(З крівавого шляху Галицької Армії).
Ліквідація союза центральних держав в осени 1918 р. галицько-українському народови принесла більше здивовання чим радости і заскочила нас зовсім неприготованими і незорієнтованими.
Підчас коли польський народ в цю саму пору мав намічений вже шлях і опирався на безпечній основі антанти. Франція попирала Польщу своїм міродайним авторітетом. Поляки виховувані національно і політично цілими десятками літ, заосмотрені у всі средства, стали через одну ніч державою. Кордон для народу польського був вже від давна лише політичним поняттям а не дійсною перегородою. Росія, Німеччина, Австрія не істнувала вже більше для нього і злуці усіх польських земель ніхто не стояв на перешкоді.
Инакше зложилися обставини для нас: народ вже від сорок літ політично загулюканий — в серцю України, на закордонній Україні — партії і партії — національна і соціяльна боротьба з усіми відтінями дійшла вже до найвисшої точки. Від Европи відтяті, антанті ледви знані і неузгляднювані та лише на себе самих вказані, економічно зруйновані світовою війною в ту пору, коли найкрасші сини були далеко від своєї вітчини, на далеких фронтах, ми найшлися нараз через одну ніч в боротьбі з противником, який мав ще в додатку значні експозитури посеред нас. І тепер докладало усіх хоч зовсім недостаточних старань, щоби переконати Антанту, що Українці творять подавляючу більшість населення східної Галичини, що на основі самоозначення народів маємо повне право уважати Галичину на схід від Сяну за українську.
Та Полякам вдається вмовити в антантські круги, що ми "большевики", нашу боротьбу зобразити як боротьбу "мужиків-большевиків" з дідичами (великими власниками) і міською буржуазією, хоча в дійсности була се боротьба українського народу з польським народом, отже боротьба чисто національного характеру. Нам причіплено пятно большевизму. Нашого голосу розпуки світ прямо не хотів слухати: ми прецінь були большевиками?! Що за іронія, що за траґіка! Наші найкращі сини кервавилися і клали свої голови в боротьбі з большевиками, а в поняттю світа ми були також большевиками. Ми улягли у війні з Поляками, бо велика частина наших військ була на большевицькім фронті, а мимо сього в очах світа остали таки на дальше большевиками. Переслідувані до безтями, виставлені на крайну нужду, без найменших припасів муніції, в розпуці кидаємося з голим штиком на большевиків і проганяємо їх аж поза Дніпро — та мимо сього в очах світа ми лиш большевики! І в пору, коли ми завдавали послідні удари большевикам, нападає на нас новий ворог, попираний Антантою і бореться з нами рівнож як з... большевиками. — О нещасні сини долею битого народу!
Закрівавленим залізом в руках з полчищами Троцького не судилось нам переконати світ, що ми не большевики.
Проти нас звертається ще один ворог. Вивінований Антантою Денікін виступає проти нас, а Европа приймає се рівнодушно. Мовляв, царський ґенерал виступив проти большевиків Петлюри і Петрушевича...
І ще одного ворога судьба зіслала, найстрашнійшого ворога для кождої армії, се пошесть: тиф і холєру. І знова десятки тисяч лягли у сиру землю. Здесятковані недугами, опинившись в залізнім чотирокутнику смерти, ми рішилися зговоритися з ворогом, що наступав на нас зі сторони Чорного моря, з доброволецькою армією. Ми сподівалися разом з нею прогнати большевиків поза межі України, ми сподівалися, що наш крок утвердить позицію нашого представництва в Парижі. Та мрія наша була коротка...
Та добр. армія, на яку ми покладали наші надії і яка мала нас зробити могучими (виряд і виеквіповання всіх українських полонених з Італії, Чехії і Сибіру), несла з собою вже зародок розкладу і упадку і розпалася в короткім часі. Большевики розбивають всю армію і проганяють одну її частину на полудне а другу на захід. Нечуваними маршами змогла по части освободитись добр. армія від напору большевиків, а тимчасом наші хорі заповняють ще більше шпиталі, чим з початком грудня... І що нам було робити? Полишити хорих товаришів варварствам большевиків, які будуть мститись за пораження, якого дознали від нашої армії ще в літі? Так! ми рішені були: жертвуємо вас, товариші, а ви простіть нам се, бо ми виконуємо лише приказ нашої Начальної Команди. Ви й самі хочете сього, щоб ми вас жертвували, бо не можливо, щоби наша армія могла злучитися з відвічним ворогом нації. А до того: "Заступники антанти в Одесі проголосили, що антанта признає Україну самостійною державою" — так говорять усі що звідтам вертають.
Вкінці осягнено! Антанта признала самостійність України, а тимсамим признає її цілий світ. Яка радість і яке одушевлення навіть на устах конаючих! А ми маємо боронитися перед большевиками як довго можливо, а в крайнім випадку перейти в імени Анґлії на румунську територію.
Та — на жаль, ми вже не та армія, яка була в літі. Бриґади стали сотнями. Після короткої боротьби ми улягли. Наші хорі утікали з шпиталів серед гарячки при 20° зимна майже нагі і розказували про нечувані звірства, яких допускалися большевики. Рішено перейти до Румунії. Над Дністром стрінули ми наших старшин, яких вислано на переговори в справі переходу до Румунії. Від них дізнались ми, що ані української галицької армії, ані добровольчої армії Румуни не перепустять через Дністер. Армати і скоростріли були відповідю на наші просьби і загородили нам дорогу. Тоді добр. армія передирається на північ до Поляків. Та нам туди дороги не має.
Ми остаємось на українській землі, серед нашого народу, який в протягу одного півроку научився нас поважати і як братів любити. А що з большевиками?! Попробуємо з ними порозумітись. І се вдається! Большевики принимають нас, бо ми потрібні їм як рекляма для українського населення: "Глядіть, от галицькі Українці наші союзники!" Мужик і міщанин чув се і лише усміхався, та говорили поміж собою і до "Галічаніна": "Ґалічан не є — не може бути большевиком! Прийде весна, тоді ми вас потребуємо. Весна вилічить ваші рани — ви будете назад здорові і сильні і проженете з нами большевицьких грабіжників далеко поза Дніпро і тоді будемо мали вільну, самостійну Україну!" — Наші виздоровці вертають сотками до своїх поодиноких бриґад, наші ряди збільшуються. А щож роблять большевики? Вониб нас найрадше чортови в губи післали! Розривають одноцільнісгь армії на три боєві одиниці та розміщують їх далеко одна від другої — підчиняють їх під свою команду, розганяють нашу Начальну Команду і Команду Етапу, арештують наших ґенералів і багато наших старшин, ставлять їх перед свій воєнний трибунал і розстрілюють. Починаються комуністичні мітінґи, аґітація поміж нашим стрілецтвом проти наших провідників та старшин. Большевики не лише підбурюють, але прямо навіть взивають, як пр. Порайко, Затонський, Михайлик та инші до морду своїх старшин. Тут плюгавиться найдорозші святощі реліґійні і національні і змагання до національної самостійности. Виходить приказ скинути сейчас yсі українські відзнаки, проч з жовто-блакітною "шматою" проч з "ганебним" тризубом, проч yсі старшинські степені і відзнаки. Видають приказ негайно вивісити всюди червоний прапор, а в місце "тризуба" наложити обовязково комуністичну звізду. Термін "український" зноситься. На його місце вводиться термін "червоний". Український гимн заборонено і видано приказ сей час приступити до виучення стрілецтва "Інтернаціоналу". Но бажаної ціли не осягають. Наше стрілецтво дальше в залізній карности і нівечить заходи большевиків, які стараються виперти наших фронтових старшин, та заступають їх своїми "красними" командірами. Старшини зносять з неімовірною терпеливостю всі терори і шикани з надією, що наступить колись година відплати. Старшини посвячуються із нараженням життя, задержують звязок порозуміння і тайний провід над усіма трома бриґадами. Ніхто не зважає на се, що найменше підозріння большевицького комісаря вистарчає, щоб кождого старшину як контр-революціонера розстріляти. Бриґади відходять на фронт. Щойно тут показують большевики наглядно своє недовіря до нас. Щойно серед большевицьких частин, між фронтом а своїми резервами дають Галичанам кріси і муніцію. Сейчас по переняттю нами першої лінії стягають большевики свої частини за фронт як резерви. Чи може вимагало сього стратеґічне положення?! — Ні! — Вони відтинають нас від наших етапних формацій і слідять за нашим кождим кроком. В наших полках аж кишить від большевицьких комісарів. — Вони на крок не відступають ні в день ні в ночи від наших командантів. Починається боротьба без оружя на життя і смерть. Хто вийде побідрником — старшина чи комісар? Хто знає духа нашого стрілецтва — сей не сумнівається про вислід сеї борби.
Дня 23/4 о год. 5-ій рано арештують на приказ нашої тайної ново-утвореної тимчасової Начальної Команди, всіх большевицьких комісарів у всіx трох бриґадах, які були розкинені около 160 кл. одна від другої, покидають фронт і начинають бій з фронтовими і запасними большевицькими дивізіями. У нас одна думка: "Боже — бережи наших братів в етапах".
В наших частинах безпримірне одушевлення! Стрільці і старшини з радістю зривають комуністичні відзнаки і накладають українські. По всіх частинах повівають синьо-жовті прапори — всюди лунає національний гимн: "Ще не вмерла Україна". Наші парляментарі мчаться в автах на захід. До кого? До Поляків? — Так! До нас дійшла вістка про Договір. Часи змінилися і в тій хвилі, коли дійшла до нас ця вістка, що Поляки не є нашими ворогами, ми рішили з оружжям в руці виповісти північному наїздникови війну на життя й смерть. — Друга бриґада занимає Винницю, перша бриґада Бердичів і Козятин. — На південь від Бару розпочинає третя галицько-українська бриґада кроваві бої з ворогом: з полудня 41. совітська дивізія, зі сходу 60. сов. дивізія зі своїми панцирниками, з північного заходу 45. сов. дивізія. За нами Поляки. Надіємось, що скоро прийдуть нам польські частини з підмогою. І дійсно прийшла одна польська дивізія. 25/4 прийшли швадрони кавалєрії і легкі батерії. Орієнтуємо польських комендантів і рука в руку боремося з ворогом, який очайдушно борониться. В недовзі надходить також польська піхота і тоді 3. гал.-українська бриґада одержує від команди польської дивізії диспозицію до наступу на стацію Митків, який має перевестися дня 26/4 1920. в злуці з польським полком кавалєрії полк. де Ґожовського. Стрілецтво і старшини поздоровляються взаїмно, ані сліду з ворожнечі з весни 1919 року. Поляки приносять нам вісти з рідного краю. Балакаємо про кревних і знакомих і все в порядку, миж прецінь союзники. "Braсіa, teraz pójdziemy razem z wami na bolszewików!" Дня 26/4 o год. 14 (2 год. по пол.) 11-ий гал.-український стрілецький полк відбиває разом з Поляками большевицький протинаступ на схід від Ялтушкова підлісного і бій ведеться дальше. — При другій ГУ. Бриґаді ті самі відносини. — Рівночасно наспівають сумні вісти (вісти розходяться на Україні дуже скоро): "в Барі, Жмеринці, Вапнярці, Балті і т. д. замордували большевики около 160 галицьких старшин".
Нараз дня 26/4 о год. 15. (3. год. попол.) мов грім з ясного неба приходить приказ з польської дивізії: "3-та ГУ. бригада має протягом 30 мінут зложити зброю і відмашерувати до міста Ялтушкова. Щож се сталося?! Се мабуть непорозуміння! Наші парляментарі мусять се вияснити і прийшло вияснення: В Ялтушкові відібрали Поляки 3-ій ГУ. бриґаді все майно і відставили її під ескортою (се мовляв лиш "формальність") до Деражні. І так з кождою годиною ставало обходженняся з нами більш остре, аж вкінці стадо нам ясно, що ми не є польськими союзниками а польськими полоненими — хотяй польські старшини говорили инакше.
Серед анальоґічних обставин попала (?!) також 2-га УГ. бригада в польський полон (?!). І тепер виринули в нас нові сумніви: Чи Україна, яку признала антанта, є дійсно союзницею Польщі? — тої Польщі, яка останки української національної армії кидає в табор полонених, бо галицька армія не була нічим иншим, як тільки українською армією. Чиж в міродайних кругах мав би піти в забуття день 22. січня 1919 року, коли на софійській площі в Київі проголошено злуку Західної Области Української Нар. Республики з великою Україною? — Від сього дня стала українська армія лише частиною української армії і як така перейшла в літі 1919 р. Збруч, і її корпуси а навіть бриґади лучила Начальна Команда Української Армії (головний отаман Петлюра) з придніпрянськими корпусами і дивізіями в боєві ґрупи — часто під проводом наших командантів і цілими місяцями боролися рамя об рамя.
Чи се комедія, чи чергова траґедія?
Гей! Панове з Варшави? Сим разом ми вже від самого Лейби Троцького маємо документ, що ми не большевики, в його маніфесті до народів Європи з 1. мая с. р.
Промостивши шлях польській офензиві, проломивши большевицький фронт на відтинку понад 300 км., замість віддати наші сили й знання на користь державного будівництва У.Н.Р., ми опинилися в таборах полонених. А ти, повелителько Европи — могуча антанто, що деклямуєш відсвяточно про самоозначення народів, чи й сим разом привітаєш нас мовчанкою?!
Пр. Редакції. Містимо статтю одного з найвизначнійших штабовців У.Г.А. як документ.
[Громадська думка, 15.05.1920]
15.05.1920