Щоби слава не пропала.

Та встань, батьку отамане, кличуть тебе люде,

Ой як станеш ти на башті, москаля не буде!

Позволь батьку отамане нам на башті стати,

Неодному ґенералу з пліч голову зняти!

Москва стане ляґерями, а ми курінями:

Москва стане із штиками, a ми з кулаками,

Щоби слава не пропала поміж козаками!

Отсей фраґмент старої народної пісні передає нам настрій запороського лицарства в тім моменті 1775 р., коли московські драґуни нечайно ударили на столицю Запорожа, щоби її на приказ цариці зруйнувати. Пісня виявляє безмежне довірє Запорожців до послідного отамана кошового Петра Кальнишевського і їх очайдушну рішучість боронити Січ, хоч би й прийшло ся ударити на баґнети кулаками. "Історія повторяєсь", кажуть деякі політики-історіозофи. Як се правда, то зображений піснею момент нашої історії повторив ся тоді, коли наші порішили були розпочати другу офензиву. Як навпаки мають рацію тоті, котрі кажуть, що історія ніколи не повторяєсь, то наведену пісню склав хиба якийсь пророк, котрий в XVIII віці предвидів, що стане ся в році 1919, іменно предвидів довірє галицької армії до свого диктатора Петрушевича і її очайдушну рішучість кинути ся, не кулаками проти баґнетів, але, що на одно вийде, — баґнетами проти граду куль з манліхерів і скорострілів, проти гарматних ґранатів і шрапнелів. Історія повторила ся хиба лиш з тою ріжницею, що в 1775 р. в наслідок відмовної відповіди кошового — як дальше каже наведена пісня¹⁾ — скінчилось на добрій воли Запорожців, наколи 144 років пізнійше наш диктатор позволив і новітні Запорожці скористали з дозволу. Наша друга офензива, офензива без муніції була таким геройством, таким величавим епізодом світової війни, яким не годна похвалити ся ніяка инша армія, що брала участь в сій війні. Українська публіцистика обовязана увіковічнити сю найсвітлійшу картину в історії боротьби нашого народу за власну державність. Щоби очивидці не забули про сей свій обовязок, спробую зобразити картину по змозі — сказатиб провізорично — стягаючи до купи се, що чув від осіб, які тоді були при наших центральних властях.

Коли розповім се, що про сю офензиву знаю, кождий читач мимохіть спитає: — "Чомуж тота сама армія не встоялась проти польської офензиви розпочатої на Великдень? Чому наші герої не зупинились тоді над Віслоком, але над Збручем?" Щоби причину і хід подій подати хронольоґічно відповім здебільшого поминаючи подробиці, вже тепер, на вступі.

Австро-угорську армію розторощено попередно на всіх фронтах: російськім, сербськім, італійськім і румунськім. На всіх сих фронтах прийшли помагати Австро-Угорщині війська німецькі. Німецький цісар, що через те пізнав боєву вартість всіх частин австро-угорської армії, мав тоді сказати про мужву українських полків: "Дайте сій мужві моїх офіцирів, то вони світ звоюють!" Начальна комада австро-угорської армії посередно признала, що боєву вартість має тілько українська мужва. Чейже лише українськими полками державсь найстрашнійший фронт, фронт італійський. Вже від половини 1916 р. на всіх австрійських фронтах до атаків уживано виключно українські полки. Антантські місії, що в часі українсько-польської війни були в Ходорові і Станиславові казали, що тепер, коли армії всіх народів як не здеморалізовані, то перетомлені, галицька армія — одиноке добре військо в світі.

Тота мужва, тота армія, програла першу офензиву, уступила перед офензивою польською! Чи ся мужва так скоро зледащіла, як лиш станула під прапорами України?... Ні! Що вона і на дальше лишилась такою, якою була в очах німецького цісаря, австро-угорської начальної команди і антантської місії, доказала друга її офензива.

Причиною першого відвороту над Збруч був рак, що жер молодий наш орґанізм державний²⁾. Сего нам не вільно промовчувати, бо як рака не виріжемо і не виелімінуємо з нашої суспільности, то він буде дальше жер нас, та не дасть нам відродити ся. Такий рак дасть ся вишибнути з народного орґанізму лише тоді, коли його здемаскуєсь перед народом і всім світом. — Раком, що жер нашу суспільність, — дезорґанізував нашу молоду адміністрацію державну, — розстроював армію та ослабляв її боєву силу, були дніпрові псевдосоціялісти  і галицькі соціял-демократи. Дніпрові псевдосоціялісти, — утікли до Галичини перед большевиками, бо не мали ані одного полку справжнього війська. Вони старали ся за всяку ціну дістати галицьку армію в свої руки, щоби відтягнути її від війни проти Польщі і кинути на Подніпровє проти большевиків.

В тій ціли вони розвели аґітацію за тим, щоби уряд Західної України розпустити і Галичину разом з її армією підчинити під Директоріят. Псевдосоціялістам з над Дніпра помагали в тім, не перебираючи в способах, галицькі соціял-демократи. Їх терор зробив, що головним отаманом всеї української армії, отже і галицької став Петлюра. Політично-галицька часть спільної армії лишилась в руках галицького уряду, так що лише він рішав, чи і на якім фронті тота армія могла бути ужита. Маючи начальну команду, Петлюра унеможливив передачу галицької армії в руки таких ґеніяльних ґенералів, якими були Балбачан і Греков.

Coціялістичні партії потроїли тепер енерґію, щоби польсько-українську війну зліквідувати (пусте, з яким вислідом) і витягнути галицьку армію за Збруч. Працювали на два боки: Поборювали уряд Західної України і деморалізували та розбивали армію, намагаючись головно знівечити військову дисціпліну. Ізза Збруча ринула до Галичини юрба псевдосоціялістів і недобитків східної "армії". В купі з галицькими соціялдемократами стали вони аґітувати, навіть між військом (!) проти війни з Польщею. "В Польщі — говорили — соціялдемократичне правительство, демократичний лад. Там верховодять польські "товариші". Пролєтарі всіх країв єднають ся. Польські "товариші", товариш Морачевскі, товариш (!) Дашинскі і ин., що проти нас вислали військо лиш на се, щоби український люд працюючий висвободити зпід таких буржуїв як Петрушевич і Макух, не дадуть зробити нам кривди. Галицькому робітникови і хлопови буде в соціялістичній державі польській як в раю".

Сам командант армії Павленко, замість сидіти в головній кватирі, обїздив край, устроював віча фронтових вояків (!) і переконував їх, що війна проти Польщі, тої Польщі проти котрої він веде своїх вояків — неможлива. Ґенераліссімус Петлюра знеохочував армію до війни в той спосіб, що заявляв, як се приміром було на бенкеті устроєнім в його честь в Бережанах: "волю найгірший мир з Польщею, ніж золотий (!) мир з Москвою".

Всі політичні достойники в соціялістичного табору і приставші до нашої армії частини "армії" Петлюри аґітували між нашою мужвою проти офіцирів, голосячи "рівність", котра мужву звільняє від всякого послуху. Карність в галицькім війську взагалі доводила їх до скаженини. Для ілюстрації сеї деструктивної роботи подаю слідуючий факт: Мужва одної петлюрівської батерії неможливо рабує село. Народ був в розпуці. Безрідний командант, оден з найліпших офіцирів, стягнув до себе Павленка. Мужва станула до рапорту. В присутности Павленка командант батерії промовив до розуму, совісти, серця і патріотизму мужви. Закінчив словами: "щоби наш нарід і вороги не казали, що поводите ся як хуліґани". По сій промові з гуртка мужви виступив найдужший і крикнувши "маєш!" луснув капітана, свого власного коменданта тричі в лице! Тепер стало ся нечуване, неімовірне: Чоло Павленка ані зморщило ся. Не пустив пари з рота. Обернув коня і відїхав! Значить, що бачив, одобрив. Не потреба було розводити ся про те, як приміри такої псевдосоціялістичної дисціпліни мусіли ділати на слабі характери і здеморалізовані одиниці галицької армії.

¹⁾ Не позволю милі братя вам на башті стати,
Однакове хрістянство, грішно вигубляти!

²⁾ Сей "рак", не моя вигадка. Ствердив його шеф міжнародного Червоного Хреста Фрік. Він сказав, що як ceгo рака боржій не виріже ся, то він Україну зруйнує, знівечить.

(Далі буде).

[Нова Рада, 03.03.1920]

3. Плян лишив ся, покищо, тайною обох мужів. Петрушевич приняв диктатуру, іменував Грекова начальним отаманом і разом з ним виїхав на фронт. Три слова: "Петрушевич, Греков, офензива" зелєктризували військо. Згорблені постаті, понурені голови, засумовані лиця геть десь щезли. Армія піднялась на ноги і рушила вперед. На грохіт польських крісів відповідало тільки "ура"! української мужви, бо вона сердешна, стріляти не мала чим. Дорогу крізь польські лінії порола собі баґнетом. Муніцію мали наші хиба лиш тоді, коли їм поталанило захопити її від уступивших Поляків. Але сего було обмаль. Як стріляли, то хиба лиш полохали Поляків пальбою московськими патронами, котрі, через сій менший калібем, несли не дальше, як на 500 кроків. Щоби не дурити себе, воліли не стріляти. "Хлопці, проміж кулі!" кричали офіцири, коли кидали мужву на польську позицію. Хлопці стискали руками кріси, стискали зуби і гнали вперед. Гнали, не ішли. Якийсь шал захопив військо. Були частини, що робили на день по 60 кільометрів — словами — шістьдесять! Хто знеможений падав, кричав до дужшого побратима: "Гони, брате. Бий за себе і за мене!" Щасливі, що добігли і пробрали ся проміж кулі, брали польську позицію. Брали одну по одній. Ми що сиділи по сім боці фронту не могли зрозуміти сего шаленого темпа, заким наближавсь до нас фронт. І Поляки не розуміли. Ми всі тут ще не знали, що то схопилось до бою саме чільне зерно нашої армії, очищеної від здеморалізованого соціялдемократами посліду. Як зразок очайдушного геройства подаю се, що розповідають про наш наступ на Нижнівський причілок мостовий.

Часть нашої лінії боєвої зупинилась перед причілком наїженим гарматами, обсадженим мужвою добре заосмотреною в муніцію. Наша мужва, без ніякої муніції, навіть такої, що бє на пятьсот кроків, зацукалась. "Сю позицію самим баґнетом тяжко взяти — говорили вояки. — А хоч би взяли, то крізь град куль продре ся хиба який сотний. Чи виплатить ся така жертва?" Коли від команди почули, що причілок рішить про цілу офензиву, мужва відповіла: "Як Петрушевич скаже, що наша жертва необхідна, то підемо і причілок возьмемо. Як не баґнетом, то зубами!" Від головної команди пішла до Петрушевича депеша з тим, що як причілок не буде взятий, то ціла офензива буде мусіла станути і треба буде розпочати відворот. В депеші було також сказано, що військо піде на певну смерть лише тоді, коли сего зажадає Петрушевич. Диктаторови важко було рішити ся. Відвічальність страшна. Але він вірив в свою мужву, так як вірив в свою ідею. Пустив депешу: "брати!" На відповідь ждав не довго. Вона прийшла і суворе лице диктатора заясніло радістю. Команда депешувала: "Наші взяли причілок баґнетом! Цілий фронт рушив вперед".

Як нижнівський причілок, так і Бережани, де була сконцентрована головна сила польської армії, військо наше взяло баґнетом і загнало ся аж до Перемишлян. Але тут зачала ся нова траґедія. Отаман Греков зібрав раду і сказав: "Офензиву ми виграли, але війну програли. Як хочемо спасти армію, мусимо розпочати відворот. Війну були би ми виграли, тілько тоді як би були знівечили і полонили польську армію. Але наш корпус, що мав прийти від Бродів і польській армії заперти відворот на Львів, попав в своїм поході на такі непоборимі перешкоди, що спізнив ся. Польська армія вицофала ся і ми не годні дібрати ся до муніції, що дожидає нас за Лавочним. На добавок вицофані Поляками з фронту частини Познанців повернуть назад, Франція шле дальше військо на підмогу Полякам, антанта шле їм дальше гармати, муніцію і всякий матеріял воєнний".

Розпочав ся відворот, також без муніції. Сей відворот ще більше ніж офензива показав, яким "золотом" була наша армія, якою перлою між отаманами був її комендант Греков. Хоч ентузіязм і надія побіди, що гнали військо проти ворога заступили тепер розчарованє і розпука, відворот ішов взірцевим ладом, без матеріяльних страт. Відворотови грозила тілько одна небезпека, саме від тих, що завинили всі наші неудачі, від соціялістичних узурпаторів Подніпровя. Кождий з них, як не в авті повнім гроший то в обох руках з куфрами набитими грішми вертівсь коло нашої головної кватири, бо всю Східну Україну заняли були большевики і соціялістичні достойники не мали де діти ся. Тепер вони потерпали за свої скарби. В часі відвороту прийшов Петлюра. Той, що доси нашого диктатора постійно іґнорував і платними цуциками соціял-демократичними поборював, став тепер благати його, щоби йому відступив оден корпус галицької армії. Сим корпусом Петлюра загадав відбити від большевиків для себе і для свого правительства Камінець. Греков не хотів дати жаданого корпусу за ніяку ціну. Петлюра став переконувати Петрушевича, що доля Галичини вже порішена і галицька армія вже не має в Галичині що робити. Вона буде мусіла, так чи так уступити за Збруч. Отже, як не для Дніпрян, то буде мусіла добувати Камінець для себе. На се Греков відповів: "Як Камінець буде потрібний нам, то ми його візьмемо тоді, коли треба буде і коли можна буде. По сій офензиві я певний, що большевикам не міряти ся з моїм військом. Камінець вже тепер, як би наш. Як би я тепер взяв з фронту цілий корпус, то Поляки проломлять нашу лінію і знівечать цілу армію. — Не дам!"

(Далі буде).

[Нова Рада, 06.02.1920]