С.Ш.

 

Нарис на основі воєнного записничка.

 

 

У нашій визвольній війні дало богато жінок незчислимі докази їх горячої любови для рідного краю й їх посвяти для загального добра. Хто перебував воєнну кампанію піді Львовом, той знає, яку величезну прислугу віддавали українській армії місцеві жінки селянки й інтелігентки. Жінки переходили позицію, жінки заходили аж до міста Львова і назад щасливо вертали, жінки організували кухні для сотень, що стояли в їхньому селі, жінки пекли у своїх печах хліб для свого війська, пражили жито на каву, жінки творили в разі потреби першу поміч для ранених стрільців, а навіть брали кріс у руки та йшли до наступу. Приміром було так у наступі на Великополе під Городком в марті 1919 р., де то сільська дівчина з міліцією сусідного села наступала враз із військом X бригади на польські позиції, до побідного здобуття українського села, за що дістала похвалу від курінного Володимира Секунди.

 

І при тій саме частині І. корпусу У. Г. А. піді Львовом була одна дівчина, яка перейшла цілу воєнну кампанію – від заняття Львова аж до польської неволі в 1920 р., яка перейшла всі зримі і незримі скрижалі незавидної долі Галицької Української Армії. І про неї хотів би я сказати слів кілька, бо до цього часу ніде про це й згадки не було. Дівчиною цією і була молода 20-літня учителька, сирота по священику панна Ірина Романа Шміґельська.

 

Ірину пізнав я в січні 1919 р. під Куликовом при Козацькім Загоні ім. Ґонти, який стояв під командуванням палкого патріота Придніпрянця Андрія Долуда. Було це підчас відважного переходу відсічі польського ґен[ерала] Ромера із Рави Руської через Жовкву – Куликів – до Львова в днях 9. 10 і 11 січня. Нас кинули з полудневого відтинка Львова (група от[амана] Микітки) на північ як запасний курінь. І підчас крилового наступу на Ромерівців із Зіболок в напрямі на шосу Жовква-Куликів стрінув я безпосередно за розстрільною »команданта санітетів« в червонім кожушку з перевязкою червоного хреста на рукаві з кількома »лапайдухами«. Йшла ця санітарна стежа вслід за наступаючими не зважаючи на безпосередну небезпеку. Наступ удався, для санітетів роботи тоді було богато. До Зіболок принесено й привезено понад 30 ранених, яким на полі бою уділено вже першої помочі. Санітарна стежа дістала похвалу, але командант стежі дістав від полковника Курмановича виговір за »легкодушність«. І так було частійше. Дійшло навіть було до того, що командантови санітетів виразно заборонено »пхатися« до боєвої лінії. А цю заборону відчувала Ірина Шм. найболючійше і боронилася проти неї. Тим здобула собі пошану і подив у старших та прив’язання і любов у стрільців. Вірною і чесною товаришкою долі була їй подруга п-на Марійка Махницька.

 

На моє питання раз підчас розмови, як вона попала на фронт підо Львів, а ще й до того до Козацького Загону ім. Гонти о. Долуда, де пів напів було Придніпрянців, оповідала: Дня 1 падолиста (1918) замаяли українські синьо-жовті прапори на львівській ратушевій вежі. Коли вона це побачила, з радости плакала, плакала і сміялася, сміялася і плакала. Вірити не хотіла власним очам. Того ж дня зголосилася вона з молодшим братчиком Поликарпом (про котрого і до нині нема вістки з України) до ратуша до служби. Там була вона три тижні, до 21. XI. При евакуації Львова відослали брата Поликарпа до Стрия, а її до епідемічного шпиталю в Бережанах. В Бережанах організувалася Начальна [Команда УГА – Z]. Вона зголосилася на фронт. Їй відповіли, що жінок там не треба. Вона втікла зі шпиталю до от[амана] Долуда, що хоч був ранений в ногу, організував свою розбиту частину під назвою Козацький Загін ім. Ґонти. Вона прийшла до нього і просила його, щоби приняв її до свого загону на санітета. Отаман  відповів: »Честь Вам, панночко, що не забули про загін. Але возьміть собі товаришку, щоби Вам було відраднійше«. Вона побігла до полевого шпиталя і почала вербувати сестри на фронт. Її висміяли ще й »варяткою« назвали. Послухала її одна лише Марійка Махницька і пішла з нею. На жаль ні Начальна, ні команда шпиталя не хотіли їх відпустити. Вони втікли одного ранку до Дунаева, де от[аман] Долуд організував свій загін. За ними два рази посилали з Бережан стежу і телеграми, але отаман не відпустив їх. Зажадав їх навіть сам сан[ітарний] шеф Д-р Танячкевич, бо він був рішучо противний, щоби жінки йшли у фронтові формації.

 

У Дунаєві заложили вони полевий шпиталь, а що Ірина Шм. будучи ще на еміграції у Відни відбула курс і зложила іспит на Berufskrankenpflegerin [професійна санітарка – Z], приступила до курсу для санітетів, учила стрільців і місцеві дівчата, так що навіть сам місцевий лікар–Поляк подивляв її. От. Долуд іменував Ір. Шм[іґельську] командантом санітетів у загоні.

 

З Дунаева виїхав загін на фронт підо Львів і від того часу зносила вона всі невигоди вояцького фронтового життя.

 

Я пізнав вже п-ну Ірину як санітарного шефа 1 куріня X бригади 1 корпусу УГА. Сама вона переводила мародвізиту, сама рішала, кого післати до шпиталя, кому дати »Dienstfrei« [вихідний – Z], сама переводила перші найконечнійші операції. З початку був у І куріні курінним сан[ітарним] шефом медик-Поляк, якого відтак відставлено в запілля. На його місце прислано лікаря Д-ра Білозора, який за два тижні захорів у Майдані за Бруховичами на тиф. Він передав усі медикаменти п. Шміґельській і зробив її шефом першої лікарської помочі куріня. І уряд цей сповняла вона самостійно від марта 1919 р. увесь час в Галичині і на Україні.

 

Найбільшу радість мала п. Ірина, коли приходив приказ наступати. І вона ні одного мабуть наступу не пропустила. Раз навіть під Яновом попала у польський полон, але Поляки відпустили її на просьбу ранених польських жовнірів, яких вона також перев’язувала на полі битви.

 

Під кінець марта 1919 р. потопилося богато наших стрільців підчас наступу на Камінобрід коло Городка у багнах. І.Шміґельська переїхала враз із санітетом стрільцем Ратковським (родом з Тернопільщини) під хоругвою червоного хреста на ворожий бік і дістала там дозвіл витягати трупів з води. Обоє вони лізли у зимну воду і витягали потоплених. А щоби видістати тих, що були аж серед глубіні, сіла п. Ірина на коня, поплила конем на середину і лапала плаваючі тіла. Там почала топитися. Два польські старшини, що були при тім присутні, кинулися на конях її ратувати. Один з них підчас того утопився, а стрілець Ратковський виратував, плаваючи, п. Шміґельську від смерти. Перевезених потоплених стрільців поховано з великою військовою парадою у братській могилі в Бурґталю.

 

Щоби згадати про бої, в яких п. Шміґельська брала участь, то згадати годиться у хронольогічнім порядку таки після місцевостий: Бруховичі, Лиса Гора (між Бруховичами а Голоском), Куликів, Нове Село, Ярина, Страдче, Великополе, Гартфельд, Речичани, Каменобрід, відтак у маю під Белзом, опісля підчас відвороту коло місцевостей Плугів, Нуще, Обарінці, Бзовиця, Іванівка, Теребовля, Чортків, Вигнанка й в усіх боях за Збручем.

 

На Україні брала участь при здобуттю Винниці, Калинівки, Бердичева, Київа і т. д У Київі попала була в деникінський полон, але вдалася їй утекти. На Україні у Винниці вийшла в 1919 р. п. Ірина замуж за коменданта тогож 1 куріня, а потім X бригади, сот. Михайла Климкевича, випробованого команданта і завзятого жовніра.

 

 

«Календар Червоної Калини на 1925». – Львів-Київ, 1924. – С. 60-62.

 

 

Додаток

 

ПРО ПОДРУЖЖЯ КЛИМКЕВИЧІВ

 

 

Ірина Климкевич, уроджена Шміґельська.

 

Народилася 1893 року в селі Балинці Коломийського повіту, закінчила учительську семінарію у Львові. Як хорунжий-санітет брала участь у Листопадовім зриві (1-21 листопада 1918 року) та в поході УГА на Київ (липень-серпень 1919 року). Створила польовий шпиталь. Двічі потрапляла в полон (під Брюховичами – у поль­ський, у Києві – в денікінський).

Восени 1919 року у Вінниці повінчалася з сотником Михайлом Климкевичем.

Була інтерно­вана поляками і в таборі для поло­нених УГА у Фридрихівці (зараз частина міста Волочиська) 9 травня 1920 року народила сина Романа ¹.

У міжвоєнний час вчителювала у школах Львова ².

Залишила кілька оповідань і споминів, які друку­валися в журналах ’’Жіноча Доля”, "Жінка”, «Літопис Червоної Калини»  та в календарях "Жіночої Долі":

* "Слідами Козацького загону ім. Ґонти" // "Жіноча Доля", листопад 1926.

* "З моїх споминів. Виїмок з історії Козацького загону ім. Ґонти".

* "Під Городком та Яновом." З історіі Козацького Загону ім. Ґонти. // "Жіноча Доля", листопад 1928.

* "Вірна Служба" // Жінка, ч. 21-21, листопад 1936. – С. 4.

* "Низка споминів про отамана Кирила Карася" // Історичний календар-альманах «Червоної Калини» на 1928 р. – Львів: Накл. вид-ва «Червона Калина», 1927. – С. 150-155.

* "З великих днів: воєнні спомини".

* "Мітинг: воєнний спомин".

* "Святий Вечір в окопах на Лисій Горі".

* "Кватира у Хайки" // Літопис Червоної Калини, №3, березень 1930.

Склала "Список померлих жінок, чле­нів УГА" і подала його у своїх статтях, опублікованих у часописах "Жінка" (1936) та "Жіноча Доля" (1937). Готувала історичну розвідку на тему участі українських жінок у збройній визвольній боротьбі, про що заповідала у статті "Вірна служба", надрукованій у львівському журналі "Жінка" (листо­пад 1936, ч. 21-22): "До­кладний список жінок-членів УГА, разом з описом їх діяльности а переживань, появиться в окремій книжці". Втім, нова світова війна перешкодила появі цієї книжки ³.

Померла 28 листопада 1956 року у Відні.

 

 

Михайло Климкевич

 

 

Народився 25 вересня 1889 року в Раві-Руській. Закінчив Академічну гімназію у Львові (навчаючись у ній, дружив з Євгеном Коновальцем) та правничий факультет Львівського університету. В ранзі обер-лейтенанта служив у 30-му полку австро-угорської армії. У Першу світову воював на італійському фронті.

Службу в УГА почав сотником Козачого загону ім. Ґонти, а після відходу Андрія Долуда (січень 1919 р.) очолив загін, який увійшов як 1-й курінь до X Янівської бригади. Деякий час командував також бригадою.

Курінь відзначився в боях за Львів і в поході на Київ. Навесні 1919 року курінь М.Климкевича захопив свердловини у Волі-Добростанській, з яких постачався водою обложений Львів.

У міжвоєнний період – правний референт Українського педагогічного товариства «Рідна Школа» у Львові. Був членом товариства «Молода громада» (об’єднання ветеранів УГА й Армії УНР),  одним із організаторів відкриття пам’ятника Іванові Франку на Личаківському цвинтарі (1933).

Брав участь у формуванні дивізії СС «Галичина». Як майор дивізії у липні 1944 року загинув у битві під Бродами ⁴ ⁵.

 

 

Роман Климкевич (псевдонім Оріон)

 

Син Михайла Климкевича й Ірини Шміґельської-Климкевич, український історик-геральдист, публіцист, перекладач і письменник.

Народився 9 травня 1920 р. в таборі для інтернованих воїнів УГА в с. Фрідріхівка (нині частина міста Волочиськ Хмельницької області).

До січня 1940 року проживав у Львові, де закінчив українську державну Академічну гімназію та Вищий музичний інститут у Львові, у 1938 році почав студіювати право у Львівському університеті ⁶ ⁷.

Під час Другої світової війни (від грудня 1940-го до літа 1944 року) перебував у лавах німецької армії. Воював у панцерних військах у Росії, Україні та Білорусі, маючи звання оберштурмфюрера СС (старшого лейтенанта). У 1943-1944 рр. воював на Балканах проти югославських партизанів Йосипа Броз Тіто. З літа 1944 року воював на півдні Франції, де був поранений, захоплений союзницькими військами і до 1946 року перебував у полоні ⁸.

У 1946–1948 роках навчався у Віденському університеті, здобувши дипломи економіста та доктора політичних наук. Від 1950 року мешкав у США ⁶ ⁷.

Один із фундаторів Українського генеалогічного і геральдичного товариства (УГГТ; засноване 1963 року в Маямі, США). Саме завдяки активній діяльності Р.Климкевича товариство протягом 1963–1972 років видавало “Бюлетень для членів УГГТ”, “Додаток до Бюлетеня УГГТ” та “Записки УГГТ”⁹.

Автор низки наукових праць з державної, територіальної та родової геральдики, сфрагістики, вексилології та поетичної збірки «Вітри з далечіні» (Прага; Відень, 1941).

Серед найвідоміших публікацій – серія статей з міської геральдики, надрукованих 1963–1972 у часописах «Український історик» (член редколегії), «Новий літопис» і «Записки Наукового товариства імені Шевченка».

Член Міжнародної геральдичної академії.

Співпрацював із НТШ й УВАН ⁶ ⁷.  

Помер 21 серпня 1993 року в Майямі, штат Флорида, США ¹⁰.

 

Роман Климкевич. Вітри з далечіні. – Прага-Відень: “Пробоєм”, 1941 (книгозбірня “Пробоєм” ч. 7), 159 с.

 

 

Науковий доробок Романа Климкевича

 

_________________________________________

 

¹ «Наше життя» (видає Союз Українок Америки), ч. 10, листопад 1974, стор. 3 

² “Славне бойове подружжя" // Прикордоння, №8 (80), 22.12.2016, стор. 7

³ Дмитро Микитюк. Українська Галицька Армія, т. 1. – Вінніпег, 1958

Енциклопедія українознавства, т. 3, стор. 1044 

“Славне бойове подружжя" // Прикордоння, №8 (80), 22.12.2016, стор. 7

Енциклопедія сучасної України 

Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во "Наукова думка", 2007. – 528 с.:

Бровко Владимир, «К вопросу о службе украинцев в Вермахте и других немецких военных формированиях 1941–1945 годах» // Сайт «Народная правда», 19.11.2013

О.М.Мазепа. Дослідження проблем міської і територіальної геральдики України в “Додатках до бюлетеня УГГТ” // Історія торгівлі, податків та мита: збірка наукових праць, 2013. – №1. – С. 61–66

¹⁰ “Славне бойове подружжя" // Прикордоння, №8 (80), 22.12.2016

 

 

Підготував Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ

 

29.11.2017