Нерозвязана проблема

Галицькі латинники

Від вересня 1939 р. змінилися до самих основ відносини на українських етнографічних землях, що входили у склад б. Польщі.

Шляхи й методи большевицької політики на західно-українських землях загально відомі. Попри матеріяльну й духову руїну большевики принесли тут готові ще з царських часів пляни систематичного обмосковлення нашого населення, яке в Галичині з тим фактом зустрінулося вже в друге у своїй історії. Тільки одну ділянку, а саме церковну, назагал покищо залишили в спокою, вдоволившись конфіскатою церковних земель, знесенням шкіл для виховання духовенства і обложення церков окремими податками. І Церква, зокрема греко-католицька Церква в Галичині, стала єдиним нашим національним заборолом, якого большевики не здобули й не здеморалізували. Ту саму ролю для поляків мала їх римо-католицька церковна організація, при чому польське римо-кат. духовенство не випустило й тоді зпід своєї опіки теж і т. зв. латинників, цебто українців римо-кат. віросповідання. Із приходом німецької влади вони не ввійшли ще й нині у своїй масі в орбіту наших національних організацій та є дальше під польським національним впливом як раз завдяки приналежності до римо-католицького віроісповідання, що є під кермою польського духовенства.

Тут приходимо до проблеми українців римо-католиків. Вона у нас не нова, але досі дуже мало y нас розроблена і насвітлена і — що практично найважніше — цілковито невирішена. Ця проблема торкається усіх українських етнографічних земель, що входили колись у склад ще історичної Польщі (1772 р.), опісля в склад царської Росії і австрійського цісарства (Галичина) і частина яких після першої світової війни опинилася у б. новій Польщі. Йде тут про поважну цифру українського населення — в сумі дещо більше ніж одного міліона, — що у своїй масі є расового українського походження, своїм світоглядом, звичаям і побутом не ріжняться нічим від свого українського етнічного окруження — греко-католицького чи православного віросповідання і переважно задержало ще вповні не лише питомий світогляд, звичаї і побут, але й українську розговірну мову. Безперечно знаходиться тут й деякий відсоток неукраїнського, але головно польського походження, що вже давно засимілювався цілковито з українським окруженням, приймаючи його мову, звичаї й побут, залишившись однак при римо-католицтві. Якась частина з тих чужинців засимілювалася й віроісповідно, приймаючи віроісповідання свого українського окруження, греко-католицьке чи православне.

Поява римо-католицтва серед частини українського населення є історичним фактом, що з цим треба рахуватись у практиці нашого життя без огляду на ґенезу цього явища.

Є фактом, що й по упадку історичної Польщі польський елемент залишився тут пануючим при зміні державно-політичних відносин не тільки в б. Австрії (в Галичині), але й у великій мірі в б. Росії, зокрема на Холмщині і Підляшші, не припинив зовсім польських посягань анектувати на виключно польський національний рахунок усіх без впливу римо-католиків українського походження, навіть тих, що по свому світогляді, звичаям і побуті та по своїй розговірній мові не перестали бути ніколи українцями. Виключно польська школа до 60-ти рр. мин. віку на Холмщині і Підляшші, виключно польська адміністрація в Галичині від 60-ти р. р. мин. віку і взагалі чималі польські впливи на Правобережжі за царату вкорінили не тільки серед чужинців, але й навіть частинно і серед нас поширений поляками погляд, що поляк і римо-католик на тих землях — це одне й те саме поняття. І це як раз використали й використовують поляки ще й досі у свою користь.

Точної статистики українців римо-католиків на усіх українських етнографічних землях, землях, що творять одну географічну цілість, не маємо. Демографічною структурою українського народу після його віроісповідання на тих землях не багато у нас займалися і обширної суцільної студії на цю тему в її історичному розвою на основі статистичного матеріялу ми ще не маємо, бо ця ділянка наукових дослідів була у нас занедбана. Думаємо, що одним з перших завдань діяльности Інституту ім. Шевченка у Львові будуть наукові досліди демографії українських земель із зверненням уваги на віроісповідні відносини та їх переміни в історичному розвою, що дасть цінний матеріял і для нашої практичної праці і організації. Це відноситься в першу чергу до українських етнографічних земель, що входять нині у склад Г. Г. і що ще найлегше перевести з огляду на джерельний матеріял, який можна здобути на місці.

Та все ж таки число українців римо-католиків, на українських етнографічних землях, приблизно дасться устійнити, зокрема щодо територій, які до осени 1939 р. належали до Польщі. Можна це зробити тільки шляхом дедукції та порівняння цифр, що торкаються віроісповідання і національности (розговірної мови) та особистого знання місцевих фактичних відносин. Зовсім не легко це зробити щодо українських земель, які ще перед 1939 р. належали до совітів, бо там віроісповідної статистики не ведено. Врешті практична сторінка порушеної нами теми відноситься у першу чергу до тих українських земель, що входять нині у склад Г. Г.

Йде про поважну цифру коло 760.000 українців римо-католицького віросповідання на терені Г. Г., а саме про т. зв. латинників в Галичині (найменше 600.000) і т. зв. калакутів (біля 160.000) на Холщині і Підляшші, число, яке втричі більше від числа усіх українців православного віроісповід. в ГГ. (250.000). Ця велика цифра наших по крові братів не входить ще у засяг наших національних організацій і — як вже сказано — є поза нашими впливами. Проблема їх організації не розвязана. Розвязати її було важко ще перед світовою війною, коли то в Галичині фактична влада була виключно в руках поляків. Неможливою вона була до розвязки й на Холмщині та Підляшші де при відсутности якоїнебудь української організації та при національному неосвідомленні тамошніх мас ставилися до неї дуже ворожо і російський уряд і польське громадянство, кожний з них зі своїх національних асиміляційних причин. Тим більше зовсім неможливо було розвязати її позитивно в нашу національну користь в часах недавньої б. Польщі, що загарбавши і офіційно для польського національного табору усіх римо-католиків українців, ішла походом і на українців греко-католицького та православного віроісповідання.

Зайнятись цією справою тепер є завданням нашого сучасного національного активу. Церковно-організаційні справи, як що мова про римо-католицтво, лишаємо на боці; воєнний час до цього не пригожий. Греко-кат. і Православна Церкви мають з національного боку справу для нас позитивно упорядковану. Поза церковною ділянкою маємо широке поле діяльности і великі організаційні можливості, яких ми перед тим ніколи не мали. Наша сучасна організаційна будова надається до практичної розвязки порушеної нами теми куди краще, як наша довоєнна організаційна схема, бо вона має під одним проводом майже цілість нашого збірного життя. Не забуваймо ні на хвилину, що що-шостий чоловік нашої національної спільноти в Г. Г., це римо-католик і він — поза одиницями — є ще й сьогодні не в нашому національному таборі.

[Краківські вісті, 28.10.1942]

ІІ.

Латинниками називає наш нарід у Галичині тих римо-католиків, які вживають у себе дома виключно українську розговірну мову і світоглядом, звичаями та побутом не відріжняються від інших. Антропологічно, мовно і побутово є вони без сумніву українцями і давніше самі відмежували себе і від селян поляків, що їх звали мазурами. Не відносилися вони ворожо й до українців греко-католиків і нерідко свої релігійні потреби заспокоювали в греко-католицькій церкві, особливо там, де не було римо-католицьких костелів і священиків. Бувало, у мішаних подружжях хрещено усіх дітей в греко-кат. обряді і вписувано на бажання батьків у метрикальні книги греко-катол. парохії. У сільському українському морі часто густо потопали й одиниці римо-католики польського походження, бо українська стихія та культурна вищість українського села в Галичині над т. зв. мазурським перемагала.

До асиміляції польського елементу українською стихією і українською культурою причинилася і релігійна доґматична єдність обох обрядів — грецького і латинського. Це виходило на загал у східно-галицькому українському селі на нашу національну користь; за це у містах, здавна сильно спольщених і зажидівлених, де прибувші українці зі села дуже часто польщилися, зміняючи і обряд, особливо в часах, коли ми у містах не мали ще cвоїx національних організацій, призначених для міщан. Цифрово ми мабуть зискували на тій обрядово-національній мутації села і міста, але тільки дo часу, доки польсько-українська національна боротьба не прибрала різких форм зі зростом нашої свідомости і організації і доки поляки не стали організувати по селах і містечках своє населення, до якого втягали і т. зв. латинників.

Історична Польща залишила нам свою кольонізацію наших земель. Головна кольонізаційна струя ішла з Ярослава—Перемишля на схід через Львів—Золочів—Тернопіль, Збараж—Проскурів, Винницю, Білу Церкву до Києва. В Галичині є ще і відхили від цієї головної лінії — з Перемишля на Хирів—Самбір—Рудки до Львова і бічна з Moнастириск на Бучач до Гусятина. Вздовж тих шляхів потворилися доволі численні польські кольонії, які здебльша задержали й досі польську розговірну мoвy і національно почуваються поляками і ми їx до т. з. латинників не зачисляємо.

Вже в австрійських часах, головно в перших декадах другої половини 19 віку, понесли ми великі втрати на лінії між Вислокою і Вислоком та Сяном, яка в переписі барона Черніґа з 1846 р. була ще національно мішаною територією з великим відсотком українського (греко-католицького) населення, а по якій залишились сьогодні тільки незначні острівці, з яких частина вживала вже польської розговірної мови. Відокремлені більші польські енкляви знаходимо біля Чесанова, Белза і Камінки Струмілової. Найбільше скольонізовано за історичної Польщі північне Поділля (повіти Тернопіль, Збараж, Скалат і Теребовля), де польськими залишилися цілі села. Парцеляція більшої земельної власности від кінця мин. віку, а головно вже за польських часів від 1920 р. зміцнила значно польський елємент по селах; деяких з цих нових польських кольоністів большевики вивезли за Урал. Очевидно, за недавної Польщі через іміґрацію польського елєменту зі заходу зросло значно і число польського населення по східно-галицьких містах. Але всі ті демографічні зміни не змінили ще засадничо національного характеру Галичини як етнографічно українського простору. Не розгромлено ще в основах дотеперішнього світогляду й побуту латинників і не викорінено у них української мови.

Зорганізований наступ на галицьких латинників розпочався доволі пізно, щойно тоді, коли під проводом української інтеліґенції освідомилося та зачало організуватися українське село від 90 р.р. мин. віку. Наступ пішов через польський римо-кат. костел через польську школу, як не менше і через натиск польської адміністрації та дідичів. Розпочалася масова будова костелів і творення нових римо-католицьких парохій, яку заініціював бучацький латинський парох пралат кс. Ґромніцький, а перевели польські львівські архіепископи Більчевський і Твардовський. Повело велику акцію Товариство Школи Людовей (Т. С. Л.), головно на північному Поділлі з Тернополя, де її вели меткі польські діячі Сроковський і Заморський. До наступу пристало і Товариство Кулек Рольнічих, а невдовзі і загал східно-галицької польської iнтеліґенції, що в цілости підпала під вплив зорганізованої з початком XX. в. вшехпольської партії.

По 1920 р. польський наступ — пляновий і зорганізований до подробиць вже новим польським законодавством, поведено і проти греко-католиків українців, включивши з гори усіх латинників до польського табору. Попри ТСЛ, "Сокул" і "Кулка", що діяли вже за австрійських часів, а за польських поширили й зміцнили свою роботу, — прийшов "Стшелєц", що обхопив і зорганізував сільську молодь в першу чергу між латинниками. Вона справді підпала під польський вплив і була польською аванґардою в українському селі, хоч сама по найбільшій частині вживала української мови, як своєї розговірної мови. Дальше по т. зв. травневому перевороті Пілсудського з 1926 р. гомінку акцію розвинув "Звьонзек Шляхти Загродової" кс. Мьодонського, "Звьонзек Полякув Земі Червеньскей" Ромера-Ґрабського, а в останніх роках "Секретаріят Порозумєвавчи Польскіх Орґанізаций Сполечних" (СППОС) під проводом генералів Токажевського і Пашкевича, що до протиукраїнського наступу обєднав чи не всі польські організації у Сх. Галичині. Активною була тyт і польська державна і самоуправна адміністрація, польська поліція, а в прикордонних повітах КОП (Корпус Охорони Пограничча). Цей великий польський хрестоносний похід перервали воєнні дії у вересні 1939 р. й упадок Польщі.

Після приходу німецької влади літом 1941 р., хоча основно змінились умовини, латинники не перейшли ще й до нині до свідомого українського національного активу. Що так воно є — наша вина. Досі не зуміли ми використати усіх незвичайних можливостей, про які нам до вересня 1939 р. не могло навіть і снитися. Не зайнялися ми пляново й систематично зорганізуванням латинників у наших організаціях, а передусім молоді. В цій ділянці не зроблено досі майже нічого. А чейже не йде тут про одиниці, але про щонайменше шістьсот тисяч найчистіших по крові наших братів, що загально ще й до нинішнього дня зберегли вповні свій світогляд, звичаї, побут і найважніше — українську мову. Така байдужність про національну долю цілих соток тисячів незрозуміла у інших народів.

[Краківські вісті, 30.10.1942]

ІІІ.

Демографічно-статистичними дослідами в Галичині із зверненням уваги на нашу демографічно-віроісповідну структуру займалося у нас ледви кілька одиниць і то здебільша принагідно на сторінках "Діла" з нагоди оголошення вислідів загального перепису населення. Були ними пoк. д-р Вол. Охримович, який обговорював подрібні висліди перепису з 1900 р., пок. д-р Стан. Дністрянський при обговоренні сумаричних вислідів перепису за 1910 р. і з новіших д-р Вол. Кубійович при обговоренні польського перепису за 1921 р. і 1931 р. Метою їх дослідів з демографічно-статистичної ділянки було виказати масове фальшування польськими конкрипційними комісарами національної статистики в користь поляків.

Що цю статистику справді масово сфальшовано при польському переписі з 1931 р., вказує нам порівняння цифр віроісповідних з цифрами національностей. Проф. Вол. Кубійович подає цифру населення на суцільній етнографічній українській території Галичини — отже із Лемківщиною*) — на основі перепису з 9. грудня 1931 р. на 5.435,000, з чого українців 3.299,000=60,6%, поляків 1.547,000=28,5%, жидів 556,000=10,3%, німців 29,000=0,5%, інших 4.000=0,1%. Віроісповідної статистики там не подано. Цифру українців 3.299,000, подану проф. Кубійовичем, творять виключно українці греко-католики і горстка православних (23.000); т. зв. латинників не вчислено тут зовсім. Число греко-католиків було іменно таке: воєвідство львівське 1.305,300=41,7%, українців 1.067,000=33,8%, цифра менша на 238,200 від цифри греко-католиків; станиславівське 1.079,000=72,9%, українців 1.028,900=68,9%, менша не 50,100; тернопільське 872,000=54,5%, українців 728,200=45,5%, менша на 143.000; краківське 51,800=2,3%, українців 60,300, більша на 8,500. Православних було: 9.000, 900, 1900 і 12,000, разом 23,000. Цифра українців обіймає тут українців і білорусинів разом, бо такі дві окремі рубрики мала польська статистика.

Національну статистику розмірно дуже мало пофальшовано на Лемківщині, в абсолютних цифрах найбільше у львівському воєвідстві, опісля в тернопільському і то відсотково найбільше, де українське населення найбільше національно освідомлене і активне і де цифра латинників, себто українців римо-католицького віроісповідання найвища. Різниця числа греко-католиків і українців у трьох східно-галицьких воєвідствах сягає 432,100, а якщо взяти під увагу православних 11,800 — то 443,900. Виходить, що майже пів міліона греко-католиків зачислено тут до поляків, хоч поляки греко-католики були тільки одиниці, яких число не могло мати ніякого впливу на остаточне статистичне зіставлення. Різниця між цифрою греко-католиків у Галичині — 3.312,000 і цифрою українців, поданою проф. Кубійовичем на 3.299,000, виходить на 13,100 менше, а якщо додати 23,800 православних, то ріжниця греко-кат. віроісповідної групи і національно-української вийде на — 36,900 в нашу некористь.

Число римо-католиків було тоді по перепису з 1931 р. таке: воєвідство львівське 1.447,000=46,3% (міста 371,008, села 1.076,000), поляків — 1.804,000=57,7%; станиславівське 246,000=16,6% (міста 86.000, села 159.200), поляків 332,200=22,4%; тернопільське 586,600=36,7% (міста 102,500, села 484,100), поляків 789,100=49,3%. Жидів по віросповіданні було: воєвідство львівське 342,400=11,0%, станиславівське 139,700=9,5%, тернопільське 134,100=8,4%, з чого заявило себе жидами по матірній мові: у воєвідстві львівському 232,900=7,5%, у станиславівському 109,400=7,4%, в тернопільському 78,900=4,9%. Разом усіх жидів по вірі було в усіх трьох воєвідствах 616,200, з цього у містах 454,800, у селах 161,400. З числа жидів по вірі і расі 616,200 записано за поляків 175,000. Слід звернути тут увагу, що львівське воєвідство обіймало і низку польських повітів на захід від Сяну і тому у львівському воєвідстві така висока цифра римо-католиків.

Скільки було т. зв. латинників? У містах їx майже не було і ми приймаємо тут римо-кат. населення в усіх трьох східно-галицьких воєвідствах як польське (570,000). З числа 1.619,600 римо-кат. сільського населення треба відчислити біля 400,000 у повітах на захід від Сяну. На суцільній українській території на схід від Сяну було отже коло 1,200.000 римо-кат. сільського населення, з якого найменше половину, себто 600.000 слід зарахувати до т. зв. латинників. Вони ще й до нинї не затратили українського світогляду, звичаїв і побуту та своєї матірної української мови, якою ще й досі говорять. Вони брали масову участь разом зі селянами греко-католиками у великих селянських хліборобських страйках в рр. 1902 і 1903, в акції масових віч за виборчою реформою до австрійського парляменту і рр. 1905 і 1906 — в обох випадках під українським проводом. Дуже багато з них голосувало за українських кандидатів при перших виборах до австрійського парляменту в 1907 р. і тими фактами дали чейже доказ своєї української національної активности.

Йде нам головно про Поділля, де мені самому у моїй громадянській праці на місцях, опісля як секретареві Народнього Комітету і редакторові поширеного тоді дуже селянського тижневика "Свобода" перед першою світовою війною і в часі цієї війни довелося особисто пізнати неодного з наших селянських діячів патріотів, що як латинники давали провід українському національному життю у своїй громаді. Були і українські інтеліґенти римо-католики, хоч, правда, нечисленні. Не один з латинників боровся збройно як вояк УГА проти Польщі в 1918/19. Як оборонець у численних карних процесах проти членів ОУН мав я навіть кількох клієнтів селянських хлопців римо-католиків — членів ОУН і то в часах, коли "Стшелєц" тероризував подільське село.

Словом, серед латинників і за недавньої Польщі не перевівся ще зовсім свідомий український актив. Одначе, якщо б польська влада в Галичині потривала і дальше, то всі латинники булиб для нас зовсім страчені, за вийнятком хіба найбільше жертвенних одиниць. При сучасних змінених відносинах вдасться врятувати галицьких латинників для української спільноти. Йде тільки про плянове переведення відповідної праці, що сьогодні на терені Галичини мусить стати нашим найважнішим черговим завданням.

*) "Handbuch der Ukraine", Leipzig, 1942, стор. 29.

[Краківські вісті, 31.10.1942]

Українці-латинники на Холмщині і Підляшші

В історії примусових польсько-українських, опісля польсько-російсько-українських взаємин, найбільше покаліченою з усіх наших земель вийшла холмсько-підляська земля, що від половини 14 віку, по упадку Галицько-Володимирської держави, в якої склад вона довгий час входила, ні на хвилину не зажила своїм власним свобідним життям. Тут найскорше втратили ми свою тодішню провідну верству, тут найскоріше спольщилися міста і тут унія підпала під найсильніший польський вплив. Шістьсотлітня безпереривна неволя оставила свої наслідки. Є ними передовсім втрата території і втрата населення під сильним натиском зі заходу і з півночі. За історичної Польщі наші втрати, як що йде мова про сільське населення, були менші ніж у часах порозподілової Польщі. Створене на віденському конґресі 1815 р. Польське Королівство персональною унією злучено з російською імперією. Нова влада завела порядок, якого не знала давна Польща, а створений адміністраційний апарат на місцях, виключно польський, при збереженні панщини дав у його руки нові спроможности безоглядної латинізації і польонізації населення.

В 60-тих рр. мин. століття після третього невдачного польського повстання з 1863 р. усунено рештки автoнoмії Конґресівки, яку перемінено у звичайне російське генеральне губернаторство під назвою Привислянського Краю. Поведено тоді стовідсоткову русифікацію краю і наслано тут хмари московського чиновництва. Новий режим зайнявся і холмсько-підляською землею, що входила до одинокої ще в межах Росії греко-католицької холмської єпархії. Були всі можливості очистити унію з польсько-латинського впливу, а навіть деякі спроби урядових російських кол з Варшави у львівського греко-кат. митрополита Спірідона Литвиновича, щоб допоміг у тому через реорганізацію церкви і допомогу в організації народнього шкільництва. Митрополит Литвинович йшов на цю допомогу — головно в людях і книжках, але поставив свої умовини. Найважніші були: привернення канонічної звяли холмської єпархії з галицькою митрополією, яку внаслідок заходів російського уряду скасовано в 1829 р. всупереч урочистому протестові львівського греко-кат. митрополита — пізнішого кардинала — Михайла Левицького — підчиненням її безпосередньо Апостольській Столиці і що тут незвичайно важне, зорганізування усіх шкіл — не тільки народніх — для українського населення на терені холмської єпapxії виключно тільки з українською мовою навчання. Від варшавських російських кругів вів розмови делеґований з кінцем 1864 р. до переговорів з митр. Литвиновичем вищий урядовець Ф. Кокошкін, а опісля з кінцем 1865 р. перший директор новооснованої у Холмі російської гімназії Ф. Лебединцев (українець), що мав ще й окреме доручення заангажувати на Холмщину галицьких учителів, головно до середніх шкіл.

Неспольонізована ще зовсім частина холмсько-підляського уніятського духовенства — іншої інтеліґенції тут тоді не було, — під проводом крилошанина Войціцького орієнтувалася виключно на Львів, не на Москву, стоячи на ґрунті національної української, чи як тоді говорено "южно чи малоруської" окремішности не тільки від польського, але і від московського народу. Під тим оглядом стояла ця народовецька група на ґрунті першого маніфесту Голови. Руської Ради у Львові з 15. 5. 1848 р. і взагалі симпатизувала з пробудженим у Галичині з початком 60 рр. минул. століття народовецьким рухом. Зі Львова йшли на Холмщину не тільки богослужбові книги і богогласники, але і тодішня українська література, між нею і Кобзар та львівська преса: "Мета", "Вечерниці", а передовсім "Слово" Б. Дідицького, до половини 1866 р. народовецьке. Від згаданої групи подав о. Войціцький меморіял царському намісникові у Варшаві вел. кн. Константинові Николаєвичеві з цілою низкою дезидератів для уздоровлення відносин у холмської єпархії, між ними як головні — іменування холмським єпископом галичанина, введення у греко-кат. церкві обрядової чистоти, повного припинення польонізації і латинізації місцевого населення, українського народнього і середнього шкільництва та обсади адміністраційних посад синами місцевих священиків, що знають місцеву мову і відносини.

Умовини митр. Литвиновича російський уряд відкинув, не взяв під увагу і меморіялу о. Войціцького за вийнятком, що пізніше в 1868 р. згодився на покликання на холмського єпископа львівського крилошанина Мих. Куземського, що небаром (1871 р.) сам уступив. Розпочалося безоглядне обмосковлення Холмщини і Підляшшя. Проти цього в цілій низці статтей з кінця 1864 і 1865 р. виступило львівське "Слово" у статтях: "Московський централізм". "Слово" бачило в населенні холмської єпархії, як взагалі і цілому південноруському племені, окрему від московської народність і введення московської мови в шкільництво для греко-католиків, в церковну аміністрацію і проповідь назвало насильством. Та це уряду не здержало зовсім від дальшої послідовної і безоглядної русифікації, якої головним етапом було цілковите скасування унії у холмській греко-католицькій єпархії в 1875 р. окремим царським указом і введення в її місце московського православя. Це викликало нашу національну трагедію. Майже половина греко-католицького населення не хотіла перейти на православя, стала "упорствуючими", підпала під безпосередній вплив польського римо-кат. духовенства і по проголошенні в 1905 р. царського толеранційного указу перейшла і офіційно на римо-католицтво. Так як вислід довговікової латинізації і польонізації, а опісля обмосковлюючої і оправославлюючої російської політики зродились т. зв. калакути, що їх головним осідком є Підляшшя.

Ґенеза цього слова невідома. Кажуть, що калакутами звали тоді уперше тут поширювану породу курей з оброслими пірям ногами. Це було невидалищем і невидалищем досі була масова поява "упорствуючих", тому їх і названо калакутами. Таке пояснення походження слова калакути чув я недавно на відчиті про калакутів ред. Вол. Островського у Холмі. Чи воно вірне, невідомо.

Офіційна польська статистика не подає, очевидно, числа калакутів, яких як римо-католиків зачисляє до польского національного табору. Можна це вивести тільки на основі окремої студії проф. варшавського університету В. Францева з 1909 р. п. н. "Карты русскаго и православнаго населенія Холмской Руси съ статистическими таблицами къ нимъ", де подано число населення після повітів, парохій і сіл у люблинській губернії (Холмщина) і сідлецької (Підляшшя). Вони послужили статистичним матеріялом з акції за вилученням Холмщини і Підляшшя в окрему холмську губернію, що й переведено в 1912 р., включаючи новостворену губернію до київського ген.-губернаторства. Берестейським договором з 9. ІІ. 1918 р. влучено її до Української Нар. Республики.

У "Гандбух дер Україне", Ляйпціґ 1941*), д-р В. Кубійович подає число населення на Холмщині з Підляшшям після польського перепису з 1931 на 754.000, з того українців 369.000=48,9%, поляків 302.000=40,1%, жидів 67,000=8.9%, німців 13,000=1,7%, інших 1.000=0,1%. Віроісповідної статистики тут не подано. Після того ж самого польського перепису з 1931 р. було у люблинському воєвідстві, до якого входили Холмщина і Підляшшя, 210.100=9,9% православних і 3,200=0,1% греко-католиків. Відчисливши від загального числа православних 1.300 білорусинів і 2.700 москалів, одержимо 206.100 православних українців. З поданого проф. Кубійовичем числа українців 349.000 було по нашому обчисленні: 206.100=56% православних, 3.200=0,8% греко-католиків і 159.700=43,2% римокатоликів, себто т. зв. калакутів, з яких велика більшість заселює Підляшшя.

Калакути є двоякої формації — царської, з перед першої світової війни, і польської по 1918 році; число других незначне, можна їх прийняти найвище на 10.000. Останні не підпали ще великим польським асиміляційним впливам, а покалакутилися для особистої матеріяльної користи (купно ґрунту, посада), частинно під терором. Вони ще переважно говорять дома українською мовою і їх поворот до православя мабуть не був би надто важкий. Покищо зі своїм поворотом загально здержуються, здається вижидають догіднішої конюнктури.

Інакше річ з царськими калакутами. Всі вони під великим впливом польського духовенства, що дуже пильно їх береже, та їх моральним терором, як і терором цілого польського громадянства, що тут мабуть найбільше шовіністичне у цілому світі. Більшість з них — головно молодь — говорить вже виключно тільки по польськи, але на загал усе ще задержали українські звичаї і побут. Одначе є ще цілі калакутські села, в яких розговірною мовою залишилась до нині українська мова. До православних сусідів здебільша ставяться вороже. Нема тут таких особистих і родинних взаємин, як між латинниками і греко-католиками у Східній Галичині. В тих умовинах, що нині, масовий перехід калакутів до православя неможливий, батьки чи діди їх протиставилися йому чинно ще в 1875 р. і опісля. Конфесійну приналежність тих калакутів слід залишити в спокою і взагалі не торкатися віроісповідного питання.

Із організованим українським життям калакутів досі нічого не сталось. Вони стоять осторонь цього життя, яке на Холмщині і Підляшші правильно наладжується щойно тепер, під німецькою владою, бо Польща не допустила тут зовсім до створення і ведення та розвою українських організацій навіть для українського православного населення. Калакутів можуть національно освідомити тільки українська народня школа і українська книжка та український, відповідно для них редагований часопис, національний вишкіл молоді та взагалі втягнення їх в українські національні організації.

А того всього якраз бракує і в засяг наших національних впливів входять тільки нечисленні окремі одиниці зпоміж них. Загал калакутів, а їх багато — коло 160.000 або 43,2 відсотків загалу населення, яке проф. Кубійович вважає українським, ще досі за польськими окопами. Праця над ними далеко важча ніж над галицькими латинниками, для яких українська організація не була і не є ніяка невидальщина. Не місце тут говорити про подробиці плянової освідомлюючої праці над калакутами. Таку плянову працю повинні розробити і її перевести відповідні наші чинники. Ще в останній хвилині можна буде при сприяючих умовинах врятувати для нашої національної спільности близько половину українського по крові населення цієї північно-західної смуги.

*) "Handbuch der Ukraine" (Leipzig, 1941).

[Краківські вісті, 13.11.1942]