе притягнути, то мусимо це робити вміло, тактовно й обережно, а передовсім мусимо визбутися багатьох наших хиб, у першу чергу нашого примітивізму, заскорузлости й загумінковости. Взагалі коли хочемо не відштовхувати, як це ми робили досі цілими століттями, а притягати, мусимо витворити в себе такі духові вартості і культурні ціннощі, якими ми могли б латинникам заімпонувати. Словом, ми мусимо стати такими культурними й атракційними, щоб були всилі привернути та привязати до рідного пня сотні тисяч латинників.
Традицію в цьому напрямі маємо і то неабияку: починаючи від тих шляхтичів-католиків, що боролися за визволення під прапорами Хмельницького, почерез таких світочів, як В. Антонович, Ю. Федькович і всіх тих визначних римо-католиків-українців, що їх вичислив Д. С. у статті "За правильний підхід" ("Кр. Вісті", ч. 256), аж до тих вояків і старшин римо-католиків, що брали участь у наших недавніх визвольних змаганнях 1918—1920 рр. і поклали свої голови за українську справу. Всі вони кличуть до нас і наших братів латинників пламенними словами пок. В. Липинського ("Szlachta polska na Ukrainie"), щоб ми ставали одностайно, бо всі ми — діти одного і того самого народу.
*) Михайло Лозинський і Володимир Охримович: З виборчої статистики Галичини. Студії в поля суспільних наук і статистики. Том II. Львів 1910.
[Краківські вісті, 06.12.1942]
V. Місто, що рішає про обличчя й долю цілого краю.
Не трудно догадатися, що тим містом є столиця Галичини — Львів. Справді: трудно знайти друге місто, що промінювало б так сильно довкола і мало такий могутній вплив не тільки на національне обличчя, але й на долю цілого краю. А завоювання Львова Польщею 600 років тому, рішило і про державну приналежність нашого краю на цілі століття та ще більше скріпило значіння цього міста як осередка латинізації і польонізації автохтонного українського населення. Отже посідання Львова — це ключ до посідання цілої Галичини, як про це ми наглядно переконалися, хочби в українсько-польській війні 1918—1919 року.
Здається, всі погодяться зі мною в тому, що наша акція серед римо-католиків на львівському терені не тільки найважніша, але одночасно і найтяжча до переведення. Різні політичні переходи міста як "кресового города", виробили серед панівної національности і визнавців римо-кат. костела боєвого духа, та непримириму поставу до всього, що не польське. Така їх постава, зокрема до українства, була відома широко в цілій Польщі.
Хто ж є ті львівські поляки, що з такою нетерпимістю все ставились до українців? Як не прикро про це говорити, а треба сказати, що в своїй більшості львівські поляки мають у своїх жилах українську кров, що це нащадки таки українців. А вже такі поляки-львовяни, що не мали б у найближчій родині когось з українців, належать справді до рідкости. Словом, як добре "пошкробати" навіть найзавзятішого польського шовініста у Львові, то покажеться, що він так чи інакше споріднений з українцями, а нерідко має і в найближчій родині українців. Взагалі треба сказати, що поляки з діда-прадіда серед польського населення у Львові — в меншості. За 600 літ всякнули і потонули серед львівського польського населення не тільки тисячі-тисячі українців, усі вірмени, багато вихрестів зпоміж жидів то-що, але також дуже численні роди пришельців із заходу: німців, чехів, мадярів, а навіть французів, італійців та інших, зaгалом майже всі чужинці, що приїздили в наш край та оселювались на постійний побут у Львові.
Якими способами йшло "навертання" православних українців на римо-католицизм у давній Польщі, яку мартирологію переживало православне населення, спеціяльно у Львові, про це можна б писати цілі томи. Зручну пропаґанду, а коли вона не помагала, то й відповідний натиск пристосовувано також до чужих пришельців, у чому мистцями були завсіди римо-кат. священики. Та все ж таки треба об’єктивно признати і те, що римо-кат. костел на нашому терені умів притягати до себе ви знавців інших віроісповідань у далеко більшій мірі, як греко-католицька чи православна церква, що в дальшому доводило тих людей очевидно до польонізації. А в останніх десятиліттях, коли серед поляків повіяло більше демократичним духом і вони, висунувши гасло "органічної праці", не вдоволилися вже тільки шляхтою і дідичами, але повели латинізаційну та польонізаційну акцію серед широкий мас, здобутки їх на наших теренах були дуже наглядні. Особливо великі успіхи мали поляки у Львові, де латинізації і польонізації наших людей сприяло все їх оточення: найближче сусідство, недалекий костел (церков у Львові було все замало), школа, театр, товариші праці і тд. Не диво, що польська мова запанувала у місті і панує в ньому ще й досі. До неї звикало поволі і починало послуговуватись чимраз більше українців, не кажучи вже про жидів, які залюбки говорили по польськи.
Свого часу переглядав я з пок. през. д-ром Костем Левицьким "Зорю Галицкую" з 1848 р. і ми перейшли подрібно роди всіх тих львівських українців, що підписали першу відозву "Головної Руської Ради" у Львові. І що ж показалося? Показалося, що нащадки тих найсвідоміших і найактивніших кількадесяти громадян — поза кількома винятками перейшли вже в другому, а найпізніше в третьому поколінні у польський табор... А довголітній редактор "Свободи", пок. Олекса Кузьма, що жив довгі роки у камяниці, якої мешканцями були самі люди з низів (некваліфіковані робітники з села), оповідав нераз, як ті його сусіди, що самі недавно покинули село, переходили поволі на польську мову і з призирством та з насміхом ставились до селян і навіть до своїх односельчан, коли їх ті інколи відвідували. Ці два факти — а таких можна б навести значно більше! — говорять нам проречисто про нашу малу відпорність з одного та про наші великі занедбання й одночасно планову польську акцію у Львові з другого боку.
У мене зберігся список тих людей, що покинули греко-кат. обряд у Львові рр. 1926—1931 (по окремим парохіям). Виходить, то за тих 6 років одна тільки парохія при церкві св. Юрія стратила 825 вірних. За нею йде друга по величині парохія при Успенській церкві, що стратила до 700 вірних, потім парохія при церкві св. Пятниць (до 600 вірних), далі парохія при церкві Петра і Павла (к. 300 вірних), з черги парохія при загальному шпиталі, де латинські "сьостшички" вспіли перетягнути 118 хорих греко-католиків, вкінці йдуть дві невеличкі під оглядом числа вірних парохії; при Преображенській церкві (страта 68 вірних) і при церкві св. Миколая (страта 62 вірних). По рокам покидали греко-кат. церкву у Львові: в 1926 р. — 174 осіб; в 1927 р. — 230 осіб; в 1928 р. — 493 осіб; в 1929 р. — 526 осіб; в 1930 р. — 586 осіб; в 1931 р. — 487 осіб. Разом за тих 6 років стратила греко-кат. церква у Львові 2.496 своїх визнавців. За перших 6 місяців 1932 року виступило з греко-кат. церкви ще 299 львовян, так, що за тих 6 і пів року страта нашої церкви у Львові виявляється цифрою 2.795 визнавців. Отже парохія неабияка! (Цифр про дальші роки роздобути я не міг). Мотиви переходів були такі: для хліба (щоб одержати посаду в державних чи в міських установах, або присилувані господарями-службодавцями); ремісники, щоб легше і швидше визволитись; деякі дівчата, що виходили замуж за поляка, також зміняли відразу гр-кат. обряд на латинський; вкінці деякі одиниці переходили на православіє, або на протестантизм, щоб вдруге звінчатися, а таких було найвище 2—3%.
Розуміється, мотиви, що їх ми тут навели, ніяк не зменшують нашої вини, зокрема вини деяких наших церковних чинників. На доказ наведу такий факт, що більшість наших парохів у Львові навіть не мала точної статистики своїх вірних і укладач Шематизму духовенства Львівської Архієпархії на рік 1935-36 подав на основі їх даних, число греко-католиків у всіх львівських пародіях на 36.363, тоді коли офіціальний перепис населення в Польщі з 1931 року виказав у Львові кругло 50.000 греко-католиків. А польських конскрипцій них комісарів не буде хіба ніхто підозрівати у тенденційності в нашу користь*). а втім і свої релігійні потреби може римо-кат. (польське) населення легше виконувати, маючи всюди під боком свій костел. Відомо ж, що на терені великого Львова є під цю пору кругло 50 костелів, у тому числі 14 монументальних, а для обслуги греко-кат. населення на тому самому терені працює мало що понад 20 церков (у тому 2 монументальні).
Треба дивуватися, що при таких занедбаннях з нашого боку українське (греко-кат.) населення у Львові виявляло все ж таки постійну тенденцію до росту. Впливав на це передовсім постійний приплив українського (греко-кат.) населення з сіл, а також більша плідність нашого населення, ніж польського чи жидівського населення. Д-р В. Охримович подає, що місто Львів мало в 1869 р. — 14,2% греко-католиків, а в 1900 р. вже 18,4%, отже за 30 літ львівські греко-католики зросли на 4,2%*). Перепис з 1910 р. виказав ще більший зріст греко-католиків у Львові, які вже тоді доходили до 20%. Польським переписам населення з 1921 і 1931 р. годі довіряти, тим більше, що перший з них українське населення просто бойкотувало. Але навіть останній польський перепис населення з 1931 р. виявив помітний зріст греко-католиків у Львові в порівнянні з переписом з 1921 р. А найновіші офіційні дані (з 15. вересня ц. р.), подають такий національний склад населення великого Львова: всіх мешканців 319.606, з того 11.901 німців, 83.570 українців, 172.735 поляків, 50.000 жидів і 1.400 інших. У відсотках відношення між поодинокими національностями Львова виглядає так: німці 3,72%, українці 26.15%, поляки 54.05%, жиди 15.65%, інші 0.43%. Ці дані для нас доволі відрадні, тим більше, що жиди сьогодні не грають такої ролі, що колись, а український елемент виявляє тепер безперечно тенденцію до поширення і скріплення в містах.
Це поширення і скріплення повинні ми вести при помочі свідомого й рухливого селянського активу, інтенсивно далі. Чекає нас велика і тяжка праця, особливо у Львові, і від неї, знаючи й оцінюючи добре вагу цього міста, не можемо ніяк відмовитись.
*) Я писав тоді про це в "Ділі" (у статті "Скільки нас у Львові?") і звернувся був до редактора Шематизму та радив сконтролювати і відповідно доповнити цифри вірних при наших львівських парохіях, що майже всі були за низькі, та це нічого не помогло, бо в Шематизмі залишилося все по старому. Зявилась тільки така характеристична нотка-пояснення при львівських парохіях: "Душі при деяких пародіях подані тільки в приближенні (заокругленні), при інших докладно, виключаючи елємент, що постійно зміняється. Публіцисти говорять різно про стан населення у Львові за віросповіданням, відповідно до своїх потреб. Урядових даних про віроісповідний склад Львова з перепису 1931 року ще не оголошено". Гарне "заокруглення", коли не пораховано близько 14.000 греко-кат. вірних! А які то свої потреби мають публіцисти, коли пишуть про національно-віроісповідні проблеми, знає хіба один автор тієї нотатки.
**) Див. його велику працю: "З поля національної статистики Галичини", поміщену в І. томі Студій суспільних наук і статистики, Львів 1909, стор. 132 і дальші.
[Краківські вісті, 12.12.1942]
VI. Що можемо зробити у Львові.
Вже по написанні й висланні статті про справу римо-католиків у Львові ("Місто, що рішає про обличчя й долю цілого краю", "Крак. Вісті", ч. 278) дістав я завдяки ввічливості о. крил. Д. Лопатинcькoгo, пароха Успенської церкви у Львові, до перегляду книгу тих, що виступили з греко-кат. церкви у цій парохії за час від 1910 до 1939 року. Це спонукує мене повернутись іще раз до цієї преважної і цікавої теми.
Переглянувши уважно цю велику книгу, яка є першорядним документом для нашої теми і містить просто ревеляційні дані для дослідника справи відступництва з греко-кат.церкви у Львові, впорядковані не тільки поазбучно, але й по рокам, можу ствердити, що величезна більшість відступників — це люди з низів: різного роду фізичні робітники, ремісники і далі всякі возні, портієри, поліцаї, підстаршини польської армії, пожежники то-що; з жінок передовсім домашні робітниці, кравчині, кельнерки, фризієрки (манікіристки), санітарки ітд. Поважний відсоток становлять нижчі службовики в державних та міських установах і народні вчителі (-льки); доволі багато також молоді середніх та вищих шкіл. Відсоток відступників з-поміж т. зв. інтеліґентних професій (адвокатів, лікарів, інженерів, професорів) зовсім дрібний — таких людей нема навіть 5 відсотків. Ця обставина вказує дуже проречисто на те, що покидали греко-кат. обряд передовсім люди залежні, під загрозою утрати місця праці (посади), отже львина частина відступників діяла під таким чи іншим примусом. Доказує це зрештою і факт, що покидали свою церкву передовсім мужчини, себто ті, що працювали поза домом і мали на удержанні родини, не вибираючи одночасно метрик також своїх жінок та дітей (таких, що виступили з церкви разом з усією родиною, мінімальне число). Все це тільки ще раз потверджує ту загально знану правду, що переходи відбувалися під пресією, а не з якихсь ідейних мотивів.
Та для нас значно цікавіша тут інша справа. А саме з точного обчислення відступників виходить, що парохія при Успенській церкві у Львові стратила за несповна 30 літ 2.638 осіб, себто яку четвертину своїх вірних. Коли ж візьмемо під увагу, що число парохіян Успенської церкви у Львові творить менш-більш пяту частину всіх греко-католиків Львова, то можна сміло прийняти, що від 1910 до 1939 р. року стратили ми у Львові впятеро стільки греко-католиків, себто 13.190 осіб.
Це за минулих 30 років. Але не забуваймо, що душехватська акція з польського боку велася у нас здавен-давна, а вже дуже інтенсивно ведено її від 80-их років минулого століття починаючи, і то спеціяльно у Львові. Тому в наших обчисленнях не можемо поминути ще принайменше 30 попередніх років, себто час від 1880 до 1910 р.*) З розмови з о. Лопатинським виходить, що за тих 30 років парохія при Успенській церкві стратила також понад 2.000 вірних, значить, що за минулих 60 років виступило з неї яких 5.000 осіб. Таким робом втрату греко-кат. церкви у цілому Львові за цей період можна прийняти на 25.000 душ (5.000х5). А коли до цієї цифри дорахувати дітей та внуків відступників, то її можна що-найменше подвоїти. Отже зовсім скромно рахуючи, наша втрата за минулих 60 років в одному тільки Львові виявляється великанською цифрою: 50.000 душ!
Вже в попередній статті писали ми, що з усіх тих, які покидали у Львові греко-кат. обряд, переходило к. 2% на православя або протестантизм, звичайно з тією метою, щоб могти вдруге повінчатися. Отже вся та маса відступників переходила в римо-кат. табор, і щодо цього не може бути ніяких сумнівів. Значить — за минулих 60 років римо-кат. костел у Львові здобув собі яких 50.000 визнавців коштом греко-кат. церкви. А тепер подумаймо, що ми зискали б, якби так зуміли притягнути назад де нашої церкви тих 50.000 людей. Скажемо коротко: тоді греко-кат. українська церква відразу здобула б більшість у місті, а римо-католики опинились би в меншості!
Чи відчувають вагу справи ті, що в першу чергу повинні б її відчути? А коли відчувають, то чи усвідомляють собі всю ту велич праці, яка їх (і всіх нас) чекає у цій ділянці?
Признаємося: Щодо цього маємо дуже поважні сумніви. Ми говорили в цій справі з різними людьми, але справжнього зрозуміння для неї знайшли мало. Дехто просто не хоче вірити в успіх нашої акції в справі латинників, кажучи, що справа пропаща, і тут, мовляв, шкода всяких заходів. Дехто знову признає, що справа важна, але вона нібито тепер неактуальна і з нею треба зачекати до кращих часів. Всяким маловірам ми, здається, дали переконливі докази в попередніх статтях, навівши там конкретні приклади з останніх місяців, які вказують на те, що справа зовсім не пропаща. А тим, яким здається, що, справа тепер не актуальна, скажемо тільки одно: коли без нашої спонуки, а власної волі деякі латинники вертаються сьогодні самі до рідного народу, то наскільки більше їх стануло б виразно і твердо на український ґрунт, якби ми приклали до цього і свою руку? Якби ми розвинули в цьому напрямі доцільну, до подробиць продуману акцію?
На закінчення пригадаємо ще раз: Коли хочемо до себе людей притягати, а не відштовхувати, мусимо витворити у нас такі вартості, які тим, кого хочемо притягнути, імпонували б, які на них промінювали б. Отже мусимо бути перш усього культурні й вирозумілі та виявляти на кожному кроці багато такту й розуму, а, як треба, то й серця. Мусимо теж переломити в собі свідомі й несвідомі баламуцтва та упередження, мусимо позбутися раз на завжди примітивного підходу до багатьох справ. Словом — мусимо витворити атмосферу, сприятливу для повороту тих людей до рідного пня. Тут може відіграти немаловажну ролю вміло ведена праця наших культурно-освітніх установ, далі наша філянтропійна акція та всякі здвиги й імпрези: добрі театральні вистави, солідні концерти, вистави наших мистців, гарні спортові змагання ітд. Очевидно, не можна ніколи забувати і про товариські звязки, бо відсуванням чи бойкотом тут нічого не вдіємо.
Памятаймо, що справа повороту латинників до свого народу така важна, що супроти неї блідне багато на око не менше важних справ. А у Львові, де є стільки наших спольонізованих братів, ця справа така преважна, що від того, чи і в яких розмірах ми її вирішимо, залежить у значній мірі доля й обличчя не тільки міста, але цілої нашої тіснішої Батьківщини!
*) За Австрії найбільш неперебірчива і завзята акція за переходом греко-католиків на римо-кат. обряд велася в десятиріччі 1900—1910 і перепис населення з 1910 року виказав зменшення греко-католиків у східній Галичині майже на 2% (63,6% у 1900 р. і 61.7%/о у 1910 р.). В тих часах поляки вже наглядно побачили всю небезпеку для свого всевладного до тієї пори панування у краю в українському русі, що зростав з року на рік та набирав щораз більше розмаху й сили. Особливо ж завзяту кампанію, получену з натиском на наших залежних людей, повели вони в р. 1908, після убивства намісника графа Потоцького, і тоді львівська польська преса містила довгими тижнями викази тих греко-католиків, що, мовляв, для протесту виступали з греко-кат. церкви та переходили в римо-кат. (польський) табор.
[Краківські вісті, 18.12.1942]
18.12.1942