Семен Шевчук

І

 

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ Д-РА ЄВГЕНА ПЕТРУШЕВИЧА

 

1. Д-р Євген Петрушевич, Президент Західньо-Укра­їнської Народної Республіки, яку ми популярно звали Незалежною Галицькою Державою, народився 3-го червня 1863 р. в містечку Буську в Галичині. Він походив із старинного боярського роду, який упродовж століть видав багато визначних діячів для галицької вітки українського народу. Його батько був парохом і деканом у Буську.

2. Народну школу д-р Петрушевич закінчив у Буську, а академічну гімназію та правничий факультет — у Львові, де здобув диплом доктора прав. Як студент університету, брав жваву участь у житті української академічної молоді.

3. Адвокатську практику д-р Петрушевич відбув у Львові, в адвоката д-ра Федака, а опісля відкрив власну адвокатську канцелярію в Сокалі.

4. Тут розвинув широку діяльність на політичному, організаційному, освітному й економічному полях. У Сокалі заснував філію Просвіти, Повітову Касу Ощадности, за його ініціятивою і старанням збудовано в Сокалі “Народний Дім”. По селах скликав віча, засновував читальні, виголошував по читальнях доповіді, організував Каси Райфайзена, а коли у Львові постала Українська Національно-Демократична Партія (28.ХІІ.1899 р.), д-р Петрушевич був довгі роки членом екзекутиви тієї партії.

5. У 1907 році д-р Петрушевич був вибраний послом до віденського парляменту з округи Сокаль-Радехів-Броди і зразу вибився на одне з перших місць.

6. У 1911 році Сокальщина знову перевибрала його послом до австрійського парляменту.

7. У 1910 р. д-р Петрушевич був вибраний послом до Галицького Сойму і був застипником голови Українського Посольського Клюбу д-ра Костя Левицького. Тут велася упродовж двох років гостра боротьба українських послів за реформу виборчого права до Галицького Сойму, а в останньому часі (1913 р.) при помочі галасливої інструментальної музики, яка унеможливлювала наради Сойму. У висліді польська більшість уступила зі свого опірного становища й погодилася на ухвалення нової виборчої ординації (14.II.1914), яка запевнювала українцям у Галицькому Соймі поважне збільшення представництва.

8. В часі першої світової війни д-р Петрушевич був заступником голови Загальної Української Ради у Відні, яка перебрала на себе заступництво українських інтересів перед центральними державами.

9. Як голова Українського Парляментарного Клюбу, д-р Петрушевич робив заходи перед австрійським урядом в тому напрямі, щоб з українських земель під Австрією створити окремий коронний край. Справа ця натрапила однак на труднощі воєнно-політичного характеру, а тому австрійський цісар Карло І, щоб піти назустріч народам Австрії, видав 16.Х.1918 р. декрет-маніфест про перебудову Австрії на федерацію окремих національних держав і закликав парляментарних послів поодиноких національних груп створити Конституанти, які мали представляти свої народи в будучім федеральнім парляменті у Відні.

10. Д-р Петрушевич, заздалегідь поінформований про цісарський маніфест, скликав Конституанту до Львова на 18.Х.1918 р.

11. Конституанта зібралася в означеному дні, прийняла назву Української Національної Ради та проголосила створенна Західньо-Української Народної Республіки (Галицької Держави) на цілій етнографічній українській області в Австро-Угорщині, вибравши д-ра Петрушевича на президента ЗУНР.

12. Збройне перебрання влади від австрійського правительства у Львові й у цілій Галичині відбулося І.ХІ.1918 р.

13. Виїзд д-ра Петрушевича 2.ХІ.1918 р. до Відня для нотифікації утворення Західньо-Української Народної Республіки всім державним урядам в Австрії та нав’язання контакту з Антантою.

14. Вибух польсько-української війни за посідання Львова і території цілої Галичини 2.XI.1918 р.

15. Військова евакуація Львова з 21 на 22 листопада 1918 р. Перенесення Української Національної Ради зі Львова до Тернополя, а опісля до Станиславова. Доповнення Української Національної Ради делеґатами з міст і поновне перевибрання д-ра Петрушевича на президента ЗУНР.

16. Безуспішні спроби Антанти замирити галичан із поляками.

17. Інтервенція д-ра Петрушевича за посередництвом д-ра Л.Цегельського і О.Колесси в половині вересня 1918 р. в Українськім Національнім Союзі в Києві з осторогою не організувати повстання проти гетьмана, бо повстання проти гетьмана буде кінцем державницьких змагань, як Східньої, так і Західньої України. Інтервенція не дала бажаних наслідків.

18. 3.1.1919 р. Українська Національна Рада в Станиславові, під проводом д-ра Петрушевича, по попереднім порозумінні з Директорією УНР в Хвастові 1. XII. 1918 р., оголосила закон про злуку Галицької Незалежної Держави зі Східньою Україною з застереженням автономії для Галицької Держави й її окремого уряду. Дефінітивна злука обох держав мала наступити по виданні закона про об’єднання через спільний парлямент, скликаний із представників обох українських держав, що ніколи не відбулося.

19. Цю ухвалу Української Національної Ради про злуку затвердила Директорія УНР без змін 21.1.1919 р. Дня 22-го січня 1919 р. урочисто проголошено в Києві на площі св. Софії, ухвалений Українською Національною Радою в Станиславові вищезгаданий закон з 3.1.1919 про злуку, а дня 23-го січня 1919 р. Трудовий Конґрес затвердив також без змін ухвалу Української Національної Ради в Станиславові про злуку обох держав, згідно з постановою Директорії з 21.1.1919 р. Трудовий Конґрес покликав д-ра Петрушевича на члена Директорії від Галицької Землі, а також Галицька делеґація з Української Національної Ради ввійшла в склад Трудового Конґресу на рівних правах із наддніпрянськими членами Конґресу.

20. Бої Галицької Армії з Польщею в Галичині й офензива армії Галера.

21. Виділ Національної Ради і Державний Секретаріят проголосили 9.VІ.1919 р. д-ра Петрушевича уповноваженим Диктатором.

22. Перехід Галицької Армії і Галицького Уряду на Східню Україну 16-18 липня 1919 р., щоб збройно допомогти Директорії УНР в її війні з большевиками.

23. Трагічні події в Східній Україні і незавидна доля д-ра Петрушевича і Галицької Армії в комірнім у брата.

24. Розтіч. Виїзд д-ра Петрушевича закордон, до Відня, а опісля до Берліну. Його праця за кордоном для Галицької Землі і його смерть 29-го серпня 1940 р. в Берліні.

 

 

Д-Р ЄВГЕН ПЕТРУШЕВИЧ.

 

ЙОГО ЖИТТЯ І ПРАЦЯ ДЛЯ ГАЛИЦЬКОЇ ЗЕМЛІ. ПРОГОЛОШЕННЯ ЗАХІДНЬО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ 18-ГО ЖОВТНЯ 1918 РОКУ. НАШ ПЕРШИЙ ЛИСТОПАД 1918 РОКУ.

 

Завданням цієї історичної розвідки є критично розглянути життя і діяльність д-ра Євгена Петрушевича, Президента Західньо-Української Народної Республіки, яку ми називали популярно Незалежною Галицькою Державою, а зокрема докладно розглянути цей період його життя і діяльности, який тісно в’яжеться з проголошенням дня 18-го жовтня 1918 року Західньо-Української Народної Республіки на Галицькій Землі. А далі розглянути його працю в характері Президента ЗУНР від 1-го листопада 1918 р., себто від дня перебрання державної влади на території ЗУНР від австрійської влади. Буде також розглянена його діяльність у Східній Україні по переході Галицької Армії і Галицького Уряду за Збруч, а вкінці його діяльність, по розвалі нашої державности в Галичині, на еміґрації в зв’язку з діяльністю УВО і ОУН аж до його смерти дня 29-го серпня 1940 р. в Берліні.

Є добре й корисно в річницю наших великих національно-історичних подій глянути на ці етапи з перспективи минулих літ і застановитися, які наслідки потягнули за собою ці історичні події для нашого народу в Галичині, і яку науку належить собі засвоїти з цих подій на майбутнє. Треба це зробити тому, бо життя народу — подібно, як і життя людини — не стоїть на місці. Воно пливе бистрим ходом та завжди йде по лінії нашої народної приповідки: “Як собі постелиш, так будеш спати”. Приповідка ця, застосована до великих національно-політичних актів, звучить так: Якщо зробимо добре діло, то це добре діло потягне за собою добрі наслідки. І, навпаки, якщо діло було зле в своїм зародку, легкодушне, необдумане або зроблене в злій волі, — то наслідки його будуть погані. Тоді заходити буде конечна потреба виправити браки й занедбання, бо неконтрольоване зло звичайно має ту прикмету, що любить поширитися в геометричній прогресії. Тому злу треба поставити таму у відповідному часі — його на будуче уникати — а не ждати безчинно, щоб воно само змінилося.

Зло само через себе ніколи не переміниться на добро, воно радше переміниться на катастрофу. Вже старинні римляни говорили, що історія є учителькою життя. Цю велику правду мусимо собі засвоїти й передати своїм нащадкам, якщо хочемо в майбутності добитися волі для нашої Галицької Землі.

Тому при оцінці історичних подій, зокрема з часу наших визвольних змагань, треба бути скрупулятним, об’єктивним і справедливим. Не треба керуватися злобою, заздрістю, ненавистю; не творити мітів та видумок; не таїти правди, а на фронт висилати брехню та з емфразою подавати її до вірування тим нашим братам, які з різних причин не могли запізнатися з правдивим станом справи.

Це треба зробити тим більше тому, бо тепер у нас на еміґрації з’явилися людці й кліки, які безцеремонно обріхують нашу ширшу публіку. Вони своїх “камратів”, неуків, фантазьорів та примітивів у підібраних для них масках представляють публіці, як героїв і як зразки громадянських чеснот, а тих, які все своє життя посвятили невсипущій праці для добра й щастя нашого обездоленого народу, або обливають помиями і граззю (щоб не робили конкуренції їхнім псевдо-героям), або вбивають їхню пам’ять мовчанкою.

Я, як правник і обсерватор подій з часу наших визвольних змагань (від 1918 до 1939 рр.), ставлю собі за завдання поставити перед зеркалом історії постаті тих наших державних мужів, які волею долі трудилися над відбудовою наших держав у Східній Україні й на Галицькій Землі, і показати їх читачеві з їхнім правдивим власним обличчям — обличчям без маски.

Запевняю читача, що представлю їх у світлі об’єктивної правди, правди без фалшу; на зимно, без екстази й без тенденції. Можу це зробити тим легше, бо від часу повстання подій, які я маю намір зобразити, минули десятки літ, упродовж яких вияснилося завдяки різним обставинам (історичні розвідки, опубліковані державні документи, спомини самовидців, яких ніхто досі не скоригував тощо) багато з того, що в роках наших визвольних змагань за віднову нашої державности в Галичині й у Східній Україні, покривалося свідомо заінтересованими в різних справах — мовчанкою, а то й таємницею, якої не належало розкривати уявно в нашім національнім інтересі.

 

Галицька Земля перед днем 1-го листопада 1918 року.

 

Вкоротці пригадаю — головно для нашого молодшого покоління, яке не обізнане з історією відбудови нашої державности в році 1918 в Галичині, як прийшло до проголошення Західньо-Української Народної Республіки (ЗУНР) на Галицькій Землі й як ми в обороні її незалежности потерпіли поразку у важких, кривавих боях з польськими агресорами. Відомо нам із нашої історії, що занепад нашої державности в Галичині в княжих часах наступив по році 1340. Того року дня 7-го квітня підступно вбито у Володимирі останнього князя Галицько-Волинської держави, Юрія Тройденовича, а вже наприкінці квітня того самого року польський король Казимир Великий несподіваним нападом зайняв Львів, забрав велику добичу, між іншим, княжий скарб, дві дорогоцінні золоті корони, золотистий княжий плащ, трон, оздоблений золотом і дорогоцінними діямантами, кілька великих золотих хрестів і подався скоро до Кракова. Десять літ відбивалися тодішні мешканці Львова від польських нападів під проводом боярина Петра Детька, але вкінці поляки зайняли цілу Східню Галичину і Львів у 1350 році, а пізніше на протязі десяток літ посунулися далі на схід і зайняли землю України аж поза Дніпро (Д-р Зубик, “Княжий Львів”).

Пляном Польщі було знищити наш нарід, його зденаціоналізувати і проковтнути, щоб таким способом кількакротно побільшити корінну Польщу коштом наших земель і нашого населення. Цей утопічний плян “зніщеня Русі” поляки консекветно провадили впродовж довгих віків. У Східній Україні аж до Богдана Хмельницького, а на Галицьких Землях — навіть під Австрією, до якої приділено українську частину Галичини по третім поділі Польщі, цебто в році 1772. Вислід цієї польської акції був для нашого народу трагічний. Ми втратили все, що було до втрачення. Загинули наші княжі роди й їхні нащадки, а навіть і їхні могили. Пропало наше боярство, горде міщанство, землі наші обсіли польські магнати й польська шляхта, заведено панщину, — остався руским тільки “поп і хлоп”, як цинічно говорили поляки. Прилучення Галичини до Австрії в 1772 р. поважно поправило нашу національну ситуацію. Австрія в році 1848 знесла панщину й наділила наших селян землею, а на підставі австрійської конституції з року 1867 ми, галичани, дістали змогу зорганізувати крок за кроком наше політичне, економічне й культурне життя, відбудувати наше шкільництво, пресу, на загал створити рами для нашого національного розвою. Все таки, завдяки впливам польських магнатів, вся адміністрація в українській частині Галичини під австрійською займанщиною оставалася постійно в польських руках і завжди була спрямована на нищення нашого національного дорібку й роблення всяких можливих перешкод для всебічного нашого національного розвою. В цій ситуації заскочила нас перша світова війна, яка вибухла у вересні 1914 року і тривала до пізньої осени 1918 р.

Партнерами в цій війні були з одної сторони т. зв. Центральні Держави, а то: Німеччина, Австрія, Туреччина й Болгарія; а противниками Центральних Держав був бльок держав т. зв. “Антанта”, в склад якої входили Росія, Англія, Італія, Франція й Америка з рядом інших менших держав. Спочатку війна велася зі змінливим щастям для обох воюючих сторін. Тільки початок 1917 р. змінив воєнну ситуацію на користь Центральних Держав. А саме, в березні 1917 р. вибухла в Росії революція. Революціонери усунули з трону царя, а згодом вбили його разом із родиною. Наслідком цих подій Росія відпала з рядів противників Центральних Держав. Російські війська, здеморалізовані революцією, не бажали битися, а війська Центральних Держав посунулися глибоко в територію російської імперії. Тоді здавалося всім, що Центральні Держави переможно вийдуть із війни. Так одначе не сталося, бо несподівано для всіх у вересні 1918 р. Болгарія скапітулювала перед Антантою, а по ній — Туреччина. Тоді всім стало ясно, що Центральні Держави, себто Німеччина й Австрія програють війну і, що вони, програвши війну, змушені будуть нести тяжкі консеквенції.

З огляду на те, що противники Центральних Держав ще під час війни плянували поділити багатонаціональну Австрію й таким чином ослабити на майбутнє Німеччину, — народи Австрії, передбачуючи її капітуляцію, почали восени 1918 року приготовлятися до свого власного самостійного життя.

 

Наш славний 1-ий листопад 1918 року.

 

Австрійський цісар Карл І, бажаючи рятувати габсбурзьку монархію, проголосив дня 16-го жовтня 1918 року маніфест до народів Австрії, де обіцяв перебудувати австрійську монархію на федеральну австрійську державу. В маніфесті було сказано, що Австрія по волі своїх народів має статися союзною державою, в якій кожне плем’я на області, яку воно заселює, має право творити всій власний державний організм. Рівночасно цісар Карл 1 завізвав парляментарних послів поодиноких народів, щоб вони уконституувалися в національні сойми-конституанти для представництва тих новоутворених держав у будучій федеральній австрійській монархії. Д-р Євген Петрушевич, тодішній голова Українського Парляментарного Клюбу у Відні, будучи на довгий час перед появою маніфесту поінформований про пляни цісаря в цім аспекті, заздалегідь приготовив у подробицях скликання Української Конституанти. Ту працю перевів у Львові д-р Баран, секретар Народного Комітету у Львові, при допомозі військового комітету, який тоді утворився, щоб перебрати владу від австрійського уряду. Українська Конституанта зібралася у Львові вже в два дні по появі цісарського маніфесту, а саме, дня 18-го жовтня 1918 р. Взяли в ній участь із Галичини й Буковини всі наші парляментарні й соймові посли, та по три делеґати від кожної партії. Між присутніми вибився на перше місце наш греко-католицький Єпископат: Митрополит Андрей Шептицький, станиславівський єпископ Григорій Хомишин і перемиський єпископ Йосафат Коциловський, як вірилісти до галицького сойму, та наші найвизначніші політики-посли до парляменту у Відні, як: д-р Петрушевич, голова Українського Парляментарного Клюбу, проф. Романчук, д-р Кость і Євген Левицькі, д-р Охримович, проф. Ол. Барвінський, о. О.Стефанович, д-р Загайкевич, д-р Цегельський, д-р Макух, світочі нашої науки: д-р Горбачевський, міністер здоров’я в австрійському уряді, д-р Дністрянський, професор університету, д-р Роман Залозецький, професор політехніки, д-р О.Колесса, професор університету, а з Буковини: барон Микола Василько, О.Попович, д-р Смаль-Стоцький, професор університету. Були там теж професори, адвокати, судді, священики, селяни, журналісти, письменники, а життєва карта кожного з них була вщерть записана працею для добра й щастя Галицької та Буковинської вітки українського народу. Такою була наша Конституанта. Вона не була партійна, вона була всенародна. Президентом Конституанти, яка назвала себе Українською Національною Радою, одноголосно вибрано націонал-демократа, провідника української політики в Австрії й голову Українського Парляментарного Клюбу у Відні, — д-ра Євгена Петрушевича.

Питання: Чому саме цей достойний збір наших нотаблів вибрав д-ра Петрушевича на президента Західньо-Української Народної Республіки? Вибрав його тому, бо він був головним організатором для скликання до Львова Української Конституанти. Вибрали його тому, бо всі знали, що д-р Петрушевич все своє життя посвятив невсипущій праці для щастя нашого народу, що він культурний у поведінці з іншими, високоосвічений чоловік, що він досвідчений довголітній парляментарист, знаменитий бесідник, досконалий правник, безкорисний, обов’язковий, муж кристального характеру, чоловік чистих рук і чистого серця, прямолінійний, консеквентний і не­похитний у своїх постановах, з глибоким почуттям своєї відповідальности за свої вчинки і, що з цих причин існувала повна запорука, що д-р Петрушевич буде гідно репрезентувати Вільну Галицьку Державу й не нанесе ніколи сорому Галицькій Землі.

По довших нарадах Конституанта схвалила наступну постанову:

“Стоячи на становищі самовизначення народів, Укра­їнська Національна Рада, як Конституанта, постановляє:

Ціла етнографічна область в Австро-Угорщині, зокрема Східня Галичина з граничною лінією Сян, з влученням Лемківщини, північно-західньої Буковини, з містами Чернівці, Сторожинець і Серет, та українська полоса північно-східньої Угорщини — творять одноцілу українську територію.

Ця українська національна територія в обшарі 70 тисяч кв. км з 6 мільйонами населення уконституовується, як Українська Самостійна Держава“.

Ту саму постанову Конституанти проголосив д-р Петрушевич 19-го жовтня 1918 року вечером з’їздові делеґатів з цілої Галичини й Буковини в числі около 300 осіб, що з’їзд прийняв до відома з нечуваним ентузіязмом.

А у відозві до населення між іншим було сказане: “Український Народе! Доля Української Галицької Держави в Твоїх руках! Ти станеш, як непобідний мур при Українській Національній Раді і відопреш всі ворожі замахи на українську державу.

Все здібне до оружжя українське населення має утворити боєві відділи, які або ввійдуть у склад Української Га­лицької Армії, або на місцях оберігати будуть спокій і поря­док, а особливо залізниці, пошту і телеграф.

Національним меншостям Української Держави, без різниці народности і віроісповідання, запоручується горожанську, національну і віроісповідну рівноправність”.

Після з’їзду і проголошення ЗУНР почалася горячкова підготовча праця до перебрання влади від австрійського уряду на терені Східньої Галичини у Львові. Д-р Петрушевич виїхав до Відня, як Президент ЗУНР, нотифікувати проголошення ЗУНР центральній віденській владі, амбасадорам різних держав, які мали в тому часі своїх представників у Відні, а також урядам Антанти.

Збройне перебрання влади від австрійського уряду у Львові й цілій Східній Галичині наступило дня 1-го листопада 1918 року без проливу крови, а доконав його український військовий комітет під проводом сотника Українських Січових Стрільців Д.Вітовського.

Тут треба додати ще й те, що галицькі соціялісти, які брали участь у проголошенні ЗУНР, з дня 18-го на 19-го жовтня 1918 року, жадали, щоб в ухвалі про проголошення ЗУНР помістити додаткову постанову, що ЗУНР об’єднується рівночасно зі Східньою Україною. Національна Рада відкинула це жадання, як правно недопустиме. Об’єднання ЗУНР зі Східньою Україною означало б відірвання ЗУНР від Австрії, а це становило б, за австрійським карним кодексом, злочин головної зради. Це тому, бо ЗУНР, згідно з маніфестом цісаря Карла І, мала ввійти в нововідбудовану Австрію, як її член, а не відділятися від перебудованої нової Австрійської Держави.

Відносний уступ маніфесту цісаря Карла І звучить,, як нижче зазначено: “До часу закінчення в законодатній дорозі перебудови (Австрійської) Держави, позістають у силі незмінно існуючі зараз державні урядження для забезпеки спільних інтересів (жителів Австрії)”.

Постанови Маніфесту цісаря Карла І створювали для народів Австрії гарні перспективи для їхнього національного й культурного розвою в своїх власних державах. На нещастя однак не дійшло до реалізації плянів перебудови Австрії, бо 12-го листопада 1918 року вибухла в Австрії голодова революція, в наслідок чого цісарська Австрія розпалася, а народи Австрії потворили свої власні суверенні держави, між ними також українське населення Галицької Землі.

Долучається копію Маніфесту цісаря Карла І, про який була вище згадка.

 

НАДЗВИЧАЙНЕ ВИДАННЯ

(“Вінер Цайтунг” №240, четвер, дня 17-го жовтня 1918 р.)

ЇХ ЦІСАРСЬКИЙ І КОРОЛІВСЬКИЙ АПОСТОЛЬСЬКИЙ МАЄСТАТ зволили вселаскаво видати наступний найвижчої вартости

МАНІФЕСТ

до

МОЇХ ВІРНИХ АВСТРІЙСЬКИХ НАРОДІВ.

Від того часу, як я вступив на трон, було моїм незломним старанням добитися для всіх моїх Народів бажаного мира, як також вказати Народам Австрії шляхи, на яких вони могли б без перешкод і спорів розвинути свою Національну Силу й використати її з добрим вислідом для благословенного розвою свого духового й господарського добробуту.

Однак страшні змагання світової війни здержали мирну працю. Геройство, вірність і жертвенна посвята серед недостатків і терпінь оборонили зі славою в тих тяжких часах нашу Вітчизну.

Тяжкі жертви війни мусять забезпечити Нам почесний мир, на порозі якого ми вже стоїмо сьогодні завдяки Божій помочі.

А тепер мусимо взятися без проволоки до перебудовання нашої Батьківщини на її природних, а тому певних підставах.

Бажання Австрійських Народів треба старанно узгіднити й виповнити.

Я є рішений перепровадити це діло при співпраці моїх Народів у дусі і по лінії тих засад, які об’єднані Монархи, в предложених мені мирових пропозиціях, вважають за свої власні.

Австрія має за волею своїх Народів статися Союзною Державою, в якій кожна Національність (народ) має право утворити на терені осідку своєї людности свою власну Державну Одиницю (Державу).

Злука польських областей, які є тепер у границях Австрії, з незалежною польською державою покищо ні в якій мірі не передрішується.

Місто Трієст разом зі своїм округом займе спеціяльне осібне місце згідно з бажанням його населення.

Ця нова перебудована Держава ні в якій спосіб не порушує єдности угорських країн, країв св. Корони (Корони св. Стефана). Вона має забезпечити кожній поодинокій Національній Державі її самостійність, вона буде також охороняти діяльно спільні інтереси (об’єднаних держав) і завжди покаже свою вірність там, де для поодиноких держав спільнота окажеться їхньою життєвою конечністю.

Зокрема треба буде сконцентрувати всі сили, щоб згідно з правом і слушністю та з добрим успіхом розв’язати важкі наслідки війни.

До закінчення в законодатній дорозі перебудови Держави позістають у силі незмінно існючі тепер державні урядження для забезпечення спільних інтересів (мешканців Австрії).

Я дав доручення своєму Правительству підготовити заздалегідь і негайно всі праці, потрібні для перебудови Австрії.

Звертаюся зі закликом до всіх Народів Австрії, на самовизначенню яких буде опиратися нова Держава, щоб вони співпрацювали над великим ділом при помочі своїх Національних Рад, створених з парляментарних послів кожної нації, та щоб їхня праця у співпраці з моїм Правительством принесла користь для інтересів цих Народів.

Нехай наша Вітчизна, зміцнена згодою Народів, які Вона обнимає, вийде з бурі війни, як Союз Вільних Народів.

Нехай благословенство Всемогучого Бога осінить нашу працю, щоб це велике діло мира, яке ми будуємо, принесло щастя для всіх моїх Народів.

Відень, 16-го жовтня 1918 р.            Карл І (в.р.п.)

Печать: Студієн-Бібліотек ін Лінц.

За згідність з ориґіналом Шауер.

Переписав Гуссарек, власноручний підпис.

 

ВИБУХ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ.

 

Поляки у Львові були заскочені переворотом, але вже 2-го листопада 1918 р. польська молодь у місті під проводом польських офіцерів, які в тому часі були у Львові на часовій відпустці, розпочала збройний спротив проти української влади. Вже з 2-го на 3-ій листопад польські боївки зайняли головний залізничний товаровий і особовий двірець, який був обсаджений слабенькими нашими військовими силами, — з великими засобами зброї, військових одягів і харчів. Дня 3-го листопада поляки зайняли Святоюрську гору, Дирекцію Поліції при вул. Міцкевича, військовий магазин при вул. Янівській і головну пошту. Натомість українці укріпилися в сеймовім будинку і у домах при вул. Словацького і від цих двох головних позицій поширився фронт в напрямі південному й північному аж до периферій міста. Був він твердо вдержаний в українських руках аж до дня евакуації Львова, себто до 21-го листопада 1918 р. В цій ситуації український Львів, у зрозумілому зрештою схвилюванні, почав вичікувати на приїзд Українських Січових Стрільців, які мали явитися у Львові на 1-го листопада.

Українські Січові Стрільці, як пізніше вияснилося, були розташовані на буковинсько-бесарабському фронті та розкинені четами по віддалених місцевостях, а тому не змогли з причин різних транспортових перешкод, які постали несподівано по перебранні влади українцями у Східній Галичині, прибути на 1-го листопада до Львова. Перші транспорти УСС прибули під Львів дня 3-го листопада в полудень й того дня взяли участь у львівських боях. В найближчих днях до 5-го листопада прибула решта корпусу УСС, всіх разом около 1 500 вояків. Вони сталися основою української військової сили у Львові й їм треба завдячувати, що українці вдержалися впродовж трьох тижнів у Львові серед кривавих боїв із переважаючою, озброєною, польською мілітарною силою. Мені, як невійськовикові, здається, що початку наших невдач у Львові треба добачуватися в тому, що львівська делеґація УНРади і військовий комітет запізно спровадили до Львова сотника Дмитра Вітовського, Січового Стрільця, на командира українських військових сил. Він прибув до Львова 29-го жовтня 1918 р., а беручи під увагу різні наради з нашими політиками в предметі означення реченця та способу перебрання влади від австрійського уряду і т. п., сотникові Вітовському забракло часу на основну, докладну і детальну конференцію з військо­вим комітетом у Львові в предметі уложення пляну та розміщення наших військових сил у місті, на випадок перебрання влади у Львові дня 1-го листопада. Дня 1-го листопада укра­їнці у Львові мали до диспозиції понад 1 100 озброєних во­яків, щоправда, замале число, щоб у цілості обсадити велике місто. Тому, на мою думку, треба було обсадити в першу чергу докладно важливі об’єкти, як: товаровий двірець з великими засобами зброї, живности й військових одягів, а та­кож головний особовий двірець. На це вистачило б около 300 вояків, а тим часом двірець був обсаджений кілька десятками вояків, кажуть, що їх було несповна 50. Далі треба було за­безпечити головну пошту й телеграф, силою около 100 вояків. Тим часом пошта урядувала, а в середині на коридо­рах проходжувалося около 50 наших вояків. Головна брама на пошту від вул. Сикстуської, кудою в’їздили поштові вози, була відкрита й без охорони. Туди влізли польські боївки і виперли наших вояків із пошти. На залізничну станцію Підзамче треба було післати около 100 вояків. Головну військову квартиру і наш цивільний уряд, Національну Раду, треба бу­ло сконцентрувати разом у Народному Домі під охороною яких 50 вояків. Решту вояків, як резерву, треба було держати на непередбаченні випадки, але не роздрібнювати їх на охорону пустих касарень, намісництва й інших державних будинків. Коли б так було сталося й наші військові сили були б обсадили головний двірець і пошту до полудня 1-го листопада, то мимо вибуху спротиву польської молоді дня 2-го листопада, українці були б, у найгіршому для себе разі, вдержали вищезгадані ключеві позиції до 5-го листопада, себто до часу повного приїзду до Львова УСС-ів. А по приїзді УСС-ів можна було з успіхом розпочати правдиву воєнну розправу з польськими “орлятами”. На жаль, так не сталося. Через втрату головного двірця ми втратили зв’язок із західньою частиною Східньої Галичини й великі магазини, повні всякого воєнного добра. Залізничий двірець Підзамче остався в руках українців аж до часу відвороту наших військових сил зі Львова. Користи однак із нього було небагато, а то через брак залізничних машин, які осталися на головному двірці.

Українці впродовж трьох днів втратили половину Львова тому, бо мали у Львові замало війська. Треба нам було на початок мати принаймні 2 000 вояків, а ми мали однак около 1.100. В додатку до цього, наші вояки були переважно діти села. Вони билися ідейно, але вони кепсько орієнтувалися в розкладі вулиць міста, а вже цілковито не були обізнані з війною в місті. З цього користали місцеві польські боївки, які стріляли до наших вояків із дахів домів, із пивниць і вікон домів і змушували їх таким способом до відступу. На цю під­пільну стрілянину з дахів, пивниць і вікон домів не було з української сторони ніякої реакції, бо наша цивільна влада забороняла драстичних протидій, щоб не дразнити поляків, надіючись, що українці діб’ються переговорами з проповідниками поляків занехання польського опору. Відомо, що ці сподівання були даремні. Заіснувала ще одна причина, послаблення опору наших військ у Львові. Причиною цього було невисадження мостів на Сяні в Перемишлі. Військовий комітет у Перемишлі, який перейняв там владу від австрійського уряду 1-го листопада 1918 р., мав доручення висадити в повітря мости на Сяні в Перемишлі, відтяти в цей спосіб получення Східньої Галичини зі Західньою, й цим унеможливити полякам у Львові доставу залізницею підкріплення зі заходу, головно з Кракова. Цього доручення не виконано. Поляки зайняли міст на Сяні, а 11-го листопада зайняли Перемишль, і маючи у Львові в своїх руках головний двірець, без перешкод доставляли до Львова зі заходу підкріплення. Таким способом польські сили у Львові росли, а наші в наслідок боїв маліли, бо українці через втрату головного двірця не могли стягнути до Львова належних підкріплень. Праця на двірці Підзамче через брак залізничних машин відбувалася в дуже ограничених розмірах. Серед тих обставин ситуація українців у Львові ставалася з дня-на-день критичніша.

 

ПОДІЇ В СХІДНІЙ УКРАЇНІ ВІД БЕРЕЗНЯ 1917 Р. ДО 14. ГРУДНЯ 1918 Р.

 

Заким буде розглянена справа дальших змагань галичан за розбудову Галицької Держави, треба спершу зробити короткий перегляд подій, які відбувалися в Східній Україні від березня 1917 року, себто від вибуху російської революції, а то через діяльність Центральної Ради і діяльність Гетьмана до його повалення. Це тому, бо події, які розігралися на Галицькій Землі від дня проголошення Незалежної Галицької Держави 18-го жовтня 1918 року, — зазублюються, а деколи тісно в’яжуться з подіями в Східній Україні того часу. Тому тільки хронольоґічне представлення галицьких подій на тлі того всього, що сталося в Східній Україні від березня 1917 р. до повалення Гетьмана 14-го грудня 1918 року, — дасть читачеві ясний і зрозумілий образ наших змагань за відбудову нашої державности на Галицькій Землі і в Східній Україні.

 

Короткий перегляд політичних подій, які мали місце в Східній Україні від вибуху російської революції в березні 1917 року до часу утворення Української Гетьманської Держави 29-го квітня 1918 р.

 

Дня 13-го березня 1917 р. вибухла революція в Петрограді — усунено тоді царя, а пізніше вбито його разом з його родиною. Державну владу перейняло Тимчасове Правительство з Керенським у проводі.

Народи, поневолені Росією, почали тоді творити свої власні незалежні держави на своїх землях — між ними на першім місці Україна.

Коли вістка про вибух революції в Петрограді надійшла до Києва, а це сталося 17-го березня 1917 р., зійшлися в Києві в Міській Думі представителі громадських організацій і партій і склали постійну раду, яка вибрала з-поміж себе Виконавчий Комітет, зложений з 12 членів. В Комітеті цім засідали 5 українців. Цей Комітет перші три місяці по революції був найвищою владою в Києві, аж поки його місце на зайняла Українська Центральна Рада.

Дня 17-го березня 1917 р. за почином членів Українського Клюбу “Родина” в Києві і членів Товариства Українських Поступовців (ТУП), до яких прилучилися представники від різних інших нових українських організацій (наукових, робітничих, військових, педагогічних, представників духовенства міста Києва) утворено нову політичну організацію, яку названо Українською Центральною Радою, а якої призначенням було обняти владу в Україні, і заступати Україну перед новим революційним тимчасовим правительством в Петрограді. Сталося це 17-го березня 1917 року, про що повідомлено населення України спеціяльною відозвою.

Дня 19-го квітня 1917 р. зібрався в Києві Український Національний Конґрес, на який явилося около 1500 делеґатів з усіх кінців України, від усіх, тоді існуючих партій і організацій, на якому дискутовано і ухвалено різні резолюції в предметі організації державного ладу в Україні. Конґрес станув на становищі, що тільки національно-територіяльна автономія для України є в стані забезпечити потреби українського народу і всіх національних меншин інших народів, які живуть на українській землі (Д.Дорошенко, том І, стор. 58, Історія України). Опісля переведено вибори до Української Центральної Ради. Вибрано з-поміж присутніх около 150 депутатів від губерній, партій, міст та українських колоній в Москві і Петрограді. Центральній Раді признано право кооптувати дальших членів до Центральної Ради. Головою Центральної Ради вибрано проф. М.Грушевського, а його заступником С.Єфремова і В.Винниченка. Вибрано також Виконавчий Комітет Центральної Ради (Мала Рада), головою якого був вибраний М.Грушевський, а його заступником С.Єфремов і В.Винниченко. Прямуючи до установлення автономного ладу в Україні, виробила Центральна Рада конституцію автономного ладу в Україні під назвою “Статут вищого управління в Україні” і утворила Генеральний Секретаріят України (Раду міністрів) найвищий орган управи України, відповідальний перед Центральною Радою. Тимчасове Правительство Керенського затвердило цей Генеральний Секретаріят.

Українська Центральна Рада в своїх двох універсалах до Тимчасового Правительства жадала двократно, щоб Російське Тимчасове Правительство публічно і окремим актом заявило, що воно не стоїть проти національної волі України, та проти права нашого народу на автономію — але надармо. Відповідь Тимчасового Правительства була неґативна, та йшла в тому напрямі, що Тимчасове Правительство не є в праві рішати справу про автономію України, бо справу цю може тільки вирішити в будучності “Учредительноє Собраніє” (Всеросійські законодавчі збори).

Дня 19-го листопада 1917 р. Українська Центральна Рада видала ІІІ-ій Універсал. Цей ІІІ-ій Універсал був виданий уже по поваленні Тимчасового Правительства Керенського в Петрограді. До влади дійшла Большевицька Рада Народніх Комісарів. У цьому ІІІ-ому Універсалі знову зазначено було, що Україна не бажає відділятися від Російської Республіки, що бажає задержати з нею єдність на підставі територіяльної автономії і, що вразі потреби своїми силами поможе “всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів”. Закомуніковано Раді Народніх Комісарів у Петрограді текст ІІІ-го Універсалу, але безрезультатно. Боль­шевики, обнявши владу в Петрограді, забажали ущасливити своєю владою також Україну. (Гляди стор. 89, Проголошення 1-го Універсалу 23-го червня 1917 року; стор. 115, Проголошення ІІ-го Універсалу 16-го липня 1917 року; Проголошення III-го Універсалу 19-го листопада 1917 року, стор. 179. У III-ім Універсалі проголошено Україну Українською Народ­ньою Республікою і означено її границі (Д.Дорошенко, Історія України, т. І).

Дня 17-го грудня 1917 року Рада Народніх Комісарів переслала радіотелеграму Українській Центральній Раді в Києві, в якій попри різні інші закиди обвинувачується Центральну Раду, що вона прикриваючись національними фразами, веде “непевну буржуазну політику”, що Центральна Рада не признає совітів та совітської влади в Україні. Рада Народніх Комісарів жадала, щоб Українська Центральна Рада негайно зізволила на З’їзд Українських Совітів в Україні.

Генеральний Секретаріяят Української Центральної Ради відкинув вимоги Ради Народніх Комісарів, заявляючи, що Рада Народніх Комісарів не має ніякого права вмішуватися в справу упорядковання державного і політичного життя в Народній Українській Республіці.

У цій ситуації вибухла большевицько-українська війна, а большевики вислали свої полки на Київ з метою усунути Українську Центральну Раду, опанувати Україну і запровадити на ній совітську владу.

Воєнні сили, якими розпоряджало Українське Правительство в Києві для своєї оборони, не були великі. Обороняти Київ мали наступні військові з’єднання: “Вільні козаки”, невеликі групи козаків з полків Полуботківського і Богданівського, відділ панцирних авт під командою Дістена, відділ моряків з Чорноморської Фльоти, “Студентський Курінь”, зложений з гімназійних студентів в числі около 250 осіб, члени якого опісля вцілості згинули в геройськім бою з большевиками в обороні Києва під Крутами; відділ вояків, якими проводив Петлюра, “Слобідський Кіш” в числі около 300 бійців і “Галицько-Буковинський Курінь”, який зістав зорганізований наприкінці 1917 року в Києві. Складався він з б. австрійських вояків-українців, з дрібного домішкою вояків-буковинців, полонених російською армією, під час боїв в Галичині в часі 1-ої світової війни. По вибуху в Росії революції в березні 1917 році полонені відзискали в таборах полонених волю, а по прибутті до Києва восени 1917 року, не можучи вернутися додому в Галичину з огляду на існуючі тоді ще боєві фронти Центральних Держав і російської армії на теренах Росії, бажали поставити себе до диспозиції Української Центральної Ради. В тому часі прибула також з таборів полонених група українських старшин з Галичини, а то Андрій Мельник, Роман Сушко, В.Кучабський, Ф.Черник, Іван Андрух, Євген Коновалець, І.Чмола, Роман Дашкевич. Усіх разом з рядовими полоненими було около 500 людей. Українська Центральна Рада розглянула їх прохання і прийняла їх при кінці 1917 року, як свою воєнну боєву групу під назвою Галицько-Буковинський Курінь. На чолі Куреня поставлено Є.Коновальця, якого Симон Петлюра, міністер військових справ, іменував отаманом.

Українська Центральна Рада, загрожена в своєму існуванні агресією большевиків, постановила заключити з Центральними Державами мировий договір (в тому часі на бойових фронтах тривало перемир’я), надіючись одержати від Центральних Держав по заключенні мира у війні з большевиками, в першу чергу дипломатичну, а то може й військову поміч. Відомо було загально, що розбиття Росії на поодинокі національні держави лежало тоді в інтересі Центральних Держав. В тій цілі Генеральний Секретаріят звернувся до представників Центральних Держав в Бересті Литовському з нотою з дня 22-го грудня 1917 року, пропонуючи зустріч української делеґації для заключення мира з представниками Центральних Держав. На цю ноту негайно наспіла відповідь того змісту, що Центральні Держави радо приймуть українську делеґацію для мирових переговорів. Українська делеґація під проводом Голубовича прибула до Берестя в перших днях січня і вже 6-го січня 1918 року розпочала переговори з представниками Центральних Держав. На другий день, 7-го січня, приїхала до Берестя російська делеґація для переговорів під проводом Троцького, а з Харкова Шахрай і Медведів, члени Виконавчого Комітету Ради Салдатів, Робітників і Селян (українські большевики). Українська делеґація представила свої домагання відносно територій, що мали бути влучені в границі України, а німці бажали знати, яку одиницю під оглядом правно-державним представляє собою Україна. Голубович вручив представникам Центральних Держав ноту Генерального Секретаріяту, в якій було зазначено, що Українська Народня Республіка є заступлена Генеральним Секретаріятом, що вона виступає самостійно в міжнародних справах і тому вона подібно, як інші держави, бажає брати участь у всіх мирових переговорах, конференціях, конґресах і т. п. Заява ця не вдоволила німців. Ген. Гофман заявив, що представники Центральних Держав бажають мати до діла з правно і дефінітивно оформленим державним твором, а тому — сказав Гофман, — що коли українські делеґати хочуть мати формальне право заключати мир, незалежно від того, чи заключить його совітська Росія з Центральними Державами, чи ні, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність Української Республіки". (Стор. 300, Історія України, том І, Д.Дорошенко).

Дня 18-го січня 1918 року зроблено перерву нарад на 10 днів, а українські делеґати Голубович, Любинський, Полозов і Севрюк виїхали до Києва і здали звіт зі своєї праці в Бересті. В поспішнім темпі скликано на засідання Українську Центральну Раду і в ночі з 24-го на 25-го січня 1918 року проголошено ІV-им Універсалом Самостійність і Незалежність України. В тому часі большевицькі війська стояли вже у брам Києва. З гаслом Української Центральної Ради: “Заключайте якнайшвидше мир” виїхали Сервюк і Любинський з Києва до Берестя. Там по нарадах упорядковано справу границь України і в ночі з 8-го на 9-го лютого 1918 року в урочистій обстанові відбулося підписання з Україною миру. Тим часом дня 8-го лютого 1918 р. большевики зайняли Київ, а Центральна Рада евакуовалася на Волинь в напрямі Рівного, під охороною Галицьких Січових Стрільців. Мировий договір за Україну підписали Ол. Севрюк, Микола Любинський і Н.Левитський, а за Центральні Держави їх уповноважені представники.

Як тільки мировий договір зістав підписаний, українська делеґація почала переговори з німцями і австрійцями в справі мілітарної помочі Україні. По коротких переговорах німці і австрійці погодилися дати Україні мілітарну поміч в її війні з большевиками. Заключено ще ряд господарських умов, на підставі яких Україна зобов’язалася достарчити за запла­тою Німеччині, Австрії, Болгарії і Туреччині великі скількості хліба, цукру, м’яса, товщів, спирту, яєць і т. п. Німці і австрійці погодилися уділити Україні позички в сумі 1 мільярда нім. марок на її біжучі потреби, а то незалежно від заплати за доставлені провіянти. Тут треба зазначити, що Україна мала в тому часі 278 мільйонів пудів лишків живности (стор. 99, В.Іванис, Симон Петлюра, президент України). Звільнення України з війська Центральних Держав мало наступити по ратифікації мирового договору через її партнерів.

Підписання мирового договору України з Центральними Державами положило кінець пануванню большевиків у Києві, яке тривало від 8-го лютого до 1-го березня 1918 р. В останніх днях лютого большевики серед тривоги почали евакуоватися з Києва, довідавшись, що німці і австрійці розпочали похід на Київ. Відступаючи з міста, большевики вивозили все, що можна було вивезти, залишаючи за собою багато вбитих мешканців Києва, багато спалених будинків з часу здобування Києва, сльози і згарища. Дня 2-го березня 1918 року військові відділи Петлюри і Присовського ввійшли до міста. Дня 3-го березня ввійшли до Києва німці, Січові Стрільці і інші відділи.

Ол. Севрюк в своїх споминах про Берестейських мир, виданих у Парижі, на стор. 12-ій пише: “Що коли він, вертаючись із Берестя до звільненого від большевиків Києва, зустрінувся між Житомиром і Сарнами з М.Грушевським і оповів йому про підписання Берестейського миру і про марш німців на допомогу українцям, та про додаткову торговельну умову, Грушевський розплакався”. Прихід німців в Україну був драмою його життя. Його концепція про федерацію з Російською Республікою, упала, — а він сам зі своїм урядом мусів спровадити в Україну німців, щоб рятувати Українську Державу. (Стор. 333, Д.Дорошенко, Історія України, том I-ий). Смішний, а заразом трагічний епізод у житті нашого великого історика, а дуже короткозорого політика.

Населення Києва вітало входячих з нечуваним ніколи в Києві ентузіязмом, жінки засипали входячих квітами, радуючись, що позбулися большевицького безладдя і кривавого терору. На Софійській площі відправлено молебень, а опісля відбувся військовий парад перед військовим міністром Жуковським. За Києвом поступово звільнено з-під тиранії большевиків решту України, так що на початку травня 1918 року вся територія України була очищена з большевицьких військ. Здавалося тоді, що Україна звільнена з-під большевицької тиранії перейде при допомозі німців і австрійців на шлях внутрішньої консолідації, закріплення своєї незалежности і буйного господарського розвою.Так думалося, але інакше сталося. Соціялісти, позбувшись большевиків з України, цілком не одушевлялися незалежністю України і німцями в Україні, які освободили Україну.

Керуюча в Українській Центральній Раді партія українських соціял-революціонерів (ес-ерів) не крилася ані трохи з тим, що самостійність України не є для неї здійсненням якогось ідеалу, як про це мріяло покоління 1900-х років. Її орган “Народня Воля” раз-у-раз підкреслював, що Україна примушена була оголосити себе самостійною державою проти свого бажання. В статті “Фактична самостійність” (ч. 186, з дня 2-го січня 1918 року) “Н.В.” писала, що “Україна проти своїх бажаннів і надій опинилась в стані самостійної, воюючої з московсько-петроградським правительством, державою ... життя примусило Республіку стати самостійною”. На слідуючий день (ч. 187, з 3. січня 1918 р.) з приводу випуску українських грошей “Народня Воля” знову повторює, що “як і в других справах, так і в грошевій, Україна була примушена петроградським правительством стати на самостійний шлях”.

А вже по проголошенні незалежности і самостійности України в Бересті після залишення Києва Українською Центральною Радою М.Грушевський, президент Центральної Ради, будучи по втечі з Києва перед большевиками на еміґрації в Житомирі, писав в статті: “Українська самостійність і її історична необхідність”, що “проголошення самостійности було викликане потребою заключення мира, потребую рішучої політики супроти Москви, та необхідности свободи в упорядкованні соціяльних, економічних і фінансових справ України. Але самостійність це лише етап до федерації і федералістична традиція надалі залишається провідною ідеєю нашого національно-політичного життя” (“Народня Воля”, 1918, 21, Житомир, ч. 2, III, 1918, Історія України, 1-ий том, Д.Дорошенко, стор. 263). Так написав М.Грушевський. А “Робітнича газета” в статті “Самостійність і самостійники” (19-го січня 1918 р., ч. 222) писала: “Самостійність проголошена творить тепер єдиний шлях до справжньої федерації — через самостійність до федерації”. (Стор. 261-262, Д.Дорошенко, Історія України, т. І).

Такої думки про самостійність України були, по проголошенні незалежности України, українські соціялісти, вождем яких були Петлюра і Винниченко. Соціялісти мали також велику перевагу в Українській Центральній Раді.

Вкоротці, по приході німців в Україну, показалося, що Центральна Рада не схоче і не зможе виконати умови про доставу збіжжя Центральним Державам, згідно з підписаною умовою, хоча в тому часі Україна диспонувала великою скількістю зернових злишків. Причин до цього було доволі, а між ними найважніші наступні: Українці не потрапили зорганізувати відповідного апарату, який мав би зайнятися збіркою збіжжя. Причиною цього був брак відповідних людей. Влада була в руках соціялістів, які не бажали незалежної України і хотіли якнайскоріше позбутися німців з України. Консервативний елемент здержувався іти на службу соціялістів, одні з ненависти до соціялістів, другі зі страху, не хотіли анґажуватися в цю справу перед непевним завтра. Ніхто не вірив у тривкість соціялістичного режиму, а всі знали, що большевики, як виявилося по зайнятті Києва, співпрацівників з Українською Центральною Радою розстрілювали без суду і слідства. Другою причиною була нехіть селян продавати німцям збіжжя, викликана агітацією соціялістів і большевиків, які горлали: “Не дайте німцям ні зерна, — вони заберуть від вас і збіжжя і землю. Вбивайте падлюк на місці, це ті німці, які чотири роки вбивали ваших дітей на воєнних фронтах”. У цій ситуації збірка збіжжя проходила дуже пиняво, — а коли згодом заряджено примусові реквізиції — знову за агітацією соціялістів вибухали по селах бунти і розрухи. Обі сторони вживали зброї, а коли вкінці вбито ген. Айхорна (вбив його москаль, але українські соціял-революціонери це вбивство публічно апробували), прийшли німці в тій ситуації до переконання, що ідучи зі соціялістичною Українською Центральною Радою, вони хліба з України не дістануть. Почалося шукати заради і німці прийшли до висновку, що Центральну Раду треба від правління Україною усунути, а натомість треба зорганізувати консервативний уряд в Україні, який вмів би утихомирити пристрасть мас і розпочати еру спокою та еру виконання господарчих умов, заключених у Берестю з Українською Центральною Радою.

Здається, що цю суґестію піддав німцям Союз Земельних Власників. Цей Союз запропонував також покликання до правління в Україні Гетьмана, в особі ген. Павла Скоропадського.

Дня 29-го квітня 1918 р. відбувся в Києві з’їзд земельних власників-хліборобів і на ньому на майдані св. Софії проголошено Павла Скоропадського Гетьманом усіє України.

 

ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА.

 

Гетьман Скоропадський видав дня 29-го квітня 1918 р. грамоту до всього українського народа, якою проголосив себе Гетьманом усієї України, скасував у ній Українську Центральну Раду, заповів скликати в короткому часі український сойм, і того самого дня видав закон про тимчасовий устрій України. Україною до скликання сойму мав рядити Гетьман з іменованою через себе радою міністрів. Першим премієром ради міністрів стався Василенко.

Дня 31-го серпня 1918 р. явилася в Гетьмана делеґація від полку Січових Стрільців у складі: полк. Коновальця та старшин Кучабського, Мельника і Матчака. Устами цих старшин склали Січові Стрільці на руки Гетьмана заяву, що вони, хоч при перебранні влади Гетьмана від Української Центральної Ради ставили відділам Гетьмана збройний опір, зокрема під час зайняття будинку, в якому містилася Центральна Рада, при чому згинуло чотирьох вояків Гетьмана, — то тепер всі вони готові послужити Українській Державі і виконають завдання, які на них будуть покладені.

Гетьман заявив, що він уважно ставиться до долі галичан в Україні, що він належно оцінює терпіння і турботи галичан, які вони понесли в обороні української державности і соборности в Україні, і що він уважає співробітництво Січових Стрільців при будуванні української держави за цінне і побажане, а тому приймає Січових Стрільців в склад своєї армії. Місцем формування призначено Білу Церкву. При кінці жовтня 1918 р. полк Січових Стрільців нараховував у своїм складі 59 старшин і 1187 вояків.

Стрільців з проханням про прийняття до армії Гетьмана піддержав Д.Дорошенко, міністер заграничних справ.

Діяльність Гетьмана Скоропадського, як Гетьмана України, припала однак на дуже неспокійні часи. В Україні панував хаос і анархія. Гетьман опинився зразу окружений кільцем ворогів. Большевики московські і українські вели пропаґанду за утворення селянсько-робітничої (большевицької) влади в Україні. Вони організували між робітниками і селянами заворушення та збройні повстання. Праві росіяни, зорганізовані в “Русском Союзе”, мобілізували сили для відбудови Росії, а з нею привернення панування над Україною. Жиди і поляки-поміщики були за єдиною неподільною Росією. Українські соціялісти різного відтинку, та бувші члени Центральної Ради вели також пропаґанду проти Гетьмана, закидаючи Гетьманові, що він є німецьким ставлеником, що його уряд є реакційний, що Гетьман хоче привернути старий режим, що він хоче бути “самодержавцем”, що хоче скасувати народні вольності, що не хоче заспокоїти землею селянства, що хоче від селянства забрати хліб і землю, що уряд Гетьмана і державна адміністрація складаються з москалів, або людей, які вправді мають українські кості, але що ці кості є оброслі московським м’ясом і т. д. Коли однак прем’єр першого кабінету, Василенко, старався втягнути до праці соціялістів — то це йому не вдалося. Було для об’єктивних обсерваторів ясне, що бунтівникам зовсім не була в голові воля і щастя України — але, що ними кермувала злоба, заздрість, перфідія та непогамованість і несамовита жажда повалити Гетьмана, а самим перебрати владу в Україні.

По уступленні Василенка зістав іменований прем’єром гетьманського кабінету Лизогуб. Він походив з козацького роду і був уродженцем України, але й цей прем’єр не задовільнив незадоволених. Його самого і членів його кабінету називали незадоволені ретроградами, малоросами та й далі поширяли між народом пропаґанду непослуху та бунтів проти Гетьмана і його уряду. Тимчасом заходила конечність організувати в Україні належну адміністрацію, а тому при організації адміністрації мусів гетьманський уряд опертися з конечности на тих, які адміністрували Україною перед революцією, мали знання та адміністративний досвід і давали запоруку, що вони вив’яжуться належно зі своїх обов’язків. Правда — це не були чистокровні українські націоналісти, це були фахівці, які бажали запровадити лад, а по національності були між ними люди з національних меншин — також москалі.

У цій ситуації мусіло прийти до конфлікту між німцями і Гетьманом з одної сторони, а українським селянством і соціялістами — з другої сторони. Остороги правительства не віднесли ніяких успіхів. Анархія і розрухи торжествували, спеціяльно коли від селян поміщики і заможні селяни почали при помочі карних експедицій стягати пограбоване селянами майно.

Передбачаючи неминучу кризу, Гетьман постановив реорганізувати свій кабінет і влучити до нього членів з опози­ційної демократії, з т. зв. “Українського Національного Союзу”, якого члени належали до різних партій. Головою союзу був Винниченко. Відбуто кілька конференцій з Національним Союзом, а вкінці заключено 24-го жовтня 1918 р. умову, на підставі якої влучено до кабінету Гетьмана п’ятьох міністрів, як кандидатів з Національного Союзу. Мимо цієї угоди помістив Винниченко за кілька днів по уформуванні кабінету на сторінках “Робітничої газети” заяву, що Національний Союз буде до кабінету Гетьмана в опозиції і, що Союз не бере на себе ніякої відповідальности на будуче. Національний Союз зате доложить усіх старань, щоб у найкоротшому часі залунав в Україні голос самого хазяїна України, себто голос робітників і селян. По цій заяві стало ясним, що Національний Союз готовить проти Гетьмана повстання. Воно так і було дійсно. Українські “демократи” готовили повстання проти Гетьмана при допомозі Січових Стрільців у Білій Церкві, — а відносну умову зі Січовими Стрільцями заключив Винниченко і Шаповалов в Києві 30-го жовтня 1918 р.

Треба тут додати і це ще, що заходи заграничних представників Гетьмана в Парижі і Лондоні в предметі признання України самостійною державою протягалися, а тому Гетьман вважав, що заходила конечна потреба порозумітися з Антантою, щоб злагіднити незадоволення Антанти за союз гетьманської України з Центральними Державами. Щоб ту ціль осягнути, Гетьман 14-го листопада 1918 р. видав без порозуміння зі своїм кабінетом грамоту, силою якої проголосив федерацію України з Росією, кабінет Лизогуба подався того самого дня до димісії, а на другий день іменував Гетьман новий кабінет з прем’єром Гербелем у проводі.

Того самого дня проголосив Гетьман, що в державно-правній ділянці буде працювати над організацією федерації України з Росією, зі задержанням для України всіх прав на розвиток її державности і національної самобутности. (Д.Дорошенко, Історія України, том II, стор. 415).

Дорошенко пише в своїй Історії України, том II, стор. 419, що Гетьман, видаючи свою грамоту, надіявся, що цією грамотою притупить вістря московських кругів в Україні та удобрухає Антанту, яка вороже ставилася до Гетьмана за його зв’язки в Україні з німцями. Надії однак Гетьмана не сповнилися, бо зрештою не було часу на їх сповнення. Це тому, що 18-го листопада 1918 р. вибухло в Білій Церкві протигетьманське повстання. Боєві дії розпочали Січові Стрільці. Вибухла міжусобна війна. Німці проголосили 13-го грудня 1918 р. свій невтралітет і розпочали готовитися на поворот додому. Повстанці розбили 18-го листопада 1918 р. під Мотивилівкою полк Сердюків, вірний Гетьманові; військові частини Гетьмана були в тому часі ще слабо зорганізовані, а тому переважно переходили на сторону повстанців. Дня 13-го грудня 1918 р. явився в Києві полк. Коновалець, вождь Січо­вих Стрільців, у міністра П.Я.Дорошенка і жадав уступлення Гетьмана. В ніч з 13-го на 14-го листопада 1918 р. большевики і жидівські партії зробили в Києві повстання і захопили Арсенал, на Печерську. Гетьман зрозумів, що прийшов кінець його владі і, не бажаючи дальшої міжусобної війни, написав дня 14-го грудня 1918 р. зречення влади. Текст зречення наступний: “Я, Гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців, прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з тяжкого положення, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням і нині я, з огляду на умовини, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади. 14 грудня 1918 року, місто Київ, Павло Скоропадський”.

Гетьман покинув свій палац і за кілька днів зі своїм приятелями, німцями, виїхав до Німеччини. Міністри Гетьмана: Гербель, Ржепецький, Райнбот і Гаврилів зістали арештовані і осаджені в Лукіянівській тюрмі. Дальша їх доля невідома. Міністри: Устимович, Воронович, Науменко, П.Я.Дорошенко і Рогоза зістали серед різних ситуацій вбиті. Доля Лизогуба незнана. Повстанці вбили велике число приклонників і приятелів Гетьмана.

Дня 19-го грудня 1918 р. Директорія відбула свій в’їзд до Києва. Відновлено Українську Народню Республіку. Гетьмана Скоропадського усунено з-під охорони права.

Тут ще треба додати, що Директорія перебрала владу в Україні з великими засобами державного гроша, військовими магазинами, повними зброї, одягів, взуття і всілякого рода провіянтів, потрібних для армії. Придбала однак при цьому для себе також ворогів, зокрема консервативну частину населення України, яка симпатизувала з Гетьманом і з-поміж якої можна було зорганізувати адміністрацію в Україні та запровадити сякий-такий лад у державі. Ця частина української суспільности відмовилася співпрацювати з соціялістичною Директорією і частинно еміґрувала з України, а частинно перейшла до Денікіна. Дня 19-го грудня 1918 р. Директорія відбула свій в’їзд до Києва. Гетьманська держава перестала існу­вати, а зістала відновлена Українська Народня Республіка.

 

Рефлексії.

 

Як з перспективи 45 років взад поглянемо на причини повалення Гетьмана та на його сім і півмісячну працю для добра української держави і порівняємо його працю з діяльністю творців “великої руїни” — Винниченка та Петлюри, — яких на “престол України” посадили, на жаль, галичани, Січові Стрільці, по поваленні Гетьмана, — то мусимо прийти до переконання, що повалення Гетьмана було великим націо­нальним злочином, який потягнув за собою розгром Східньої України і упадок незалежної Галицької Держави. Не було ніякої реальної причини, ані підстави, ані потреби усувати від влади над Україною Гетьмана. Герої зла Винниченко і Петлюра кермувались у своїм злощаснім ділі тільки злобою, перфідією, заздрістю та дикою жадобою влади, а не державними українськими інтересами.

“То був найбільший злочин в нашій історії, осуджую його безапеляційно”, — так сказав голова Автокефальної Церкви, митрополит Василь Липківський. А далі було сказано про провідників бунту, що слідує: “Вони лукавством і неправдою підняли несвідомих на бунт, зруйнували молоду державу, нібито через те, що вона була буржуазна, а своєї бідняцької на руїнах не збудували і змушені були втікати до чужої, — не в гості, а живот спасая. Не схотіли бути дома господарями, то нехай в чужих людей наймитують”. (Митрополит Василь Липківський, Наша Держава, 12-го лютого 1953 р., Остап Войнаренко, стор. 189).

Також митрополит Галицької Землі, Кир Андрей Шептицький, осуджував тих старшин, що приймали участь у знищенні гетьманської держави. Він благословив Гетьмана і заявив, що “як зберемось під гетьманську булаву, то тоді й до Києва дістанемось” (Вартоломей Євтимович: Моя перша зустріч зі сл. п. Митрополитом Кир Андреєм, “Український робітник”, 18-го квітня 1947 р.).

Претекстом до повалення Гетьмана — так твердили бунтарі — була грамота Гетьмана з 14-го листопада 1918 р., в якій Гетьман станув на становищі, що Україна повинна зробити з Росією федерацію. Це була заява чисто плятонічна. Не було сказане в цій оферті, чи заяві, до кого вона була адресована, а також не були подані умовини, ані розміри задуманої федерації, ані час, коли ця федерація мала б бути переведена і ким переведена. Було зате сказано виразно, що Україна має “задержати в цій федерації всі права потрібні Україні на розвиток її державности і самобутности”. Був, отже, зроблений широкий діяпазон для пертрактацій з Москвою в безконечність, а заразом відповідний час для зорганізування адміністрації, мобілізації і озброєння української армії та успокоєння України. Аранжери протигетьманського повстання, приготовляючи повстання, вдавали, що вони забули, який політичний устрій для України вони плянували в часі, як були при владі в Центральній Раді. Петлюра був тоді генеральним секретарем військових справ (міністром), а Винниченко головою Генерального Секретаріяту (прем’єром) Центральної Ради і міністром внутрішніх справ. Пригадую читачеві, чого бажала тоді Центральна Рада для України, в якій велику перевагу мали соціялісти різних відтінків. Центральна Рада в своїх трьох універсалах — двох перших спрямованих до Тимчасового Правительства Керенського в Петрограді — а в третім універсалі вже до большевицького уряду по поваленні Керенського — відхрещувалися всіми силами від самостійности для України, а бажала тільки для України автономії з російською республікою. (Д.Дорошенко, Історія України, том І, стор. 89, 115, 179, 268).

Цієї правди ніхто не в силі заперечити, для того проголошення Гетьманом заміру федералізувати українську державу з російською республікою, — це не була ніяка нова ідея того неспокійного часу. Гетьман повторив дослівно лише те саме, що робила Центральна Рада, згідно з Петлюрою і Винниченком, міністрами Центральної Ради. Не було, отже, потреби усувати з цієї причини Гетьмана від влади, виймати його з-під охорони права та вбивати його міністрів та прихильників. Треба було з Гетьманом співпрацювати, згідно зі заключеною між Гетьманом і Національним Союзом умовою з дня 24-го жовтня 1918 року, якого головою був ніхто інший, як тільки Винниченко. Закиди, що Гетьман окружив себе і свій уряд москалями та українцями, яких кості були оброслі московським м’ясом, тим самим відпав, бо по угоді Гетьмана з Національним Союзом кабінет Гетьмана був реконструований і були в ньому заступлені всі партії, які входили в склад Національного Союзу. Це велика і важлива історична правда, а правди цієї не можна вбивати мовчанкою, як це роблять сторонники соціялістичних фалшивиків української історії.

З вищезгаданого ясно виходить, що революція проти гетьманської влади була злишня. Не треба було робити революції, але треба було в тому часі організувати і творити всесторонню власну силу. Треба було заанґажувати відповідну скількість німецьких вояків з офіцерами, які по упадку Центральних Держав верталися додому, як наємну військову силу. Німецькі дивізії робили того роду пропозиції Директорії (О.Войнаренко: До нової Полтави, стор. 95) і обороняти волю України перед напасником, звідки б він не появився і як би він не називався. Певна річ, що того рода поставлення справи не було б подобалося Антанті, але Антанта була б рахувалася також зі силою і ім’ям Гетьмана і напевно не була б інтервеніювала збройно в Україні в обороні єдиної і неподільної Росії, а тільки булаб остаточно визнала українську державу.

Якщо йдеться про адміністраційних урядовців при війську, судівництві і школі, між якими знаходилися люди різного покрою: одні як свідомі українці, інші українського походження, але байдужі для справи утворення української держави, а то й москалі, то тут чуда не далося зробити. Шукати в часах хаосу і заколоту за націоналістами в Україні не було ні часу, ні можливости. В Україні панувало море анархії, а тому треба було з місця видавати потрібні зарядження, закони і організувати адміністрацію без проволоки з нових на­дійних людей — а в браку таких — з тих самих урядовців, які працювали перед революцією в предметових урядах і мали відповідну рутину і досвід. Могли це бути навіть москалі, які не знали добре української мови. Не відразу збудований був Рим на сімох горбах, тому то на протязі тижня не можна було обсадити всіх урядів національно свідомими українцями. Час мав зробити поправу адміністрації там, де була на це потреба, а не нова революція. Зрештою була Центральною Радою проголошена в Україні рівноправність національних меншин з українським населенням, тому треба було до уряду брати також людей з-поміж національних меншин. (Д.Доро­шенко, Історія України, том І, стор. 267).

Річ певна, що в українській державі в усіх її державних інституціях повинна була панувати українська мова, але, як хтось до когось в уряді чи в школі в цих переломових часах “защебетав” по-московськи, то від цього не могли потрястися мури української держави. Мова важлива річ, але важливішим є дух і середовище. Дух рве тіло до бою, а не мова. Можна в цілості затратити свою рідну мову, але не згине народ, якщо не затратить своєї національної свідомости, своїх звичаїв, обичаїв — словом своєї національної душі. Разючим доказом на це — ірляндці. Відомо, що всі ірляндці затратили в цілості свою рідну мову, а прийняли англійську, і не відзискали її до сьогодні. Ірляндці, однак не затратили свого національного духа і свідомости, що вони ірляндці і добилися своєї незалеж­ної держави. Очевидно колись вони заговорять до англійців, на їх велике здивування, по-кельтійськи, мовою своїх прапрадідів. У нас ця справа не була така трагічна, як в Ірляндії. Коли б була в нас удержалася українська держава — хоч би навіть у федерації, то за яких 5-ть років усі службовці були б говорили плинно по-українськи. Наші селянські діти та молодша ґенерація, яка вийшла з-під селянської стріхи не затратила ніколи ані своєї мови, ані своєї національної душі, навіть у часах царату, під пануванням Москви. Очевидно, що шкільна молодь не була б зденаціоналізувалась з причин хвилевих труднощів з мовою, живучи в українському середовищі, у своїй державі та в своїй українській школі. Цей ненормальний час з мовою не міг довго тривати, він був переходовий.

 

Праця Гетьмана.

 

Тому всі закиди, піднесені проти Гетьмана, безвартісні і без значіння. Вони творили димову заслону, за якою соціалісти хотіли вкрити свої темні діла.

Гетьман, обнявши владу, показав негайно своєю працею. що він не мальований Гетьман, карієрович, але український патріот. Він не вдоволявся своїм титулом, але з енергією титана взявся до праці в першу чергу над усуненням анархії і хаосу в Україні та приверненням ладу і порядку, який мав гарантувати безпеку життя і майна її мешканців, а українській державі — екзистенцію. В прямуванні до цього Гетьман видав цілий ряд законів, які мали на цілі упорядкувати соціяльно-економічні справи в Україні, наладнати загальну адміністрацію, організувати українську армію, впорядкувати грошеві справи і судівництво, поширити шкільництво, привернути православній церкві належні їй права та поставити українську науку на належному їй рівні.

Не думай, читачу, що вищезгадане — це фантазія або видумки, бо ось тут факти, яких правдивости ніхто не потрапить заперечити.

Вже літом 1918 р. відкрито в Україні на Київщині, на на Поділлі, на Харківщині і на Катеринославщині 54 українські державні гімназії з українською викладовою мовою. В тому самому часі відкрито 50 дальших державних середніх шкіл (в тому 40 гімназій і 10 реальних), — в Києві, Одесі, Харкові, Кам’янці, Полтаві, Чернигові і інших дрібніших місцевостях. Разом около 150 українських гімназій і середніх шкіл. А далі відкрито на території цілої України початкові школи з українською мовою навчання, заряджено українізовання учительських семінарій, а в багатьох місцевостях відкрито курси українознавства. Окремим законом признавано для студентів, які потребували помочі, державну стипендію. (Д.Дорошенко: Історія України, том II, стор. 342, 344, 347, 369).

Законом з 6.10.1918 р. відкрито в Києві державний український університет; 1.7.1918 р. відкрито державний український університет в Кам’янці Подільськім; 6.10.1918 р. відкрито в Полтаві український історично-філологічний факультет; 17.9.1918 р. видано закон про Українську Академію Наук в Києві; 2.8.1918 р. видано закон про бібліотеку української держави в Києві; 21.6.1918 р. видано закон про утворення Головного Управління Мистецтва і Національної Культури в Києві, а рівночасно закон про державну симфонічну оркестру та про український національний хор і кобзарську школу. Утворено курси українознавства для вчителів початкових і середніх шкіл та курси для лекторів; зразу записалося на ті курси 250 чоловік. Учителі були обов’язані до 4-ох місяців доповнити, зглядно вивчити знання української мови.

Понадто утворено курси для позашкільної освіти, головно для Холмщини, Полісся, Підляшшя і західньої Волині. 8.7.1918 р. видано закон про утворення сенату української держави; в тому часі видано закон про організацію драматичної школи та закон про державний драматичний театр. Крім того видано цілу серію дрібніших законів, як закон про продовольчі справи, про охорону праці, про народне здоров’я, закон про уреґульовання справи шляхів, про державний контроль і багато інших дрібних законів, потрібних і життєвих для розвитку нової сучасної держави. Зокрема важливий видано закон про аграрну реформу, який мав на цілі забезпечити селянство в достаточній мірі землею, та закон про українське громадянство.

Законом з 24.7.1918 р. заряджено загальний військовий обов’язок для всіх громадян української держави. Армія мала складатися з 8-ох корпусів і допоміжних з’єднань (літаки, залізнична бригада, воєнна фльота, яку перебрано від німців, на річ української держави). Осібним універсалом відновлено козацтво. Упорядковано також видавничі справи. Було засновано цілий ряд великих видавництв, які випускали українські видання в нечуваному досі числі примірників. Шкільних книг для середніх шкіл літом 1918 року видано 345 тисяч примірників. З усіх залізних кіосків зникла російська книжка, а заступила її українська. В 1918 р. видано, не рахуючи періодичних видань, 673 книжки в мільйонах примирників. (Гляди: Д. Дорошенко: Історія України, II том, стор. 372, 354, 357, 360, 362, 365, 340, 366, 367, 369, 370, 242, 347, 348, 344, 342, 157).

Думаю, що беручи під увагу 7 і півмісячну працю Гетьмана для добра української держави і великі позитиви цієї праці, гетьман Скоропадський заясніє в історії України для будучих поколінь, як приклад великої саможертви, зложеної на вівтарі Батьківщині для її волі і щастя її дітей. Ми, галичани, задержимо Гетьмана і час його володіння та його працю в найкращій пам’яті. Він був щирим і беззастережним приятелем галичан, їх стремлінь добитися незалежної Галицької Держави, як також щирим приятелем президента Галицької Землі д-ра Євгена Петрушевича.

Тому не вина загалу галичан, що до повалення Гетьмана далися втягнути провідники Січових Стрільців під проводом Коновальця. Рядових Січових Стрільців винувата годі. Вони виконали наказ, не орієнтуючися в правдивій ситуації. Інакше малося діло з провідниками. Провідники були інтелігентними людьми і напевно знали, що роблять. Вони мусіли читати тодішню соціялістичну пресу в Україні, а тому знали й розуміли, що їх провідникам-соціялістам не треба було незалежної України, а тільки треба було для особистих вигод дірватися до влади над Україною, без застанови, як вони бу­дуть господарити в Україні, як здобудуть владу, або що станеться з ними, як влади їм здобути не вдасться. І в цій ситуації провідники Січових Стрільців далися ужити своїм хазяїнам Петлюрі і Винниченкові за знаряддя до повалення гетьман­ської держави. Каїнове діло породило Каїнові наслідки — ве­лику руїну наших земель, а для нас усіх розсіяння по цілому світі.

Реасумуючи вищесказане про працю Гетьмана на протязі сім і пів місяців для добра Української Держави, — пора запитати, що зробив Петлюра для України в часі свого урядування від 14-го грудня 1918 року до 5-го грудня 1919 року, то є до хвилі утечі з України під опіку Польщі???? Відповідь: Велику руїну…

 

Гетьман і Антанта.

 

Про становище Антанти до Уряду Гетьмана написав проф. Степан Томашівський, який в році 1919, на доручення Уряду Галицької України, очолював мирову галицьку делеґацію в Парижі, що слідує: “Антанта разом з Францією була противна українському повстанню 1918 року (проти Гетьмана), і рішуче перестерігала його організаторів против цього кроку, бажаючи заховати покищо “статус кво” з Гетьманом і німцями. Німеччина навіть формально зобов’язалася, в умовах перемир’я зі Заходом, не виводити часово своєї армії з України” (Ст. Томашівський: “Під колесами історії”, 1962, стор. 44).

Але трагічні соціялістичні герої тодішнього часу з Петлюрою і Винниченком у проводі не послухали слів перестороги до них спрямованих. Вони, гнані хоробливою жадобою добитися для себе влади в Україні, повалили Гетьман, а з Гетьманом і себе і обі Українські Держави, на велику радість нашим ворогам. Це велика історична правда, якої ніхто не потрапить повалити, ані затьмити.

Тут треба для історичної правди додати ще й те, що д-р Петрушевич за посередництвом д-ра Цегельського і О.Колесси остерігав у вересні 1918 року Національний Союз у Києві перед наміреним повстанням проти Гетьмана, бо повалення Гетьмана буде кінцем державницьких змагань як для Східньої, так і для Західньої України. Інтервенція не віднесла однак бажаних наслідків.

 

Упадок Гетьманської Держави і розтіч українських військових з’єднань.

 

Перший удар по Петлюрі і Винниченкові по поваленні Гетьмана виконали різні з’єднання українських армій, які були розташовані по різних місцевостях України. Вояки і їх провідники, старшини царських армій, які чотири роки змагалися з німецькими і австрійськими арміями, зразу зрозуміли, що ані Петлюра, ані Винниченко не годяться в начальні вожді українських військ, а то як комплетно не обзнайомлені з військовим ділом та, що іменовані Петлюрою та Винниченком сотники, підполковники і полковники з австрійських полонених четарів (ранґа прапорщика в царській армії), ніяк не можуть бути вжиті, як фахові старшини в поважних операціях. З цих причин старшини з вищезгаданих військових з’єднань по порозумінню зі своїми вояками відмовилися служити Директорії. Тоді розпочалася розтіч українських військових частин. Відпали від Директорії слідуючі полки: 55, 59, 60, 53, Сірожупанники, 1 полк залізничників, частина чорноморського полку — гарматчики, 58 полк, Кінний полк Козиря-Зірки, другий курінь Запорозької бригади.

Вояки з вищезгаданих полків частинно пішли домів, інші до ворога, а ще інші до повстанчих отаманів. В 59 полку вояки вирізали частину своїх старшин (І.Мазепа: “Україні в огні і бурі революції, т. І, Торонто 1950, ст. 121 і 122).

 

ВИЇЗД ДЕЛЕҐАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ ЗА ПІДМОГОЮ ДО КИЄВА ПО СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ.

 

Знали українці у Львові, що в Києві на услугах Української Центральної Ради знаходиться від січня 1918 року військовий відділ під проводом Євгена Коновальця, зложених з галицьких вояків і галицьких старшин, які під час першої світової війни в Галичині, на Підкарпатті, попали в російський полон і були розташовані в таборах полонених у Росії, Царицині, Дубовках і інших сусідніх таборах. По вибуху російської революції, весною 1917 р., табори полонених розв’язано, полонені відзискали волю і могли вертатися додому. На перешкоді однак галичанам вернутися до Галичини стояв у тому ще часі одноцілий воєнний фронт — з одної сторони російський, а з другої сторони фронт Центральних Держав. Вправді на фронтах панувало завішення зброї, але все таки ніхто з полонених не бажав пробиватися через фронти додому, а по дорозі знову дістатися в ряди австрійської армії. Тоді всі радо віддалися на услуги Української Центральної Ради в Києві, яка їх по довших переговорах прийняла за свою збройну силу. Зчасом цей відділ побільшився припливом дальших полонених і назвався Січовими Стрільцями. Комендантом цього відділу стався Євген Коновалець. В листопаді 1918 року, в часі прибуття до Києва, Євген Коновалець був австрійським четарем (ідентичність з російським прапорщиком, якщо йдеться про військовий ступінь), але по вступленні на службу для Центральної Ради тодішній міністер військових справ Симон Петлюра підніс Євгена Коновальця до ранґи полковника (отамана). Відомо, що в Центральній Раді поважну перевагу над правими партіями мали різношерстні соціялістичні партії — тож Петлюра сам соціял-демократ зрозумів, що галичани можуть соціялістам у будучності пригодитися. Тому Петлюра військових титулів галичанам не жалів. Галицькі четарі — а то й австрійські фельдфебелі (українець Бень) сталися за одним помахом пера, на підставі революційного права, полковниками, сотниками (сотник рівнорядна ранґа з капітаном австрійської армії). Такими незаслуженими титулами наділив Петлюра многих галичан четарів, як, наприклад, А.Мельника, Є.Зібликевича, Ф.Черника, Ю.Головінського, Р.Дашкевича, фельдфебля Беня й інших і в той спосіб купив собі раз назавжди їхні душі. Вони осталися йому вірними до його сумного кінця. Вступати до Української Га­лицької Армії вони не бажали, знаючи, що провід Галицької Армії не був би визнав за дійсні їх фантастичні титули, або був би привернув їм ранґу, яку вони мали при австрійському війську, ранґу четарів, підвищену на один ступінь, себто з четаря на лейтенанта, як це зрештою сталося з усіма офіцерами в галицькій армії.

Тут для історичної справедливости треба однак зазначити, що ці революційні полковники і сотники, а то Коновалець, Мельник, Сушко, Кучабський, Дашкевич, Чмола, Черник, Андрух і інші, будучи в Україні впродовж 1918 р., не нанесли сорому галичанам. Вони, будучи на услугах Центральної Ради, хоробро й жертвенно, з великими втратами для куреня Січових Стрільців, билися з большевицькими наїзниками на Україну, зокрема за Київ у січні 1918 року.

По упадку Центральної Ради і перебранні влади Гетьманом, Січові Стрільці вступили до військових частин Гетьмана, який великодушно прийняв їх по запевненні, що вони будуть йому вірні. Місцем їх осідку сталася Біла Церква. Серед тих обставин 6-го листопада 1918 р. прибула до Гетьмана до Києва делеґація Української Національної Ради зі Львова — д-р Назарук і інж. Шухевич. Вони представили Гетьманові критичну ситуацію Львова і просили про дозвіл Січовим Стрільцям перейти з Білої Церкви до Галичини, на оборону Львова. Гетьман на це радо погодився. Він обіцяв галичанам допомогу військовим матеріялом і грішми, але, не бажаючи офіційно втручатися в спір з Польщею, пропонував, щоб Січові Стрільці вирушили над Збруч у характері пограничної охорони західніх границь України на Збручі, з довільною кількістю військового матеріялу, а опісля з-над Збруча перейшли самовільно на оборону Львова і Галицької Землі перед Польщею. Запевнившись згодою Гетьмана відпустити до Галичини Січових Стрільців, д-р Назарук і інж. Шухевич виїхали до Білої Церкви і відбули зі Січовими Стрільцями конференцію в днях 12-го і 13-го листопада 1918 р. Вони представили їм грізну для українців ситуацію у Львові, зреферували докладно пропозицію Гетьмана і від імени Української Національної Ради у Львові жадали від проводу Січових Стрільців негайно машерувати до Галичини. Коновалець відмовився, заявляючи, що Львів буде оборонений через Київ тоді, як Україна діб’ється волі. Стрілецька Рада, яка також розглядала цю справу, так само відмовилася дати розказ Стрільцям маршувати до Галичини. Про ці переговори пише Василь Кучабський у збірнику “Золоті Ворота”, стор. 100-104, що слідує: “На засіданні Стрілецької Ради переконував д-р Назарук стрільців, що не Київ, а Львів є ключем визволення всієї України. Він розплакався і, представивши важкі бої у Львові, говорив: “Батьки і матері вас проклинуть, якщо не підете на Львів”.

Говорив однак до глухих. Вожді Січових Стрільців не послухали розказу Української Національної Ради у Львові, вернутися до Галичини і битися за її волю. Могли це зробити, бо в тому часі російсько-німецький фронт уже не існував і дорога до Львова з Києва стояла отверта. Стрільці не пішли на оборону Львова, бо мали вже тоді інші пляни. Вони вже 30-го жовтня 1918 року тайно на зустрічі з Винниченком і Шаповалом у Києві вирішили зробити бунт проти Гетьмана і посадити на “престіл” України соціялістів з Винниченком і Петлюрою в проводі. В цій ситуації по втраті надії на поміч Січових Стрільців мусіло українське військо опустити Львів, залишаючи у Львові понад 300 вояків вбитими й около 350 полоненими. Відворот українських відділів зі Львова наступив у ночі 21-го листопада 1918 року.

З перспективи часу можна сміло сказати, що саме Січові Стрільці Коновальця поносять виключно вину в тому, що українське військо, яке кривавилося 21 день у Львові, мусіло опустити Львів 21-го листопада 1918 р. Коли б Січові Стріль­ці, згідно з вказівками Гетьмана, були вирушили на оборону Львова, то Львів не був би дістався в руки поляків.

Полк Січових Стрільців складався при кінці жовтня 1918 року з 1 187 вояків і 59 старшин (піхота, кавалерія і артилерія). Це була на той час поважна сила, зокрема з уваги на артилерію, якої українці у Львові не мали, а при помочі якої можна було відобрати від поляків головний, товаровий і особовий залізничні двірці. Коли б цей полк, озброєний по зуби, був увійшов до Галичини, то по дорозі був би побільшився щонайменше 1 000 новими вояками, які, вертаючись із фронту по розпаді Австрії, були б радо прилучися до полку Січових Стрільців і пішли б з ними разом на оборону рідної землі і на оборону Львова. Був би також при владі удержався Гетьман, бо відомо, що Винниченко і Петлюра не розпоряджали ніякою збройною силою, а тільки Січовими Стрільцями, які повалили Гетьмана — в слід за тим можна було б від Гетьмана дістати для оборони Львова і Галичини і зброю, і грошеву допомогу. Якщо колись уляжуться пристрасті, то історія важко осудить провід Січових Стрільців того часу, який для кар’єри і фалшивої амбіції своїх членів вирікся своєї Галицької Землички, яка їх зродила і виховала, а стався тараном, яким наддніпрянські амбітники повалили гетьманську державу, а з нею разом і Галицьку Державу. Нема сумніву, бе­ручи під увагу тодішні обставини, що Найвища Рада в Парижі була б визнала незалежність Галицької Держави, коли б Львів, столиця цієї держави, був остався твердо в руках га­личан. А це могло легко статися, бо коли б Січові Стрільці були прийшли до Львова около 15-го листопада 1918 року, то українська військова залога у Львові була б числила понад 3.000 вояків, а маючи до диспозиції артилерію, була б легко усмирила бунт польських “орлят” в українськім Львові.

 

ПРОБА ДЕРЖАВНОГО ОБ’ЄДНАННЯ ГАЛИЦЬКОЇ УКРАЇНИ З НАДДНІПРЯНСЬКОЮ УКРАЇНОЮ.

 

По виході зі Львова перенеслася Українська Національ­на Рада з урядом до Тернополя, а по кількох днях до Станиславова. Там доповнено Українську Національну Раду делеґатами з міст і перевибрано вдруге д-ра Є.Петрушевича на Президента З.У.Н.Р. (Галицької Держави). Передбачаючи довшу затяжну війну з Польщею, Українська Національна Рада вислала при кінці листопада 1918 року до Києва — до уряду Східньої України — двох своїх повновласників із Ради Державних Секретарів, а то д-ра Л.Цегельського і д-ра Дм. Левицького, в справі виєднання для галичан приреченої Гетьманом допомоги в грошах і зброї, та для обговорення справи об’єднання обох держав в одну цілість.

Повновласники Української Національної Ради не змогли однак удруге дібратися до Києва, бо вже в тому часі Київ був обложений проти-гетьманськими повстанцями. Довідавшись однак, що уряд Української Народньої Республіки — Директорія, яка вчинила проти Гетьмана повстання, перебуває у Хвастові, оба делеґати виїхали до Хвастова, там зустрілися з членами Директорії, а то з Винниченком, Петлюрою, Андрієвським, Шевцем і Макаренком і вияснили їм ціль свого прибуття. По дискусії обі сторони заключили й підписали в Хвастові 1-го грудня 1918 р. передвступний договір про злуку обох держав, в якому міститься наступний уступ (четвертий з ряду): “Західньо-Українська Народна Республіка, з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями, та культурними і соціяльними різницями окремішности життя на своїй території і її населення, як будуча частина неподільної Української Народньої Республіки дістає територіяльну автономію, якої межі означить у хвилині реалізації злуки обох республік в одну державну цілість, окрема спільна комісія за ратифікацією рішень компетентними законодатними і правительственними державними органами обох республік. Тоді також установлені будуть детальні умовини злуки обох держав”. Підписали за Директорію УНР В.Винниченко, С.Петлюра, Андрієвський, Ф.Швець, А.Макаренко, а за Українську Національну Раду д-р Цегельський і д-р Д.Левицький” (С.Ярославин, Визвольна боротьба на Західньо-Українських Землях, стор. 91).

По повороті до Станиславова д-ра Цегельського і д-ра Левицького справа злуки обох держав сталася предметом нарад Української Національної Ради в Станиславові. Думки були поділені. Дехто був проти злуки. Опінія д-ра Цегельського не була також заохочуючою за злукою. Проти злуки був знаний ідеолог гетьманського руху, визначний державник В’ячеслав Липинський. Він радив Петрушевичеві не проголошувати негайної і беззастережної злуки Галичини зі Східньою Україною, бо будучність Східньої України непевна. Антанта бажає відбудувати неподільну Росію, а тому більші шанси на признання незалежности через Антанту має Галичина, яка в разі потреби може статися знову українським П’ємонтом.

А д-р Цегельський говорив, що він, підписуючи умову в Хвастові з д-ром Левицьким та з урядом УНР, мав вражіння, що він скаче в темряву. У стабільність влади Директорії делегати Української Національної Ради не вірили, ані не мали довір’я до політичного розуму соціялістичних провідників. Вони передбачали лише хаос і анархію. Тоді вже на Полтавщині “гуляли” отамани Коцюбинський і Миронович, а на півдні Апостол і Махно. Делегати мали таке почуття, що вони здорову частину України пришивають до зараженого божевіллям організму. (Л.Цегельський, “Одно покоління”, — “Америка” — Філядельфія, 21 січня 1949).

Ще й інші були тої думки, що ідея об'єднання обох держав передчасна. Галицька справа не була ще тоді вирішена Антантою. Належало б радше припильнувати вирішення галицької справи в Парижі, яку там заступав висланник д-ра Петрушевича, д-р Панейко. В кожному разі говорили опоненти об’єднання, належить у законі про злуку застерегти для Галичини національно-територіяльну автономію.

Незалежно однак від думок д-ра Цегельського, Липинського й інших опонентів Українська Національна Рада, беручи до уваги важну воєнну ситуацію, з увагу на брак зброї, вважала за річ конечну видати закон про об’єднання обох Українських держав в одну цілість.

Видано проте 3-го січня 1919 року ухвалу, силою якої проголошено урочисто з’єднання Західньо-Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народньою Республікою в одну суверенну Українську Народню Республіку, з цим застереженням, що цю злуку обох держав мають затвердити остаточно уставодавчі збори (парляменти) обох українських держав — осібним законом про злуку. А до часу, заким збируться уставодавчі збори з обох українських держав, виконує законодатну владу на території Західньо-Української Народної Республіки (це є в Галичині) Галицька Українська Національна Рада. До того самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде державний секретаріат (рада міністрів), установлений Галицькою Українською Національною Радою, як її виконавчий орган. До вище згаданої ухвали приступив також делегат Карпатської України.

Вищезгадану ухвалу Української Національної Ради з дня 3-го січня 1919 р. в Станиславові про злуку обох держав затвердила Директорія без ніяких змін своїм універсалом з 21-го січня 1919 р. а 22-го січня на площі св. Софії в Києв цей акт про злуку був урочисто проголошений.

 

Акт із 22-го січня 1919 року в Києві.

 

А тепер кілька слів про те, серед яких обставин була проголошена в Києві Директорією ухвала Української Національної Ради в Станиславові з дня 3-го січня 1919 р. Це сталося в Києві дня 22-го січня 1919 року публічно на площі св. Софії, незвичайно урочисто, при захованні візантійського церемоніялу в присутності Директорії, з Петлюрою і Винниченком у проводі, та відпоручників Української Національної Ради в Станиславові: д-ра Бачинського, д-ра Цегельського і д-ра Я.Олесницького. Представники обох держав станули напроти себе, прочитано грамоту Української Національної Ради в Станиславові, а підписану президентом д-ром Є.Петрушевичем. Д-р Бачинський передав її голові Директорії Винниченкові, який повітав галицьку делегацію, а член Директорії Швець від імени Української Народньої Республіки прочитав універсал Директорії про нерозривну злуку братньої однокровної Галицької Землі з матірним пнем України в одну державу. Обі грамоти прочитали окличники з високих трибун, уставлених на чотирьох рогах площі серед великої радости зібраних мас народу. Опісля загриміло грімке “слава”, наступив урочистий Молебінь за Українську Державу, за все її православне воїнство і за боголюбну Директорію. За Молебнем наступила дефіляда українських військ, гра дзвонів зі Софійського Собору, а сальвами гармат закінчилася ця, безперечно, велика і могутня маніфестація.

Трудовий Конґрес затвердив універсал Директорії УНР з 22-го січня 1919 року постановою з 23-го січня 1919 року і на цій підставі в склад Трудового Конґресу увійшли делегати Української Національної Ради в Станиславові, як повноправні члени Трудового Конґресу, а галичанин Тимотей Старух став першим заступником голови наддніпрянця. На наступній сесії 28-го січня видав Трудовий Конґрес закон про форму української влади, на підставі якого доповнено Директорію УНР представником галицької держави і на підставі цього закону членом Директорії від Галицької Землі став д-р Є.Петрушевич.

Всі тішилися проголошеною злукою обох держав на площі св. Софії, леліючи надію про повне злиття обох українських держав в будучності в одну нероздільну державу — на щастя нашого народу. Західньо-Українська Народна Республіка, себто Галицька Держава, прийняла тепер урядову назву “Західня Область Української Народньої Республіки” (Сидір Ярославин, Визвольна боротьба на Західньо-Українських Землях, стор. 93-96).

Оставалася неполагодженою наразі остання фаза об’єднання. Не були скликані, з причин воєнних подій на території обох держав, спільні уставодавчі збори (парляменти) з обох держав для означення розмірів територіяльної автономії для Галицької Землі і часу тривання цієї автономії.

Тут зараз насувається актуальне і дуже важливе питання: чи обі держави були дійсно правосильно об’єднані ви­щезгаданими актами обох держав, включаючи сюди і уро­чисте проголошення злуки обох держав у Києві дня 22-го січня 1919 року, чи ні? Не місце тут над цим питанням широко розводитися. Скажу тільки загально й коротко, що всі історики, як галичани, так і наддніпрянці, стоять твердо на тому становищі, що дефінітивна злука обох українських держав, себто галицької і наддніпрянської, не наступила.

Зацитую тут опінію двох наддніпрянських істориків: О.Доценка, головного адьютанта Петлюри, автора п’ятитомового твору п. н. “Літопис української революції”, і опінію останнього прем’єра УНР в уряді Петлюри в Україні І.Мазепи, поміщену в його тритомовому творі “Україна в огні й бурі революції”. Пише Доценко про київську маніфестацію з 22-го січня 1919 року, що слідує: “Об’єднання Української Народньої Республіки із Західньо-Українською Народною Республікою носило лише зовнішньо-демонстративний, а не органічно-державний характер. Західньо-Українська Народна Республіка (Галицька Держава) заховала аж до скликання Загальних Українських Зборів свій власний суверенний уряд. Таким чином під оглядом правно-державним сполука Західньо-­Української Народної Республіки з УНР не наступила”. (Стор. 10, том II, книга 5, О.Доценко, Літопис української революції).

А опінія І.Мазепи про правну вартість маніфестації з 22-го січня 1919 року на площі св. Софії в Києві слідуюча: "‘Це проголошення української соборности було великим історичним актом. Але фактично воно мало лише декляративне значіння, бо остаточну ратифікацію актів з’єдинення обох республік згідно з постановою Української Національної Ради з 3 січня 1919 р. в Станиславові мали перевести лише Українські Національні Збори, скликані з території цілої України. До того часу, коли зберуться Установчі Збори з’єдиненої Республіки, законодатну владу на території Західньо-Української Народної Республіки виконує Галицька Українська Національна Рада. До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Держав­ний Секретаріят, установлений Українською Національною Радою в Станиславові, як її виконавчий орган. На цих умовах твердо стояв Галицький Уряд і Директорія з цим погодилася”. (І.Мазепа, Україна в огні й бурі революції, том І, стор. 87).

Так ясно і тверезо говорять про київську маніфестацію з дня 22-го січня 1919 року два визначні мемуаристи-історики, наочні свідки маніфестації — і так воно є в дійсності під оглядом правним.

За що ж належить уважати цю величаву маніфестацію в Києві з дня 22-го січня 1919 року?

Уважати її треба за прегарно зааранжовану “увертюру” до політичної опери, себто до об’єднання двох наших держав. “Увертюра” зістала відіграна досконало дня 22-го січня 1919 року, але опера не зістала відспівана, бо не явилися актори. Не зістав саме скликаний спільний сойм з обох держав і не ратифікував універсалу Директорії, виголошеного на урочистості в Києві дня 22-го січня 1919 року. Тим самим не існує об’єднання обох братніх держав, а тільки існують дальше дві Українські Держави — Галицька і Наддніпрянська. Тому останній час на те, щоб ми з репертуару наших національних святкувань цю київську “увертюру” елімінували і себе не компромітували й нікого не обдурювали. Будемо святочно обходити об’єднання тоді, як діб’ємося двох незалежних держав; тоді зійдуться разом парляменти обох держав зі свобідно вибраними народними представниками на спільні законодавчі збори і видадуть закон про правне об’єднання Східньої і Західньої Української Республіки, а заразом вирішать розміри автономії для Галицької Землі і час тривання цієї автономії.

А якщо йдеться про свято державности і самостійности, то для Галичини, Буковини і Карпатської України святом державности і самостійности по всі часи є і буде День Першого Листопада, себто день, у якому галичани, буковинці і карпатські українці обняли по віках неволі владу над своєю землею в границях бувшої Австро-Угорщини і рішилися боронити своєю кров’ю самостійність своєї землі, що і зробили.

Який день призначать наші брати наддніпрянці на свято своєї державности і самостійности, це виключно їх справа. Нам до цього не втручатися. Може ним бути день підписання Берестейського миру, або день проголошення 4-го універсалу на пропозицію Центральних Держав.

 

ПРАЦЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ В СТАНИСЛАВОВІ.

 

По виданні ухвали про об’єднання Галицької Держави з Наддніпрянською і по проголошенні універсалу на маніфестації в Києві дня 22-го січня 1919 року розпочала Українська Національна Рада в Станиславові і Український Галицький Уряд працю над зорганізуванням адміністрації на території зайнятій Галицькою Армією.

Українська Національна Рада схвалила наступні закони:

У Львові:

1) Закон про державну самостійність українських земель, які належали до Авсро-Угорщини.

2) Закон про тимчасову адміністрацію держави.

3) Закон про організацію судів.

В Станиславові:

Закон про громадянство і виконування громадянських обов’язків; закон про статут Української Національної Ради; Закон про мову в державних установах; закон про незайманість членів Української Національної Ради; закон про виборчу ординацію до Сойму; закон про восьми-годинний день праці; закон про земельну реформу, при чому Українська Національна Рада прийняла засаду приватної власности. Розподіл землі мав розпочатися по закінченні війни. Ліси удержавлено. Церква мала бути наділена землею. Питання, чи вивласнені великі посілості мали бути вивласнені в цілості, чи частинно, за відшкодуванням, чи без відшкодування, — це все мав вирішити сойм по закінченні війни. Українська Національна Рада створила також Виділ Національної Ради, якому передала всі свої права. Це зроблено з уваги на непевний воєнний час, у передбаченні, що може зайти неможливість скликання Української Національної Ради. У такім випадку Виділ Національної Ради мав заступити Українську Національну Раду в усіх її правах, а президент Виділу Національної Ради, зглядно його заступник, мав право проголосити диктатуру. Крім цього Українська Національна Рада видала закон про організацію Державного Секретаріяту, який мав виконувати владу на території Галицької Держави. Утворено наступні секретаріяти, себто міністерства: секретаріят для закордонних справ, для внутрішніх справ, для військових справ, для справ освіти, для залізниць, пошти і телеграфу, для фінансів, торгівлі і промислу, для судівництва, для справ земельних і для публічних праць.

Секретаріяти ті обсаджено працьовитими і фаховими людьми, не оглядаючись на партійність кандидатів. Вислідом праць секретаріятів було повне наладнання адміністрації і правопорядку на європейський лад. Першим Головою Ради Державних Секретарів був д-р Кость Левицький, а пізніше д-р Сидір Голубович.

Праця міністрів.

Міністер заграничних справ робив усі можливі старання на мировій конференції в Парижі в справі признання Антантою державної незалежности Галицької Держави.

Д-р Макух, міністер внутрішніх справ, глядів, щоб вдержати лад і порядок на території Галичини, щоб запевнити громадянам безпеку життя і їх майна, та щоб повітові і сільські комісари та громадські ради виконували належно його зарядження. Цілий простір Галицької Держави покрито станицями державної жандармерії, якої обов’язком було пильнувати порядку і допомагати повітовим і сільським комісарам у їх праці. Розв’язано справу прохарчування міст і постачання поживи для армії в той спосіб, що впроваджено два безм’ясних дні в тижні, заборонено питлювати збіжжя, випікати тіста і наказано до хліба додавати четверту частину картоплі.

Д-р Курівець, як керівник санітарного відділу цього міністерства, справився належно з поборюванням пошестей, зокрема з повним придушенням п”ятнистого тифу, який ви­бух у різних околицях краю.

Військовий секретаріят дбав належно про набір і вишколення вояків і старшин, організував санітарні відділи для Армії, та відділ військового судівництва. Інтендатура дбала про постачання для Армії одежі, взуття і харчів. В короткому часі вдалося секретаріятові військових справ зорганізувати Галицьку Армію, до якої голосилися всі чоловіки від 18-35 року життя. Вона була зорганізована на західньо-европейський лад, зі запільним устаткуванням, належно здисциплінована, навіяна глибоким національно-патріотичним духом.

Секретаріят освіти урухомив по селах і містах народні школи, по містах гімназії й учительські семінари, зорганізовано по містах ремісничі й різні фахові курси. Національні меншості — жиди і німці — відкрили для потреб своїх національностей у Станиславові жидівську й німецьку гімназії, по зложенні через учителів приречення на вірність українській державі. Поляки відмовилися зложити приречення і шкіл польських не зорганізовано.

Секретаріят залізниць, пошти і телеграфу урухомив залізничну комунікацію, пошту і телеграф, а по части також і телефони, як теж урядив залізнично-технічні курси, та курс практикантів для урядників руху.

Секретаріят публичних праць дбав про відповідне використовування скарбів землі, а саме: нафти, соли й вугілля, щоб достарчити державному скарбові потрібних йому грошевих фондів. Обіговою валютою в Галичині були в тому часі австрійські корони і гривні по курсі 80 австрійських сотиків за гривню.

Секретаріят судівництва зорганізував вповні суди 1-ої, 2-ої і 3-ої інстанції. Секретаріят земельних справ дбав про те, щоб вся земля була управнена і приготовляв створення земельних урядів для переведення земельної реформи. Він також кермував лісовими інспекторатами і управами державних дібр.

У наслідок згаданих праць наших секретаріатів панував у Галичині цілий час ідеальний лад і порядок. Большевицьке гасло “рабуй нарабоване”, яке спричинило на східніх землях України багато лиха, замішання і хаосу, — не мало до нашого населення в Галичині ніякого приступу. Населення Галичини гидилося самосудами, чим дало доказ, що український нарід у Галичині є вповні зрілий до самостійного державного життя.

Стільки про праці секретаріятів.

 

ОФЕНЗИВА ГЕН. ГАЛЛЄРА. ОСТАННІ ДНІ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ В ГАЛИЧИНІ.

 

З початком квітня 1919 року дійшло до відома уряду Західньо-Української Народної Республіки, що до Східньої Галичини прибула добре озброєна Францією польська армія Галлєра і що поляки плянують офензиву проти Галицької Армії. Вістка була правдива. Дня 12-го квітня 1919 р. на сам український Великдень розпочалася атака поляків на стано­вища Галицької Армії під Львовом. На протязі цілого дня і ночі гуділи гармати, а рано в понеділок донесли польські часописи у Львові, що боева лінія Галицької Армії проламана, та що Галицька Армія відходить на схід.

На вістку про польську офензиву зібрався в Станиславові Виділ Національної Ради і Державний Секретаріят на наради. Темою нарад було питання, що робити далі. Думки були розбіжні. Одні радили відійти в Карпати і звідти провадити під’їздову війну проти Польщі. Евентуально перейти на чеську територію і капітулювати з цілою армією перед Антантою, та в той спосіб змусити Антанту до вирішення галицької справи. Тої думки був д-р Цегельський. Д-р Петрушевич натомість заявлявся за тим, що належить перейти на Східню України, допомогти Наддніпрянському Урядові, очистити Східню Україну від большевиків, добитися в Антанти визнання Східньої України, а пізніше, опираючись на проголошене Антантою право на самовизначення народів, жадати від Антанти усунення поляків з Галичини, евентуально відно­вити війну з Польщею, по упорядкованні справи в Східній Україні. Цього вимагає національна солідарність, етика, мораль та започатковане об’єднання українських земель умовою з 21-го січня 1919 року, проголошене урочисто 22-го січня 1919 року.

Але противники походу за Збруч не подавалися. Вони твердили: Повалення Гетьмана було злочином і джерелом хаосу в Україні. Замість відновити Українську Центральну Раду по поваленні Гетьмана, Петлюра захопив всю владу в свої руки. Замість утворити коаліційний кабінет і притягнути до державної праці всі живі сили народу, він утворив партійний кабінет, зложений виключно зі соціялістів і соціялістів-революціонерів. Петлюра не збудує вже Української Держави. Большевики залили вже майже цілу Україну, а недобитки армії Петлюри опинилися над Збручем. Директорія протратила ввесь моральний капітал, при помочі якого можна було будувати державу. Пропав безслідно оптимізм і ентузіязм мас, які вірили, що повстане Україна, а замість ентузіязму народ попав в апатію і чорний песимізм, зневіру та збайдужіння. В Україні панує атмосфера загального пригноблення. Ніхто вже не хоче боронити і попирати Директорію. Українська інтелігенція втікає за границю, або переходить до Денікіна.

Втікають за границю навіть члени соціалістичних партій, які зорганізували Директорію. Вороги Директорії збільшилися, а прихильники відпали. Директоріят — це вже не кабінет міністрів, а група фантазьорів, які не мають згоди між собою. Ніхто не вірить у стабільність уряду Петлюри. Уряд не має на провінцію ніякого впливу, ані ніякої екзекутиви. Село зайняло невтральну позицію. Ніхто не спішиться йти до війська, платити податків і помагати Директорії. В Україні не існує ніяка державна адміністрація, ніхто не хоче нічого спільного мати з Петлюрою і його урядом, з причини непевної військової ситуації, знаючи з досвіду, що побіджений режим наражений буде на криваві переслідування його членів переможцями. Україна — це великий котел хаосу, а Петлюра безрадний, у панцирнім потязі, з якого лише винятково виходить. Отамани творять окремі держави в державі. Вони розкрали всі матеріяльні засоби, потрібні для армії, в наслідок чого не має вже в Україні ні одежі, ні взуття, ні ліків для армії, а коли б щось було, то заберуть рештки при евентуальному відвороті, большевики. А що буде з Галицьким Урядом, як Петлюра спровадить в Україну поляків? Ходять масово поголоски від віродостойних осіб, а навіть від осіб, стоячих близько Петлюри, що Петлюра розпочав пертрактації з поляками, ще за часу урядування Гетьмана, та що опісля в січні та квітні 1919 року висилав Петлюра до Варшави дві дипломатичні місії, які підписали з польським урядом умову, в якій було зазначено, що Директорія зрікається Галичини, об’єднаної зі Східньою Україною (21-го січня 1919 року) на річ Польщі, за обіцянку військової допомоги Польщі в боротьбі Директоріяту з большевиками.

Петрушевич одначе обстоював далі свою думку робити відворот у Східню Україну, зазначуючи, що братів у нещасті залишити не можна. Відносно поголосок про переговори Петлюри з поляками, то д-р Петрушевич назвав ці поголоски польськими, або большевицькими інтриґами, які мають за ціль розсварати галичан із надніпрянцями. Петрушевич сам чоловік моральний, чесний і етичний, не вірив у те, щоб С.Петлюра міг поповнити такий національний злочин, досі ніколи в українській історії не нотований, як віддача полякам корінно української землі, Галичини, яку досі боронить 100 тисячна Галицька Армія, і за якої волю гинуть сотні її дітей-воїнів. Такого злочину не поповнив ніколи ніякий українець в історії України. Не міг цього злочину поповнити Петлюра, в додатку зараз по прилюдній київській маніфестації дня 22-го січня 1919 року. Так говорив і думав д-р Петрушевич, але фактичний стан речі був цілком інший. Д-р Петрушевич гір­ко помилився в оцінці етики, моралі і характеру Петлюри.

І ще один удар долі прийшлося пережити галичанам у тому часі. З Парижа надійшло при кінці червня 1919 року повідомлення, що Найвища Рада Держав Антанти 25-го черв­ня 1919 року видала в справі Галичини слідуюче рішення: “Щоб охоронити особисту безпечність і маєток мирного на­селення Східньої Галичини перед звірствами большевицьких банд, Найвища Рада Антанти і її союзників вирішили упов­новажити провідників Польської Республіки продовжати свої операції аж по Збруч”. Цей удар у плечі був завданий Східній Галичині рукою Петлюри, але в тому часі подробиці спра­ви не були нікому з українців знані. Справа сталася знаною доперва значно пізніше, — а про це буде мова пізніше на відповідному місці.

Тим часом на галицькому фронті йшли завзяті та криваві бої галичанам із поляками. Вихром тепер неслася на польський фронт славетна Чортківська офензива. Галицька молодь голосилася добровільно й масово до армії. Поляків відтиснено під Красне і Перемишляни, але брак амуніції був так великий, що запускатися дальше в напрямі Львова було неможливо. Використати сукцес не було сили. Прийшов наказ відступати в напрямі за Збруч. Відворот заслонювала артилерія і відворот відбувався в повнім порядку.

 

ПЕРЕХІД ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ ЧЕРЕЗ ЗБРУЧ НА СХІДНЮ УКРАЇНУ.

 

В часі виміни думок між галичанами, куди мала б бути спрямована Галицька Армія в разі конечного відступу: в Карпати, евентуально на терен Чехо-Словаччини, чи за Збруч, — наспіли вістки із-за Збруча про катастрофальне положення армії Директорії, яка числила около 15.000 вояків в околицях Камінця. І.Мазепа так описує тодішню військову ситуацію за Збручем: “9 липня 1919 р. наказний отаман Осецький і начальник штабу Тютюнник прийшли на засідання уряду в Кам’янці і заявили, що коли впродовж 2-3-ох днів не прийде на підмогу Галицька Армія, то ліквідація фронту буде неминуча. Не буде часу, ні можливости спасти, як майно, так людей. В таких умовах можна чекати ліквідації Української Народньої Республіки та фізичного знищення всіх учасників української боротьби — вояків, урядовців і державного апарату. Без допомоги Галицької Армії нам не врятувати свого фронту. Тому треба їхати до д-ра Петрушевича і просити його післати свої частини проти большевиків”. (І.Мазепа, “Україна в огні й бурі революції, том II, стор. 12-13 і 18).

Супроти такої ситуації д-р Петрушевич вислав негайно за Збруч на допомогу армії Директорії одну бригаду, а вислід цього був той, що “большевики, довідавшись про це, здержали свій дальший похід на Кам’янець, боючись опинитися в мішку між наддніпрянськими а галицькими частинами” (І.Мазепа, як вище, стор. 15).

Опісля розпочалися переговори між галичанами, а урядом Петлюри в справі переходу Галицької Армії в цілості за Збруч.

Д-р Петрушевич жадав, щоб наддніпрянський уряд переорганізувався на загально-національній основі і притягнув усі живі українські сили до державної праці, без ухилів у бік радянства. А далі жадав, щоб було скасоване міністерство для Галичини, яке Петлюра створив при своєму уряді для задемонстрування, що Директорія хоче мати якесь право вгляду в цивільну і військову адміністрацію галицького уряду. Зарядження це було противне умовам Галицької Української Національної Ради з Директорією, в яких було виразно сказане, що всю цивільну і військову адміністрацію виконує на терені Галичини Українська Національна Рада через раду міністрів. А далі жадав д-р Петрушевич, щоб Галицька Армія в Східній Україні затримала свою окремішню організацію під його проводом та щоб військовими операціями в Східній Україні кермувала фахова військова команда, зложена по половині з фахівців з обох армій.

У цій справі прибув до ставки д-ра Петрушевича ген. М.Капустянський і заявив, що наддніпрянський уряд прийняв пропозицію галицького уряду.

Тоді д-р Петрушевич видав наказ Галицькій Армії перейти Збруч. Д-р Льонгин Цегельський, який був проти переходу Галицької Армії за Збруч, по децизії д-ра Петрушевича зрікся свого уряду міністра справ заграничних. Виконуючи розказ д-ра Петрушевича, перейшло за Збруч у Східню Україну в днях 16-18 липня 1919 року 85.000 галицьких вояків із 550 кулеметами, 160 гарматами і 20 літаками, з добре поставленою інтендантурою та добре розбудованим запільним апаратом.

Переїхав за Збруч також чисельний урядничий апарат, якого можна було вжити при наладженні адміністрації, кількатисячний старшинський корпус та велика скількість підстаршин і різної інтелігенції: учителів, професорів, інженерів, суддів, адвокатів, студентів університету, всіх їх ра­зом з вояками було понад 100 тисяч. Усі вони були готові до найбільших жертв та праці для України. Усі вони перейшли овіяні найкращими надіями, а додому не вернула навіть одна третина. Вернулися лише недобитки з надірваним здоров'ям. Около 40.000 галичан загинуло в наслідок пошести тифу восени 1919 року, многі загинули в боях з большевиками, інші в польських таборах полонених по упадку Східньої України, ще інші попали, по розпаді державности в Східній Україні, в руки большевиків і загинули в большевицьких таборах смерти.

 

Галицька Армія в Східній Україні.

 

Не прибув Петлюра по переході Галицької Армії в Східню Україну, щоб привітати Галицьку Армію та братів-галичан. По переході Галицької Армії в Східню Україну, Петлюра зразу зрозумів, що наразі принайменше йому не треба боятися большевиків, бо нещасних недобитків його армії і його самого “відгородила” і взяла під охорону від большевиків Галицька 100-тисячна Армія. Знаючи це, він зразу — зрештою без потреби — старався на кожному кроці показати, що галичани не є його спільниками у спільному ділі, але тільки нещасними комірниками, яких він може іґнорувати, якими може після власної волі диспонувати та й навіть не думав про додержання зобов’язань, взятих на себе за посередництвом ген. Капустянського на терені Галичини безпосередньо перед переходом Збруча.

Неприбуття Петлюри на привітання Галицької Армії і Галицького Правительства не здержало однак галичан від праці, для якої вони прийшли до Східньої України, то є від акції проти большевиків. Мусів однак д-р Петрушевич усунути з Галицької Армії начального вождя армії, ген. Грекова, на жадання Петлюри, як Петлюрі немилого, а на його місце зістав покликаний галичанин ген. Курманович. Змісця створено тоді найвижчу команду злучених армій, до якої ввійшли найвищі представники обох армій. Так з’єдинена армія розпочала офензиву проти большевиків. Вкоротці опинилися в українських руках Проскурів, Жмеринка, Вінниця, Бердичів, Житомир, а по здобуттю віщезгаданих місцевостей, злучені армії під проводом ген. Кравса спрямувалися на Київ.

 

ЗАЙНЯТТЯ КИЄВА УКРАЇНСЬКИМИ АРМІЯМИ 30-го СЕРПНЯ 1919 Р. І ЗУСТРІЧ З АРМІЄЮ ДЕНІКИНА В КИЄВІ.

 

Вже було попередньо сказано, що по поваленні Гетьмана 19го грудня 1918 року владу в Україні перейняла Директорія. Теоретично влада її розтягалася на Правобережну і Лівобережну Україну, в дійсності однак уряд УНР з армією діяв цілий час аж до розвалу державности УНР на Правобережжі. На Лівобережжі панували отамани, які теоретично підлягали Директорії, практично однак кожний з них мав свою власну “державу” в державі, сам там рядив і нікого не слухав. На Лівобережжі в тому часі оперувала також армія Денікина. Хто був Денікин? Це був царський генерал. Він зорганізував велику армію, якою доводили царські генерали й офіцери і до неї горнулися всі незадоволені большевицькою революцією і большевицьким режимом. Денікин розпоряджав великими грошевими засобами і великою скількістю військового матеріялу. Він провадив війну з большевиками, а ціллю його акції була відбудова єдиної і неділимої Росії.

До часу переходу за Збруч між 16-18 липня 1919 р. історія не занотувала якихось поважніших зударів між армією Денікина, а армією Директорії. Були однак такі зударі на Лівобережжі Денікина з повстанцями. Доперва до зудару між армією Денікина, а об'єднаною галицько-наддніпрян­ською армією дійшло при зайнятті Києва 31-го серпня 1919 р. сталося це серед слідуючих обставин. По зайнятті Жито­мира вирушили на здобуття Києва перший і третій корпус Галицької Армії під проводом ген. Кравса. З ними разом ішла група Запорожців під проводом ген. Сальського. Вечером дня 30-го серпня 1919 року з’єдинені українські військові части­ни зайняли Київ, а на другий день, це є 31-го серпня, мав відбутися в Києві перед Міською Думою парад. Вивішено на бальконі Думи українські прапори.

Перед походом на Київ дня 22-го серпня 1919 року штаб Головного Отамана Петлюри по нараді з Директорією видав машеруючій на Київ групі слідуючий приказ, за підписом ген. Юнакова: 1) Належить безумовно не вдаватися в ворожу акцію з Денікином, коли б прийшло до зустрічі з його боєвими відділами. 2) Пропонувати, щоб денікинці не займали тих місцевостей, які є в руках українського війська. В тій цілі належить установити між обома військами демаркаційну лінію.

Очевидно, що приказ цей був законом для ген. Кравса, який був головнокомандуючим обома українськими групами. (І.Мазепа, Україна в огні й бурі революції, том II, стор 64).

Раннім ранком дня 31-го серпня 1919 року сотня другої галицької бригади вимашерувала, щоб зайняти ланцюговий міст на Дніпрі, але нагло зістала в місті окружена денікинською кавалерію, яка в ночі з 30-го на 31-го серпня перейшла через ланцюговий міст і ввійшла до міста. Галицька сотня зістала роззброєна і взята в полон. Тим часом денікинці прибули під будинок Думи і завісили на бальконі, побіч українського прапора, свій трибарвний прапор. Скоро це побачили вояки з відділу ген. Сальського, якийсь старшина з цього відділу зняв з балькону російський прапор і кинув його під ноги коневі, на якім їхав ген. Сальський. Повстало велике замішання між денікинцями а українцями, получене зі стріляниною. Всі розбіглися. Хрещатик опустів. Мешканці Києва, москалі, які творили в місті три четвертих населення Києва, станули очевидно по стороні Денікина. Військові відділи Денікина почали роззброювати українські відділи і займати державні будинки в місті. Ген. Кравс, маючи наказ не вдаватися в боєві дії з денікинцями, виїхав негайно 31-го серпня на лівий берег Дніпра до квартири Денікинського генерала Бредова, якому підлягали військові відділи, які ввійшли до Києва. По довгих переговорах підписано умову 1-го вересня 1919 року, на підставі якої командуючий українським військом зобов’язався відпровадити українські частини з міста на лінію Ігнатівка-Васильків, де галицькі війська мали чекати на вислід переговорів між ставкою Денікина, а Головною Ко­мандою Галицької Армії. Ген. Бредов відмовився говорити з “армією Петлюри”, бо він її не узнавав. Обеззброєним українським частинам повернено зброю. Петлюра, який був вечером 30-го серпня на передмісті Києва і приготовлявся до урочистого в”їзду до Києва, вернувся 31-го серпня до Жмеринки.

Так невдачно закінчилася славна на цей час подія — зайняття Києва з рук большевиків. Українські військові відділи і їх провід не поносили в цій справі вини. Винен був Штаб Головного Отамана Петлюри, який повинен був знати, на якій віддалі від Києва знаходилися дня 30-го серпня 1919 року кавалерійські з’єднання Денікина на лівому березі Дніпра і який повинен був повідомити про це оперативну групу, яка вечером 30-го серпня здобула Київ.

У зв’язку з цим написав головний адьютант Петлюри, О.Доценко, в своєму “Літопису української революції” (книга 5, стор. 253), що слідує: “Петлюрі бракувало уміння покерувати своєю роботою і роботою других, своєю власною волею і волею других”.

Очевидно Денікин також не втримався довго в Києві. Київ у короткому часі поновно зайняли большевики.

По цім нещаснім епізоді з Києвом, який Петлюра неслушно приписував Галицькій Армії, Петлюра всіми силами старався спонукати галицький уряд виповісти негайно війну Денікинові, якого армія перенеслася на Правобережжя. Провід Галицької Армії і галицький уряд противився цьому, а ген. Курманович мотивував відмову, як слідує: “Сили Денікина тільки на одному нашому фронті в кілька разів перевищають сили наших обох армій”. А щодо політичної сторони, то ген. Курманович радив звернути увагу на те, що Антанта є рішуче проти боротьби українців із Денікином, натомість налягає, щоб з Денікином погодитися за всяку ціну. (І.Мазепа, “Україна в огні й бурі революції”, том II, стор. 79: Нарада уряду наддніпрянців і галичан 11-го вересня 1919 року).

Беручи до уваги спротив галичан та жадання Антанти миритися з Денікином, зійшлися 19-го вересня 1919 р. на ст. Пост Волинський представники Галицької Армії і Наддніпрянської Армії з представниками Денікинської армії ген. Нєпєніном на спільні наради. Обі сторони представили свій погляд на тодішню військову ситуацію обох армій. Українці жадали установлення демаркаційної лінії між обома арміями, зі заперестанням взаємної супроти себе воєнної акції.

Представники Денікина заявили, що денікинська добровольча армія йде під гаслами єдиної неділимої Росії, тому переговори можливі лише при умові, що український уряд прийме ці гасла, а українська армія визнає над собою зверхнє командування ген. Денікина (І.Мазепа, “Україна в огні й бурі революції”, том. II, стор. 82). Очевидно розмови не довели до ніякого рішення. Пізніше Денікин писав у своїх споминах на тему цих нарад, що слідує: “Самостійної України я не визнаю. Петлюрівці можуть бути або невтральні, тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по домах, або приєднатися до нас, признавши наші гасла”. (Спомини Денікина, том 5, стор. 257). В цій ситуації вибухла між денікинською армією, а армією Директорії і Галицькою Армією 24 вересня 1919 р. війна. Антанта вживала в тому часі заходів допровадити до порозуміння між обома воюючими сторонами. Так Черчіль, тодішній міністер війни в Англії, 10-го серпня 1919 р. телеграфував, що при “сучасній політичній коньюнктурі було б розумно йти оскільки можливо назустріч українським сепаратистичним стремлінням”. Клємансо, французький прем’єр, доручив військовому аґентові в Румунії, ген. Петенові, “влаштувати співробітництво Денікина і Петлюри”. Нарешті представник американської місії в Варшаві, ген. Джудвін, що прибув 6-го вересня в Київ, вперто переконував заключити з Петлюрою перемир’я. Старання однак вищеназваних державних мужів, представників Антанти, не переконали Денікина. Все таки обі сторони старалися гамувати до певного степеня свої воєнні виступи проти себе взаємно, щоб не зривати контакту з Найвищою Радою Антанти в Парижі. (І.Мазепа, “Україна в огні й бурі революції”, том II, стор. 63). Малося вражіння, що обі сторони задовільнилися тим, що обстоювали зі зброєю в руках свої засадничі погляди, стремління і жадання. Українці, справу української держави, а денікинці справу єдиної неділимої Росії. Вирішення свого засадничого спору залишали радше на час по упадку большевиків.

 

Заввага відносно здобуття Києва 30-го серпня 1919 року.

 

Опис здобуття Києва і зустріч українських військ з відділами денікинського генерала Бредова в Києві 31-го серпня 1919 року біля будинку Думи по-різному освітлюється нашими мемуаристами. Подана мною версія опирається на мемуарах І.Мазепи: “Україна в огні й бурі революції”, том 11, стор. 61, який зазначує, що ця версія, “як офіційна версія була прийнята на підставі урядових донесень з фронту в Кам’янці”.

 

В комірнім у брата.

 

По згаданім вже попередньо нещаснім інциденті зі здобуттям Києва, в якому ані Галицька Армія, ані уряд д-ра Петрушевича не поносили ніякої вини, відносини між урядом д-ра Петрушевича, а урядом Петлюри значно заострилися. Д-р Петрушевич жадав виповнення договору, який від імени уряду Петлюри підписав з галицьким урядом ген. Капустянський, а Петлюра за посередництвом своїх агітаторів старався відобрати від д-ра Петрушевича владу над Галицькою Армією і в той спосіб усунути д-ра Петрушевича від всякого впливу на ведення війни з большевиками і зв’язаних з нею подій, які розгривалися в Найвищій Раді в Парижі, в справі узнання цією Радою суверенности Західньо-Української Народної Республіки (Галицької Держави). Тоді появилися в Кам’янці галицькі соціялісти: д-р Сіяк, Вітик, буковинець Безпалко. Вони почали видавати в Кам’янці, за гроші Директорії, дві газети, в яких у нечуваний спосіб лаяли д-ра Петрушевича, стараючись зрештою без успіху, поширити між галицьким військом ненависть і револьту проти д-ра Петрушевича. Горлали: диктатор, попович, буржуй, австрофіл, німецький наємник і жадали уступлення д-ра Петрушевича з його уряду і передання влади над Галицькою Армією Петлюрі. Директорія знову, зі своєї сторони заявила, що вона не узнає д-ра Петрушевича в характері диктатора за представителя галицького уряду в Директорії, бо умова про автономію для Галицької Держави зістала заключена з Українською Національною Радою. І тому Українську Національну Раду може репрезентувати в Директоріяті тільки уповноважений представник Української Національної Ради, додаючи, що диктатура Петрушевича зістала проголошена неформально.

З тих причин не запрошуємо д-ра Петрушевича на засідання Директорії і не скасовано міністерства для галицьких справ, яким рядив галицький соціяліст Вітик. Тим самим пірвала Директорія всяки зв’язки з д-ром Петрушевичем. Ситуація сталася до того ступеня напружена, що д-ра Петрушевича охороняла в Кам’янці бригада Українських Січових Стрільців. Вкінці дійшло до того, що уряд Петлюри не давав грошей на покриття видатків і прохарчування Галицької Армії, хоч грошей було доволі і уряд роздавав десятки мільйонів соціялістичним партіям, повстанцям і різним авантурникам, ніби то на організацію військових частин, яких ніхто ніколи не бачив у боях на фронті з большевиками. Так намагався уряд Петлюри розкласти Галицьку Армію і приневолити д-ра Петрушевича уступити зі свого становища та передати Галицьку Армію під провід Петлюри. Однак армія не давалася, вона залишилася беззглядно вірна Петрушевичеві. Команда етапу потворила на теренах, що їх зайняла, робітничі сотні, які займалися збіркою і обмолотом збіжжя на поміщицьких маєтках і так забезпечила армію хлібом. Рівночасно на теренах через себе зайнятих зайнято деякі цукроварні, щоб продажем і обміном цукру могла армія покрити найбільше пекучі потреби армії. Гірше було з одягом та зі взуттям для армії — як для наддніпрянської, так і галицької. Галицька Армія вичерпалась з усіх засобів, а уряд Петлюри не думав зовсім старатися про постачання одягу та взуття, хоч зближалася зима, а воїни обох армій ходили обдерті, а часто-густо босі й голодні. Шпиталі не мали устаткування, ліків, а навіть перев’язочного матеріялу. Серед таких обставин за ініціятивою галицького командування створено спільну Галицьку-Наддніпрянську Комісію під проводом наддніпрянця, яка мала за завдання зайнятися постачанням для армії одягів, взуття, для шпиталів устаткування, ліків, білизни й т. д. Вже перші кроки цієї комісії виявили, що можна було легко роздобути все потрібне. Комісія поробила замовлення на достави сукна, шкіри й інших матеріялів, а бердичівські жиди приготовили комплети одягу і взуття для цілої армії, однак уряд Петлюри не дав грошей і комісія розлетілася. Перспектива зимової кампанії заповідалася трагічно. (Доценко, том 2, книга 4, стор. 335; С.Ярославин, Визвольна боротьба на Західніх Українських Землях, стор. 63 і 64).

Серед тих невідрадних обставин ще одне трагічне нещастя навістило Галицьку Армію вчасною осінню 1919 р. Тим нещастям був тиф. Сидір Ярославин, самовидець тих подій, так описує цю катастрофу: “Через погубні занедбання уряду Петлюри не мали вояки теплої одежі, білизни на зміну та взуття. Вони були дослівно голі й босі. Стався ширити масово тиф. Шпиталі не мали ні відповідного устаткування, ні ліків. До того не були приготовані на так велику скількість хворих. Шпиталі, призначені на кілька сот хворих, мали їх по кілька тисяч. Хворих не було де й на чому положити, чи накрити, ні чим прогодувати, не говорячи вже про лікування. Не дивниця, що хворі масово мерли. З кожним тижнем число захворінь збільшалося. Вкінці не було вже кому робити домовин, ані копати могил. Було ще добре, як було кому поскидати трупи на віз та висипати їх на спільну могилу. Бували випад­ки, що мерці лежали по кілька днів між хворими, або що вивозили їх за місто і лишали непохороненими”. (С.Ярославин, як вище, стор. 63).

Для історичної правди треба тут зазначити, що в цій трагічній ситуації, яку створив для галичан, своїх комірників, у східній Україні Петлюра, були також і деякі ясніші моменти. А ними були беззглядна вірність і послух Галицької Армії своєму президентові д-рові Петрушевичеві, а далі солідарність радикальної партії, яку очолював в східній Україні д-р Макух з урядом і працею д-ра Петрушевича. А далі велика прихильність місцевого українського населення до всіх галичан, як цивільних, так і військових, а вкінці згідна льояльна співпраця провідників обох армій та щире, товариське і прихильне взаємовідношення до себе воїнів обох армій.

 

НАРАДИ ОБОХ УРЯДІВ НАД ПОПРАВОЮ СИТУАЦІЇ, В ЯКІЙ ЗНАЙШЛАСЯ ОБ’ЄДНАНА АРМІЯ ОБОХ УРЯДІВ ВОСЕНИ 1919 РОКУ.

 

В часі згаданої вже тифозної катастрофи восени 1919 року роблено цілий ряд нарад із ціллю запобігти лихові, поправити військову ситуацію, забезпечити армію одягом, взуттям, білизною, військовими припасами та зброєю, а шпиталі в найконечніші засоби і медикаменти.

Ось що пише Доценко про ці наради: “Восени, при кінці жовтня 1919 року, відбулася нарада у диктатора Петрушевича. Присутні: член Директорії Макаренко, тов. міністра закордонних справ д-р Старосольський, ген. Сальський, тов. міністра внутрішніх справ д-р Макух і д-р Петрушевич та Петлюра.

Ген. Сальський: Війна для нас скінчена. Покінчила нас не мілітарна сила большевиків, а тиф. Наддніпрянська армія не має заспокоєння навіть найелементарніших вимог, — вона опору ставити не може. Галицька армія в такім самім стані. Вона в більшості вже оточена.

Сот. Стефанович: від нач. ком. Галицької Армії: на фронті від дев’ятьох днів нема ніякої поживи. Старшини продають останні чоботи на харч. Шпиталі в страшному стані. Ранені рвуть жматки з трупів, щоб обвинути собі рани”. (Доценко, том 2, книга 4, стор. 312).

Жадання: 1) Прийняти до Директорії одного галичанина, 2) Петлюрі залишити титул Головного Отамана, а усунути від оперативних справ, бо він на тім не розуміється, 3) Змі­нити кабінет на міжпартійний, 4) Віддати галичанам портфель міністра скарбу.

Д-р Макух, заступник міністра внутрішніх справ: Уряд абсолютно непотрібно удержує 11 тисяч бездільних старшин. З того 6 тисяч у постачанні, а 5 тисяч у самому Кам’янці. На раді міністрів балакає 18 діловодів, бо міністри повтікали за границю.

Петлюра на повищі домагання не погодився: “Відійти найлегше, а відвічальність?”

(Доценко, як вище, том 2, книга 4, стор. 312).

28-го жовтня 1919 р. відбулися наради у Вінниці, на яких були присутні: Петлюра, д-р Петрушевич, ген. Тарнавський, полк. Капустянський, Кость Левицький, ген. Сальський.

18-го жовтня диктатор оповідав Петлюрі, що Галицька Армія є за порозумінням з Денікином.

Військовики: брак чобіт, мундурів, білизни, їжі, брак медикаментів, тиф косить тисячі людей на смерть, десятки тисяч хворі, нема крісів, набоїв, гармат, коней і всі закричали — досить нам газет з центру, які деморалізують і розкладають нас на фронті. Поручник: Мусить наступити негайна зміна кабінету. До нового уряду треба ввести людей, яким вірить Галицька Армія, ввести військовиків, усунути Мартоса, Вітика, Безпалка …

Головний Отаман на це все: “Мене дивує, що армія ставить політичні домагання”. Наради скінчились, рішень жодних не прийнято. (Доценко, як вище, том 2, книга 4, стор. 267).

 

Наради в Жмеринці.

 

Дня 4-го листопада 1919 р. відбулися наради в Жмеринці. Присутні: Головний Отаман С.Петлюра, ген. Сальський, полк. Капустянський, Макаренко, Мазепа, д-р Петрушевич, Долєжаль, начальник військової канцелярії, представники галицьких корпусів, четар Паліїв, отаман Шухевич і отаман Лисняк. Ген. Тарнавського не було.

Отаман Сальський: “Роля армії скінчена”. Галичани в один голос: “Бажаємо порозуміння з Денікином”. Ген. Сальський: “Причина наших неуспіхів полягає в тому, що ми не маємо сталого контакту і організованого зв’язку з народом, який сам іноді самостійно і незалежно від нас проводить боротьбу проти своїх ворогів. А якби ми, вийшовши з народу, та в народ і пішли, всі разом — і військо, і правительство — і разом з народом працювали, щоб він нас розпізнав і не вважав чужим для себе, то тоді народ був би більше чулим для потреб нашої армії і сам прийшов би активно їй на допомогу”. Ген. Сальський жадав конкретно вирішити для всіх болючу справу порозуміння з Денікином, “бо коли ви не дасьте їм нічого, то галичани самі підуть на якийсь крок. Ми мусимо йти на переговори з Денікином”. Більшість не бачила іншого виходу, як розпочати переговори з Денікином. Думку генерала Сальського підтримав прем’єр міністрів Мазепа. (Доценко, як вище, том 2, книга 4, стор. 271, 272, 273 і 274).

Д-р Петрушевич заявив, що він дістав телеграму від ген. Тарнавського, головнокомандуючого Галцької Армії, що коли наради в Жмеринці з 4-го листопада не приймуть дефінітивного рішення порозуміння з Денікином, то Тарнавський буде сам вести переговори з Денікином на власну руку. (Доценко, як вище, том 2, книга 4, стор. 283).

Ген. Сальський: “Ми, представники війська, повинні сказати правду. Роля стратегії скінчена. Ми переможені ворогами, а вороги ті: тиф, голод, незабезпечення армії матеріялами, без яких ніяка армія не в силі боротися. Тепер політика мусить забезпечити армію від фізичного знищення”.

Головний Отаман Петлюра: “Я особисто не проти порозуміння з Денікином, — та говорю вам, що до цього зараз не дійде. Ми малі в своїй скількості і силі, а Денікин на сьогодні великий і сильний. За ним усі — проти нас цілий світ. Денікин довго не вдержиться, прийде час, що коли він тепер не хоче говорити з нами, пізніше він сам прийде до нас, щоб нав’язати з нами переговори про порозуміння і спільний виступ — як рівний з рівним — проти большевиків”. До нічого на нарадах не договорились. (Доценко, як вище, том 2, книга 4, стор. 271, 272, 273). Петлюра радив задовільнити потреби одягу та взуття шляхом реквізицій у населення. (!!)

 

Порозуміння галичан з Денікином.

 

Тим часом ген. Тарнавський, головнокомандуючий Галицької Армії, не надіючись на корисний вислід нарад з урядом Петлюри в справі рятунку загибаючої Галицької Ар­мії, вислав потайки від д-ра Петрушевича 25-го жовтня 1919 року до Денікинського Командування своїх делегатів, отамана Лисняка, сот. Левицького і сот. Куріцу, які підписали 1-го листопада 1919 р. перемир’я на термін до 5-го листопада і договорилися відносно проекту маючої заключитися між обома сторонами угоди про перехід Галицької Армії до Денікина. Отаман Левицький пропонував ген. Слащевові, з яким, як представителем Денікина, ведено переговори, щоб завішення зброї обіймало цілий українсько-денікинський фронт, разом із відділами петлюрівської армії. Слащев однак не це не погодився. Він сказав: “3 вами, галичанами, ми готові говорити. Галицька Армія є екстериторіяльна, яка під примусом обставин перейшла на територію правобережжя. Армія наддніпрянська — це громадяни бувшої російської держави і, як такі, підлягають законам цієї держави. З ними говорити не можна”.

Тому, що наради в Жмеринці 4-го листопада не довели до ніякого результату, ген. Тарнавський дня 5-го листопа­да 1919 р. вислав до денікинської команди тих самих делегатів (зі заміною сот. Куріци отаманом Єрлє), а ці по перевіренні повновластей підписали дня 24-го жовтня 1919 року (ст. стилю) на станції Зятківці з представником Денікина остаточний договір, який звучав (в скороченні): “Галицька Армія переходить у повному складі з цілим своїм майном на сторону Добровольческої Армії. Галицька Армія не мала бути вжита до боротьби з армією Петлюри, а тільки до боротьби з большевиками. Галицький уряд через недостачу території спиняє тимчасово свою політичну діяльність, а осідком його буде пізніше Одеса. Головний галицький штаб мав вислати до штабу Добровольческої Армії своїх офіцерів для зв’язку. Ніякі політичні питання про долю Галицької Держави та Східньої України не зістали обняті цією умовою. Умову цю заключили від Галицької Армії отаман Омелян Лисняк і сот. Йосиф Левицький на розказ головного команданта Галицької Армії, ген. Тарнавського. Умову цю заключено без відома д-ра Петрушевича, який цю умову уневажнив. Ген. Тарнавський, обороняючи себе, говорив: “Я мусів спішитися з переговорами, бо по лічницях повно наших хворих. Коли б ми відступили, то мусіли б їх усіх оставити на ласку і неласку ворога. Вони попали б у полон, а знаємо добре, яка чекала б їх там доля. Я випровадив армію з Галичини і я відповідаю за її цілість, а не диктатор. Переговори не мали ніякого політичного підкладу, а тільки чисто військовий”.

Тим часом Петлюра надумався відносно потреби робити порозуміння з Денікином. Дня 4-го листопада 1919 р. він противився розпочати переговори, — 6-го листопада однак він вирішив розпочати переговори і вислав у тій цілі до Денікина отамана Каменського, старшину наддніпрянської армії. Це було однак уже запізно, бо вже дня 5-го листопада 1919 року Галицька Армія підписала договір з Денікином. Зрештою, як уже вище було сказано, представитель Денікинської армії заявив галичанам, що Денікин не може говорити з представниками наддніпрянської армії.

 

Трагічний кінець наших змагань добитися волі і незалежности для Галицької Землі і нещасна доля Галицької Армії в Східній Україні.

 

Усі ті змагання, про які вище була мова, а яких ціллю було врятувати Галицьку Армію від знищення, включаючи туди і перехід її до армії Денікина, не довели до ніяких позитивних результатів. У половині листопада 1919 року було кожному зрозумілим, що походу большевиків на полудень в напрямі до Одеси не здержать об’єдинені сили Галицької Армії з Денікином. У додатку у брам Кам’янця станули польські збройні сили, яких запросив Петлюра в Україну і які могли кожної хвилини зайняти Кам’янець і полонити д-ра Є.Петрушевича. Дня 15-го листопада 1919 р. д-р Петрушевич скликав до своєї ставки в Кам’янці старшин Галицької Армії на нараду. Д-р Петрушевич представив їм трагічну ситуацію і сказав: “Я особисто є за тим, щоб наша армія для врятовання себе та для поповнення новими силами з уродженців Галичини, що знаходяться в чужих державах та місцевих реконвалєсцентів, перейшла до Денікина. Це може ще врятувати армію, на щось інше нема вже ніякої надії. Взиваю вас усіх до солідарности”. Д-р Петрушевич передав начальну владу над Галицькою Армією ген. чет. Микитці й уповноважнив його заключити поновну умову з Денікином. Того самого дня явився у д-ра Петрушевича міністер уряду Петлюри, Макаренко і без відома Петлюри заявив йому, що польська армія може зайняти Кам’янець кожної хвилини і полонити Петрушевича. Макаренко радив Петрушевичеві негайно опустити Кам’янець і виїхати за границю. Тієї самої думки було окруження Петрушевича. Петрушевич виїхав із 15-го на 16-го листопада 1919 р. через Румунію до Відня, а 16-го листопада ввійшли до Кам’янця поляки. Дня 19-го листопада 1919 року начальний вождь Галицької Армії, ген. четар Микитка, підписав із Денікином другий договір, у якім поширено права галичан, предвиджені вже в першім договорі. Між іншим, постановлено, що Галицька Армія задержує свою організацію, свій командний збір, мову, устави і ціле військове майно. Корпус Коновальця не вважався галицькою частиною. Російська Добровольческа Команда зобов’язалася допомогти Галицькій Армії в доповненні її рядів уродженцями Галичини, що знаходяться як у чужих державах, так і на терені Росії. До галицьких частин армії мають бути приділені лікарі і урядовці з вибору Добровольческої Команди для зв’язку і вирішення на місці актуальних питань. Політичних питань про відносини галицького уряду до уряду Денікина, а також про долю Галичини не малося розглядати. Диктатор Галичини мав право кермувати і контролювати внутрішнє життя Галицької Армії. Галицька Армія не мала обов’язку воювати проти армії Петлюри. Хворі і ранені Галицької Армії, які не знаходять місця в галицьких лічницях, мають бути прийняті в шпиталі збройних сил армії Денікина на південній Росії на рівних правах з російськими, а після видужання мають право вернутися в Галицьку Армію. Ворожі кроки між армією Денікина а Галицькою Армією спиняються з хвилиною підписання цієї умови. Підписали: ген. лейтен. Шілінґ за Добровольческу Армію, а за Галицьку Армію її начальний вождь ген. четар Микитка в Одесі дня 17-го листопада 1919 р.

 

Відносини Галицької Армії до армії Директорії по заключенні договору Галицької Армії з Денікином.

 

Про це пише Доценко, що слідує: “Галицькі чистини, як це стверджує наказ до армії число 2 від 13-го грудня 1919 року не тільки вороже проти нас тоді не виступали, але на­віть в окремих випадках тоді допомагали. Київська група не тільки замінила свої старі гармати на нові у місті Пикові в галицької артилерії, але ще й позичила з десяток коней, які мала київська група повернути при першій зустрічі. Так само одного разу галичани прийняли козаків київської групи до шпиталю”.

 

ЯК ВІРОЛОМНО ПЕТЛЮРА ВИКОРИСТАВ НАМАГАННЯ ГАЛИЦЬКОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ ОБ’ЄДНАТИ ГАЛИЦЬКУ ДЕРЖАВУ З НАДДНІПРЯНСЬКОЮ УКРАЇНОЮ Й ЯК ЦИНІЧНО ПЕТЛЮРА ВІДСТУПИВ ГАЛИЦЬКУ ДЕРЖАВУ ПОЛЬЩІ.

 

Як тільки делегати Галицької Української Національної Ради в Станиславові добилися в Хвастові дня 1-го грудня 1918 року порозуміння з Директорією УНР в справі наміреного об'єднання обох держав в одну цілість, Петлюра вислав негайно, бо вже 31-го грудня 1918 року, до Варшави місію під проводом проф. Прокоповича, яка мала за завдання засягнути інформації у поляків, за яку ціну Польща могла б уділити Наддніпрянській Україні помочі в її війні з большевиками.

По повороті з Варшави Прокопович зложив Директорії справоздання, в якім зазначив, що “наша ініціятива установити нормальні відносини зустрінула з боку польських міродайних чинників співчуття. Найлегше було говорити про Холмщину, Підляшшя та Берестя, а вже важко про Львів та Борислав. Є ґрунт для переговорів”. Заввага Доценка: “Холмщину, Полісся, Підляшшя і Берестя зайняли поляки зараз по відході з цих земель німців при кінці листопада 1918 року без якого будь протесту зі сторони Петлюри. Тому про ці терени було Прокоповичеві найлегше говорити. Він попросту узнав доконаний факт. Натомість важко було говорити про терен ЗУНР (Галицької Землі), бо ціла Галичина була в то­му часі за винятком Львова і Перемишля під владою 100-тисячної галицької армії і галицького уряду”. (Доценко, Літопис української революції, том 2, книга 5, стор. 8).

Річ зрозуміла, що в цій ситуації треба було для уряду Петлюри підшукати якийсь претекст, який створив би для уряду Петлюри, хоч би тільки формально, для людського ока, право чи леґітимацію до переговорів з поляками також у справі Галицької Землі. Такий претекст в короткому часі найшовся. Була ним ухвала Галицької Української Національної Ради в Станиславові з дня 3-го січня 1919 року про об’єднання Галицької Держави з Наддніпрянською Україною і уро­чисте проголошення цього недокінченого об’єднання на Софійській площі в Києві дня 22-го січня 1919 р. Коли це сталося, уряд Петлюри вважав, що по цій урочистості Петлюра набув леґітимацію говорити з польським урядом також про долю Галицької Землі, а то в характері головного отамана цілої України.

 

Місія полковника Курдиновського.

 

У короткому часі по київській маніфестації, бо вже 19-го лютого 1919 року, Петлюра вислав до Польщі другу місію — вже як “володар об’єднаної України” — під проводом полк. Курдиновського, власника великої земельної посілости на Полтавщині. Повновласть для переговорів із Польщею була Курдиновському підписана Мацієвичем, міністром заграничних справ уряду Петлюри. Курдиновський на підставі цієї повновласти мав виконати в Польщі “стисле технічного характеру доручення”. Доценко не виясняє, яке це саме було доручення, ані не подає дослівного тексту повновласти, натомість зазначує, що повновласть Курдиновського була так редагована, що власник цієї повновласти міг її при бажанні також надужити. (Доценко, як вище, том 2, книга 5, стор. 9). Курдиновський по приїзді до Варшави вступив із міністром закордонних справ Польщі Падеревським у дипломатичні переговори, які закінчено дня 28-го квітня 1919 року. Того дня також підписано умову, в якій було зазначено, що Директорія зрікається Галичини в користь Польщі за поміч Директорії в її війні проти большевиків. А дальше було зазначено, що Курдиновський, як повновласник Директорії, погодився на віддання цілої України під державну зверхність Польщі. Цим договором віддавала Україна і свою політику, і свою армію під керівництво Польщі. (Доценко, як вище, том 2, книга 4, стор. 67).

Про підписану умову Курдиновського з Падеревським пише Доценко в своїх споминах (том 2, книга 4, стор. 67), що слідує: “Акцію Курдиновського поляки використали негайно на мировій конференції в Парижі, бо відомо, що Падеревський на запит мирової конференції, що діється в українсько-галицьких справах відповів телеграфічно, “що ніякі репрезентанти не можуть вирішувати галицької справи в Парижі, бо у Варшаві є представник українського уряду, з яким уже підписаний договір”. У додатку Падеревський не вдоволився телеграфічною відповіддю. Він поїхав особисто до Парижа і привіз зі собою договір із Курдиновським до диспозиції мирової конференції — Найвищої Ради. (Письмо Сидоренка, голови української делегації УНР на конференції миру. І.Мазепа, Україна в огні й бурі революції, том 1, стор 197).

Безпосереднім неґативним наслідком умови Курдиновського з поляками для Галичини було рішення Найбищої Ради Держав Антанти з дня 25-го червня 1919 року, силою якого Найвища Рада уповажнила поляків зайняти Галичину по Збруч і завести там цивільну владу, щоб охоронити особисту безпечність і майно місцевого населення від большевицьких банд. (Додаток автора): В Галичині панував у тому часі ідеальний спокій і взірцевий порядок, який підтримувала Галицька Армія.

Тут треба зазначити, що в тому часі справа Галичини розглядалася в Парижі Найвищою Радою, зложеною з пред­ставників Франції, Англії, Америки і Італії, — і ці держави правом переможця порядкували справи розбитої Австрії, між іншим, інтересувалися справою Галичини, яку то справу до вирішення передала їм Австрія на підставі Сан-Жерменського договору. Найбільший голос у цих справах мала Франція, тому що вона найбільше потерпіла в часі першої світової війни, та й тому, що вона мала всі шанси статися “жандармом Европи”, загроженої большевизмом. Тому Франція цілим своїм впливом і авторитетом попирала Польщу, як свого будучого помічника в переведенні своїх плянів в Европі. Франція з тих причин бажала зробити Польщу, по можності, найсильнішою, посунути її границі на схід, віддати Польщі під першим ліпшим претекстом Галичину, щоб Польща мала спільні границі з Румунією та Мадярщиною і щоб була в цей спосіб заборолом проти російських большевиків, а рівночасно, щоб була надійним союзником Франції проти Німеччини, ко­ли б до цього заходила потреба. Річ очевидна, що як тільки Найвища Рада дістала від Падеревського урядовий документ, в якому Петлюра, як “володар об’єднаної України”, зрікся Галицької Землі на річ Польщі, то справа Галичини була перерішена на користь Польщі.

Таким чином долю Галичини вирішила місія Курдиновського в квітні 1919 року, себто в часі, як Галицьку Землю обороняла Галицька Армія, а Петлюри ситуація в Східній Україні не була ще тоді трагічна. Армія Петлюри того часу держалася добре, а бої з большевиками розвивалися нормально, хоч зі змінним щастям. Тому не існувала для Петлюри в квітні 1919 року якась конечність вбивати штилет у плечі Галицької Армії і відступати Галичину полякам. Умовою з квітня 1920 року, себто так званою Варшавською угодою, вбито лише остаточний цвях у домовину Галицької Землі, саму однак домовину для Галицької Землі зробила місія Курдиновського в квітні 1919 року, відступаючи тоді Галичину полякам.

 

Місія Пилипчука.

 

Дня 9-го серпня 1919 року, себто вже по переході Галицької Армії в Східню України, Петлюра вислав до Варшави нову місію під проводом Пилипчука. Розходилося про дальші переговори в справі допомоги Східній Україні в її війні проти большевиків. Дня 19-го серпня 1919 р. обі сторони підписали умову, в якій зазначено, що уступ з умови Курдиновського про зречення Східньою Україною Галичини на річ Польщі позістає в повній силі. Границя Польщі на південному сході мала йти по лінії Збруча, а дальше на північ, на схід поза місто Рівне. (Доценко, як вище, том 2, книга 5, стор. 11).

Тут треба зазначити й те, що місії Курдиновського і Пилипчука, які зреклися на річ Польщі Галицької Землі, Холмщини, Полісся і Підляшшя, були вислані в тайні перед галицьким урядом і галицький уряд про них конкретно нічого не знав.

Літом 1919 року появилися масово між галичанами в Східній Україні вістки, що Петлюра відступив за посередництвом двох своїх місій, висланих до Варшави, полякам Галичину. Д-р Петрушевич не хотів вірити в правдивість цих вісток. “Яким правом”? — говорив Петрушевич. — “Та ж це була б груба національна зрада. Не вірю, щоб Петлюра міг здобутися на цей злочин”. Коли однак у вересні 1919 року ці вістки почали нагально повторятися, д-р Петрушевич, зустрінувшись при певній нагоді з Петлюрою, повторив йому поширювані вістки і запитав Петлюру, що ці вістки мають значити. Правдиві вони, чи це тільки інтриґа певних кругів, большевиків або еміґрантів з України, щоб розсварити галичан із урядом Петлюри. Петлюра збентежений признав, що ведуться передвступні інформаційні переговори з Польщею в справі уділення помочі Україні в її війні з большевиками і з Денікином, та й що місії Курдиновського і Пилипчука підписали певного рода заяви, яких Директорія не узнала за важні, та й що незадовго має бути вислана нова місія до Варшави, щоб усі спірні справи, а також справу помочі для Східньої України, оскільки це буде можливе, конкретно з Польщею уформити. А щоб д-ра Петрушевича цілковито успокоїти, заявив Петлюра, що він скличе вкоротці нараду в цій справі, що запросить на неї галичан, бо вважає, що в склад цієї місії повинні також входити галичани на рівних правах з наддніпянцями. Ця заява успокоїла д-ра Петрушевича. Заповіджена Петлюрою конференція зістала дійсно скликана до Кам’янця на день 26-го вересня 1919 року і на ній зі сторони галичан зістали запрошені д-р Голубович і д-р Витвицький, а зі сторони надніпрянців А.Лівицький, Шадлун і Одрина. Зі сторони уряду УНР Петлюра, Швець і Мазепа.

По нарадах уділено для місії, вислатися маючої, слідуючі директиви: 1) Заявити польському урядові, що договори з Курдиновським і Пилипчуком неважні. 2) Переговори зачати доперва тоді, як поляки заявлять, що не будуть попирати Денікина, а тільки допомагати Україні. 3) Кордонів між Польщею, а Україною не встановляти до звільнення цілої України. 4) В найтяжчій ситуації йти на уступки в справі Холмщини і Підляшшя до звільнення цілої України і скликання українського парляменту, який остаточно має вирішити цю справу. Слідують підписи присутніх. (Василь Іванис, “Симон Петлюра”, стор. 115).

 

Місія А.Лівицького.

 

Галичани були вдоволені рішенням Петлюри, бо здавалося всім, що попередні поголоски про відступлення Польщі Галицької Землі — це тільки інтриґи ворогів Петлюри, ціллю яких було обезславити Петлюру в очах галичан і поглибити пропасть, яка почала тоді поважно розширятися між галичанами, а урядом Петлюри. Про децизію нарад в Кам’янці повідомлено д-ра Петрушевича, а цей визначив на виїзд із місією до Варшави зі сторони галичан трьох відпоручників: д-ра Витвицького, д-ра Горбачевського і д-ра Новаківського. Зі сторони уряду УНР мали виїхати: А.Лівицький, як голова місії, і члени місії: Ржепецький, Понятенко, Михайлів і Мшанецький.

У повновласті для праць місії зазначено, між іншим, що всі договори і деклярації з польською стороною мають бути підписані головою місій А.Лівицьким або його заступни­ком д-ром Витвицьким і всіма іншими членами місії — політичними радниками. Місія в повному складі виїхала до Варшави 3-го жовтня, а прибула до Варшави 7-го жовтня 1919 року.

Здавалося, що все в порядку, але не так сталося, як думалося. Показалося, що Петлюра ще раз перфідно обманув галичан. Ось як представляє В.Іванис, великий приятель і прихильник Петлюри, дальший перебіг справи по виїзді спільної місії до Варшави. “15-го листопада 1919 року відбулася в Кам’янці нова тайна конференція членів уряду Петлюри, без присутности галичан, а у висліді нарад змінено первісні директиви, дані членам місії дня 26-го вересня 1919 року”.

А нові директиви були слідуючі: згодитися на встанов­лення кордонів між Україною, а Польщею через територію Галичини по лінії Бартельмі, а дальше по річці Турії, а в найгіршому случаї по лінії Стиру. (В.Іванис, Петлюра, Президент України, стор. 115).

Ці нові директиви підписали Петлюра, Швець, Мака­ренко, Мазепа, Черкавський, Шраменко, Красний. Про зміну директив не повідомлено ані загалу місії в Варшаві, ані д-ра Петрушевича. В тих директивах відпала постанова з дня 29-го вересня 1919 року, що місія має заявити польському урядові, що умови Курдиновського і Пилипчука, заключені з поль­ським урядом, є неважні.

У той спосіб “тайна дипломатія Петлюри” заторжествувала над прямолінійністю д-ра Петрушевича та його доброю вірою в чесність і характерність Петлюри.

 

Як працювала в Варшаві спільна місія під проводом А.Лівицького, яка прибула туди 7-го жовтня 1919 року.

 

Місія не робила нічого. По приїзді до Варшави заявив А.Лівицький, голова місії, всім членам місії, що він сам особисто буде провадити переговори з польським урядом, а як справа буде обговорена, тоді він скличе членів місії на засідання і представить їм вислід своїх розмов із поляками. Тому нехай члени місій ждуть на закінчення його розмов із польським урядом. Опісля він пропав з очей членів місії, мов камінь у воду.

Тим часом члени місії, не маючи що робити, нудилися. Вони ходили до кін, до театрів, заходили до ріжних амбасад чужосторонних держав та провадили там із членами амбасад пропаґандивні розмови в користь України, а вдома вели безконечні дискусії на злободенні теми й очікували приходу А.Лівицького. Нарешті дня 30-го листопада 1919 року явився А.Лівицький, голова місії, скликав членів місії на нараду і оповістив їм, що договорився з польським урядом відносно ціни, яку Польща мала б дістати від України за поміч Україні в її війні з большевиками. Польща мала дістати на власність Холмщину, Полісся, Підляшшя, західню частину Волині поза Рівне на схід і цілу східню Галичину. В тому напрямі виголосив Лівицький деклярацію і жадав, щоб члени місії погодилися її підписати. Вив’язалася над цією справою гаряча дискусія, у висліді якої галичани: д-р Витвицький, д-р Горбачевський і д-р Новаківський і наддніпрянець Мшанецький відмовилися підписати цю деклярацію, а погодилися підписати її А.Лівицький, голова місії, Понятенко, Ржепецький і Михайлів. Опісля опоненти опустили залю нарад, а на другий день 1-го грудня 1919 року ранком внесли галичани на руки голови місії деклярацію-спротив проти наміреному проектові умови з Польщею, яку запропонував А.Лівицький.

Голова місії А.Лівицький не узгляднив деклярації галичан з дня 1-го грудня 1919 року, а свій проект підписав із рештою членів місії, а то з Л.Михайловим, П.Понятенком і Ржепецьким на спільнім засіданні з представниками польського уряду: дир. Східнього Відділу Міністерства Заграничних Справ Романом Кнолем, Ч.Бабінським і М.Шумляковським дня 2-го грудня 1919 р. Того самого дня — 2-го грудня 1919 року — доручили галицькі члени місії: д-р Витвицький, д-р Новаківський і д-р Горбачевський голові місії А.Лівицькому урочистий протест проти безправної акції голови місії А.Лівицького. Опоненти зложили на руки А.Лівицького свої мандати і виступили з місії. Відносні документи, а то: копія повновласти, дана місії урядом УНР, деклярація галичан проти проекту угоди з польським урядом з дня 1-го грудня 1919 р., копія нарад А.Лівицького і товаришів у міністерстві заграничних справ Варшави з польським урядом із дня 2-го грудня 1919 р. і копія протесту проти угоди А.Лівицького з польським урядом із дня 2-го грудня 1919 року звучать у дослівнім відписі, як слідує:

О.Доценко: “Літопис української революції”, том 2, книга 5, стор. 14.

Повновласть для Андрія Лівицького, голови місії в Варшаві.

… Заключати умови, договори і конвенції по питанням політичного, військового та торговельно-фінансового характеру …

“… Всі договори і деклярації мають бути підписані Головою Місії (Лівицьким) або його заступником і всіма присутніми політичними Радниками”.

(Підпис: Голова Ради Міністрів і Міністр Внутрішніх Справ — Мазепа).

О.Доценко: “Літопис української революції”, том 2, кн. 5, стор. 70.

Деклярація

До Пана Голови Української Дипльоматичної Місії в Варшаві.

З приводу предложеного нам на засіданні Української Дипльоматичної Місії до Польської Річі Посполитої в дні 30 падолиста 1919. проекту деклярації, яка мала б бути вручена відповідно бажанню Польського Уряду Закордонних Справ польській стороні, уважаємо необхідним заявити Вам отсе:

“Постановою Української Національної Ради Західньо-Української Народної Республіки з 3 січня 1919. і постановою Директорії Української Народньої Республіки з 21 січня 1919. проголошено злуку Західньо-Української Народної Республіки і Української Нарадньої Республіки. Згадані постанови мали характер виключно декляративний. Бо постановою Укранської Національної Ради з 3 січня 1919. було застережено, що до часу скликання Всеукраїнських Установчих Зборів законодатну владу на території Західньої Області Української Народньої Республіки виконує Українська Національ­на Рада, а виконуючу владу Правительство тої Области установлене Українською Національною Радою і перед нею відповідальне. Ся постанова була принята згаданим Актом Директорії з 21 січня 1919. Ані покликаними постановами, отже Українською Національною Радою і Директорією, ані пізнішими державними актами не установлено ніяких органів державних, які були б хоч спільні обом державам, що заявили свою волю злитися в один державний організм. Таким чином повнота суверенних прав залишилася на основі згаданих уже обосторонніх заяв про злуку і після них за Західньою Областю Української Народної Республіки.

Зокрема загранична політика обох держав ведеться окремими заграничними урядами кожної з них, а тільки деякі заграничні місії висилалися обома Урядами спільно, щоб вести свою діяльність на основі інструкцій виданих після спільного порозуміння обох Урядів. Коли такого порозуміння не було, представники обох Урядів виступали перед заграницею самостійно.

Тимто, повторяємо, виключна компетенція рішати що-небудь про Західню Область Української Народної Республіки, а зокрема про Східню Галичину, належить виключно до державних органів згаданої Области. В уступі, означенім точкою 1. проєкта деклярації, згадується між іншим, що по річці Збруч має проходити кордон між Україною і Польщею, се значило б, що на захід від річки Збруч починається польська територія. Такому змістові згаданого уступу противимося ми, як представники Західньо-Українського Уряду, а так само не згідні ми із змістом слідуючого уступу під точкою 2, проєкта деклярації остільки, що постанова згаданої точки не може відноситися до Східньої Галичини.

З огляду на ту нашу незгідність, евентуальна деклярація, яка мала б бути зложена польській стороні відповідно предложеному нам проектові, а зокрема відповідно покликаному змістові згаданих точок 1. і 2., буде неважною і не може мати ніяких правних наслідків.

Відповідно порозуміння між обома Урядами і статуту Української Дипльоматичної Місії згаданий проект деклярації не може бути навіть предложений в формі вирішеної Місією деклярації польській стороні.

Варшава, 1 грудня 1919.

Др. Стефан Витвицький

Др. Антін Горбачевський

Др. Михайло Новаківський

О.Доценко: “Літопис української революції”, том 2, книга 5, стор. 71.

До Пана Голови Української Дипльоматичної Місії в Варшаві.

В нашім письмі, врученім 1. Заступникові Голови п. Леонідові Михайлову дня 1 грудня ц. р. о год. 12:20 мінут дня, ми вказали на те, що проект деклярації, який Ви пропонували предложити польській стороні, для нас неможливий до приняття і що така Деклярація з боку Місії взагалі недопустима, тому що за Урядом Української Народньої Республіки нема ніякого права рішати щонебудь про чужу — в державнім розумінні того слова — Західню Область Української Народної Республіки. Відпис того письма тут долучаємо під А. Проте Ви дня 2 грудня 1919. вручили згаданий проект Деклярації польській стороні вже як Деклярацію Місії, хоч той проект не був принятий на ніякім засіданні Української Дипльоматичної Місії в Варшаві. Відомо нам, що над проектом відбувалися тільки приватні наради наддніпрянських членів Місії, на яких заявилися за приняття того ж самого проєкта Ви, пп. Михайлів, Понятенко і Ржепецький, а проти п. Мшанецький. На посліднім засіданні Місії, відбутім дня 30-го листопада 1919. заявилися за приняттям згаданого проекту Деклярації (пп. Михайлів, Понятенко, Ржепецький), отже меншість супроти чотирьох членів (Мшанецького, Витвицького, Горбачевського, Новаківського). Поглядові меншості Місії Ви надали форму рішення цілої Місії, подаючи в дні 2-го грудня 1919 р. відкинену заявою більшости Деклярацію, як вирішену цілою Місією. Дотичне письмо подали Ви польській стороні, як постанову Української Дипльоматичної Місії в Варшаві, хоча по статуту тої ж Місії кожна заява від неї політичного змісту мусить бути підписана всіма членами Місії, щоб сталася важною. Про свій замір подати польській стороні іменем Української Дипльоматичної Місії таке письмо Ви не повідомили нас.

Все те зробили Ви в хвилі, коли Найвища Рада Мирової Конференції в Парижі рішила утворити з Східньої Галичини суверенний державний організм, який повинен статися зав’язком Соборної Української Держави. Вчинили Ви те, не зважаючи, що своєю деклярацією, за яку не одержуєте для Української Народної Республіки нічого, можете вбити життя новородженої молодої Галицької Держави, а разом з нею знівечити всю українську державну будову, за яку стільки життя втрачено, крови пролито, страждань перенесено, за яку ще сьогодні вмирають і страждають кращі діти Галицької України.

Предложену Вами польській стороні Деклярацію вва­жаємо неважною з огляду на безправність у формі і змісті, якої Ви Ви допустилися: у формі — Вашим вказаним вище поведенням, у змісті — тим, що розпорядилися в цій деклярації чужим добром.

З огляду на те, ми іменем Західнього Українського Уряду підносимо урочистий протест проти такого безправства і не вважаємо можливим дальше оставатися в складі Української Дипльоматичної Місії в Варшаві, і тому дозвольте, що отсим як її ж члени складаємо на Ваші руки свої мандати.

Варшава, 3-го грудня 1919.

Др. С.Витвицькиї, Державниї Секретар; Др. А.Горбачевський, Член Української Національної Ради; Др. М.Новаківський, Член Української Національної Ради.

О.Доценко, “Літопис української революції”, том 2, книга 5, стор. 67.

 

Справоздання з нарад з 2-го грудня 1919 року в Міністерстві Заграничних Справ у Варшаві.

 

“П.П. Міністер Андрій Лівицький, перший заступник голови місії, д-р Леонід Михайлів, політичний радник, Прокіп Понятенко, політичний радник Ржепецький.

Предсідник п. директор Східнього Відділу Міністер­ства Заграничних Справ Роман Кноль, Ч.Бабійський, Маріян Шумляковскі.

Пан Міністер Лівицький відчитує деклярацію української дипломатичної місії в Р.П.П. до Високого Уряду Р.П.П. з дати, Варшава, дня 2-го грудня 1919 р. і долучує примірник деклярації.

П. дир. Кноль: З рамени уряду Р.П.П.: “Я є уповажнений до відібрання від Панів деклярації. У відповіді на цю деклярацію хочу зазначити, що той крок Панів є в дійсності найдальшим посуненням справи з Вашої сторони. Представлені жадання Панів будуть по черзі сповнювані. Є слушною річчю, щоб ми зажадали від наших військових чинників для Панів видатної помочі”.

Позатим обі сторони складали собі взаємно ґратуляції, а обіцянки від поляків сипалися, як з мішка обильності.

О.Доценко: “Літопис української революції”, том 2, книга 5, стор. 67.

Справоздання з нарад з 2-го грудня 1919. в Міністерстві Заграничних Справ у Варшаві.

“P.P. Minister Andrzej Lewickyj, pierwszy zastępca Pre­zesa Misji Dr. Leonid Mychajliw, radca polityczny Prokop Po­niatenko, radca polityczny Rzepecki.

Przewodniczący p. dyrektor Oddziału Wschodniego MSZ Roman Knoll, Cz. Babijski, Marjan Szumlakowski.

Pan Minister Lewickyj odczytuje Deklarację Ukraińskiej Misji Dyplomatycznej w R.P.P. do Wysokiego Rządu R.P.P. z daty Warszawa, dnia 2.ХІІ.1919., której egzemplarz załącza.

P. Dyrektor Knoll: Z ramienia Rządu R.P.P. jest upo­ważniony do odebrania deklaracji od Panów. W odpowiedzi na tę deklację chcę zaznaczyć, że rzeczywiście ten krok Panów jest najdalszem posunięciem sprawy z Waszej strony. Przedsta­wione żądanie Panów będą po kolei spełniane … Słuszną jest rzeczą, ażeby od wojskowości naszej zażądać dla Panów wydat­nej pomocy.”

Позатим складано собі взаємно гратуляції, а обіцянки від поляків сипались як з мішка обильності.

О. Доценко: “Літопис української революції”, том 2, книга 5, стор. 391.

“КУРІЄР ПОЛЬСЬКІ”, з 23-го червня 1920 р.

Цей півофіційний орган польського правительства писав:

“На схід від Бугу, отже від території дефінітивно признаній Польщі альянтами, лежать повіти Ковельський, Володимирський, Луцький, Рівенський, Дубненський, Кременецький, Острізький, а на схід від цих повітів і від бувшої Східньої Галичини лежать повіти: Заславський, Староконстантиновський, Зв’ягельський, частина Острізького і Овруцького, як і Поділля, Проскурівський, Кам’янецький, Летичівський і Ушицький, — до Польщі не прилучені, які але суть під польською адміністрацією, при чім і юридичні функції сповняє тут комісар цивільний, який є залежний від Начального Вождя, а українське законодавство не має тут ніякої сили. Коли Україна зможе утворити і закріпити свою державність, коли державність ця поведе державу по європейській лінії цивілізації і демократизму, коли уряд український покаже у відношенні до Річі Посполитої свою льояльність правдиву, землі ці правдоподібно (“пшипущальнє”) перейдуть до України.

Дальше за цими землями лежать повіти Польщі історичної, які нас більше або менше інтересують (Херсонщина, Правобережжя, Катеринослав, Лівобережжя), мусимо однак категорично зазначити, що інтереси Польщі не кінчаються на лінії її границь та що не є для нас байдужним, що робитимемо поза тими границями ...”

О.Доценко: “Літопис української революції”, том 2, книга 5, стор. 107.

 

Заява Панейка (16-го грудня 1919 р.). Вихід Панейка з Делегації УНР в Парижі.

 

Високоповажаний Пане Президенте!

На основі уповажнення Шефа Західньо-Української Народної Республіки з дня 16-го грудня 1919 р. маю честь в імені уповажнених Державним Секретаріятом членів Делегації подати Вам до відома отцю заяву:

Стоючи на становищі єдности всіх українських земель, як найважнійшого політичного принципу сучасної політики українського народу і бачучи будучність української нації тільки в організації всіх позитивних і соціяльних сил її, п’ятнуємо з обуренням факт віддання актом з дати Варшава, 2-го грудня 1919 р. Західньо-Українських Земель у польську неволю Правительством Директорії, яке своїми большевицькими наклонами і терором супроти творчих сил народу виявило повну політичну нездатність і шкідливість, наслідком сього виступаємо зі складу Об’єднаної Делегації.

Прошу Вас, Високоповажаний Пане Президенте, приняти запевнення глибокої до Вас пошани.

Д-р Василь Панейко.

 

Протест Галицької Української Національної Ради на еміґрації у Відні.

 

Члени Галицької Української Національної Ради, які перебували у Відні на еміґрації, під проводом д-ра Євгена Петрушевича під час нарад, які тривали від 9-го до 17-го грудня 1919 року, запротестували проти деклярації А.Лівицького і товаришів у Варшаві в справі зречення ними Східньої Галичини в користь Польщі, а то для браку правної леґітимації диспонувати долею Галичини, бо екзекутивну власть над територією ЗУНР виконує Галицька Українська Національна Рада і установлене нею правительство Західньо-Української Народної Республіки, — на підставі ухвали Української Національної Ради в Станиславові з дня 3-го січня 1919 року і постанови Директорії УНР з дня 21-го січня 1919 р., аж до часу скликаня Всеукраїнських Установчих Зборів.

 

Дещо про варшавську угоду.

 

Беручи до уваги, що деклярація А.Лівицького з дня 30-го листопада 1919 року про відступлення українських земель Польщі ішла в розріз зі згаданими вже директивами, даними місії Директорією з дня 26-го вересня 1919 року, а навіть із директивами з 15-го листопада 1919 року, треба прийняти, що директиви Директорії з дня 26-го вересня і 15-го листопада 1919 року дані місії Лівицького, були лише комедією, зрешто зручно відіграною для заспокоєння галичан. В силі позістали умови поляків із місіями Курдиновського і Пилипчука і на підставі тих умов була сконструована деклярація А.Лівицького з дня 31-го листопада 1919 року, прийнята польським урядом дня 2-го грудня 1919 року та в результаті т. зв. “Варшавський договір” з дня 21-го квітня 1920 року, підписаний у Варшаві.

На підставі цього договору відійшли на власність Польщі: Холмщина, Полісся, Підляшшя, західня Волинь і ціла Східня Галичина, — все разом простором около 160 тисяч квадратових кільометрів з около 7-ма мільйонами українського населення.

Таке то сталося в Варшаві.

Варшавський договір був підписаний за відомом і згодою С.Петлюри, який у тому часі перебував у Варшаві, але про це буде мова пізніше.

Натомість Українська Держава, яку Польща обіцяла утворити для Петлюри, мала складатися з нецілих трьох царських губерній: з Подільської, частини Волинської і Київ­ської з людністю несповна 8 мільйонів. Ця Україна мала право держати лише три дивізії війська, а озброєння для цих дивізій мала достарчати Україні Польща. Коли б Україна набула за границею зброю, вона мала бути зачислене в кількість військових знаряддів, які Польща мала достарчити Україні для трьох дивізій війська. Це застереження мало на цілі унеможливити урядові УНР розбудувати воєнний промисл в Україні та унеможливити всяку пробу поширення збройних сил поза три дивізії, які УНР мала право держати.

А що мало статися з рештою земель українських, зокрема на схід від Петлюрівської України, на це нема згадки у Варшавському договорі. Натомість про це отверто, ясно і цинічно написав півофіційний орган польського правительства — фактично орган маршала Пілсурського — “Кур’єр польський” з датою 23-го червня 1920 р. Дослівний переклад з польського тексту на українську мову звучить, як слідує:

“Кур’єр польський” з 23-го червня 1920 р.

Цей півофіційний орган польського правительства писав: “На схід від Бугу, отже від території дефінітивно признаної Польщі Аліянтами, лежать повіти Ковельський, Володимирський, Луцький, Рівенський, Дубенський, Кременецький, Острізький, а на схід від цих повітів і від бувшої Східньої Галичини лежать повіти Заславський, Староконстанти­новський, Зв’ягельський, частина Острізького і Овруцького, як і Поділля, Проскурівський, Кам’янецький, Летичівський і Ушицький — до Польщі не прилучені, які але є під поль­ською адміністрацією, при чому юридичні функції сповняє тут цивільний комісар, який є залежний від начального вождя. Українське законодавство не має тут ніякої сили. Коли Україна зможе утворити і закріпити свою державність, коли державність ця поведе державу по європейській лінії цивілізації і демократизму, коли уряд український покаже у від­ношенні до Речі Посполитої свою правдиву льояльність, землі ці правдоподібно (пшипущальнє) перейдуть до України.

Дальше за цими землями лежать повіти історичної Польщі, які нас більше або менше інтересують (Херсонщина, Правобережжя, Катеринослав, Лівобережжя), мусимо однак категорично зазначити, що інтереси Польщі не кінчаться на лінії її границь, та що не є для нас байдужим, що робитимемо поза тими границями”. (О.Доценко, “Літопис української революції”, том 2, книга 5, стор. 391).

Виходить з тексту “Польського Кур’єра”, що Польща заміряла забрати решту українських земель аж до найдальших границь “історичної” Польщі на сході, а обіцяну Петлюрі “Петлюрівську” Україну віддати тоді, як Петлюра потрапить закріпити свою державність, як поведе політику по лінії європейської цивілізації і демократизму, як також покаже свою правдиву льояльність супроти Польщі і т. д. Не знати, чи Петлюра потрапив би був догодити Польщі згідно з її побажаннями.

Евакуація польської армії з “Петлюрівської” України згідно з постановами Варшавського договору могла тільки наступити “на підставі взаємного порозуміння начальної команди польських військ і головного командування українського війська”. Що мало статися, коли б команда польських військ не схотіла “взаємно порозумітися”, про це нема згадки у Варшавському договорі. Зрештою, згадки про це і не треба було робити. Поляки осталися б у “Петлюрівській” Україні на так довго, як довго цього забажав би польський уряд. Петлюрівський уряд із трьома своїми дивізіями вояків не мав у ніякому разі сили “евакуовати” поляків з України.

 

З книжки “Варшавський Договір” Б.Михайлюка.

 

“Уряд Української Народньої Республіки з одного боку й уряд Річипосполитої Польської з другого боку, в глибокому пересвідченні, що кожний нарід посідає природне право на самоопреділення та окреслення своїх відносин з сусідами, і однаково виходячи з бажання уґрунтувати підстави для згідного й приязного співжиття на добро й розвиток обох народів, — погодилися на слідуючі постанови:

§ 1. — Визнаючи право України на незалежне державне існування на території в межах на північ, схід і південь, які то межі будуть опреділені договором УНР із пограничними з тих сторін сусідами, РПП визнає Директорію Незалежної Української Республіки, на чолі з Головним Отаманом п. Симоном Петлюрою за Верховну Владу УНР.

§ 2. — Кордон між УНР і РПП установляється слідуючий: На північ від Дністра, вздовж річки Збруч, а далі вздовж бувшого кордону між Австро-Угорщиною та Росією до Вишегрудка, а від Вишегрудка на північ через узгір’я Крем’янецьке а далі по лінії на схід від Здолбуново, вздовж східнього кордону Рівенського повіту, потім вздовж східнього адміністративного кордону бувшої Мінської губернії, до схрещення його з Прип’яттю до її устя.

Щодо повітів Рівенського, Дубенського і частини Кременецького, які зараз відходять до РПП, то пізніше має наступити стисліше порозуміння. Докладне окреслення кордонної лінії повинно бути переведене спеціяльною українсько-польською комісією, складеною з відповідних фахівців.

§ 3. — Уряд польський признає Україні територію на схід від кордону, зазначеного в § 2. цієї умови до кордонів Польщі 1772 року (передрозборових), які Польща вже посідає або набуде від Росії шляхом збройним або дипломатичним.

§ 4. — Польський уряд зобов’язується не заключувати ніяких міжнародніх умов, направлених проти України, до то­го самого зобов’язується уряд УНР супроти Польщі.

§ 5. — Права національно-культурні, які уряд УНР забезпечить громадянам польської національности на території УНР, будуть у неменшій мірі забезпечені громадянам української національности в межах РПП і навідворот.

§ 6. — Заключається спеціяльні економічно-торговельні умови між УНР і РПП. Аграрна справа в Україні буде розв’язана конституцією. До часу скликання Конституанти, юри­дичне становище землевласників польської національности в Україні буде опреділене згодою між РПП і УНР.

§ 7. — Заключається військова конвенція, що становить інтеґральну частину цієї умови.

§ 8. — Умова ця остається тайною. Вона не може бути передана третій стороні, чи бути опублікована нею в цілості, чи почасті, як тільки при взаємній згоді обох контрактуючих сторін, за винятком артикулу 1-го, який буде оголошений по підписанні цієї умови.

§ 9. — Умова ця вступає в силу негайно по підписанні контрактуючими сторонами.

Підписано у Варшаві, 21. квітня 1920 року, в двох примірниках, уложених в польській і українській мовах, зі застереженням, що у випадку сумніву, текст польський буде вважатися міжнароднім.

Керівник Міністерства Закордонних Справ УНР — Андрій Лівицький в. р.

Керівник Міністерства Закордонних Справ РПП — Ян Домбскі в. р.

 

Життєвий шлях українських делегатів Галичини з Місії Лівицького у Варшаві.

 

Як виходить із долучених документів, галицькі делегати, які входили в склад місії Лівицького, заступали у Вар­шаві справу Галицької Землі належито та згідно з підписа­ними договорами між Галицькою Українською Національною Радою та Директорією Східньої України. Перешкодити однак голові місії Лівицькому відступити безправно Західньо-Українські Землі Польщі вони ніяк не змогли.

Від того часу, себто від 1-го грудня та 3-го грудня 1919 року минуло споро літ. Не чули ми однак на нашій Батьківщині – Галицькій Землі, щоб д-р Горбачевський або д-р Новаківський змінили по повороті до Галичини колибудь своє відношення до справи, яку вони заступали у Варшаві, та своє становище, яке вони спрецизували в своїх протестах з дня 1-го грудня і 3-го грудня 1919 року відносно відступлення Польщі А.Лівицьким, закордонним міністром Петлюри, Холмщину, Полісся, Підляшшя, Західню Волинь і цілу Східню Галичину. Інакше сталося з третім делегатом місії, з бувшим міністром д-ра Петрушевича, д-ром Витвицьким. Цей, по повороті до Галичини, по році 1923, хоч мав у Дрогобичі дуже добре просперуючу адвокатську канцелярію, забажав кандидувати в посли до польського сойму з рамени УНДО. Його товариші по фаху, дрогобицькі адвокати та вся дрогобицька інтелігенція, відраджували йому, як бувшому міністорові ЗУНР, кандидувати в посли, але він нікого не послухав і зістав вибраний послом на превелике обурення галичан. Ніхто однак не чув, щоб д-р Витвицький, як посол, чим-будь відзначився на становищі посла, беручи до уваги криваві переслідування українців у Польщі польським урядом.

Коли полчища большевиків зближалися в році 1944 до Дрогобича, д-р Витвицький еміґрував до Німеччини. Там наддніпрянські еміґранти організували на власну руку УНРаду і державний центр. Д-р Витвицький змісця прискочив до організованої наддніпрянськими соціялістами УНРади, як член УНДО, а наддніпрянські соціялісти вибрали його “президентом” УНР по смерті А.Лівицького. Зробили це тому, щоб обманути галичан, що, мовляв, наступило “об’єднання” галицької України з наддніпрянською, бо галичанин зістав навіть вибраний “президентом” УНР. Ця фарса мала на цілі одно, а саме: збирання від галичан грошевих фондів на удержання самоустилізованої УНРади, з її “президентом” д-ром Витвицьким, галичанином.

Це ясно виходить з листа, писаного Ц.К. УРДП до їх мужа довір’я в Торонті, п. С., про що буде зроблена згадка в розділі “Весела історія про віче в Подєбрадах”.

Ставши “президентом”, д-р Витвицький не тільки особисто стався “об’єднаним” зі своїми товаришами, наддніпрянськими соціялістами з УНРади, але також зачав голосити на еміґрації, що Галицький Уряд об’єднав Галицьку Державу з Наддніпрянською Україною по всі віки на урочистості в Києві дня 22-го січня 1919 року в одну нероздільну державу, що, очевидно, є незгідне з історичними фактами, про що сам д-р Витвицький писав у своїх протестах, спрямованих до А.Лівицького у Варшаві дня 1-го грудня та 3-го грудня 1919 року. Очевидно, галичани, які знають фактичний стан справи цього “об’єднаня” і президентури д-ра Витвицького, голосно сміються, бо титул д-ра Витвицького, пришитий йому самозванчо-зібраними скитальцями в УНРаді, вартий торбу січки. Старі римляни про того роду “титули” говорили, що вони є “вана вокс ет претереа нігіль”, себто пустий звук, а поза тим ніщо.

Колись історія важко осудить д-ра Витвицького за його самозванчу диверсію, спрямовану проти інтересів Галицької Землі.

 

ВЕСЕЛА ІСТОРІЯ ПРО ВІЧЕ В ПОДЄБРАДАХ.

 

Як хтось буде мені закидати тупий песимізм у моїх поглядах про заміри наддніпрянських соціялістів, які тепер криються під різними псевдами, в справі відбудови Незалежної Соборної Української Держави, то нехай собі з увагою прочитає історію про веселе віче в Подєбрадах, яке мало на цілі приєднати для галицьких націоналістів наддніпрянські політичні організації, також і соціялістичні організації. А, прочитавши історію про це віче, нехай застановиться над тим поважно, чи можлива є якась плятформа співпраці галичан зі соціялістичними джентелменами зі Східньої України, які зараз багато говорять про відбудову України.

Це віче дня 11-го квітня 1928 року зорганізували в Подєбрадах найвизначніші вожді ОУН: Д.Андрієвський, М.Сціборський і В.Мартинець. Віче мало на цілі запізнати перебуваючу в Подєбрадах наддніпрянську інтелігенцію про значення руху ОУН, про ідеологічні підстави руху, про завдання ПУН і його політичну діяльність в справі відбудови Соборної Української Держави та про становище ПУН супроти всіх українських угруповань. Найбільша заля в Подєбрадах була переповнена. На віче явилася вся еміґраційна “сметанка” головно зі Східньої України. Були там І.Мазепа, Б.Мартос, бувші українські прем’єри міністрів, найчільніші представники і провідники всіх українських угруповань, професори, доценти, студенти Української Господарської Академії в Подєбрадах. Наступили промови організаторів віча Андрієвського, Сціборського і В.Мартинця. Каже Мартинець, що вже “під час промов було чути з різних кінців залі різні вигуки, а бувші прем’єри перебивали промовців далеко неміністерськими репліками. А опісля промовляли опоненти-наддніпрянці. І.Мазепа “демагогічно” закидав націоналістам отаманію, руїну, безграмотність, молодечу відвагу, політиканство і т. п. Закінчив при акомпаніяменті гучних оплесків присутніх”.

Білодуб (безпартійний) твердив, що “безпартійні не дадуть себе обдурити і не підуть у цю нову партію”.

Довженко (с.-д.) твердив, що “націоналісти мають тільки гасла на папері, а жадної думки не мають”. “Їх думки зоологічні, тому що походять не з голови, а з шлунка”.

Питель (с.-д.): “Ви не націоналісти, ви не є навіть українці”.

Так плачевно закінчилася зустріч галицьких націоналістів, членів ПУН-а, з політичними представниками Східньої України. (В.Мартинець: “Від УВО до ОУН, стор. 259-260). Виходить з цього одне, а саме, щоб ми, галичани, мали в першу чергу перед своїми очима свою власну Галицьку Державу. Не числім на те, що, по евентульнім упадку комуністичного режиму у Східній Україні, влада у Східній Україні перейде в руки якогось поміркованого демократичного уряду. Це не станеться з цієї простої причини, що під сучасну пору нема у Східній Україні інтелігентного, поміркованого, правого елементу, як це було в роках 1917-1920. Одні зістали вигублені, інші вимерли на еміґрації, осталися тільки поклонники Маркса під різними назвами. На випадок упадку комунізму повернуть в Україну наші соціялістичні еміґранти й вони разом із тими, які тепер тілом і душею служать Москві, порозуміються й утворять соціялістичний уряд та й підуть бігцем на федерацію з Москвою. А тоді у Східній Україні ніщо не зміниться. Для галичан, а зокрема для галицьких націоналістів, не буде там місця. Фактично буде там той сам режим, який є сьогодні, тільки під іншою назвою, може навіть гірший. Тому для нас, галичан, одна дорога й одна ціль, а саме: Добиватися Незалежної Галицької Держави. “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля”! Цього не забуваймо!

Тому ОУН не повинна сягати зором за Збруч. Шкода очей та труду. Наддніпрянці не потребують галицького ОУН, натомість ОУН потрібна буде для Галичини. А тому належить сказати бандерівцям: “Не витрачуйте надармо часу й енергії, готуйте молодь до бою за волю рідної країни, нашої Галицької Землі”. Тямте, що час біжить стрілою, що війна з Польщею за Галицьку Землю не закінчена, що вибух світової воєнної завірюхи може незалежно від нас наступити кожного дня. Тому організуйте молодь, освідомляйте її національно та вчіть її боронити волю нашої рідної країни. Тямте, що ви будете єдиною і одинокою нашою зорганізованою силою та заляжнем нашої армії, яка буде здібна ставити польським наїзникам збройний опір. Не числіть на поміч наддніпрянців. Звідти ви її не дістанете, так як не дістали її наші брати в роках 1918-1920 і наші прадіди від Хмельницького, Мазепи, Виговського й інших великих отаманів Східньої України. Затямте також, що Варшавський договір ще не загинув. Він ще раз відживе. Розстріляти його можуть тільки галичани з позиції власної демократичної держави без диктатури й тиранії.

 

ІНФОРМАЦІЯ СЕКРЕТАРІЯТУ ЦК УРДП ПРО СТАН ФОРМУВАННЯ ВИКОННОГО ОРГАНУ УНРади.

 

А як хтось скаже або подумає, що я гляджу всетаки на наддніпрянських соціялістів крізь чорні окуляри, то нехай прочитає собі “листа-смаколика” наддніпрянських соціялістів, які встидло криються під фірмою УРДП, до їх мужа довір’я, наддніпрянця, п. С в Торонті, мого приятеля і доброго українця, з яким я знайомий довгі роки. Пан С. одного разу показав мені листа зі Секретаріяту Центрального Комітету УРДП, до нього адресованого, як мужа довір’я УРДП. Пан С. сказав мені, що він бажав би цього листа опублікувати в однім із торонтських часописів. Він просив мене, щоб я з ним разом пішов у цій справі до одної з редакцій у Торонті. Ми оба пішли до редакції, показали оригінал листа редакторам, а пан С. запропонував редакторам видрукувати цього листа в їх тижневику. Редактори з цікавістю прочитали листа, покивали жалібно головами, посміялися і замовили нас на конференцію в цій справі за кілька днів. Тому, що друг мій із причин зайнять не міг з’явитися в редакції, я пішов сам означеного дня на його прохання до редакції і довідався, що лист цей буде в своєму часі опублікований. Наразі, по зробленні копій із цього листа (одну копію дістав також я), оригінал листа повернено через мене панові С., а я панові С. цього листа доручив. Частинно був цей лист друкований у памфлеті Спілки Визволення України з пропущенням кінцевих уступів. Прочитай, читачу, докладно цього листа, а багато з нього навчишся і побачиш, що наддніпрянським кандидатам у достойники в будучій Україні зовсім не в голові співпраця з галичанами. їм потрібно нас тільки на те, щоб “не відбити нам охоти до моральної і матеріяльної підтримки УНРади та не підорвати до неї довір’я”. А відносно “грошей з Риму”, то треба тут сказати, що соціялістичні герої з УНРади пробували добути грошаків також і в Римі. Що, правда, їздили туди без асисти галичан. Мали однак у цій справі “пеха”. Той, до котрого вони хотіли дістатися, був волею судьби хворий і не міг цих панів прийняти. Це автентична інформація, не фантазія. Долучається дослівний відпис з оригіналу листа Секретаріяту ЦК УРДП до пана С.

Добре було б, коли б галичани поважно застановилися над тим, чи можна нам робити з надніпрянськими соціяліста­ми якусь спільну позитивну роботу, чи ні, і чи можна їм у чомунебудь довіряти, чи ні. Ми вже раз довірились Петлюрі, відомо нам усім, який вислід мало наше довір’я. Тут ще раз бажаю зазначити, що мої гіркі слова не відносяться до загалу наших братів надніпрянців, із якими ми, галичани, бажаємо жити в любові та згоді. Адресую моє письмо тільки до тих, які погубили Східньо-Українську Державу і нашу Галицьку Державу. Ми докладно відрізняємо зерна пшениці від зерен кукілю.

 

Копія.

Секретаріят ЦК УРДП          

Тільки для членів ЦК, Краєвих Комітетів і активу УРДП.

1 липня 1950 року.    

 

ПРО СТАН ФОРМУВАННЯ ВИКОННОГО ОРГАНУ УНРади.

 

Як відомо, мельниківці вийшли з В.О. УНРади. В зв’язку з тим захиталося УНДО і УНДС. На засіданні Бльоку Українських Демократичних Партій 21. травня ц. р. було заслухано інформацію про В.О. УНРади та висловлено побажання, щоб проф І.Мазепа знову формував новий кабінет. Ніяких розходжень у цьому у представників партій не було. Здавалось, було загальне одобрення. На засіданні були також і соціялісти — інж. Довгаль і інж. Денисенко. Мельниківців на це засідання не запрошувалось. На підставі одно­згідної підтримки кандидатури І.Мазепи президент А.Лівицький доручив йому (Мазепі) формувати новий кабінет. Звичайно почались переговори І.Мазепи з представниками партій. Мельниківці на такі переговори відповіли низкою статтей у своєму “Українському Слові”, де неодну бочку вилили помий на соціялістів взагалі, і на Мазепу зокрема. Не обійшлось без виливання брудів на УРДП. В розмові з представниками мельниківців (Бойком і Бойдуником) І.Мазепа не досягнув ніяких наслідків. Мельниківці категорично виступають проти його кандидатури. Коли прийшла черга розмовляти з представниками УНДО (Витвицький, Макарушка, Баран), то виявилось, що ті без мельниківців не рішаються підтримувати Мазепу, заявляючи, що вони приймуть участь у формуванні В.О. тоді, коли І.Мазепі вдасться домовитись із мельниківцями. Представники УНДС (Олексієв і М.Левицький), висловлюючи своє довір’я І.Мазепі, також поставили умову, що вони його підтримають, коли він створить кабінет, до якого увійдуть представники всіх партій, цебто і мельниківці. Тільки УРДП і УСП щиро і відверто підцримує кандидатуру І.Мазепи без всяких умов. Після першої невдачі І.Мазепи договоритись зо всіма партіями, розпочались наради і конференції. На конференції УНДО остаточно було вирішено, що це угрупування буде приймати участь у В.О. УНРади, коли будуть приймати участь у ньому і мельниківці. Д-р Макарушка встиг провести кілька конференцій з мельниківцями і з керівними особами УНДС, на яких з великою люттю нападав на І.Мазепу, ведучи шалену пропаґанду про­ти його особи. На конференції УНДС, де були присутні Олексіїв, М.Левицький, Іваницький і такі “державні мужі”, як інж. Мілянович і проф. Кубійович, була зайнята така сама позиція, яку зайняло УНДО. На цій конференції з піною скаженого пса промовляв Мілянович, відомий бандерівський поплентач, а тепер їх аґент в УНДС. Після всіх цих конференцій два рази відбулись наради лідерів демократичних партій з участю соціялістів. Але до ніякої згоди не дійшли. На останній нараді лідерів партій І.П.Багряний пробував добитись від кожного лідера ясних і чітких пропозицій. На запитання І.П.Багряного до лідера УНДС Олексієва, кого ви висуваєте на прем’р-міністра від своєї партії, — відповів: “УНДС не має такої кандидатури”. Таку саму відповідь одержано і від УНДО з додатком д-ра Макарушки, що на його власну думку підходящою кандидатурою на голову В.О. УНРади був би д-р Витвицький. Д-р Витвицький, будучи заступником голо­ви В.О. УНРади з часу першого формування зовсім не приймав участи в роботі В.О., за виключенням засідань В.О., а віддавався виключно роботі своєї адвокатської канцелярії. Будучи присутнім на останнім засіданні лідерів партії, висловив думку, що коли б мати повну підтримку всіх політичних партій, то кожен з присутніх міг би з честю виконувати обов’язок голови В.О. УНРади. Цебто натякував на те, що мов висувайте мене. Д-р Витвицький працює адвокатом в ІРО і ніколи цієї посади не залишить, поки вона існує, і на зауваження декого відповів, що при доброму його заступництві, праця в ІРО не відіб’ється на роботі В.О. Це було сказано не в такій формі, але так можна було його зрозуміти. Роблячи старання на виїзд до США, цей п. д-р “непроч” виїхати до США з титулом прем’єр-міністер. Таким чином лідери партій умовились зібратись ще раз 7. липня ц. р. і подати свої кандидатури.

Втративши перспективи керівної ролі у В.О., наші соціялісти запропонували висунути на голову В.О. І. П.Багряного з тим, що І.Мазепу залишити його заступником, але на такий крок І.Багряний не погодився не тільки з тих причин, що не варто компромітувати себе перебуваючи в оточенні таких “друзів”, як мельниківці, УНДО і УНДС, у яких не­має здібних людей навіть трьом свиням їсти розділити, але ще й тому, що І.П.Багряний не домовився б з цими “професорами” і “докторами” про коаліцію всіх партій.

Тут необхідно зрозуміти те, що як мельниківці, УНДО, так і частина УНДС керуються наказами “їх ексцеленції” Кир Івана Бучка, щоб за всяку ціну відсунути православного Мазепу, а поставити Витвицького, то гроші для УНРади поплинуть із Риму. Нам уже давно відомі думки тих єзуїтів, але здійснити їх їм не вдасться.

УРДП не допустить, щоб на чолі українського уряду стояв католик, та може ще й галицький містечковий адвокат.

УРДП не допустить, щоб фірму УНРади пройдисвіти використали для утворення свого власного корита, як це вони робили в ЦПУЕ і в других організаціях, ними опанованих.

Ми не допустимо, щоб фашисти влазили на міжнародню арену і “репрезентували” Україну в демократичних колах світу. Нам і так багато шкоди наносять бандерівські “репрезентації”, що створюють думку в чужинецьких колах про українців, як фашистів. Про дальший хід цієї важливої справи будемо своєчасно Вас інформувати. На місцях просимо подавати нашому громадянству про такий стан формування В.О., але в такій формі і в такому дусі, щоб не відбити охоти до моральної і матеріяльної підтримки УНРади, та не підірвати довір’я до неї. Таку інформацію вишлемо вам у вівторок 17. липня.

З товариським привітом.

Власноручні підписи: Організаційний секретар, керуючий справами, з оригіналом вірно

Секретар КК УРДП. (Ориґінал цього листу знаходиться в одній наддніпрянській політичній організації в її архіві).

 

Передсмертний плян Петлюри в справі відбудови Української Держави у Східній Україні.

 

Думаю, що досить ясно зістали представлені пляни наддніпрянських соціялістів в справі відбудови Української Держави у Східній Україні й їх відношення до галичан та неможливість галичан співпрацювати з ними. Але як ще комусь було б всього цього замало і коли б дехто снував у своїй голові дальше думки про соборність, то раджу з увагою прочитати про пляни Петлюри відбудови Української Держави у Східній Україні, опубліковані приятелем Петлюри, Василем Іванисом, у його книзі: “Симон Петлюра, Президент України”.

Якщо, шановний читачу, прочитаєш з увагою відносні розділи вищезгаданої книги, то напевно і дефінітивно відпаде тобі охота думати, говорити і об’єдинятися з наддніпрянськими соціялістами для спільної праці при відбудові Української Держави. Це станеться тому, бо вкінці прийдеш до переконання, що для нас, галичан, тільки одна дорога, — об’єднатися всім разом так, як ми були об’єднані в листопаді  1918 року, і добиватися всіма можливими засобами Незалежної Галицької Держави. Якщо цього не зробимо, то станемося погноєм для розбудови польської держави на нашій Галицькій Землі. Вилікуєшся також з небезпечної хвороби, яку в нас популярно називають “соборністю”.

 

ЩО НАПИСАВ ВАСИЛЬ ІВАНИС ПРО ПЕРЕДСМЕРТНИЙ ПЛЯН СИМОНА ПЕТЛЮРИ ВІДНОСНО ВІДБУДОВИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ У СХІДНІЙ УКРАЇНІ?

 

Василь Іванис, кубанський військовий отаман і голова уряду Кубані, видав 1952 року книгу п. н. “Симон Петлюра, Президент України”.

Автор описує в цій книзі воєнні перипетії про закріплення нашої державности в Україні, про смерть Петлюри, про процес Шварцбарта та подає копії двох цікавих листів, писаних Петлюрою до його приятелів у Канаді в справі відбудови української державности в Східній Україні. Листи ці дуже цікаві, зокрема тим, що вони писані Петлюрою в Пари­жі на короткий час перед його смертю і творять немов передсмертний заповіт Петлюри.

Лист до двох визначних громадян Канади з 16-го березня 1925 року (Подаю винятки). “Трудно повернути загублену державність тільки за допомогою своїх власних сил. Гасло, “орієнтація тільки на власні сили”, коли оцінювати його в світлі історичного досвіду, є реченням без змісту і самооблудою, яким може послуговуватися хто хоче, а не державний одповідальний діяч. Треба знайти для українських державних інтересів, серед впливових міжнародних чинників такі, яких би можна було заінтересувати ідеєю української державности, та які мали б реальну вигоду від цього для себе, чи то політичну, чи матеріяльну”.

Петлюра дорікає дальше еміґрації на американському континенті, що вона не розвинула поважної політичної акції в оборону утворення Української Держави, не зорганізувала допоміжної військової сили, як це робили поляки у Франції, та не провадила відповідної пропаґанди в пресі.

“Думаю, що в 1917-1920 роках Англія більше виявила б була інтересу до українських справ, коли б боротьба на нашій батьківщині була дала наочні докази одноманітности, організованости і дисципліновости нашої нації, бо в подібних справах інтересуються тільки таким контраґентом, що вартий уваги, який дає об’єктивні докази своєї національної солідарности та підпорядкованости вищим вимогам”. (В.Іванис, “Симон Петлюра, Президент України”, стор. 228-232).

Багато правди у вище наведенім уступі, але Петлюра забув, що передумовою одноманітности, організованости і дисциплінованости є організація міжпартійного уряду і до­пущення до участи в правлінні всіх національно свідомих сил. Тим часом Петлюра будував Українську Державу тільки при помочі соціялістичних вітрогонів, а всі інші національні сили, які бажали брати участь у будові Української Держави, були від будови держави усунені.

А дальше в тому самому листі написав Петлюра, що слідує:

Коли стисло сформулувати в певних політичних тезах мої думки з цього приводу, то вони зводяться до слідуючого:

а) Шлях української державности йде через Київ, а не через якесь інше місто України.

б) Українська нація, беручи на увагу її етногріфічне розташування, її етнографічно-стратегічне становище під час боротьби за свою державність, систему політичних союзів між сусідніми державами і систему міжнародніх відносин, в яких ця боротьба буде провадитися, не в стані буде, навіть при наявності найбільш сприяючих чинників, здійснити ідеалу Соборности Української Держави (в першому періоді боротьби і будівництва державного)… в) Програм будівництва Української Держави вимагає певної послідовности; максималістичні завдання, коли за переведення їх взятися на всіх землях етнографічного розташування української нації одночасно, будуть перекреслені життям і тою відпорною силою, що її протиставлять Україні сусідні держави та союзники останніх. Під натиском цієї сили і весь програм може бути перекреслений. Це загрожує розбиттям і депресією національних сил на довший час, отож і державні наші змагання можуть кінчитися катастрофою.

г) Основною передумовою будівництва Української Держави (в новому ренесансі його) є усвідомлення тези, що метрополія держави і її територіяльна та стратегічна база мусить бути спочатку утворена на Великій Україні, себто на Дніпрі – Чорному морі.

д) В міру скріплення цієї бази (організація військових заводів, підготовка військових кадрів армії, накопичення матеріяльних ресурсів і т. ін.) можуть стати актуальними і завдання про прилучення земель, заселених українським народом, від чого наша нація ніколи не може відмовитися, бо це її ідеал, одночасно і національний, і реальний”.

(Василь Іванис: “Симон Петлюра, Президен України”, стор. 226 і 227).

 

Лист Головного Отамана до українського вояка Ю. Г-а в Канаді, писаний 10-го травня 1926 року — за два тижні до смерти Симона Петлюри.

 

Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде, може не відразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для української державности стелеться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли українська державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика — це мрії; нереальні комбінації, що приведуть до того, що ніякої України не буде. Вся цілокупність обставин як внутрішніх, так і зовнішніх (міжнародніх), мені доводить, що іншого шляху для здійснення наших ідеалів нема. В першу чергу Чорне море – Дніпро, як ворота і зв’язок зі Заходом і з Кавказом (нашим союзником), а потім уже після того, як збудуємо наші заводи зброї і зорганізуємося — ширша програма національного будівництва і закруглення кордонів. У цьому напрямку я і працюю, не зважаючи на ніщо. Мене мало обходять сплітки, брехні, помиї, інсинуації, бо це та “лєґуміна”, яку мусить споживати кожний відповідальний діяч від “друзів” і “недрузів”.

Такий дороговказ дав Головнокомандувач одному зі своїх вояків недовго перед смертю. (Лист отриманий, коли С.Петлюру вбито). Ці думки Симона Петлюри такі ж вірні, як і актуальні і для нашого часу. (В.Іванис, як вище, стор. 235). Так каже від себе Василь Іванис.

Запитаєш, читачу, напевно, що означає і як розуміти зміст обох цих вищезацитованих листів. Відповідь буде нескомплікована, проста й ясна. Ідея Петлюри — це добре нам знана, збанкрутована ідея, зачерпена з Варшавського дого­вору. По думці цієї ідеї, відновленої Петлюрою, мала б бути створена маленька Україна, яка сягала б вздовж Дніпра, від околиць Києва до Чорного моря. Землі українські на право і ліво від цієї маленької України мали б припасти її сусідам: Польщі, Румунії, Мадярщині та Москві. Виходило б із ідеї Петлюри, що поділ українських земель довкруги наддніпрян­ської України, цій Україні не шкодив би, вона росла б, кріпилабся, розвивалабся, будувала б заводи та зброїлабся, а коли вже підросла б та скріпилабся на своїх силах, вона одного дня махнула б своєю озброєною рукою по своїх сусідах на право й ліво, відобрала б від них українські землі і засіяла б тоді у славі на довгі, довгі роки. Що на це скажеш, читачу? Скажеш певне, що це думки святої голови. Петлюрі здавалось, що його наддніпрянська Україна буде росла, її сусіди будуть радіти з її росту, а самі будуть старі­тися і чекати на свою загибіль. Не подає Петлюра, при чиїй помочі мала б повстати над Дніпром ця його вимріяна Україна, та й не подає, з яких середників вона б черпала фонди на будову воєнних заводів і т. п. Очевидо, до того всього вона мусіла б мати опікуна, який допоміг би їй повстати і зорганізуватися. Опікун цей не схотів би цього робити безінтересовно, треба було б йому чимсь за це заплатити — очевидно, не грішми, але територією. Такою територією була б Східня Галичина, а опікуном наддніпрянської України була б Польща. Ніхто інший, а тільки Польща. Цього Петлюра виразно не сказав, але це само через себе розуміється. Тому ідея Петлюри смішна і негідна уваги, гідна однак уваги є заввага автора книги, сердешного приятеля Петлюри, яка звучить: “Думки Симона Петлюри такі вірні, як і актуальні для нашого часу”.

Так думають зрештою всі петлюрівці. Для нас, галичан, ідея Петлюри і його приятеля ясна і зрозуміла, а зара­зом вона творить для нас грізне мементо і вказівки, щоб ми, галичани, не вдавалися в ніякі політичні “коншахти” з петлюрівцями, але щоб ми сконцентрували всі наші сили для відбудови Галицької держави, як прийде слушний час. Треба нашу політику якнайскоріше усамостійнити і не ждати, аж станемося предметом торгу в руках невідповідальних людей. Петлюра уділив нам належної науки в роках 1918-1923 і з цієї науки ми повинні витягнути належні консеквенції. Відомо, що польонофільська політика в теперішнім уряді УНР процвітає. Петлюрівці держаться Варшавської угоди руками і ногами. Приязнь між урядом УНР а польським урядом нічим не затемнена. Польські організації на еміґрації раз-у-раз заявляють, що для них важними границями Польщі є лише і тільки границі з 1939 року, з часу перед вибухом другої світової війни. Еміґраційний уряд УНР вислухує цих заяв і покірно мовчить, гей би набрав води в рота. Зазначити тут треба і те, що у відносинах приватно-товариського життя між петлюрівцями а польськими еміґрантами панує повна гармонія. От, наприклад, два роки тому польський літературний місячник у Франції (“Культура”) для наших земляків наддніпрянців на еміґрації видав прекрасну книгу п. н. “Розстріляне відродження”, себто літературну спадщину по наддніпрянських письменниках, розстріляних за диктатури Сталіна. Книга прекрасно видана — великий формат, сторін понад 900, кошти видання напевне не нижче трьох тисяч долярів. Один український тижневик з Торонта симпатично відгукнувся по причині появи цієї книги в Торонті, але не забув запитати, за чиї гроші видана ця книга і хто її замовив. Цікавий часопис не дістав однак відповіді на свій дещо недипломатичний запит.

 

Як мається справа з важністю, зглядно неважністю, “Варшавського договору”?

 

Якщо йдеться про справу важности або неважности т.зв. Варшавського договору в нинішнім часі, то на цю тему ведеться різного рода дискусія. Поляки твердять, що ніщо й ніхто досі не повалив важности Варшавського договору, бо договір цей — це двосторонній міжнародний акт, якого важ­ности навіть односторонньо не виповів ані леґальний уряд Петлюри, ані польський уряд. Прихильники неважности до­говору і його вигаснення мотивують свої твердження на свій спосіб і твердять, що Варшавський договір неважний, бо він не зістав обома урядами ратифікований, бо договір вигас по цій причині, що Польща заключила 30-го травня 1921 року в Ризі мировий пакт з большевиками, направлений проти Укра­їни, і що вкінці Варшавський договір неважний тому, бо большевики з поляками підписали між собою пакт неаґресії  25-го січня і 25-го липня 1932 року, через що зістав нару­шений припис статті 4 Варшавського договору. Всі ці за­киди однак безвартісні і вони рішуче не повалили б важности Варшавського договору, коли б цей договір був від початку важний. Чому так? Ясно чому. — Варшавського договору не треба було ратифікувати, бо по думці статті 9 договору, договір цей вступив у силу негайно по підписанні його обо­ма сторонами, при чому ратифікація не була передбачена в договорі. Не кожний політичний договір мусить бути рати­фікований. Америка, наприклад, зі засади не спішиться рати­фікувати політичних договорів, як, наприклад, Версальського договору, договору в Ялті і т. п. Деяких договорів навіть публічно не проголошує. Відпадає також закид неважности Варшавського договору з цієї причини, що Польща без ві­дома і дозволу України заключила в Ризі 30-го травня 1921 року з большевиками мировий договір, а 25-го січня і 25-го липня 1932 року знову пакт неагресії. Закиди ці цілковито неслушні і без значення, бо ані мировий договір у Ризі, ані пакт неагресії між Польщею а СССР не були спрямовані проти інтересів України. В мировім договорі в Ризі Україна ані нічого більше не стратила, а Польща нічого більше не здобула, як те, що було охоплене Варшавським договором. Тому права України зовсім вище згаданими умовами не зі­стали нарушені. В додатку Україна не мала ніякого права забороняти Польщі заключати воєнний мировий договір. Це ясно, зрозуміло і доказу на це провадити не треба. Пакт не­агресії, знову, зовсім не відносився до справ України і не був спрямований проти інтересів України.

Так отже вищенаведені причини, які мали б спричи­нити погаснення Варшавського договору, цього договору не нарушають. Натомість існують дві інші причини, які роб­лять під оглядом правним Варшавський договір неважним від хвилини його підписання. Ці причини слідуючі: 1. Пет­люра і його уряд не мали ніякого права диспонувати Гали­чиною і її долею. Розпочаті умови про об’єднання між Захід­ньою і Східньою Україною не зістали закінчені, бо їх не ра­тифікував парлямент, скликатись маючий на спільне засі­дання з обох українських держав і, очевидно, не зістав ви­даний парляментарний закон про дефінітивне об’єднання обох українських держав, як це виразно було передбачене в ухвалі Української Натіональної Ради в Станиславові з дня 3-го січня 1919 року, затвердженої Директорією 21-го січ­ня 1919 р. і публічно проголошеної 22-го січня 1919 року. Польський уряд знав добре і докладно про це все, бо уряд цей провадив з урядом Галицької Держави війну та різного рода пертрактації (наприклад, під час побуту місії Бартель­мі в Ходорові). Знав польський уряд, де перебував галицький уряд в тому часі і хто його очолює, а тому повинен був, роблячи Варшавський договір, сконтактуватися з галицьким урядом і запитати його, чи галицький уряд погоджується на приписи Варшавського договору.

А відносно Холмщини, Полісся, Підляшшя та Волині, то землі ці на підставі 3. Універсалу Української Централь­ної Ради і постанови Берестейського договору входили в склад Наддніпрянської України. Виняток становила західня частина Холмщини, де мав бути переведений плебісцит. По опущенні цих земель німцями, восени 1919 року, землі ці в 90% заселені українцями, безправно зайняли поляки, а уряд Петлюри зайнятий війною з большевиками погодився за по­середництвом місії Курдиновського і Пилипчука на прилу­чення цих земель до Польщі без відома і згоди населення цих земель. Землі ці не мали також ніякого заступства і уді­лу в уряді Петлюри, а тому не мали можливости виявити свою волю, куди вони хочуть прилучитися, — до України, чи до Польщі. З тих причин уряд Петлюри не мав ніякого права диспонувати вищезгаданими теріторіями, а польський уряд не мав права прилучати їх до польської держави.

З цих причин Варшавський договір, в якому Петлюра відступив Польщі Галичину, Холмщину, Полісся, Підляшшя і Західню Волинь — неважний, бо Петлюра не мав ніякої ле­ґітимації ані права від населення цих земель відступати ці землі Польщі, про що докладно знав польський уряд.

Тому ті всі, які ведуть балачки про важність Варшав­ського договору, або про якесь право Польщі на українські землі свідомо або несвідомо плетуть небилиці. Права тут ніякого нема. Є тільки польська агресія і безправна окупація, переведена проти волі українського населення. Окупацію цю, на жаль, можна буде тільки відперти мечем. Якібудь диску­сії з Польщею на тему важности або неважности Варшав­ського договору є злишні. Насильство може бути відперте тільки насильством, так сказав польський поет, а його слова важні також для нас, українців.

 

ВИЇЗД ПЕТЛЮРИ ДО ВАРШАВИ.

 

Дня 4-го грудня 1919 року відбулися наради в Чарто­риї. Присутні були Петлюра, І.Мазепа, провідники військо­вих груп Директорії і Коновалець. Постановлено провадити проти большевиків дальшу боротьбу в партизанських фор­мах. Був передбачений, як головний комендант партизанки, ген. Омелянович Павленко. Коновалець не бажав брати уча­сти в партизанській війні, бо він не бачив доцільности до дальшої кампанії. Коновалець розпустив своїх стрільців до­дому.

Дальші наради в Чарториї мали відбутися 5-го грудня, але Петлюра виїхав з 4-го на 5-го грудня несподівано без вирішення й оформлення головної команди, яка мала прова­дити партизанську війну, — до Варшави. Виїзд відбувся зі стації Миропіль, при чому поляки відібрали Петлюрі і його товаришам броневик, натомість дано Петлюрі і його това­ришам, які з ним їхали, а то двом осавулам і начальникові шта­бу армії Петлюри, стоячі місця в товаровім поїзді. Петлюра їхав під чужим прізвищем “з приниженням людської гід­ности”, як говорить Доценко. Доперва в Шепетівці очікував на Петлюру і його товаришів осібний вагон (Доценко, том 2, книга 4, стор. 351).

Прибув Петлюра до Варшави на віденський двірець 7-го грудня, де очікував його А.Лівицький. А. Лівицький по­вітав Петлюру, залився гіркими сльозами і поцілував головного отамана в щоку…. Опісля всі від’їхали до величавого дому при вулиці Алеї Руж, де Директорія УНР мала свій осідок і який на той час був власністю Директорії. Дня 8-го грудня 1919 року дістав Петлюра запрошення від начальни­ка польської держави Юзефа Пілсудського явитися зі своїм штабом у Бельведері в Пілсудського дня 9-го грудня о год. 8-ій вечером. По приході до Бельведеру Пілсудський при­йняв їх у гостиннім сальоні. Панове взаємно собі представи­лись, а опісля зістали запрошені на гостинне прийняття. Ви­глядало, що і Петлюра і Пілсудський, оба були заклопотані. Петлюра почував себе так, як почував себе колись англій­ський король Іван без Землі на еміґрації. Іншого рода жур­бу мав господар дому. Цей розмишляв над тим, якби то “Си­монові “без Землі” найбільше обіцяти, якнайменше дати, а якнайбільше забрати для себе. Остаточно Пілсудський при­гадав собі польську приповідку, що: “На фрасунек добри трунек”. Петлюрі також подобалася ця народна мудрість, а тоді всі вхопили за стакани. Доценко каже, що коняк лив­ся рікою до того степеня, що один з присутніх генералів Петлюри (Доценко подає його прізвище) не видержав “пе­регонів” і серед забави покинув товариство, подався до до­му, побіджений коняком. Я дещо думаю інакше. Мені зда­ється, що цьому генералові осточортіли розмови обох вож­дів на тему, як мають бути розпарцельовані українські землі і що має Польща з них забрати, — і що він саме тому по­кинув це чесне товариство. Говорилося там напевно про те, що пізніше сконкретизувалося в т. зв. Варшавськім договорі.

Гостинний дім маршала Пілсудського залишив Петлю­ра зі своїм штабом доперва на другий день, 10-го грудня, о год. 5-ій рано. (Доценко, том 2, книга 5, стор. 76 і том. 2, книга 4, стор. 351).

 

Проба замирення Петлюри з українськими большевиками. Петлюра примусовим самостійником.

 

В листопаді й грудні 1919 р. уряд Петлюри вислав три делегації до большевиків в справі переговорів про евентуаль­не замирення з большевиками.

Одна делегація виїхала до Гомеля 2-го листопада 1919 року в складі Красовського, Гладкого і Неіла. Друга дня 3-го грудня в складі ес-серів: Ярослава і Петренка та старшини Камінського до Чарториї; третя 27-го грудня 1919 року в складі сотн. Петрика і чет. Вермієнка до штабу боль­шевицької армії в Курську. Підставою до висилки цих деле­гацій були інформації, які одержав уряд УНР від швайцар­ського комуніста Фрица Пляттена. Пляттен привіз з Москви такі відомості, що совітська Росія годиться на військову конвенцію з УНР проти Денікіна, що вона годиться очистити певні терени України від свого війська і готова розпочати з Директорією УНР переговори. Це все мав ніби ухвалити Цен­тральний Комітет комуністичної партії. Тут треба зазначи­ти, що друга й третя делегації були вислані вже по підпи­санні умови Польщі з Лівицьким дня 2-го грудня 1919 року в справі допомоги Польщі урядові Петлюри у війні з боль­шевиками за відступлення Польщі на власність західньо-українських земель.

По зустрічі з Кристинським делегація довідалась, що Центральний Комітет комуністичної пратії такої ухвали ні­коли не повзяв. Всеукраїнський Ревком (Мануїльський і Пет­ровський), як “леґальний уряд” Совітської України, пропо­нував Директорії передати армію Директорії під совітське командування, без ґарантії збереження цілости українських частин. Третій делегації в Курську було сказано, що боль­шевики нічого проти того не мають, щоб воїни Петлюри склали зброю і розійшлися по домах. (О.Доценко, Літопис української революції, розділ 13, стор. 45).

Висновки з цієї імпрези такі, що висилка большеви­ками Пляттена до уряду Петлюри мала на цілі скомпроміту­вати Петлюру в очах поляків та не допустити до реалізації умови Польщі з урядом Петлюри, яка мала за ціль за уділен­ня військової допомоги урядові Петлюри поляками у війні з большевиками, відступлення Польщі західньо-українських земель разом із Галичиною.

В той спосіб по неудачному романсі з большевиками та й по неудачній пробі договоритися з Денікином зістав Пет­люра поставлений в положення примусового самостійника, хоч на самім ділі, він самостійником ніколи не був і не бажав ним бути. Так собі закпила з нього доля, а ще гірше закпить собі історія з тих, які Петлюру “промують” на самостійни­ка.

 

ПОЛЬСЬКА ГОСПОДАРКА ЗА ЗБРУЧЕМ ПО ВИЇЗДІ ЗА ГРАНИЦЮ Д-РА ПЕТРУШЕВИЧА З КАМ’ЯНЦЯ ДО ВІДНЯ, А ПЕТЛЮРИ ДО ВАРШАВИ.

 

Було вже сказано, що д-р Петрушевич виїхав зі своєї головної квартири з Кам’янця до Відня 1919 року, а 17-го листопада ввійшли до Кам’янця і його округи польські вій­ськові відділи, запрошені отаманом Петлюрою. (О.Доценко, Літопис української революції, том 2, книга 4, стор. 323).

У Кам’янці Петлюра оставив головно-уповажненого УНР Огієнка і очевидно цілий штаб урядовців, які були зайняті в різних державних установах УНР в Кам’янці — в міських і приватних інституціях, школах тощо. Тут треба зазначити, що в часі хаосу, який панував того часу в Україні, Кам’янець, який окупували галицькі військові частини і де стало перебував д-р Петрушевич зі своїм штабом — Кам’я­нець був одиноким островом, де ще голос мав закон, де не дійшов ще свавільний розгул революції, де не було бешкетів, сваволі, большевиків, погромів. В Кам’янці були достаточні засоби живности, уряди УНР урядували нормально, школи були також чинні, словом, у Кам’янці плило життя нормально. По приході поляків владу над містом і околицею пере­йняли польські частини, якими доводили ген. Краєвскі і ген. Мінкєвіч.

В короткому часі, по приході поляків до Кам’янця, ген. Краєвські видав наказ усім українським урядовцям, як державних, так і муніципальних підприємств, підписати наступну заяву:

“Обіймаючи становище урядника в цивільнім заряді східніх земель, прирікаю урочисто з цілої душі вірно служи­ти вітчині і польському народові. Завжди мати перед очима користь для польської держави і публічне добро після най­кращого розуміння. Стисло перестерігати приписи права і урядові рішення відносно допоручених мені справ, зберігати урядові тайни, сумлінно і совісно сповняти обов’язки мого уряду, докладно виконувати доручення влади. Підтверджую це моє приречення моїм власноручним підписом і моєю честю”.

Дописка д-ра Огієнка: “Цю урочисту обітницю дають на підпис усім українським урядовцям в Кам’янці Поділь­ськім”. (Доценко, як вище, том 2, книга 5, стор. 292).

А потім на терені, зайнятому польськими військови­ми відділами, розпочалися репресії супроти населення, ма­буть тому, що населення відразу пізнало, що поляки не прийшли в Україну, як приятелі, а тільки, як захватчики україн­ських земель. Ті, які їхали з Петлюрою до Варшави, писали, що слідує: “Рівного тепер уже не пізнали, повно військових, жандармів, поліції, вивіски перемальовані на польське, скрізь чути польську мову, швидко все це поляки зробили, бо вва­жали, що там, де вони, то все їхнє ...” (Доценко, як вище, том 2, книга 5, стор. 77).

Кур’єрів, які бажали їхати до Петлюри до Варшави або навпаки, з Варшави до Кам’янця, — поляки не перепу­скали, а то й арештували. Ніякої України нема і не буде. Жінкам витягали серги з вух. Дипломатичний гонець Гомзін оповідав, що знущання переходили всякі границі, оповідав про образу української державности та Головного Отамана. Він хотів поповнити самогубство, стрілив до себе з револь­вера і ранив себе. Від старшини Гайового (гінця Головного Отамана) відібрали все, навіть приватні речі і ніколи їх не повернули. (Доценко, як вище, том 2, книга 5, стор. 79-86).

“Державне майно поляки ввесь час забирають і ви­возять із Кам’янця. Силу вже вивезли. Нашу сторожу в мно­гих місцях познімали, а поставили свою. Забрано українського майна на мільярди карбованців. На базарах прода­ється теж немало українського майна польськими жовніра­ми. Прошу самих рішучих протестів”. (О.Доценко, як ви­ще, том 2, книга 5, стор. 129. Лист Огієнка до С. Петлюри).

Лист Огієнка до А.Лівицького у Варшаві з 25-го грудня 1919 р. (Доценко, том 2, книга 5, стор. 130 і 131).

“З державним майном, що залишилося в Кам’янці, вже покінчено. До ниточки все вивезено, вивезено на міль­ярди карбованців. Силу приватного майна заграбовано і вивезено. Зруйновано все, навіть телефони повітового зем­ства. Цукру і муки немає. Голод дивиться в очі всім. І все це дякуючи новим хазяям. Кур’єри з Кам’янця не пропуска­ються. Фляг наш зірваний і потоптаний ногами. Портрет Шевченка спалений і т. п. Міліція українська звільняється — прибула польська міліція. Ніодна влада не поводилася так з населенням, як тепер. Мою заяву, з приводу забирання майна без квитків, названо ультіматом. Вивожено цукор, спірт і тютюн. Операціями тими керує провідник військової групи підполк. Залускі”.

Міністерство закордонних справ УНР в Кам’янці до голови дипломатичної місії А.Лівицького, вересень 1919 р. (О.Доценко, як вище, том 22, книга 4, стор. 84).

“Відбуваються самовільні напади польських частин на спокійне населення і нечувані яскраві злочинства, присилу­вання селян до новітньої панщини — на річ бувших землевласників — поляків, конфіската державного збіжжя, про­дуктів з цукроварень, дикі рабунки селян не без проливу крови — це щоденні болючі явища, арештування урядовців української влади, касування українських державних уста­нов — вжити заходів, щоб припинити згадані надужиття і злочини”.

“Пацифікація” кам’янецької хлоп’ячої духовної школи і шкільної церкви. (О.Доценко, як вище, том 2, книга 5, стор. 331).

“Поляки забрали зі школи всі шкільні залізні ліжка, дошки до них, крісла, столики, підлога вирубана, двері в будинку попсовано, одвірки вирізано, труби подопроводні частинно знято, кранів нема, порцелянові стульчики у від­хідниках всі побиті. Шафа з книжками для учнів розбита і майже всі книжки подерто і розкинено по всіх будинках”.

 

Шкільна церква.

 

“На престолі не знайдено ніякого облачення. Жерт­венника зовсім нема. Царські врата одчинені, кадило і лям­пади побиті і валяються по підлозі. Великий ківот для обра­зів Кирила і Методія поламано, а самий образ роздертий. Богослужебну одежу викинено з комоди на підлогу, ківот для плащаниці розбито і самої плащаниці немає. Дроти елек­тричні в церкві зірвано, тафлі з половини вікон забрано. За­брано також п’ять аналоїв з покривалами”. (Смотритель школи А.Несоловський -— лист до уряду УНР з 30-го квітня 1920 року).

Відбувалися також масові арешти українців на заря­дження ген. Мінкєвіча. Арештували міністрів, професорів університету, студентів, скавтів за українські емблеми, ареш­товано д-ра Огієнка, голову Української Національної Ради Корчинського, арештовано навіть А.Лівицького, творця Варшавської угоди, а то в лютім 1920 р. Про цю свою при­году А.Лівицький доніс урядові УНР, як слідує:

“Був я арештований і судимий ще за царських часів. Ну так, тож була масляниця. Знав, що тебе арештують за ідею і самопочуття було добре і поводились з уважанієм. А тут противно і гнусно. І за що? Чого цим полякам треба. Обчистили нас зовсім та ще й арештувати? Міг я не піти, але що було б з того — прострілили б, як собаку і вічна тобі пам’ять на попелищі. Да, знаєте, самопочуття українського міністра та ще й на своїй землі, самопочуття огиди і разом своєї ж зневаги і приниження, не кожному відоме. Поводи­лись, як зі звичайним злочинцем. Мінкєвіч усе допитується про большевицьку організацію серед нас. Що йому було, на милість Бога, відповідати”.

Результат цієї польської господарки в Україні був той, що населення втікало масово до большевиків, говорячи, що ліпша смерть, як польська гостинність. (О.Доценко, як вище, том 2, книга 5, стор. 169, 130, 166-168).

Щоб читач знав, який був відсоток польської люд­ности на українських теренах, які Петлюра відступив Поль­щі, то, покликуючись на польську статистику, зладжену професором Крижановскім і Команецкім, скількість поляків у поодиноких округах західньої частини Волині представля­ється, як слідує:

Українці

Поляки

Крем’янець

80.72%

3.00%

Остріг

76.68%

6.00%

Рівне

60.48%

9.90%

Дубно

68.22%

6.51%

Ковель

78.49%

4.59%

Луцьк

56.96%

9.70%

Володимир Волинський

72.09%

8.37%

Зазначується, що ці цифри походять з польських дже­рел, а саме, статистичного твору проф. Крижановського і проф. Команецького. Відсотків населення інших націй не подається.

Як хто бажав би познайомитися докладніше з прак­тиками поляків на українській землі того часу, то раджу пе­реглянути твір О.Доценка п.н. “Літопис української рево­люції, том 2, книга 5, стор. 292-398.

Лист головноуповажненого д-ра Огієнка до уряду УНР у Варшаві, датований з 5-го грудня 1919 р.: “Нам зо­всім незрозуміла Ваша політика, незрозумілі Ваші вирази, що уряд (УНР) приїде до Кам’янця. Мені офіціяльно заявле­но, що Кам’янець і повіт, то Польща і другої влади крім Польщі тут не буде. Земство буде скасоване. Інституції уря­дові теж. Урядовці будуть пущені по миру ... А офіційне оповіщення коменданта міста Кам’янця звучить: “Кам’янець приєднується до матері Польщі”, а далі почався організова­ний ґвалт, реквізиції, арешти і труси. Ситуацію спасали кар­бованці, бо до грошей мали поляки великий респект”. (О.Доценко, як вище, тм 2, книга 5, стор. 127 і 128).

Вищезгадані письма уряду УНР в Кам’янці до уряду Петлюри у Варшаві зістали цитовані з твору О.Доценка: “Літопис української революції”, без зміни тексту і правопи­су.

 

АГОНІЯ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ.

 

Не судила однак доля врятуватися Галицькій Армії. При кінці січня 1920 року начальна команда УГА мусіла під натиском большевицьких воєнних сил відкликати свої боє­здатні відділи з району Вінниці й відступитись на полуднє, а начальна команда УГА обрала Балту за свій осідок. Хворих залишено в лічницях у Вінниці під опікою старшин УГА, при­значених до цього. У Вінниці і околиці зареєстровано тоді в лікарнях 8.743 хворих на тиф вояків, а крім того багато хворих, які знайшли приміщення поза лікарнями, не врахова­но з різних причин до урядового реєстру. Понадто зареє­стровано в цьому окрузі 2.019 приватних осіб галичан, які перейшли з УГА Збруч у липні 1919 р. Багато цивільних осіб ухилялося також від реєстрації з обави приходу до Вінниці большевиків. Можна було прийняти, що по відході началь­ної команди з боєздатними відділами з Вінниці, у Вінниці й окрузі позістало около 15.000 осіб-галичан. У Вінниці також позістала частина старшин Галицької Армії та декілька лі­карів для опіки над хворими та для нагляду за військовим майном, яке відходяча начальна команда не змогла на час усунути.

З уваги на те, що до Вінниці зближалися большевицькі частини, яких здержати не було кому, колегія галицьких старшин, які осталися у Вінниці, зорганізували по обшир­них конференціях з Затонським, з КПбУ і боротьбістами революційний комітет УГА, який заключив 31-го грудня 1919 року у Вінниці з представниками большевиків договір, у якому було, між іншим, сказано, що: “Українська Галицька Армія зриває союз з військом Денікина, проголошує себе Червоною Українською Галицькою Армією і приєднується до революційної армії РСФСР. ЧУГА задержує своє військове майно. ЧУГА буде включена в Червону Армію, як автономна військова формація і буде боротися на проти-польському фронті за визволення Галичини від польської займанщини. ЧУГА не буде вжита проти військ УНР і зосереджується в районі Вінниці. Командування Червоної Армії забезпечить ЧУГА харчами, ліками, санітарним персоналом, а по реорга­нізації воєнним матеріялом. ЧУГА організує свою власну ко­муністичну партію і її члени обсаджують всі політичні в ній становища”. Цей договір підписали представники Ревкому.

Провідником Галицького Ревкому обрано д-ра Дави­да, а коли цей захворів на тиф, передано провід Ревкому в руки Никифора Гірняка.

Праця Ревкому: на засіданні Ревкому 2-го січня 1920 року постановлено устійнити і списати залишене військове майно УГА, нав’язати контакт з начальною командою УГА, повідомити населення про підписання договору з большевиками та створити галицьку комуністичну партію. Для праці в справах, у яких Ревком не мав працювати, призначено також для поодиноких членів Ревкому обсяг і терени праці, а то: для контакту з офіційними большевицькими установами і офіційними особами, для нагляду над лічницями та складами лічничих засобів, над санітарним персоналом, над еві­денцією хворих, над видавництвом органу Ревкому “Черво­ний стрілець” і т. п.

В тому часі стало ясним також для всіх, що боєздатні відділи УГА, які опустили Вінницю під натиском большеви­ків у січні 1920 р. і відступили на полуднє в район Балта, не зможуть навіть спільно з відділами Денікина опертися боль­шевикам. Неможливим було також для УГА перейти Дністер до Румунії супроти спротиву Румунії. До Польщі перейти ніхто не бажав. У цій ситуації також у Балті на жадання ко­легії старшин у перших днях лютого 1920 року зістав зорга­нізований Начальний Ревком УГА. Оба Ревкоми — Він­ницький і Балтанський — ставили собі за мету зберегти в тих трагічних часах цілість УГА і приготовити збройну силу на евентуальні бої, які в тих неспокійних часах могли несподівано вибухнити. Ходили поголоски, що Антанта організує інтервенцію в полудневій Україні в обороні Денікина; при­готовлялася війна Польщі і Директорії зі совітами, тому тре­ба було зберігати цілість армії на всякі можливості. В поло­вині березня розв’язано Вінницький Ревком, а його агенди перейняла управа міста Вінниці.

 

Гірка недоля генералів УГА.

 

Начальний Ревком УГА в Балті, створений 10-го лю­того 1920 року, почав свою діяльність тим, що наказав ареш­тувати обох командуючих генералів УГА: О.Микитку і А.Ціріца. Цим приготовлювано ґрунт для переговорів з боль­шевиками про реорганізацію УГА. Степан Шухевич у своїх “Споминах з Української Галицької Армії 1918-1922” про арештовання генералів УГА пише, що слідує: “Мушу при­знати, що я з таким наказом зовсім погоджувався. Треба було хоч на деякий час усунути людей (генералів), що впер­то провадили армію на полуднє з полишенням на дорозі на морозі і снігу тисячі хворих, що своїм судорожним придер­жуванням добровольчої армії і концепцією переходу за Дні­стер витворили для армії просто вбивчі умови для перего­ворів з большевиками”.

У половині лютого 1920 року УГА була вже вся в ру­ках большевиків. Генерали Микитка і Ціріц, арештовані ота­маном Лисняком, сиділи на своїх квартирах під вартою чер­гових старшин. Першим старшиною, що вартував арештова­них, був пор. Кость Мазуренко. У своїм недрукованім спо­мині він переповідає свою розмову з Микиткою і Ціріцом. Генерали сиділи в одному переділі, а Мазуренко в коридорі на кріслі. В певнім моменті Микитка відхилив двері свого пе­реділу і спитав Мазуренка, чи можна залишити двері від­критими, бо йому бракує повітря. Мазуренко станув “на струнко” і дав на це свою згоду. Помітивши прихильність Мазуренка, Микитка розпочав з ним розмову словами: “До­боролась Україна до самого краю”. Слова ці зворушили Ма­зуренка і він в обережній розмові запропонував Микитці сховатися в одному українському домі на передмісті Балти, у брата М.Грушевського. Але Микитка рішуче відмовився. Він не хотів покидати УГА. Ціріц скаржився на УГА, на арешт генералів і назвав його бунтом проти влади. Микитка боронив нашу армію і її старшин та й твердив, що арешту­вання генералів — це була конечність у безвихідному поло­женні. Одинокий вихід, який був можливий, це угода з боль­шевиками. У своїх споминах оповідає Шухевич (том 4, стор. 105-110) про видачу арештованих генералів большевикам, як слідує: “Дня 22-го лютого Воєнком одеської округи Кра­євський (жид) зажадав, щоб дня 24-го обох генералів висла­но до Вапнярки, а звідти їх, як воєннополонених, відставити до большевицького Ревтрибуналу 14 армії. Ревком ЧУГА в Балті, повідомлений про це, рішив більшістю голосів заде­монструвати проти жадання большевицького воєнкому оде­ської округи, бо евентуально судити їх має право Ревтрибу­нал ЧУГА, як єдино до цього компетентний. Тоді воєнком Краєвський жадав безумовно видання генералів. Генерали Микитка і Ціріц, повідомлені про цей наказ, зголосилися хворими. Їх оглянув лікар радянської бригади в Ялті [Балті – Zbruch], визнав їх хворими і рішуче неспосібними до транспорту. Але мимо цього балтський воєнком Самоходов наказав негайно пере­вести генералів до Вапнярки на його відповідальність. Це сталося 24-го лютого в полуднє, а о 2-ій годині мав відійти поїзд, в якім треба було відставити генералів. По одержанні наказу Самоходова, Гупаловський, член ЧУГА, спротивився видачі генералів і жадав категорично відмовити домаганням Самоходова. Зачалася широка дискусія, час наглив, бо до від’їзду поїзду було не цілих дві години. Склалося так, що за видачу і проти видачі була рівна скількість голосів. Проти видачі голосували: Волощук, Цап’як і Гупаловський. Я — каже Шухевич — здержався від голосування, бо я в останніх часах відносився до ген. Ціріца неприхильно. Тому можна було мене посудити про сторонничість, через те я не міг з чистою совістю заявитися за цією чи другою стороною. Та Волощук і Цап’як піднесли, що в такій важній справі не можна так хитро-мудро викручуватися від голосування. То­ді я віддав голос за видачею обох генералів і в цей спосіб мимоволі причинився до їх незавидної долі”. Тут треба за­значити, що ані одеський большевицький воєнком, ані балт­ський не мали ніякої законної підстави вимагати видачі ге­нералів УГА, бо УГА не була в полоні Червоної Армії, але її союзником, а тому ніякий большевицький воєнком не був управнений втручатися в діло УГА. Єдиною установою, що могла рішати про долю обох генералів, був начальний рев­ком УГА. А дальше розповідає Шухевич про долю арешто­ваних генералів, що слідує: “Між старшинами і стрільцями, які знали особисто ген. Микитку, видача його большевикам викликала великий жаль. Не можу не зазначити ще одного: коли видачу генералів визнає хтонебудь скандалом, то за цей вчинок не може під ніякою умовою впасти якебудь п’ят­но на УГА, а тільки щонайбільше на тих чотирьох людей, які голосували за його виданням. І тому, окрім мого власного назвиська, не подаю назвиськ тих осіб, що голосували за видачею генералів”. Про останні хвилини ген. Микитки опо­відає д-р Максимчук, в’язень у таборі Кожухів, що слідує: “Ген. Микитку по арештуванні відставлено до Бутирської тюрми в Москві разом із ген. Ціріцом. З ним поводилися там дуже суворо, давали поганий харч, забрали з нього останній плащ і коц, а залишили його в самому щоденному зношеному одязі. Опісля переведено його з Бутирської тюрми до кон­центраційного табору в Кожухові, а ген. Ціріц залишився в Москві з причини хвороби”. “Можу з цілою рішучістю” — оповідає д-р Максимчук — “ствердити, що впродовж місяця червня 1920 р. щонайменша три рази приїздили до Кожу­хова представники ВЧК і представники військових установ і пропонували ген. Микитці посаду командира корпусу на за­хідньому фронті. Але Микитка за кожним разом заявляв, що він воліє бути стрільцем своєї армії ніж генералом чер­воних. А дальше заявляв, що він не визнає влади совітів і їм ні за яку ціну служити не буде”. Дальше оповідав д-р Мак­симчук, що большевики пропонували ген. Микитці вступити до комуністичної партії і прийняти команду над червоним корпусом на фронті або в запіллі, обіцяли йому свободу і всі військові почесті коменданта, але ген. Микитка не при­йняв большевицьких пропозицій. Також у червні приїздили до ген. Микитки два або три рази представники ВЧК поновно з тією самою цропозицією, але Микитка рішуче відмовився. В першій половині серпня два червоноармійці вивезли Микитку до Москви, звідки він уже не вернувся. Найімовірніше, що його разом з ген. Ціріцом розстріляли в Москві, бо від того часу пропав за ними будьякий слід”. Так героїчно за­гинув ген. Микитка, а так само героїчно загинув ген. Ціріц. Ген. Ціріц був принципово вороже наставлений до большеви­ків. Він твердив, “що союз з большевиками — це добровіль­не накладання собі петлі на шию. Большевикам незнані ні людські закони, ні гуманність. В них нема ні душі, ні совісти. Для Галицької Армії вони не мають ніякої пощади”.

Ген. М.Тарнавського самочинно арештував у Балті старшина Ґадзінський, а побоюючись, щоб стрільці УГА не визволили його силоміць, він поспішно віз його на залізницю. В дорозі у поспіху перевернув якусь жидівку. Зчинився ве­ликий крик, позбігались люди і червоноармійці. Виявилося, що на возі сидить ген. Тарнавський. Гадзінському наказали відпровадити його до польового штабу УГА. Там колишній полковник царської армії Іванов звільнив генерала з-під арешту на слово чести, що Тарнавський без дозволу не ви­їде з Балти. Це дало можливість генералові врятуватися від большевицької кулі. (Гляди: “Останній акт трагедії УГА”, Никифор Гірняк, стор. 133-146).

Большевицький уряд не додержав однак умови з 31-го грудня 1919 року в предметі забезпечення ЧУГА в місці її постою харчами, медичним устаткуванням, ліками та одя­гом, у наслідок чого тиф і різні інші хвороби ширилися на­віть між тими, яким вдалося перебороти вже раз тифову хворобу. Інтервенції і жадання дістати потрібні матеріяли кінчилися обіцянками, які не були сповнені. Крім того большевики арештували, а то й розстрілювали старшин УГА, а також цивільних галичан, які перейшли Збруч з УГА від різними претекстами. Арештовано також вождів УГА: ген. Микитку й ген. Ціріца.

 

Реорганізація Української Галицької Армії.

 

На нараді у Вінниці 9-го березня 1920 року поставив Затонський за предмет нарад в начальній команді Галицької Армії справу реорганізації УГА. Пропозиція йшла в тому напрямі, щоб УГА розділити на три червоні бригади. Це, очевидно, касувало автономію УГА та її цілість. Начальним вождем тих бригад мав стати Порайко, начальником польового штабу був назначений полк. Іванов, а його помічником Солодуб. Загальний стан усіх трьох бригад по реорганізації становив 17.000 осіб у піших полках і понад 20 батерій. Не­здібні до військової служби, а то реконвалесценти, урядовці, духовники, військові судді, учителі і т. п. мали бути відстав­ленні до диспозиції польового штабу УГА в Києві.

В другій половині березня 1920 року переведено ці бригади в район Бердичева на проти-польський фронт. На початку квітня до штабу другої бригади (сотн. Головін­ський) явилася жінка-кур’єр від полк. Удовиченка, коман­данта дивізії УНР по польській стороні, з листом, у якому було повідомлення від головного штабу УНР для ЧУГА, що польська і українська армії розпічнуть вкоротці наступ про­ти большевиків. Була в листі вказівка, щоб бригада ЧУГА перебилася на заплічче большевицького фронту і злучилася там з армією Павленка, що діяв у большевицькім запіллі під час т. зв. зимового походу, коли б це було можливе. В противному разі належало перейти на польський фронт до дивізії Удовиченка. З причин далекої віддалі, до армії Пав­ленка не було можливости дістатися, а тому друга бригада (сотн. Головінського) і третя бригада (сотн. Станімір) зро­били дня 23-го і 24-го квітня протибольшевицький перево­рот. Вони отворили в трьох місцевостях на просторі кіль­кадесять кілометрів большевицький фронт та перейшли на польську сторону.

 

Причини переходу 2-ої і 3-ої бригади УГА від большевиків на польську сторону. Опінія начальника оперативного від­ділу в штабі 2-ої бригади, сот. М.Луцького.

 

У своїх “Увагах до протибольшевицького перевороту ЧУГА в квітні 1920 р.” пише автор М.Луцький: “При існу­ючім недовір’ї до нас зі сторони червоних, за фронтом бри­гад були розташовані дві червоні армії — 12 і 14 — та ще ударна червона кіннота Котовського, що була пострахом фронту. Біля 10 квітня 2-гу бригаду відвідав большевицький командувач 12 червоної армії армії Муралов (якій підляга­ла 2-га бригада) з розпорядженням від головного штабу червоної армії про зміну в організації ЧУГА на фронті. Три бригади ЧУГА будуть негайно поділені і долучені окремими малими відділами до червоних дивізій. Він лишив також на­каз про негайну підготовку до наміченої реорганізації фрон­ту перед передбачуваним польським наступом. Цей наказ був розрахований на нехибне знищення до решти Галицької Армії перерішив переворот”.

 

Доля 1-ої бригади ЧУГА.

 

Перша бригада ЧУГА осталася однак при большеви­ках і билася з польськими військовими відділами, які з від­ділами Петлюри ввійшли в Правобережну Україну, — зістала однак у Панівцях біля Хвастова окружена поляками і взя­та до неволі. Частині старшин вдалося добитися до 3-ої ди­візії Удовиченка і з ним злучитися. Відділи Шепаровича злу­чилися з повстанською групою Волинця, а опісля злучилися з армією Павленка. Всі ці вояки, які будьто добровільно пе­рейшли на польську сторону (1-ша і 2-га бригада), будьто зістали взяті до польської неволі, були роззброєні поляка­ми і вивезені до таборів у Польщу, головно до Тухолі, звід­ки декому вдалося втекти через Німеччину до Чехословач­чини. (Никифор Гірняк, Останній акт трагедії Української Галицької Армії, стор. 161-164).

Поступово розпустили поляки полонених додому, ба­гато однак з них померло в таборах на тиф і інші хвороби. Інша частина галицьких вояків під час роззброєння галицьких частин поляками прилучилася з ген. Кравсом до Хер­сонської дивізії відділів Петлюри. їм вдалося разом із ген. Кравсом перебитися в часі польсько-большевицької війни в червні і липні 1920 року в район Товмача в Галичині і через Карпати дістатися на Чехословаччину. Кільки тисяч галичан залишилося в Україні між большевиками. Їх переважно ви­нищили большевики, а лише небагатьом вдалося вернутися додому.

Так трагічно закінчила Галицька Армія свою героїчну епопею і свою фізичну екзистенцію в обороні рідної Галиць­кої Землі. В безперервних кривавих боях із наїздником вона застелила обильно своїми кістками і своєю кров’ю нашу по­невірювану на протязі 600 літ чужинцем землю, а непохит­ною вірністю своєму Президентові і своєму Національному Урядові, своєю карністю і організованістю вона вказала для будучих наших поколінь наше беззастережне право на нашу власну державність на нашій землі та шлях до її визволення.

Надійде час, що з кісток їх і крови зродиться мест­ник, який вимете ненаситних ворогів з нашої землі і привер­не їй волю.

Безсмертна слава вам, ще живучі ГЕРОЇ-члени Га­лицької Армії, а вічна пам’ять тим, які віддали своє молоде життя за волю Галицької Землі і за кращу долю її дітей. Діти Галицької Землі ніколи не забудуть їх вікопомних зу­силь та жертв життя їх батьків добитися волі для Галицької Землі і не забудуть непримиримого їх Вождя, д-ра Євгена Петрушевича, який у боротьбі за її волю погас на чужині в крайнім недостатку, але ніколи не пішов ворогам на служ­бу і ніколи не погодився віддати Галицьку Землю лукавим нашим сусідам. Це дороговказ для наших будучих поколінь – дітей Галицької Землі.

 

Пісні воїнів Галицької Армії.

 

Коли ви вмирали, вам дзвони не грали

Ніхто не заплакав за вами,

Лиш в чистому полі ревіли гармати,

А зорі вмивались сльозами.

 

Коли хоронили вас у темну могилу ,

Від крови земля почорніла,

Під хмарами круки стадами літали,

А бурею битва греміла.

 

На ваших могилах хрести почорніли,

Калина додолу зігнулась,

Спіть, хлопці-соколи, ми гостримо зброю,

І ждемо на поклик до бою.

 

* * *

 

Засумуй, трембіто,

Та по всьому світу,

Що зів’яло галичанам

Сорок тисяч квіту.

 

Засумуй, трембіто,

Та на все Поділля,

Щоб не ждала дівчинонька

Хлопця на весілля.

 

Засумуй, трембіто,

Та на всі Карпати,

Щоб не ждали сина з войни

Ні отець, ні мати.

 

ЖАХЛИВІ ВІДНОСИНИ В ПОЛЬСЬКИХ ТАБОРАХ ІНТЕРНОВАНИХ ВОЇНІВ АРМІЇ ДИРЕКТОРІЇ, ВОЇНІВ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ І СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ.

 

Відносини в таборах інтернованих були дійсно жах­ливі. Розходиться тут про інтернованих з часу від 1-го січня 1920 р. в таборах у Рівному, Луцьку, Берестю Литовськім, Модліні, Домбю і інших таборах. Коли вістки про долю ін­тернованих дісталися до уряду Петлюри, який в тому часі перебував у Варшаві, уряд Петлюри дістав зізволення від польської влади вислати до таборів комісію в складі старши­ни Горшківського і четаря Стукала для провірення фактич­ного стану речі. Вернувшись із цієї поїздки, вищезгадана ко­місія звітувала дня 22-го січня 1920 р. слідуюче: “У Рівному в кошарах є понад 300 хворих людей. В кошарах на першо­му поверсі хворі лежать просто на підлозі, немаючи підстіл­ки і накриваються своїм одягом. Лежать тісно один при од­ному. Рядом лежать такі, що не отримали білизни, а носять свій верхній одяг, в якому є воші, хоч одяг перейшов дезин­фекцію. В бараці мешкає 128 козаків і старшин наддніпрян­ців, 120 галичан і декілька родин збігців. До виходка про­вадять по одному чоловікові. Води в бараці нема. Помер­лих складають на відкритий віз у різні боки головами і ні­чим не прикриваючи відвозять до каплиці, де скидають, як дерево з розмахом на підлогу. Щоб вкинути в каплицю пізні­ше привезених, ходять по трупах скинутих раніше. Був час, коли 80 трупів лежало в каплиці впродовж цілого місяця. Могили копають округлі і вкидають у них трупів без рахун­ку і запису. Одна з ям, повна трупів, числом 30 до 35, була незасипана на протязі півтори тижня. Засипка на деяких мо­гилах не більша, як одна четверта аршина грубости. Вели­ких могил є чотири, по 35 приблизно трупів, менших — по 3-6 трупів, почислити ніяк не можна, бо їх уже недобре вид­но, але приблизно є їх до 20. Жадних знаків на цьому полі смерти нема. Хто вкинутий у яму, коли, скільки є в могилі людей — невідомо”. (О.Доценко, Літопис української рево­люції, том 2, книга 5, стор. 154-156).

У Луцьку — в кошарах 359 чоловік старшин і декіль­ка козаків. Сплять на цементовій підлозі без підстілки, на­криваючись тим, що мають на собі. Завдяки великій кіль­кости мешканців в помешканні брудно, вошей не можна ви­вести, бо нема засобів до цього. Хворі лежать на паперових, брудних матерацах з вошами, тісно один при одному. В де­яких камерах такий сморід, що трудно витримати. Прово­джаючий мене завідуючий не видержав і “вирвав”, себто втік. Не в усіх камерах тепло. Є тифозні з обмороженими ногами, вже почорнілими” (Войнаренко, До нової Полтави, стор. 241).

Про долю інтернованих у Домбю писав “Ілюстровани Кур’єр Цодзєнни” в числі з дня 29-го вересня 1919 року, що в Домбю різні люди сидять цілими місяцями, а деякі майже рік, не знати за які провини і за що, бо нікого з них навіть не переслухують і навіть не ведуть проти них ніякого слід­ства. Було там у тому часі около 6.000 інтернованих українців, а між ними чимало греко-католицьких священиків”.

Не інакше було в інших таборах інтернованих, згляд­но полонених. Наприклад, у таборі в Бересті Литовськім в часі від 27-го липня до 4-го вересня 1919 року, себто за 38 днів згинуло з голоду, тифу і побоїв 724 інтернованих укра­їнців.

Варшавська газета “Роботнік” число 339 з дня 16-го жовтня 1919 року в своїй статті “Обози єнцув” розказує слі­дуюче: “Відносини, які панують у таборах для полонених у Модліні, Бересті Литовськім, переймають жахом. Табір для полонених у Бересті Литовськім — це ганьба для польської держави. Умови в “Берестейських Букшопах”, або в форті Берґа можуть довести до розпачу глядача. У Букшопі примі­щено українців. Це давні табори і російські хліви та бараки, збудовані німцями, в деяких немає навіть прич або дощок, тільки долівка — це приміщення бранців. Про солому немає мови, — долівку полонені вистелюють бадиллям або бо­дяччям. Вікон нема, навіть одвірки понищені. Ці умовини в злуці з голодуванням, якого розміри більшали із-за крадежу військових функціонарів, витворили з табору полонених пря­мо табір трупів. Два місяці тому з табору, що числив біля 6.000 полонених, виносили кожного дня 50 до 100 трупів. Розпаношилася тоді дезинтерія, яка вбивала виголоджених. В одному місці при епідемічному шпиталі трупи лежали біля три тижні непохоронені, що аж щурі їх обгризали. Помер­ших хоронять так мілко, що тіла вистають із землі. Так, як тепер виглядають українські бранці в таборах, можна собі уявити тільки смерть. Деякі і говорити не можуть. Не хо­дять їсти, бо ті вже не ворохнуться до смерти, такі безсилі. Коли всі виходять з табору по їжу і стають рядом — справ­жній похід смерти. Голодні і померзлі. їдять чорні ягоди з дикого бозу, навіть траву. Вибирають нестравлені зерна з кінських відпадків і печуть їх з лушпинками. Ледве йдуть, коли на приказ мусять іти; коли оправдуються, що годі їм скоріше йти, дістають кольбами. А б’ють жовняри здорово, бо що ж із нього, коли він і так не поживе. Деколи просить такий: “Вбий, паночку, остогидло голодувати”. Від ударів кількох умерли, заслабли були й не видержали. Познаньчик плютоновий постійно ходить із палкою, б’є, де попаде, тут трапить у голову, там в очі, — кільком навіть повибивав очі. З розпачу кілька скочили в Буг, де потонули, кілька під­різали собі горло, — страшне. Були там комісії з польського сойму, мала наступити поправа відносин. Час, щоб засуд і кара за ці злочини не обмежилася на словах, час це лихо пе­редати прилюдному осудові”. (Войнаренко, До нової Пол­тави, стор. 239).

 

Пісня інтернованих воїнів.

 

Ми по таборах і тюрмах

Терпіли злидні-горе

За тебе, рідний краю наш,

За тебе, наш народе.

Тухоля, Домбє і Бересть,

Луцьк, Рівне і Бригідки.

На суд страшний підуть колись,

Як достовірні свідки.

І скажуть правду в очі всім,

Хто нас карав без права,

І буде радість місто сліз,

А замість ганьби слава!

 

* * *

 

ДІЯЛЬНІСТЬ Д-РА Є.ПЕТРУШЕВИЧА НА ЕМІҐРАЦІЇ.

 

По виїзді з України д-р Петрушевич поселився у Відні і там створив закордонний галицький уряд, зложений із чле­нів націонал-демократичної партії і партії радикалів з міністром заграничних справ д-ром Костем Левицьким. Уряд опікувався галицькою еміґрацією, яка численно була зібрана у Відні, притягнув до праці галицькі наукові сили для ви­роблення основ державного ладу для Галичини та кодефіка­ції права. Уряд Петрушевича не визнав Варшавської угоди і гостро протестував проти неї.

З огляду на те, що галицька справа не була до того часу вирішена Антантою, уряд Петрушевича розвинув через свої місії широку дипломатичну діяльність, висилаючи ноти до мирової конференції в Парижі і Союзу Народів, в яких жадав признання незалежности і суверенности для Галицької Держави. Коли при кінці червня 1920 року заломилася польська офензива на Київ, а большевики підходили під Варшаву, тоді Найвища Рада договорилася з Польщею в Спа 10-го липня 1920 року на скликання конференції до Лондону з представниками Польщі, большевицького уряду, Латвії, Лит­ви, Естонії, Фінляндії і делегатів Східньої Галичини для ви­рішення всіх спірних справ держав східньої Европи та за­мирення заінтересованих урядів з СССР. Тоді також прого­лосила Найвища Рада, що границю між Польщею а Галиць­кою Державою має творити ріка Сян, при чому однак Пере­мишль мав остатися по польській стороні. (Лінія Керсона). Большевики однак не погодилися на пропоновану конферен­цію і конференція не відбулася. В короткому часі зістали большевики відперті з-під Варшави польською армією, у ви­сліді чого обі воюючі сторони заключили 20-го жовтня 1920 року перемир’я, а 18-го березня 1921 року підписали миро­вий договір у Ризі. На підставі цього договору погодилися большевики признати Польщі з дрібними змінами границь ці всі території, які уряд Директорії признав Польщі Варшав­ським договором. Галичина, очевидно, припала на підставі вищезгаданого договору Польщі. Д-р Петрушевич вислав на конференцію до Риги делегацію під проводом д-ра Костя Левицького, яка протестували проти того, щоб конференція вирішила справу Галичини, доводячи, що справу Галичини по думці Сен Жерменського договору має вирішити Антан­та. Обі договірні сторони однак не взяли під увагу протесту галичан.

В листопаді 1920 року д-р Петрушевич вислав деле­гацію на загальні збори Союзу Народів у Женеві, яка жада­ла вирішення справи Галичини. Делегація добилася певного дипломатичного успіху, бо Рада Союзу погодилася 23-го лю­того 1921 року предложити українські домагання до вирі­шення Раді Амбасадорів, яка заступала Найвищу Раду Ан­танти з зазначенням, що Польща є тільки військовим оку­пантом, а сувереном Галичини є держави Антанти, по думці Сен Жерменського договору Антанти з Австрією. Рівночасно предложив уряд д-ра Петрушевича союзним державам про­ект конституції майбутньої Галицької Республіки, в якому було сказано, що мешканці Галицької Держави — українці, поляки та жиди будуть користуватися однаковими правами в Галицькій Республіці. В результаті цих заходів загальні збори Союзу Народів висловили 27-го вересня 1921 року по­бажання, щоб Рада Союзу звернула увагу союзним держа­вам на конечність вирішення справи Галичини в найкорот­шому часі.

Поляки, не будучи певні виграної в галицькій справі, а то з огляду на те, що Антанта проголосила клич самови­значення народів, робили старання за посередництвом ма­йора Мадейського і графа Станислава Лося зговоритися з галицьким урядом у справі Галичини. Д-р Петрушевич був у засаді за переговорами, але інші члени уряду з д-ром К.Левицьким та члени Української Національної Ради, які були в тому часі на еміґрації у Відні, противилися категорично всяким переговорам із Польщею, пригадуючи, що поляки не раз робили вже з українцями перед війною різного рода умо­ви і давали різні обіцянки, наприклад, “нова ера”, але ніколи не додержували їх. Всі вірили, що засада самовизначення на­родів, проголошена американським президентом Вільсоном, переможе польські імперіялістичні апетити. Таким чином не дійшло до ніяких розмов між українцями а поляками.

 

Облудна обіцянка поляків признати для Галичини автономію.

 

Не мігши добитися від українців безпосередньо згоди на прилучення Галичини до Польщі, поляки вжили іншого засобу, щоб повалити слушні жадання українців добитися від Антанти признання державної незалежности для Схід­ньої Галичини. В тій цілі польський сойм ухвалив 26-го ве­ресня 1922 року закон про воєвідську автономію для Східньої Галичини, а поляки зобов’язалися крім того заснувати для українців університет, Рада Амбасадорів, якій Антанта передала до вирішення справу Галичини, як своєму органові, прийняла польські уступки за достаточні для заспокоєння українських претенсій і на цій підставі признала дня 15-го березня 1923 року Східню Галичину без жадних застережень Польщі. Тут треба зазначити, що польський уряд по при­знанні Польщі Галичини не впровадив, а навіть не пробував впровадити в життя т. зв. воєвідської автономії, ані не зало­жив українського університету, до чого перед признанням Галичини Польщі виразно зобов’язався перед Антантою.

По остаточнім вирішенні справи Східньої Галичини д-р Петрушевич розв’язав свій уряд у Відні і всі його пред­ставництва і місії. Еміґранти з Галичини почали вертатися до краю. Передумовою повороту була потреба визнання польської державности в Галичині. Не вернувся однак до Га­личини д-р Петрушевич і ніколи не визнав польської держав­ности в Галичині. Він вважав себе мандатором Галицької Української Національної Ради, яка даних йому доручень і повновластей не відкликала. Тому вважав Петрушевич за свій обов’язок бути дальше репрезентантом Галицької Зем­лі на міжнародному полі і репрезентантом її стремлінь до незалежного життя. В тім напрямі він вів також політично-пропаґандивну працю в міжнародніх колах.

Під натиском польського уряду відмовила австрій­ська влада д-рові Петрушевичеві, непримиримому борцеві за волю Галицької Землі, права побуту на території Австрії. Те саме зробив також чехо-словацький уряд. Д-р Петрушевич ви­їхав з Відня до Німеччини, осів у Берліні і звідти провадив далі свою політичну діяльність, звертаючись час від часу до світових потуг з нотами в обороні галицького населення пе­ред польським терором, зокрема в часі т. зв. пацифікації. Помер д-р Євген Петрушевич 29-го серпня 1940 року в Бер­ліні і там зістав похований на кладовищі св. Гедвіги, Берлін Н.  4, Лізенштрассе 8.

Товариство Українських Правників-Еміґрантів у То­ронті побудувало власним коштом пам’ятник на могилі д-ра Петрушевича в Берліні на кладовищі св. Гедвіги, а належ­ність за місце під гріб зістала заплачена до року 2000 в за­ряді кладовища.

Восени 1921 року наш Митрополит Андрей Шеп­тицький вибрався зі Львова на відвідини українських колоній на американському континенті, то є в Злучених Державах, Канаді, Бразилії та Аргентині. По дорозі в Америку Митро­полит якийсь час задержався у Відні і відбув там розмови з президентом д-ром Є.Петрушевичем і д-ром К.Левицьким, в тому часі міністром закордонних справ ЗУНР. Йшлося про рятування справи Галицької Держави. Д-р Петрушевич про­сив Митрополита, щоб він інтервеніював у західньо-европейських урядах за признанням незалежности і суверенности для Галицької Держави. Митрополит пішов назустріч цим бажанням д-ра Петрушевича і мав розмови на вищезгадані теми в державних урядах в Парижі, в Італії і в Вашингтоні. Зі заходів Митрополита однак нічого не вийшло. Перемогла й цим разом французька ідея творити з Польщі мур, який мав відгородити большевиків від західнього світу на довгі часи.

 

ПРО ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКЕ СПІВЖИТТЯ ПО ОКУПАЦІЇ ГАЛИЦЬКОЇ ЗЕМЛІ ПОЛЯКАМИ В ЧАСІ ВІД ЛИПНЯ 1919 Р. ДО ВЕРЕСНЯ 1939 Р.

 

Раз-у-раз трапляється так, що поляки, розсипані на еміґрації по цілому світі по втраті незалежности Польщі, пригадують собі “хронічно” при різних нагодах “Східні Кре­си”, себто українські землі, які на підставі Варшавського до­говору, а опісля Ризького договору Польщі з большевиками в 1921 році перейшли під владу Польщі проти волі україн­ського населення, і були під її владою до 1939 року, а тепер в переважній частині опинилися зі Львовом в Совєтськім Со­юзі. Конкретно — в границях т. зв. Радянської України. При­гадуючи собі ці землі, поляки потішають себе, що по упадку радянської влади на території давньої Росії, вони знову за­хоплять ці українські землі і привернуть на сході для нової Польщі границі з 1939 року. Поляки твердять, що т. зв. “Східні Креси” — це правна “власність” польського народу, оперта на історичних правах, культурних впливах, а що най­важливіше, на мировім Ризькім трактаті з большевиками з року 1921, при тому завсіди з наївним натиском зазначують, що без “Східніх Кресів” із Львовом не може існувати Польща. Словом співають пісню, яку ми вже чули сто разів, а яка вже нас нудить.

І ось відносно недавно, з нагоди листопадових днів, пригадали собі знову польські патріоти в Америці “Східні Креси” і за посередництвом Польсько-Американського Конґресу, який відбував наради в Чікаго, подали світові до відо­ма, що Холмщина, Полісся, Підляшшя, Волинь і Галицька Земля, зайняті перед 600 роками польськими королями, мусять належати до Польщі на підставі історичних прав.

Ці балачки Польсько-Американського Конґресу впро­вадили нас у добрий гумор, а наша відповідь наївним і лег­кодушним польським імперіялістам слідуюча: “Східні Кре­си”, себто Холмщина, Полісся, Підляшшя, Волинь і Галицька Земля, замешкані понад 7 мільйонами українців, — це ко­рінно українська земля, над якою довгі віки панували наші славні руські князі. Це історичний факт, якого ніхто не може повалити. Відносно анексії цих земель польськими королями, то цей, зрештою, історичний факт не має під сьогоднішню пору ніякого значення ані правного, ані фактичного. Грабіж­ник, хоч би й ціле своє життя посідав зрабований ним пред­мет, ніколи не набуде на цього предмета права власности — саме тому, що грабіжник у злочинний спосіб прийшов у по­сідання цього предмету. Так говорить право. Стосуючи цю правну засаду до рабунку наших земель Польщею, треба ка­тегорично зазначити, що наш народ ніколи з цим грабунком не погодився і ніколи не визнав польського панування на йо­го землях за правне і леґальне. Наш нарід завжди з фана­тичним упором боровся з різними польськими “плянами на знищення Русі” і не дався на своїх землях полякам ані зни­щити, ані зденаціоналізувати. Статистика населення, пере­ведена в нормальних часах, себто до вибуху першої світо­вої війни як на теренах, що належали до Росії (Холмщина, Полісся, Підляшшя і Волинь), так і на терені Східньої Гали­чини (в тому часі під австрійською владою), виказувала ве­личезну більшість українського автохтонного населення над польськими колоністами і тієї української більшости не по­трапили поляки знищити на українських землях, навіть в часі існування відновленої Польщі, хоч у тому часі, себто в роках від 1919 до 1939 вели проти населення цих земель нищівну акцію всіма адміністративними засобами, терором, потоптанням усякої моралі, етики й обов’язуючого в Польщі права. Так мається справа з історичними правами Польщі до наших земель названих поляками “Східні Креси”. Додати належить, що під сьогоднішні часи т. зв. “історичні права”, себто права до насильного панування одного народу над другим, оперті на збройнім підбою, взагалі не існують. Давні імперіялістичні держави, за винятком СССР і ще деяких закутків в Африці, привернули підбитим через себе народам повну свободу. В наслідок цього повстало в останніх часах кількадесять нових суверенних держав в Азії і в Африці, а сотки мільйонів ко­сооких, чорних і пів-чорних і пів-диких рабів, про яких існу­вання мало хто знав, сталися вільними. З т. зв. “історичних прав” сміється тепер увесь світ, сміються навіть горобці на дахах, які пильно і хоробро боронять своїх гнізд перед ін­вазією іншого пташого роду, який бажав би залізти в їх гніздечка. А поширення польських культурних впливів на на­ших землях також не дає полякам права до загарбування наших земель. Зрештою, ми про ці культурні впливи ніяк по­ляків не просили і не просимо. Ми маємо свою власну і свою своєрідну культуру, яка нам вповні вистарчає. Зрештою, по­ляки поширяли польські культурні впливи не для нашого на­селення, а тільки для своїх власних осадників і захожих із корінної Польщі, які зайшли до нас проти нашої волі, як експлоататори нашого народу. Якщо ж ідеться про мировий договір поляків із большевиками в Ризі, на підставі якого большевики відступили полякам наші українські землі (Схід­ні Креси), а на який поляки тепер покликуються, як на прав­ну підставу до володіння цими землями, — то, воістину, нам жаль поляків, що вони такі безгранично наївні. Чому так? Це тому, бо до земель, дарованих большевиками Польщі, большевики не мали жадного права. Вони продали полякам шкіру на живому ведмедеві, бо право розпоряджуватися сво­єю будучністю на тих теренах мав тільки наш нарід, а не чужа постороння сила. Большевики, маючи в тому часі (чер­вень, липень 1920 р.) невикінченого ще контрреволюціонера Вранґля, старалися якнайскоріше ліквідувати свій фронт із Польщею, а тому, підписуючи мир із Польщею, дали Польщі з українських земель стільки, скільки Польща забажала. В мировім, однак, договорі, заміщено на жадання большевиків постанову, силою якої Польща зобов’язалася шанувати релі­гійні, культурні, національні і господарчі права українського населення у своїй державі. Большевики знали згори, що Польща цього застереження не виконає і що невиконання цього застереження стане претекстом до удару на Польщу в обороні “гноблених братів”. Польща прийняла цей Данаїв дар із рук большевиків і підписала з большевиками Ризький мировий договір.

А як виконувала Польща свої зобов’язання супроти галицького населення, це ми всі знаємо. Польська поліція і військо обсадили цілу Східню Галичину. Військо розстрілю­вало людей без суду і слідства, як, наприклад, композитора о. Остапа Нижанковського, о. Підляшецького і його співпра­цівника в Монастириськах, державного секретаря Мартинця з цілою урядовою місією. Майже всю нашу інтелігенцію, сві­доміших селян і робітників у числі понад 150 тисяч запро­торено в концентраційні табори в Домбю, Тухолі і Бересті, де вони в наслідок заразливих хворіб масово вигибали. Наші землі залито польськими осадниками, спровадженими з ко­рінної Польщі. В Галичині запроваджено режим терору. Зни­щено громадську, повітову і краєву автономію. Розв’язано галицький сойм. Знищено всі права нашої мови, які ми мали в Австрії, зосібна в польськім судівництві й у всіх адміністра­ційних урядах. Знесено всі українські катедри у львівському університеті. Около 5 тисяч сільських шкіл з українською ви­кладовою мовою перемінено одним махом пера на школи з польською викладовою мовою і польськими вчителями, які не знали й не розуміли української мови. Наших урядовців і вчителів редуковано або переселювано на захід, перетягано насильно по містах наших людей на римо-католицький обряд, під загрозою втрати праці. З 2.941 сільських читалень, які ми мали в 1914 році, осталось у 1923 році тільки 829, — решту розв’язано. Українцям замкнено можність еміґрувати поза границі Польщі. Заборонено власникам великих посі­лостей продавати українським селянам землю під загрозою адміністраційних кар і уневажнення контракту продажу. Еміґрантам, які під час польсько-української війни еміґрува­ли до Чехії або до Румунії, поляки не дозволяли на поворот додому під замітом, що вони не є громадянами Польщі. Ни­щено наші господарські і культурні установи, забирано при­ватну власність, як, наприклад, у Львові нашу спортову пло­щу при вулиці Стрийській. Реакцією на ці вчинки польської адміністрації була підпільна, а нищівна, акція УВО і ОУН, яка потягнула за собою великі жертви в людях і майні, на жаль, по обох сторонах.

А спеціяльні оргії виправлялися на Волині. Всі школи на Волині могли бути тільки польські. Духовні православні семінари і православний богословський факультет при Варшавському університеті були з польською мовою навчання. Урядові парафіяльні книги мали провадитися в польській мо­ві. Проповіді і катехизм мали провадитися в польській мові. Змушувано насильно православних приймати католицьку ві­ру в латинськім обряді. Масово нищено і палено православні церкви. З 389 церков, які мала православна людність у році 1914, осталось на день 1-го вересня 1939 р. 51 церква. Решту спалено, розібрано або перемінено на костьоли. Відбудова церков і каплиць була недозволена. З підземелля церков ви­кидано прахи померлих ктиторів і високих церковних до­стойників.

Цими подіями в Польщі зацікавився уряд СССР, а со­вітський амбасадор у Варшаві вніс літом 1938 р. до поль­ського міністерства закордонних справ у Варшаві гострий протест у справі переслідування українського населення Польщі, покликуючись на відповідні постанови Ризького трактату. Протест цей позістав без наслідків. Большевики затирали з радости руки, що нагоду до інтервенції в оборо­ні “гноблених братів” дали їм у руки самі поляки. Вони без виповідження війни, хоч існував тоді між Польщею а СССР пакт неагресії, ввійшли в половині вересня 1939 р. до Поль­щі, зайняли “Східні Креси”, себто цілу Східню Галичину, ви­везли на Сибір польських колоністів, адміністраційних уря­довців і суддів, а в році 1945 зайняли цілу Польщу. Засіяли поляки на наших землях вітер, а зібрали бурю. Дарунок укра­їнських земель полякам на підставі Ризького трактату, да­ний Польщі большевиками, оказався для Польщі Данайським даром.

Тепер така ситуація, що ми, українці й поляки, осво­боджені від утиску польських панів, живемо у вільному сві­ті і замітаємо з гумором чужі подвір’я, вулиці і смітники, як вільні з вільними, і рівні з рівними... Поводиться нам ве­село — живемо заможно й щасливо. При тому є ще один парадокс. Польща в большевицькій неволі і ніхто не знає, чи і коли вона відзискає свою незалежність і волю. А тим ча­сом польська еміґрація кує для нашого народу у вільному світі вже тепер нові кайдани та й ще звертається до вільного світу з проханням, щоб цей вільний світ допоміг їм реалізу­вати їхні імперіялістичні пляни. Дурнота чи божевілля? Зда­ється одне і друге.

Повертаючи ще раз до цієї злободенної теми, який на ім’я Ризький трактат із 1921 року, дивуємося, чому поляки покликуються на цей договір, а призабули про договір із большевиками з 1946 року. Пригадуємо їм цей договір. В цьому договорі польський коаліційний уряд при участі лю­довців з міністром Миколайчиком уневажнив Ризьку умову з 1921 р. По думці цього договору з 1946 р. прилучено до Радянської України Східню Галичину разом зі Львовом. При Польщі остався лише Перемишль з пасмом української зем­лі, сягаючим від Сяну на захід у глибину около 75 км. з Лем­ківщиною. Польський сойм затвердив цей договір. У вико­нанні цього договору Польща ще раз показала світові, що співпраця з нею неможлива. Українські села на вищезгада­ному терені за Сяном спалили польські боївки, українську інтелігенцію переважно зліквідовано, а населення частинно зліквідовано, а частинно переселено на німецькі землі над Нісою, які большевики “признали” Польщі. Часом мається вражіння, що незадовго большевики потрудяться “визволи­ти” також решту наших недобитків і нашу земличку з-під опіки “демократичної” Польщі. Було б для Польщі дуже вка­заним, щоб вона не чекала на цю інтервенцію, але сама як­найскоріше дала змогу виселеним нашим братам вернутися на свою землю і поставила до їх диспозиції відповідні грошо­ві засоби на відбудову спалених будинків, церков, закуп інвентаря і т. п.

А однак тих усіх нещасть, а може другої світової вій­ни можна було оминути, коли б поляки були нас залишили в Галичині в 1918 році в спокою. Галичани б були закріпили в Галичині Західньо-Українську Народну Республіку. До неї, мабуть, була б прилучилася Карпатська Україна, а больше­вики не були б мали претексту до інтервенції в Польщі, ані в році 1920, ані в році 1939. Сталося однак інакше, а тому ми разом з поляками у вільних від важкої праці хвилинах сиди­мо на берегах канадійсько-американських озер і гірко оплакуємо втрату нашої дорогої Батьківщини так, як колись жи­ди оплакували на ріках Вавилонських утрату Сіону.

 

Наші мирові пропозиції для Польщі.

 

Польща використала в рр. 1918-1919 свою військову перевагу і зайняла проти волі нашого населення нашу Неза­лежну Галицьку Державу та назвала її “Східні Креси” на своє і наше нещастя. Наслідки цього збройного забору укра­їнських земель докладно знані нам і полякам. Отверта війна перемінилася в р. 1920 на підпольну війну, яка теоретично триває до сьогодні, бо мирового договору український нарід Галицької Землі і галицький уряд, очолюваний диктатором д-ром Петрушевичем, досі з Польщею не заключив. Ця цід­польна війна, яку жертвенно провадила наша молодь в ря­дах УВО й ОУН потягнула за собою великі жертви в людях і майні, як по польській, так і по українській стороні. Коли б поляки колись ще раз зайняли наші землі, то перервана вій­на буде відновлена з цілою жорстокістю. Це не підпадає ніякому сумнівові. А коли б полякам навіть по якомусь часі вдалося зліквідувати збройний спротив українців, мешканців Галицької Землі, то немає сумніву, що вженуть нас тоді в обійми Москви. Це викличе для Польщі нову катастрофу. Повториться рік 1939. Може в іншій комбінації, але напевно серед трагічних для Польщі умовин. Тоді ніхто вже не ста­не в обороні Польщі. Зокрема цього не зробить по утраті своїх колоній ані Франція, ані Англія, ані інша держава. Всі скажуть, що Польща провадила імперіялістичну політику, що безправно поневолила українські землі, що Польща є дже­релом неспокою в Европі і що людство на цьому нічого не втратить, як не стане в живих упертого і непоправного агре­сора.

Повинні поляки пригадати собі, що про них писав Черчіль у своїх споминах (перше видання споминів) з при­чини польської агресії на Заользє напередодні другої світо­вої війни. Не хочемо тут цитувати опінії Черчіля про поляків, бо повторяти цей цитат було б несмачно… Тому настав уже для Польщі крайній час корінно змінити свою агресив­ну, а шкідливу для Польщі, політику супроти українців. Польща повинна замиритися з українцями, оставити укра­їнців-галичан їх власній долі, нав’язати з ними добросусід­ські відносини, а відбудовувати свою державу на корінно-польських територіях, чого полякам від щирого серця бажа­ємо. Доволі має Польща власних земель і матеріяльних за­собів, щоби стати великою і сильною державою. Треба тільки попрацювати. Великі обшари “п’яхів” можна замінити на урожайні городи. Польща має належно розвинений і упоряд­кований промисл. Має гарну і патріотичну людність. Одне однак має кепське, а саме, кепських державних мужів. По­літика польська 20 віку йде по шляхах політики Болеслава Хороброго, Казимира Великого, Стефана Баторого, гетьма­на Жулкевського і т. п., а це недобре. Вищезгадані державні мужі не вдоволялися загарбанням українських земель, вони бажали також покорити Росію. І це їм частинно вдалося. Ві­домо, наприклад, що гетьман Жулкевські зайняв Москву, по­лонив царів Шуйських, спровадив їх у кайданах до Варшави і т. п. Відома всім нам також акція Стефана Баторого, який також старався зайняти Москву, що йому однак не вдалося.

Ці сумні для Росії часи минулися однак безповоротно. Росія сьогоднішнього дня зі своїм багато-мільйоновим корін­ним населенням, навіть по евентуальнім розбиттю в якійсь новій війні, не дасть себе опанувати полякам, та й не дозво­лить полякам у власному інтересі опанувати ні куска укра­їнської землі без огляду на те, в в якім відношенні була б тоді Україна до корінної Росії. Також корінна Росія не за­ключить ніколи з Польщею ніякого договору, який мав би на меті поділ українських земель. Андрусів ніколи не повто­риться. Ніколи! ніколи! ніколи! — бо на це не позволить мо­сквичам їх національна гордість і спомини минулих віків.

Тому останній час для поляків не думати про опану­вання українських земель, бо намагання заволодіти цими зем­лями скінчиться поділом Польщі, цим разом остаточним. Журбу про правне упорядкування українських справ треба залишити самим українцям.

Ще бажаємо звернути увагу поляків на колосальну нерентовність їх походів на українські землі. З перспективи віків виходить ясно і безперечно, що всі нещастя, які впали на Польщу від р. 1340, себто від першого походу поляків на Червону Русь, який закінчився зайняттям Львова, аж до ро­ку 1939, зглядно до року 1945 — це прямі наслідки поль­ської експанзії на наші землі. Не місці в цій книжці пригаду­вати полякам детально ці всі нещастя, які впали на Польщу в зв’язку з їх походами на українські землі. Але про важніші треба згадати. Криваві і коштовні війни з турками і татара­ми, численні криваві повстання різних українських помен­ших отаманів, повстання Богдана Хмельницького, яке виме­ло польських поселенців зі східньої України і завдало Поль­щі важкі, якщо не смертельні рани, численні війни з Москов­щиною, три поділи Польщі, получені з рабунками польської території її сусідами, рабунки польської території і її мате­ріяльних дібр окупантами, трагічні жертви в людях і майні від р. 1939 до 1945 — це прямі наслідки польської експансії на українські землі. Коли б цих експансій не було, ніхто Польщею не був би інтересувався і не посягав би на її су­веренність. Також поляки були б задержали в цілості свої національні території на заході, які забрали їм їх сусіди, ко­ристаючи з цього, що польський воєнний потенціял був по­стійно занятий на сході. А яку користь віднесла польська держава і польський народ з походів на українські землі? Можна сміло сказати — ніякої. Бо, вправді, на протязі віків Польща забрала нам і зденаціоналізувала наших бояр, наших магнатів та забрала різні матеріяльні скарби з наших земель, але скарби ці впали в руки польських магнатів і військових старшин, а держава польська і польський народ не мали з них ніякої користи. Ми переболіли втрату тодішньої нашої провідної верстви і заступили її пізніше верствою нашої де­мократичної інтелігенції. Натомість земля українська позі­стала на місці в руках українців. Польські колонізатори на наших землях пропали. І так наразі закінчилася велика тра­гедія Польщі, якій на ім’я: “Пляни і проби на знищення Ру­си”. Вищеподаний рахунок зисків і втрат польської інвазії на українські землі дуже недокладний. Добре було б, коли б поляки докладно і назимно розглянули цю рахункову проб­лему. Тоді переконаються, що втрати їхні трагічні і може тоді прийдуть до переконання, що нарешті пора замиритися з українцями, забути минуле, а на будуче йти разом з нами спільно і в згоді до кращої будучини.

Вкінці ще на одну річ належить звернути увагу поля­ків. Коло поляків на нашій нещасливій еміґрації крутяться різ­ні “сейлесмени”, які бажали б полякам ще раз продати шкіру з галицького льва. Перестерігаємо поляків перед тими ши­байголовами. Галицький лев живе і буде жити, а кожний, хто його розлютить, спіткається з його гострими зубами й пазурами.

Тому щиро радимо полякам забути про т. зв. “Вар­шавський договір” з 1920 року, а “сейлесменів” гонити бу­ком від себе. Якщо поляки конечно під теперішню пору ба­жають інтересуватися польсько-українською проблемою, то радимо, щоб попри видану книгу “Розстріляне відродження” видали ще одну книгу під заголовком “Розстріляний Варшавський договір” і вияснили своєму народові шкідливість Варшавського договору для Польщі. Появу цієї книги ми, українці-галичани, повітаємо зі симпатією, а польська суспільність, не обізнана з цією проблемою, переконається, що головний отаман Петлюра не мав ніякого права диспонувати Галицькою Землею і відступати її Польщі, бо як уже попе­редньо зістало джерельно доведено й вияснено — переговори галицького уряду з урядом надніпрянської України в справі об’єднання обох держав не зістали викінчені і зфіналізовані, а обі держави, Східня і Західня Україна, не зістали об’єднані дефінітивно, в наслідок чого Петлюра не мав найменшого права Галуцьку Землю відступати Польщі. Диспонувати Га­лицькою Землею має право лише населення Галицької Зем­лі і ніхто більше. Правда, існує зараз на еміґрації “Україн­ський еміґраційний уряд”, який про себе говорить, що він репрезентує обі України, об’єднані в одну нероздільну дер­жаву, — ми однак усі знаємо, що цього уряду не створило ані населення Східньої, ані Західньої України, ані навіть не створила його зорганізована українська еміґрація на чужи­ні. Уряд цей зійшовся на еміґрації самочинно і самозванчо, а тому він не має ніякого права вирішувати долі обох укра­їнських держав, а зокрема долі Галицької Землі. Це все по­винні знати принайменше ті поляки, які є тепер на еміґрації, а передусім польський лондонський уряд.

Як колись настануть спокійні часи, а населення Га­лицької Землі буде мати вільну змогу рішати про долю своєї землі, то тоді воно скаже, чого воно бажає. Сьогодні Га­лицька Земля находиться під окупацією большевицьких військ, а тому населення Галичини є позбавлене всякої можливости вирішати свою долю.

Так із перспективи історичних фактів і з перспективи минулих віків представляється справа Галицької Землі. Це поляки повинні знати і не давати обманюватися ніяким “фантазьорам”.

 

Народня пісня.

 

Бодрімось, брати-галичани,

Не час на розпуку, не час,

Нам ще Великдень настане

І сонце засяє ще в нас. (2)

Почують ще гори і доли

Наш брязкіт оружжя і спів,

А синьо-жовті прапори

Замають Перемишль і Львів. (2)

 

 

ОПІНІЯ НАДДНІПРЯНЦІВ ПРО С.ПЕТЛЮРУ І Д-РА Є.ПЕТРУШЕВИЧА.

 

У Відні 1920 р. вийшла брошура п. н. “Історія україн­ської влади”. І.Мазепа у своїх споминах “Україна в огні й бурі революції” зазначує, що видавцями цієї брошури є пар­тія самостійників-соціялістів з Наддніпрянщини, не подає од­нак автора. Читаємо в цій брошурі, що слідує: “Ми мали на Україні двох диктаторів: диктатора галицьких військ д-ра Петрушевича і головного отамана Петлюру. Перший одержав владу з рук народніх, від народнього представництва, дру­гий іншим шляхом — шляхом узурпації. Перший мав у своїм розпорядженні 100 тисяч відданого йому карного війська, другий мав в десять раз меншу силу, з захитаною дисциплі­ною, в більшості незадоволених центральною військовою вла­дою. Один був людиною високої європейської освіти, старий досвідчений парляментарій і політик, загально відомий і ша­нований не тільки на Україні, але й за кордоном. Другий — особа з малою освітою, не відома українським народним ма­сам до революції, без найменшого досвіду в справі держав­ного будівництва і управи, особа, що виринула на верх ви­падково в часи революційної бурі”. Давши таку характери­стику Петрушевича і Петлюри, автори брошури вкінці зая­вили, що, мовляв, “для кожного на Україні було ясно, хто мусів взяти на свої плечі тягар відповідальности за долю України”. (І.Мазепа, як вище, том. 2, стор. 24).

 

Опінія М.Грушевського і товаришів про Петлюру і Варшавську деклярацію з 2-го грудня 1919 р.

 

Вже Варшавська деклярація з 2-го грудня 1919 року причинилася до значного роз’єднання серед українського гро­мадянства. Договір у Варшаві з 22-го квітня 1920 року зни­щив ширшу коаліцію українських національних сил. У той час, як деякі наддніпрянські кола прийняли цей договір май­же беззастережно, немов би свій власний твір, наддністрянські соціялісти й ціле галицьке громадянство без різниці по­літичних напрямків поставились до нього вороже й дуже критично. Особливо велике незадоволення викликав Варшав­ський договір серед українських “радянців” за кордоном.

Так, наприклад, з гострим протестом проти польського по­ходу на Україну виступили українські соц.-революціонери на своїй конференції в Празі 22-24 травня під проводом М.Гру­шевського, О.Жуківського, М.Шаповала та інших. В резо­люції, прийнятій на цій конференції, Петлюру названо аван­тюристом і українським зрадником, а договір, підписаний з Польщею, оголошено за неправний. (І.Мазепа, як вище, том 3, стор. 33).

 

Петлюра диктатор.

 

Одним із закидів, які постійно підносив Петлюра про­ти д-ра Петрушевича, був закид, що Петрушевич був іме­нований виділом Української Національної Ради в Станисла­вові перед переходом Галицької Армії за Збруч присутніми тоді ще членами Національної Ради і членами галицького ка­бінету, диктатором. Це сталося леґально і правно на підста­ві закону, виданого Українською Національною Радою про виділ Національної Ради. Титул Петрушевича сильно не по­добався Петлюрі й, між іншим, це було причиною, що Пет­люра не запрошував д-ра Петрушевича на засідання Дирек­торії.

Надійшов однак час, що й Петлюрі забажалося бути диктатором. Це сталося 19-го листопада 1919 року. В тому часі при Петлюрі було лише двох міністрів, членів Директо­рії: Швець і Макаренко. Інші члени Директорії давно вже були виїхали на еміґрацію. В тій ситуації 19-го листопада 1919 року повзято постанову в предметі проголошення Пет­люри диктатором. Постанова звучала: “Висока Директорія УНР постановою з 15 листопада ц. р. ухвалила двом її чле­нам А. Макаренкові і Ф. Шевцеві виїхати для державних справ за кордон, а мені, голові Директорії і головному ота­манові українських військ, передати верховне керівництво всіма державними справами нашої республіки. С.Петлюра.” Додаток О.Доценка: “Швець і Макаренко — члени Дирек­торії, нічого не хотіли знати, окрім вибору та проби най­кращих автомобілів, на котрих можна б утікати за кордон”. (О.Доценко, Літопис української революції, том 2, книга 5, стор. 319; гляди також том 2, книга 4, стор. 320).

 

Петлюра в характері військовика.

 

Дехто робить закид Петлюрі, що Петлюра не розу­мівся на військовому ділі, що він усував від влади здібних генералів, а окружався мірнотами, іменованими через себе на високі військові пости. Про здібності військові Петлюри пише Доценко в своїх вищезгаданих споминах, том 2, книга 4, стор. 312, що слідує: “На фронті великої першої світової війни Петлюра студіював військову науку в теорії, а за часів української війни — на практиці, особливо тепер він жадіб­но хапався за кожну книгу з військової науки” …

 

Проф. С.Шелухин, генеральний суддя, про військові здібності отамана Петлюри.

 

Петлюра вчився до “кадила і кропила” — був вій­ськовим міністром і зразу зруйнував військо-армію. Сам се­бе зробив головним отаманом, не мавши поняття про вій­ськову організацію і роботу. Так було постановлено партія­ми все, аби лише були свої люди, хоч би нічого не тямущі — і Україну тому зробили руїною. (С.Шелухин, “Україна”, Прага, 1936, стор. 91).

 

В.Винниченко про Петлюру.

 

В.Винниченко, друг Петлюри і спільник до повалення гетьмана з Петлюрою, в той спосіб характеризує Петлюру: “С.Петлюра служив бугалтером в одному з московських банків. Українці ж — закордонні посольства, місії і т. п. — витрачали величезні гроші на заміщення в європейських га­зетах статтей, телеграм і заміток, у яких Петлюру виставлялось, як “генераліссімуса” українських республіканських військ, як національного героя, як непохитного борця за во­лю України. І назвали його українським Гаррібальдом, і укра­їнським Леонідом при Термопілях і, здається, навіть україн­ським Наполеоном. А дальше пише Винниченко (Політичні листи, Київ-Відень, 1920, передрук з “Америки”, Філядель­фія, 5-7 березня 1952). “Ці люди, які називають себе пра­вительством Української Народньої Республіки не мають на це ні юридичного, ні фактичного права, і їх можна кваліфікувати, як самозванців і узурпаторів; з лютого 1919 р. Ди­ректорія Української Народньої Республіки і її кабінет мі­ністрів являються вже захватчиками влади, невідповідальни­ми ні перед яким представницьким органом, безконтрольною групою, що фізичною силою захопила право розпорядження матеріяльними і людськими засобами української держави”.

А д-р Осип Назарук, міністер преси і пропаґанди УНР, писав, що Петлюрівський уряд компромітував у страшний спосіб не лише державу внутрі, але також перед чужими народами, бо висилав у світ посольства, зложені з людей, які навіть “добрий день” не вміли сказати в ніякій чужій мові і робили скандали по столицях світу. (Д-р Осип Назарук: “В’ячеслав Липинський”, Чікаґо, 1926, стор. 8).

 

Розмова Василя Королева Старого з Симоном Петлюрою.

 

Василь Королів Старий — це знаний український пи­сьменник. Він оповідає в своїй повісті п. н. “Згадка про мою смерть” (Прага, 1942, стор. 95) про свою розмову з Пет­люрою на тему: “Хто винен у трагічному закінченні наших визвольних змагань в Україні”. Треба тут зазначити, що Ва­силь Королів був приятелем С.Петлюри. В його хаті відбу­валися потайні збори перед протигетьманським повстанням, на яких готовився виступ Січових Стрільців до повалення гетьмана. На питання, хто винен у трагедії наших визволь­них змагань, — Симон Петлюра гупав себе в груди і сказав: “Я винен, бо я не мав ставати на чолі руху”. “І тепер не тіль­ки я це думаю, але також інші просто в очі мені це гово­рять”. Трагічне признання в трагічній справі. (Войнаренко, “До нової Полтави”, стор. 112).

 

С.Вітик про Симона Петлюру.

 

Як уже було раніше сказано, С.Вітик, галицький со­ціял-демократ, був безправно іменований Петлюрою міні­стром для Галицької держави. Петлюра хотів іменованням Вітика міністром для Галичини по акті з 22-го січня 1919 року в Києві створити ілюзію, що він, Петлюра, як володар “об’єднаної України”, має також якесь право втручатися в галицькі справи. Вітик, по виїзді Петлюри до Варшави 5-го грудня 1919 року, виїхав також на еміґрацію з іншими до­стойниками Петлюри до Відня, а довідавшись про “Варшав­ський договір”, вислав з Відня до совєтського уряду в Мо­скві радіо-телеграму-протест, в якій назвав Петлюру “узур­патором народної волі”, а Варшавський договір недійсним. Так віддячився С.Вітик Петлюрі за свою ранґу міністра для Галичини. (І.Мазепа, “Україна в огні й бурі революції, том З, стор. 33).

 

Провід Українських Націоналістів про Симона Петлюру.

 

“Реальна чи визвольна політика?” (“Розбудова Нації”, 1933, стор. 169. “До нової Полтави”, Остап Войнаренко).

“Петлюра … замість згинути героїчною смертю з рештками своєї армії, вступив у союз з ляхом-ворогом і не­забаром згинув марно з руки жида-большевика, а його іме­нем спекулюють і упоганюють його негідні наступники”.

 

Д-р С.Томашівський про С.Петлюру.

 

  Д-р С.Томашівський, “Під колесами історії”, Берлін, 1922, стор. 199-200 так писав про Петлюру: “Петлюра й то­вариші висадили у воздух молоду, по століттях щотільки воскреслу українську державність, та кинули рідний край в бо­жевільну деструктивну анархію, — анархію, якій покласти сякий-такий кінець прийшлося — о сороме — московським большевикам ...”

“…всі об’єктивні свідоцтва про мілітарну діяльність Петлюри стверджують повну ділову нікчемність головного отамана, теоретичну некваліфікованість і практичну нездатність ...”

“… сам голова — іґнорант, заздрий і без енергії, міністри — шарлатани … про урядників — вже й не гово­рити; в “законодавстві” … школярське доктринерство і жі­ноча непослідовність, глибоке й безнадійне незнання життя, його законів і потреб; в “адміністрації” ... в найкращім ра­зі повна бездіяльність, поза цим — сваволя, терор і бандитизм; школа — не існує цілком. Так без кінця. Гетьман Ско­ропадський полишив був Україну справді молоком і медом текучу, повну всякого матеріяльного і культурного добра, з наладженою адміністрацією і нормальними фінансами. Що сталося з цими цінностями? Де українське пишно розцвітаю­че шкільництво і наука? Що сталося з мільярдами українського державного скарбу?”

“… тип Петлюрівця мусить зникнути із нашого гро­мадянства; мусить повстати новий тип українського інтелі­гента, антитеза Петлюрівця — тип, який набуде всі ці при­кмети і цінності, якими дотеперішій відрізняється від пред­ставників справжніх культурних народів. ... переродження мусить іти в парі з ревізією нашої історичної ґалерії. Коли це станеться, то портрету Петлюри не буде ані в українськім Пантеоні, ані в самім історичнім музею заслужених для рід­ного краю українців, хіба тільки в окремім зачиненім кабіне­ті з написом на дверях: “Молоді вступ забороняється”. Там показуватимуть зразки перебутих поганих національних хво­ріб українського народу. (25-го жовтня 1921 р. С.Томашів­ський, “Під колесами історії”, стор. 50, Булава, 1962 р.)

 

Опінія визначних наддніпрянців про УНРаду, про Варшав­ський договір і про уряд Петлюри-Директорію.

 

Петлюра та його покоління знало тільки руїнницьку і нелюдяну демократію “свого хову”. Не знали вони ні американської, ні англійської демократії. На цій демократії зістала побудована також УНРада, якої на еміґрації ніхто для Петлюри і його товаришів не вибирав. Про цю УНРаду пише Ф.Крушинський, адьютант Петлюри, що слідує: “У Франції, наприклад, ніхто з нас Вас не вибирав. Точнісінько і по всіх інших краях українського населення, не виключаю­чи Німеччини ... де Вас з ляґерів скитальці виганяли, дові­давшись про Вашу злочинну мету. Бо Ваші партії сьогодні нікого, крім Вас, не репрезентують, а ледве не кожну з них ще жде не тільки суд історії, але й лава підсудних україн­ського народного суду. Зі спадщини УНР, Панове, лишилось тільки отих три літери, а більше нічого. А з ідейного над­бання Директорії лишилося саме дике поле, на якому ще тіль­ки Ви по інерції гуляєте, як передсмертний відгук “отаманії” і хаосу. Не робіть комедій з Вашими “державними центра­ми”, бо від них тхне чужою розвідкою, та нашою ганьбою. А списані в вагонах пів-большевицькі деклярації Директорії та протоколи п’ятьох делегацій до большевиків у 1919 р. “з проханням миру та спільного фронту проти буржуазії” най зігниють якнайшвидше. Директорія зрадила всі свої обіт­ниці та й загинула жертвою свого власного злочину. Нам потрібна Українська Національна Рада і представництво, але воно не може складатися із самозванців, банкротів і винуват­ців нашого нещастя. Нам потрібен провід революційної бо­ротьби, а не музей нашої поразки. Ніхто за Ваші партії та партійні кличі голосу не подасть, ні битися не піде, а як би Вас ми і вибрали, то тільки на те, щоб поставити до стовпа з відповідними написами — для перестороги прийдешнім поколінням”. (Ф.Крушинський: “Відкритий лист”, Український робітник, Торонто, 17 вересня 1948 р.)

Болюча, але правдива характеристика УНРади …

А дальше написав Ф.Крушинський у “Нашій добі”, Париж, грудень, 1948, ч. 6/9, що слідує: “Якщо Ви знайдете на світі таку республіки, та ще й народню, в якій 28 років урядують такі демократи, яких ніхто і ніколи на ті стано­вища не вибирав, та які себе називають оборонцями демок­ратичних вольностей і покликуються на рівне, тайне і безпосереднє право виборче, — то киньте в нас камінням”.

А М.Андрієвський, проф. університету і член Дирек­торії УНР, пише про Національну Раду, що слідує: “Наша здеклясована демократія і конституцію порушила і народ ввела в блуд і до большевиків залицялась, — а все для того, щоб задержати у своїх руках владу. Нині, на еміґрації, наша здеклясована демократія створила Національну Раду та намагається з Лівицького створити національного кумера. Раду вітають американські українці, а ми остерігаємо, що коли б їй пощастило закріпитися в Україні, — вона неминуче пере­творилась би в терористичну організацію і нищила б усіх, хто не з нею”. (О.Войнаренко, “До нової Полтави”, стор. 95).

А. С.Шелухин, професор права в університеті в Києві, сенатор за УНР, пише про УНР і Варшавський доровір, що слідує: “Ті, що звали себе урядом УНР разом з Петлюрою, були сліпим знаряддям польської політики. Поляки обмежу­вали Варшавським договором зріст українських військових сил трьома дивізіями, тобто кількістю, з якою самостійниць­ких операцій вести не можна. Петлюра визнав за Польщею (параграф 3. у Варшавськім договорі) право на українську територію в межах 1772 р. до Дніпра, без Києва і частини Подільської губернії. З тієї території Польща зобов’язува­лася з ласки та милости уступити Головному отаманові Пет­люрі та його товариству під Україну приблизно дві губер­нії. В дійсності це не договір між Україною і Польщею, а змова проти української нації і проти всіх її інтересів на ко­ристь полякам. Це змова проти української державности, свободи, незалежности, культури, розвитку і добробуту. Змови завсіди таємні. І ніхто зі змовців не опублікував цього договору. Текст умови обов’язковий тільки на польській мо­ві. Умова визнала, що укранський текст нічого не вартий, а цінний тільки польський текст, українська душа з її виразом сумління нічого не варта, бо мова — то сповідь душі і вираз сумління народу. Так зробили Петлюра і А.Лівицький та ін­ші творці договору. Вони примусили і військових підписати цю умову.

Військова конвенція дає всі вигоди полякам і ставить їх у командну ролю над Українською Армією. Ця конвенція творить для поляків становище завойовника і дає полякам усі можливості нищити українську націю. По цій конвенції (до­даток до Варшавського договору) Петлюра фактично пішов на службу до поляків для інтересів польських і відбудови Польщі з 1772 року коштами української нації, а українську армію і тих, що довірилися йому (Петлюрі), не знаючи про зміст договору з поляками, завів на знищення, потрібне поля­кам.

Так при допомозі договорів Петлюри з поляками з 21-го квітня та 24-го квітня 1920 року українськими силами, кров’ю і коштами відбудовувалася Польща в межах 1772 р., – принаймні з українською територією в 162 тисячі кв. кі­лометрів і можливостями дальшого поширення до меж 1772 р. Так і Брюховецький не вислугувався перед Москвою та не наробив їй таких уступок, як у цих договорах вислуговувався Петлюра перед Польщею. Все віддано, потоптано, опльова­но, було з чим таїтись, — тому і договори таємні. (Проф. С.Шелухин, “Варшавський договір”, Український робітник, То­ронто, 1947. Гляди О.Войнаренко, “До нової Полтави”, стор. 200).

Господарку Директорії УНР характеризує проф. А.Андрієвський, член Директорії УНР, як слідує: “Соціялістич­ний кабінет міністрів заснував чрезвичайку. На її чолі поставлено Чеботарьова. Чрезвичайка мала вишукати серед укра­їнців небезпечних для соціялістичного уряду людей, їх ареш­тувати і нищити. Соціялісти загубили міру. Запорізький Кор­пус, що налічував 25 тисяч озброєних людей, знищили, як контрреволюційний, південно-західній фронт розклали, він розбігся. Зосталася ще армія Оскілка — 33 тисячі людей — і ту знищили. Петлюра звільнив без причини Оскілка, як самостійника, а той підняв повстання проти соціялістів. (О.Войнаренко, “До нової Полтави”, стор. 204).

 

Винятки з листа представників демократичних партій до Симона Петлюри.

(О. Войнаренко, “До нової Полтави”, стор. 250-253).

“Візьмемо військову справу. Що лишилося від 30-ти тисячного Запорізького Корпусу? Де поділася 10-ти тисячна Сіра Дивізія? Що сталося ще з деякими боєздатними полка­ми? Протягом року не тільки не побільшилася наша військо­ва сила, а ще й зведена зістала до зера. Не було зброї, аму­ніції, набоїв? Вони були, але кинуті були большевикам, бо недовір’я до командного складу позбавило Вас талановитих начальників, а притягнення Вами на високі посади командні безрадних і неосвічених отаманів із прапорщиків і фельдфеб­лів — Данькових, Волохів, Бенів, Біденків, Тютюнників і т. д. зруйнувало армію, саму природу армії, позбавило її боєздат­ности і дало торжество і чисельну здобич ворогові.

Ви мали спочатку цілу територію України і заготов­лені гетьманом базисті склади. Ви мали мільярди грошей. Ви мали нарешті людей. І що ж? Протягом десяти місяців Ви згубили територію. Не дивлячись на терор, українські де­мократичні партії в міру своїх сил приймали участь у дер­жавному житті. Вони чесно підтримували Вас до кінця, до останніх хвилин, — і тому дозволено нам Вас запитати: Де вони? І хто за це дасть відповідь?

На трупах не можна урядувати, Симоне Василевичу. Не можна безцільно грати життям десятків тисяч людей. Не можна їхньою кров’ю здобувати собі славу. Ваше головне отаманство привело до страшних жертв, до нечуваних страт у шерегах свідомого українського громадянства. До загибелі багатьох тисяч найліпших сил в осередку українського селян­ства.

А які здобутки? Де вони? Де та українська держава, яку Ви поклялись збудувати? Де той порядок і спокій, що Ви мали принести?

Зруйнована, сплюндрувана і пограбована Україна. Знесилений, стомлений виснажений нарід. Ґрасування воро­жих орд по соборних землях українських, знищена молода українська культура. Могили, могили і могили в полі; загуб­лена велика територія наша, — а Ви, Симоне Васильєвичу, та кілька соток людей в сфері польської окупації.

Крайня пора замислитись над цим епілогом. Постежи­ти безталанну десятимісячну епопею Директорії, не побоя­тися поставити точку над “і”, — сказати правду.

Поставити страшне питання: Дано було все і не осяг­нено нічого. Військо, інтелігенція, народні маси, територія, гроші і т. п., — все страчено, все загублено. (О.Доценко, “Літопис української революції”, том 2, книга 5, Львів, 1924. Лист до Головного Отамана Петлюри).

Винятки з твору О.Доценка “Літопис української ре­волюції” подається за книгою О.Войнаренка: “До нової Пол­тави” без зміни тексту і правопису.

 

О.Доценко про спільників “Великої руїни” — есерів і есдеків.

 

“Есери: Тільки одиниці з-поміж них пристосувалися до реальних вимог життя, а решта по кілька плянів мали на день. То вони збиралися творити ради на Україні, то збиралися заводити український комунізм, а то висловлювалися за співпрацею зі совєтською Москвою і так без кінця, — і ні­чого певного, і нічого сталого”.

“Есери, не маючи своєї історії, в суто національному значенні цього слова, ані національно-революційних традицій і носячи в собі спадщину російської есеровщини, не знали, чого власне їм треба і за що боротися”. (О.Доценко /‘Літо­пис української революції”, том 2, книга 4, стор. 359).

А про друзів Петлюри, а своїх приятелів, однопартій­ців есдеків, Доценко пише (як вище, том 2, книга 5, стор. 188), що слідує: “Раду міністрів Петлюри характеризувало інтелектуальне убожество. Їм здавалося, що тільки соція­лістичні партії репрезентують волю народу та й що тільки влада цих партій може репрезентувати українську державу. Всякі проби до консолідації громадських сил уважали за про­тидержавний замах, за нову гетьманщину. Злочинна дикта­тура пхала людей до ворожих таборів”. А дальше (О.До­ценко, як вище, том 2, книга 4, стор. 355, 361) читаємо:

“Есдеки бажали перетворити пролетаріят у пануючу клясу і в той спосіб завоювати демократію. Всі партії забули, що народ не є політична партія, і що політична програма дик­тується не волею партії, а волею історії, яку творить народ”.

Безпалко, міністер Петлюри, буковинець, есдек, дове­дений одного разу до шалу на конференції з есерами, сказав: “Вам коники стругати, а не будувати державу”. (О.Доценко, як вище, том 2, книга 4, стор. 353).

 

Націоналісти про Варшавський договір.

 

Влучну характеристику шкідливої політики державно­го центру УНР у зв’язку з Варшавським договором подав інж. Дмитро Андрієвський у статтях “Два акта”, “Розбудова нації”, річник 4, ч. 3-4, 1931 і “Українська державність, чи польський державний віз”, річник 4, ч. 5-6, 1931 і “Союз з Польщею”, річник 4, ч. 7-8, 1931.

Закінчив свої думки інж. Д.Андрієвський знаменним ствердженням, “що більшої компромітації української дер­жавности годі видумати”. (Богдан Михайлюк (Зиновій Книш), “Варшавський договір”, стор. 7-23, Вінніпег, 1950).

Інший націоналістичний публіцист, інж. Микола Сці­борський, пропаґандивний референт “ПУН”, займався також докладним розглядом Варшавського договору і назвав його у своїй статті “договором ганьби”. (“Розбудова Нації”, річ­ник б, ч. 3-4, за березень і квітень 1933; Варшавський дого­вір, Б.Михайлюк (З.Книш), Вінніпег, 1950, стор. 32-44).

А погляд автора розвідки “Варшавський договір, Бог­дана Михайлюка (З.Книш), ось який: “Твердиться в кругах уенрівського табору, що уряд УНР мусів жертвувати соборністю для збереження незалежности, бо в розумній політич­ній калькуляції не може бути іншої ґрадації понять, — не­залежність мусить іти перед соборністю, вона є першим ступнем до неї. Зрозуміти ми це можемо, але виправдати — ніколи. Бо при докладніших студіях тої доби доходимо до висновку, що для уряду УНР в такому його складі, з такими гаслами та з такими розуміннями суспільного і політичного ладу, як він це голосив в Україні, справа була програна ще далеко перед тим, як пішов він на союз з Польщею. Чесний уряд, зложений з чесних людей, яким не йде про власну ам­біцію, про владу для себе, а які думають у своїх політичних починаннях тільки про Україну, — коли пізнає свою помилку, — або завертає з хибної дороги, або залишає своє місце ін­шим людям, що мають несплямлену політичну карту, можуть рахувати на довір’я свого народу. Уряд УНР цього не зробив. І для нас мірилом моральної оцінки авторів Варшовського договору та цілого їхнього середовища не було і не буде те, що вони такий, а не інший договір заключили. Це може свід­чити тільки про брак політичної мудрости, про недостачу дипломатичного хисту, про політичну і військову нездарність середовища, що згодом прийняло назву “уенерівців”, а якому публічна опінія дала більше правдиву назву “польонофілів”. Про їхню цілковиту моральну безвартість для українського народу, про їхню навіть шкідливість для своєї нації свідчить те, що вони цього свого пакту з поляками конвульсійно три­малися впродовж добрих двох десятків літ, помимо того, що польський контраґент кілька разів фактично і юридично його перекреслював і тим давав пізнати, що для нього полі­тично ці люди не існують. Для нас важне не тільки те, що т. зв. державний центр УНР з того свого фалшивого стано­вища не зійшов через 30 літ, але головно і те, чому він того не зробив, чому плентався у хвості польської політики проти інтересів рідного народу, чому всіма силами штовхав укра­їнську політику в фарватер польської державности. Просто не можна собі уявити того в інших народів. Всюди інде такі люди, якщо б не були поставлені перед суд, або, якщо б не було на те можливостей, щоб їх поставити перед державний чи громадський суд, були б змушені прилюдною опінією по­датися до димісії, відійти до приватного життя і раз назавж­ди щезнути з політичної арени, як живі свідки й автори великої ганьби України. Навіть, якби не було в тому їхньої вини, не місце їм у проповіді України. Бо помилку можна простити приватній людині, ніколи державному мужеві.

Замість того ми стрічаємо явище, що повинно нас соромом сповняти перед самим собою і перед новим укра­їнським поколінням. Політичні банкроти, що свідомо загнали Україну в найбільше її історичне нещастя, через 30 літ про­довжують “репрезентувати Україну та її політично-визволь­ні аспірації” в світі, без протесту зі сторони нашого народу. Що більше, коли саме життя викинуло тих людей на сміт­ник, ми відгребуємо їх звідси пильно, вичищуємо, вибілює­мо і з почестями саджаємо за керму українським кораблем.

Це нечуване в світі і в кожного, хто хоч трохи обізнаний з недавньою історією України, тільки погорду для такого на­роду може викликати. На архітектів української державної будови ми вибираємо собі людей, що з маняцькою впер­тістю валили її впродовж 30 років. Хто буде нас серйозно трактувати і чи дивуватися нам, що українців уважають людьми невідповідальними, нездатними до державного бу­дівництва і державного життя?” (Богдан Михайлюк (Зино­вій Книш), “Варшавський договір”, Вінніпег, 1950, сторінки 8-13).

 

* * *

 

ТРАГІЧНА ПІСНЯ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ, ВОЇНІВ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, ПРИ ПЕРЕХОДІ ЗБРУЧА НА СХІДНЮ УКРАЇНУ

 

Ой, та зажурились Стрільці Січовії,

Як Збруч річку проходили,

2. Хоч тільки народу

Впало за свободу,

Встоятись не було сили!

Ой, та зажурились Стрільці Січовії,

Стали гіркі сльози лити,

2. Буде лях проклятий

Батьками орати,

Матер’ями волочити!

Ой, не тішся, ляше, що по Збруч — то ваше.

Ще живе стрілецька слава,

2. Вернуться ще тії

Стрільці Січовії,

Задрожить тоді Варшава.

1919      Слова й  мел.: Р.Купчинського

 

 

ГЕЙ, СМІЛО, ДРУЗЇ.

 

Гей, сміло, друзі, як один,

До дружньої роботи,

Хай згине ворог, наче дим,

Хай щезнуть всі турботи.

2. Плече об плече, рам’я об рам’я —

Хай кріпне душею стрілецька сім’я.

Задовго ми вже одинцем

Блукаєм у чистім полі,

Ми йдем з піднесеним чолом

Назустріч кращій долі!

2. Плече об плече, рам’я об рам’я —

Хай кріпне душею стрілецька сім’я.

 

* * *

 

ПРИЧИНИ, ЯКІ ЗЛОЖИЛИСЯ НА ТРАГЕДІЮ ВІДБУДОВИ НЕЗАЛЕЖНОЇ І СУВЕРЕННОЇ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ І ВІДБУДОВИ ЗАХІДНЬО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (ГАЛИЦЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ).

Причини були різні, а найважніші наступні:

1. Розпаношення партійництва у Східній Україні. До влади по упадку Гетьманської держави насильством, без апробати народних мас, дібралися соціялісти і соціялісти лі­вого напрямку т. зв. соціялісти-революціонери. Вони станули на становищі, що тільки вони мають право бути правителями України. Про притягнення до будови держави всіх народних, свідомих, інтелігентних сил, про будову коаліційного кабі­нету з уміркованими не-соціялістичними партіями, — вони навіть не думали. В той спосіб відштовхнули соціялісти від себе всі творчі елементи над будовою держави. Не маючи достаточної скількости власних інтелігентських сил, вони не змогли створити ніякого адміністраційного державного апа­рату, через що в Україні розлилося море анархії.

2. Другою причиною невдачі була мала національна свідомість народних мас на Наддніпрянській Україні. Народ­ні маси у високому степені піддалися деструктивним гаслам большевиків, які концентрувалися в ляпідарнім гаслі больше­виків: “Рабуй награбоване”. Уряд УНР не протидіяв цій де­структивній діяльности мас, а густо-часто різними необду­маними відозвами її ще більше загострював. Повстав хаос і анархія. Поширилися погроми і всякого рода злочини. Брак сильної адміністрації витворив в Україні отаманщину, якої не було кому зліквідувати. Отамани — було їх десятки — творили держави в державі і вони спричинили те, що авто­ритет центральної влади був на провінції рівний зеру. Села виглядали, як самостійні республіки. Вони мали свою власну міліцію, а рядилися децизією збору своїх громадян.

О.Доценко так характеризує тодішній хаос: “Народ не давав своїх синів мобілізувати для організації захисту для своєї держави. Народ роззброював військові частини армії УНР і забирав військове майно, стріляючи в спину оборон­цям військової власности. Населення організувало свої власні озброєні частини, які обслуговували тільки свої райони. На­род не хотів платити податків, натомість вимагав від дер­жави всіх земських благ”. (О.Доценко, “Літопис україн­ської революції”, том 2, книга 4, стор. 536-538).

Щоб поправити ситуацію, треба було покликати до праці над будовою держави всі творчі сили нації і утворити міжпартійний уряд, а це було б в поважнім степені успоко­їло населення.

3. Дальшою причиною анархії була нездецидована зе­мельна політика соціялістичного уряду. Селянство по вибуху революції в Росії в березні 1917 року, а зосібна по перебран­ні влади большевиками, — захопило в Східній Україні великі простори поміщицьких земель. Директорія по поваленні геть­манської держави не знала, на яку має станути ногу в цій справі. Признати захвачені землі селянству, то це смерділо чистим большевизмом. Знову ж відібрати землю селянам, значило кинути селянство безапеляційно в обійми большеви­ків. Зрештою уряд УНР не мав сили відібрати від селян зем­лю, навіть коли б і хотів. Осталася одна одинока можливість і розв’язка цієї справи, а саме, треба було наразі залишити землю за селянством, а справу цю дефінітивно, за принципом слушности уреґулювати по приверненні Україні її державної незалежности, — законом про рільну реформу, виданим українським парляментом. Не було іншої розв’язки. Уряд УНР не бачив однак вище наведених причин розкладу і хаосу, не бачив їх тому, бо, як каже О.Доценко, “панувало тоді се­ред соціалістичних суверенів на Україні переконання, що час революції єще не минув, а час еволюції ще не наступив, — тому співпраця соціялістів з представниками буржуазних партій на Україні, хоч і не чужими, нам була не можлива і виключена”.

Якщо йдеться про Галичину, то Галичина втратила свою державу виключно в наслідок віроломства і зради Пет­люри. Безправне признання Галичини Польщі місією Курдин­овського, а потім місією Пилипчука, а вкінці Варшавським до­говором погробили нашу Галицьку Державу. Це ми, галича­ни, повинні розуміти, тямити і ніколи цього не забути. В часі торгів у Парижі про незалежність Галичини все промовляло за галичанами. Зосібна за галичанами промовляло право кожного народу про самовизначення своєї долі на своїй те­риторії, проголошене президентом Вільсоном, а дальше про­мовляла за галичанами статистика людности на території Га­личини, яка виказувалу переважаючу більшість українців над поляками (було 75% українців, а 25% поляків, жидів і ін­ших). Побідила однак галичан зрада і віроломство Петлюри та короткозорість французького прем’єра Клємансо, якому здавалося, що признання Польщі чужих національних земель зробить Польщу непереможним для Франції союзником.

Рік 1939 перекреслив однак фантазії комбінаторів. У вересні 1939 р. вмашерували до Галичини і Польщі непроше­ні галичанами “визволителі українців з польського ярма” - большевики, а ми разом з поляками розбрилися, як вигнанці з наших земель по цілому світі.

 

ТРАГІЧНИЙ КІНЕЦЬ НАШИХ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ У СВІТЛІ КРИТИКИ.

 

Що це є критика? Критика — це контроля фактично­го стану речі, який беремося розглядати. Її завданням є пред­ставити предмет критики таким, яким він є в його твердій дійсності, без вифантазованих похвал і прикрас, а також без виімаґінованих недостатків і блудів. Критика повинна бути слушна і справедлива, бо тільки така критика є в стані викорінювати недостатки, а то не раз і розпаношене зло і бути наукою і осторогою для сучасного і будучого покоління. То­му критика є в громадянськім житті позитивним явищем, бо вона ставить заздалегідь кожному перед очі відповідальність за його вчинки. Вона є також передвісником правовости су­спільного порядку і ладу.

Якщо однак хтось вбирається в тогу фалшивого судді і робить другому свідомо з будьяких мотивів під претекстом критики неоправдані й неслушні, а то й напастливі, закиди, то того рода критика не є критикою у властивому значінні слова. Ми таку критику називаємо напастю, а тому така критика колідує з приписами карного закону. Вона є також шкідлива для суспільности, бо поширяє серед суспільности замішання, недовір’я друг до друга, неохоту до національної праці, деморалізує незрячих, а вкінці самому її творцеві наносить ганьбу.

Річ очевидна і самозрозуміла, що слушна і справедли­ва критика може мати місце тільки у вільному світі та серед вільних і незалежних людей.

 

Критика критиків політичної діяльности д-ра Євгена Петрушевича.

 

Кажуть деякі критики, що головним джерелом не­щастя для галицької державности була постанова Україн­ської Національної Ради в Станиславові з дня 3-го січня 1919 року, в якій Національна Рада запропонувала Директорії УНР об’єднання Галицької Держави з Наддніпрянською Україною та дальші акта в предметі цього об’єднання, зокре­ма акт з 22-го січня 1919 року, проголошений на площі св. Софії в Києві, який ми популярно звикли називати “об’єднан­ням”.

Тут покликуються критики на опінію В'ячеслава Ли­пинського, який радив не проголошувати негайної і безза­стережної злуки Галицької Держави зі Східньою Україною, бо будучність Східньої України непевна. Антанта бажає від­будувати передвоєнну неподільну Росію, а тому більші шанси на признання незалежности через Антанту має Галицька Держава, яка в разі потреби може статися знову українським П’ємонтом. Подібної думки був також д-р Л.Цегельський, який бував у Східній Україні кілька разів, бачив на власні очі нездарну соціялістичну господарку Петлюри і його товари­шів, які по поваленні Гетьмана і по усуненні від участи у вла­ді поміркованих елементів, не змогли ані побільшити новими кадрами армії УНР, бо населення відмовилося давати рекру­тів Петлюрі, ані зорганізувати при помочі відповідних людей якоїбудь адміністрації, через що поширилися в Україні хаос і анархія, включаючи сюди всіх отаманів, яких було в Україні около 20.

Ще інші критики твердять, що д-р Петрушевич зле зробив, бо не погодився на пропозицію Військової Антантської Місії під проводом ген. Бартельмі (яка побувала в Галичині від 25-го лютого до 5-го березня 1919 року), яка про­понувала галицькому урядові, щоб Галицька Армія часово відступила за т. зв. лінію Бартельмі і залишила Львів і наф­товий басейн по польському боці, себто залишила майже по­ловину Східньої Галичини. Місія обіцювала, — так кажуть критики — що на випадок прийняття пропозиції Місії, Антанта признає Західню Українську Державу і прийде їй з усякою допомогою та тоді усталить також дефінітивно гра­ниці Західньо-Української Держави. Такої обіцянки Антантська Місія Бартельмі не дала галичанам і не могла дати. Кри­тики фалшують тутки фактичний стан справи. Місія ген. Бартельмі мала тільки за завдання допровадити до припинен­ня ворожих кроків і припинення війни між воюючими поль­ськими й українськими боєвими силами та установити між ними демаркаційну лінію, поза яку українські війська мали уступити. На час пертрактацій про демаркаційну лінію війну хвилево припинено. Політичних і територіяльних питань Мі­сія не мала права розглядати. Пропонована Місією демарка­ційна лінія мала на півночі проходити здовж ріки Буг до Ка­мінки Струмілової, а опісля вздовж східньої границі повітів Перемишляни й Бібрка, далі по лінії Білий Потік, південною границею повіту Львів і східньою границею повітів: Рудки, Дрогобич, Турка. В той спосіб залишалася за Польщею май­же половина Галичини зі Львовом, Перемишлянами, Бібркою, Рудками і Туркою, себто цілий нафтовий басейн Дрогобич з Бориславом.

Від імені Місії промовляв до українців ген. Бартельмі, француз. Він сказав: “Ми будемо робити заходи, щоб ваших представників допустити на Мирову Конферецію. Факт, що ми переговорюємо з вами і звертаємося до вас з цим предло­женням, є до певної міри визнанням вашої державности, бо не переговорюють із тим, хто цілком не існує. Ми налагоди­мо взаємини між вашим урядом і державами Антанти. Па­м’ятайте приповідку: “Помагайте собі, то і небо вам помо­же”. Це небо — то альянтські держави. Коли ви не приймете нашої пропозиції, то будете мати війну з поляками, що бу­дуть мати допомогу відважної і добре зорганізованої армії ген. Галлєра, зложеної зі шістьох дивізій”.

Опісля Комісія (Місія) доручила польській і україн­ській делегації письмо, в якому між іншим читаємо: “Комісія (Місія) пригадує, що Мирова Конференція застерігає собі дефінітивне рішення політичних і територіяльних питань, які тепер розділяють сторони, та що вона дала своїй делегації тільки уповаження здійснити припинення ворожих кроків, а також установлення тимчасового перемир’я, виключно вій­ськового, постанови якого не будуть мати ніякого впливу на кінцеве рішення Мирової Конференції (в Парижі)”. Слідують підписи членів Мирової Місії.

Виходить із вищенаведеного ясно, що політичні й те­риторіяльні питання мала вирішити Мирова Конференція в Парижі, а не місія ген. Бартельмі. Тому обіцянки ген. Бартельмі, роблені галичанам, були нереальні і нездійснимі. На­томість заяви Клємансо, голови французької делегації на Ми­ровій Конференції, які є записані в протоколах нарад кон­ференції, були рішуче ворожі для Західньої України, яку він бажав прилучити до Польщі. А відносно до Наддніпрянської України, то Клємансо був рішуче за її втіленням до єдиної і неділимої Росії. Таким чином, ген. Бартельмі говорив укра­їнській делегації явно неправду. (Д-р М.Стахів: “Дипльома­тична оборона Західньої України на Мировій Конференції в Парижі в році 1919”).

Кінцева конклюзія для цієї справи ясна. Місію генера­ла Бартельмі замовили поляки, думаючи, що при помочі цієї місії дешевим коштом заволодіють на схід від Львова аж до демаркаційної лінії українською територією, потрібного з ог­лядів стратегічних для евентуальної оборони Львова на ви­падок відновлення воєнних дій. Це їм не вдалося. Зрештою, коли б навіть галичани були згодилися на пропозицію Місії ген. Бартельмі, то поляки, зайнявши Львів та нафтові терени Борислав-Дрогобич, ніколи б добровільно не відступили б із них, навіть коли б Антанта була признала якусь частину Га­личини “Незалежною Галицькою Державою”. Тут насува­ються мимоволі питання, хто мав би силою усунути поляків із цієї обкроєної Галицької Держави. Галицька Армія була на це заслаба, а французи не були б ніколи погодилися на те, щоб у війну з Польщею в обороні якоїсь там Галицької Дер­жави мала ангажуватися Антанта. Відомо всім, що Антанта признала в тому часі Литву з її столицею Вільном за неза­лежну державу. А однак “збунтований польський генерал” на очах цілого світу зайняв в жовтні 1920 року столицю Литви Вільно з округом і справа пропала. Ніхто на цю польську за­тію не моргнув, включаючи туди й Антанту. То саме було б сталося з Українською Галицькою Державою, це річ певна. Тому не приходиться нам плакати, що Галицький Уряд не вдався в торги над нашею землею з місією Бартельмі. Ця місія повинна була наказати полякам забрати свої військові відділи зі Східньої Галичини, в якій українці мали більше двох третіх свого населення, а територію замешкалу в біль­шості українцями, залишити в спокою. Цього вимагала спра­ведливість, але Бартельмі свистав на справедливість. Резуль­татом того всього було, що панами ситуації у Східній Гали­чині і в Польщі сталися большевики. Дістали поляки те, чо­го бажали, а Захід також. Галицька Держава впала, але та­кож відкрила большевикам браму на Польщу й Европу. Це сумний факт, але, на жаль, правдивий. В цій однак справі не­ма по стороні українців ніякої вини.

 

Дальші мирові пропозиції Антанти в справі замирення поляків з українцями.

 

Дня 13-го травня 1919 року запропонувала місія Ан­танти під проводом ген. Боти обом воюючим сторонам, як тимчасову демаркаційну лінію, яка лишала Львів по поль­ській стороні, а нафтовий басейн по українській, але поляки, маючи вже на фронті Галичини армію Галлєра, відкинули цю пропозицію. Також галичани не спішилися акцептувати цю пропозицію, заявляючи, що не мають права торгувати від­вічною українською землею.

Дня 8-го грудня 1919 року пропонувала Найвища Рада обом сторонам прийняти, як границю між Польщею а Га­лицькою Державою, ріку Сян. Це т. зв. лінія Керзона, а пропозицію цю поставила в першу чергу Англія. Українці при­йняли пропозицію Найвищої Ради, а поляки відкинули її. В той спосіб розбилися всі проби замирення Польщі з Урядом Західньо-Української Народної Республіки.

А дальшим закидом, який висувається проти д-ра Пет­рушевича, це було зарядження д-ра Петрушевича відносно переходу Галицької Армії через Збруч на Східню Україну. Критики твердять, що перехід Галицької Армії зруйнував Галицьку Армію, бо Петлюра не давав галичанам грошей на закупно одягу, взуття, шпитальних медикаментів, харчів і т. п., через що тиф скосив коло 40,000 галичан восени 1919 року і зробив Галицьку Армію небоєспосібною.

Є ще інші (а ці не мають поняття про історію тодіш­ніх відносин між галицьким урядом, а урядом Петлюри) за­кидають д-рові Петрушевичеві, що д-р Петрушевич не погодився віддати владу над Галицькою Армією Петлюрі, що д-р Петрушевич держав на Східній Україні свій власний га­лицький уряд, якому підлягала Галицька Армія, та й що д-р Петрушевич мав у Парижі свого делегата д-ра Панейка, який робив старання і заходи в Найвищій Раді Антанти в справі визнання Західньо-Української Держави і що через це двоєвластя повстав хаос в Україні.

Ті, що так говорять, — це сліпі і глухі на поняття правди прихильники Петлюри. Вони дуже добре знають, що під час розмов галичан з Директорією в справі маючого на­ступити об’єднання, зосібна в ухвалі Української Національ­ної Ради в Станиславові з 3-го січня 1919 року, опертій на попередній умові галичан із Директорією в Хвастові з дня 1-го грудня 1918 року, було виразно сказано, що в перехо­довій стадії об’єднання аж до його дефінітивного закінчен­ня, законодатну владу на території Галицької Держави ви­конує Галицька Українська Національна Рада, а цивільну і військову адміністрацію веде державний секретаріят, уста­новлений Галицькою Українською Національною Радою, як її виконавчий орган. Цю ухвалу Національної Ради затвер­дила Директорія постановами з дня 21-го січня і 22-го січня 1919 року, а Трудовий Конґрес — 28-го січня 1919 року. Та­кий стан мав тривати до часу скликання парляментів з обох Україн на спільне засідання в цілі видання закону про кін­цеве об’єднання обох Українських Держав та кінцеву рати­фікацію вищезгаданих умов. Парляменти з обох держав з причин воєнних подій не були скликані ніколи, кінцеве і де­фінітивне об’єднання обох Українських Держав не насту­пило, а тому уряд д-ра Петрушевича, перебуваючи з Га­лицькою Армією у Східній Україні, виконував там владу над Галицькою Армією правно і леґально та мав право на власну руку робити в Парижі старання про признання Галицької Держави через Антанту за посередництвом свого делегата д-ра Панейка. Тут треба зазначити, що Галицький Уряд, пе­ребуваючи у Східній Україні, не втручався в справи адміні­страції Східньої України, а найвищу воєнну владу над спіль­ною армією виконувала Головна Воєнна Команда, зложена по половині з військових представників обох армій. Такий був стан правний і не міг бути інакший. Петлюра, ламаючи передвступну умову про об’єднання, жадав вправді від д-ра Петрушевича передання йому влади над Галицькою Армією, але і д-р Петрушевич, і Галицька Армія це абсурдальне і без­правне жадання Петлюри відкинули, видячи безголов’я, яке спричинив у Східній Україні зі своїми соціялістичними поміч­никами Петлюра.

Сьогодні, коли вже зістало виказане, що місія Кур­диновського ще в квітні 1919 року відступила Галичину по­лякам, жадання Петлюри передати в його руки Галицьку Ар­мію, сталося цілковито зрозуміле. Він на жадання поляків був би з місця ув’язнив д-ра Петрушевича, роззброїв Га­лицьку Армію і передав її членів в руки поляків. Д-р Петрушевич однак до цього кінцевого скандалу не допустив. Це одинока і головна причина галасу петлюрівців в предмете­вій справі.

Закид про розпочату Українською Національною Ра­дою в Станиславові акцію в справі об’єднання обох україн­ських держав — з нинішньої точки погляду — виглядає бу­ти слушним, але за цю акцію не можна робити відповідаль­ним д-ра Петрушевича особисто. Д-р Петрушевич не мав особисто рішаючого голосу в цій справі, а рішала про цю справу Українська Національна Рада, правительство ЗУНР і Галицька Армія.

Об’єднання обох українських держав з виданням про це спеціяльної ухвали Української Національної Ради з 3-го січня 1919 року, паради в Києві з дня 22-го січня 1919 року, не треба було робити, бо це було непотрібне. І без паперо­вих законів і без київської паради ми, галичани і наддніпрян­ці, творимо один український народ. Об’єднав нас під огля­дом національним перед віками Господь Бог. Він дав нам суцільну територію, ту саму мову, ті самі звичаї й обичаї, тому вистарчило зробити з наддніпрянським урядом звичайний військовий пакт для взаємної військової допомоги, а з об’єднанням обох держав підождати до слушного часу, тим більше, що в тому часі Галичина не була ще, як осібна Галицька Держава, признана Антантою.

Польща з 1918 року також повстала на руїнах трьох держав, а полякам навіть до голови не приходило робити з цієї нагоди об’єднуючі “шопи” з різнорідними обходами.

Уважаю, що саме закон Української Національної Ра­ди з 3-го січня 1919 року пошкодив нам найбільше в тому часі, бо поляки без сумніву поза плечима українців предста­вили місії Бартельмі Східню Україну, а з нею нібито об’єд­нану Галицьку Державу, як большевицький “форпост”, з яким не варто вдаватися в дискусії і його поважно трактувати.

Написав же в своїх споминах, “Літопис української революції”, О.Доценко (том 2, книга 4, стор. 44), що віце-міністер закордонних справ у Варшаві Скшинські в розмові з А.Лівицьким — вже по підписанні передвступної декляра­ції з дня 2-го грудня 1919 року в справі Варшавського дого­вору — сказав до А.Лівицького: “І український уряд і його військо — большевики”. Якщо так сказав Скшинські до А.Лівицького, автора Варшавського договору, то можна собі представити, як поляки мусіли обмалювати і галичан, і над­дніпрянців перед членами місії Бартельмі поза плечима укра­їнців.

Недаром Антанта в рішенні з 25-го червня 1919 року, яким уповажнила польський уряд зайняти Галичину по Збруч, замістила заввагу, що це рішення зістало видане, “щоб охо­ронити галицьке населення перед звірствами большевицьких банд”.

 

Чи д-р Є. Петрушевич був соборником?

 

Ще треба розправитися зі закидом, робленим Петру­шевичеві в тому напрямі, що нібито він не був соборником. Такі дурниці верзуть люди, які не мають зеленого поняття про історію наших спільних змагань з наддніпрянцями відбу­дувати нашу державність на українських землях. Не треба про справу соборництва д-ра Петрушевича багато говорити, бо це те, що було вже досі сказано, є проречистим доказом, що в цій добі найбільшим соборником був д-р Петрушевич. А ось докази. Українська Національна Рада видала дня 3-го січня 1919 року за згодою д-ра Петрушевича постанову про об’єднання обох українських держав в одну цілість, хоч цей факт опісля зашкодив галичанам у їх стараннях про признання незалежности Галицької Держави через Антанту. Ні­хто інший, а тільки д-р Петрушевич — вже як Диктатор — перепровадив Галицьку Армію на Східню Україну і вряту­вав окружені останки, колись великої наддніпрянської армії в околицях Кам’янця і саму УНР від певного і цілковитого знищення большевиками. Д-р Петрушевич зробив це по за­певненні наддніпрянського уряду, що Директорія покличе до влади демократичний уряд без ухилу в бік радянства, і що до державної праці зістануть покликані свідомі українські національні сили. Очевидно, по переході Галицької Армії на Україну, Петлюра не додержав ні одного з даних галицькому урядові зобов’язань. (І.Мазепа, “Україна в огні й бурі рево­люції”, том 2, стор. 19).

У зв’язку з переходом Галицької Армії на Східню Україну треба тут згадати ще про старання большевиків не допустити до мілітарної кооперації Галицької Армії з армією Директорії. Щоб це осягнути, вислав Раковський, голова українського совітського уряду в Києві, (від березня 1919 року уряд Раковського перебував уже в Києві), до галицько­го уряду 7-го травня 1919 року телеграму, яка звучала: “Звільнивши територію української совітської республіки від військ Директорії, що намагалася проти волі робітників і се­лян України встановити тут буржуазну владу, червоні укра­їнські війська дійшли до кордонів Галичини. Вітаючи робіт­ників і селян Східньої Галичини, визволенню яких від всякої буржуазної влади ми гаряче співчуваємо, вважаю необхід­ним заявити від імені робітничо-селянського правительства України, що питання внутрішнього устрою Галичини вважа­ємо справою галицьких робітників і селян. Робітничо-селян­ське правительство України відмовляється від всяких воєн­них операцій на території Галицької Республіки при умові, що галицьке правительство припинить усякі ворожі опера­ції проти совітської України. Пропоную Вам послати деле­гатів для встановлення демаркаційної лінії”. (І.Мазепа, “Україна в огні й бурі революції”, том 1, стор. 188).

Оферта була дуже приманчива, але д-р Петрушевич не прийняв цієї оферти, саме тому не прийняв, бо був со­борником і знав, що большевики по знищенні вцілості армії Петлюри опанують також терени Галицької Держави.

Другий раз відмовився д-р Петрушевич кооперувати з большевиками в часі пертрактацій ген. Капустянського з д-ром Петрушевичем з початку липня 1919 року в предметі переходу Галицької Армії на Східню Україну. В тому часі приїхала до д-ра Петрушевича до Галичини делегація від українсько-большевицького уряду в Харкові, яка за ціну зір­вання співпраці д-ра Петрушевича з Директорією обіцяла галичанам негайну доставу амуніції та поміч в боротьбі про­ти Польщі. (С.Ярославин, “Визвольна боротьба на Західно­українських Землях”, стор. 44). Про цю місію згадує також ген. Капустянський у своїх споминах “Похід українських ар­мій на Київ і Одесу 1919”, ч. З, стор. 50-52). Д-р Петрушевич відкинув і цю пропозицію большевиків.

Ще раз, а саме, 26-го травня 1919 року, приїздив до Волочиськ для переговорів з галицьким урядом Антонов, Затонський і Шумський з метою добитися порозуміння з галичанами в цілі доконання повного розриву галичан з Пет­люрою, але й цим разом даремно. Ніхто з галицького уряду на конференцію з большевиками не явився. (І.Мазепа, як вище, том 1, стор. 191).

Ніхто з галичан не явився на цю конференцію тому, бо д-р Петрушевич знав, що большевики не люблять дотри­мувати умови і що вони по знищенні армії Петлюри увій­дуть до Галичини і знищать там ізольовану Галицьку Армію, як буржуазно-котрреволюційну, та накинуть місцевому на­селенню ярмо комуни. Треба тутки зазначити, що д-р Пет­рушевич, як чоловік великого життєвого досвіду, був ідео­логічним противником комуністичної доктрини. Він здавав собі з цього докладно справу, що з-поміж різних нещасть, які в тому часі валилися на наш народ в Галичині, найбіль­шим нещастям була б комуна. Він докладно розумів, що ко­мунізм — це поневірка людини і кайдани, вложені на вільну волю чоловіка, на враджене право чоловіка розпоряджатися після своєї вподоби своєю особою, працею, своїм майном. Він розумів, що ідея комунізму противна людській природі, що комунізм упокорює особисту гідність людини і робить з неї предмет, яким свобідно диспонує її наставник.

В комуністичнім устрою все, що людина мала і посі­дала, стається власністю комуністичної держави. Людині за­лишається тільки її “лахи”, які мала на собі, а по селах — хатину з кусочком присадибного участка. Все інше: землю, живий і мертвий інвентар забирається до колхозу. Упертих пересилюється на безмежний Сибір. В той спосіб остаються у людини тільки її руки для непосильної панщизняної щоден­ної праці в колхозі, від ранку до ночі, під наглядом “гайдая”, безконтрольного пана життя людини. Заплатою за цілоденну працю діставала людина 10 копійок і 1 кг. якогобудь збіжжя за один трудодень.

Додати тут треба ще й це, що комуністична влада впровадила в життя практично й правно “вільну любов” у формі розводів без речевих підстав, а через те розбила всяку мораль, етику й родинне життя між найширшими верствами населення.

Додати до того всього треба також релігійні пере­слідування віруючих, масові вбивства або вивози на Сибір духовників, замикання та нищення церков, брак найпримітивніших середників до життя, як хліба, картоплі, ярин, одя­гу, взуття й т. п.

Все це створило для людей праці пекло на землі. Боль­шевики хваляться, що вони створили “безклясову суспіль­ність”, та й що комуністична держава рядиться “диктату­рою пролетаріяту”. Всі ці твердження — це безсоромна брехня. Не існує в комуністичному устрою “безклясова су­спільність”. Натомість існує кляса визискувачів і кляса по­неволених. Кляса визискувачів — це большевицька партія зі своїми апаратниками і зорганізована нею до величезних розмі­рів большевицька партійна бюрократія, яка на подобу п’явок, висисає останні кроплі крови з робучої кляси. Для цієї “бра­тії” є все, -— для народу тільки те, що останеться по повнім заспокоєнні життєвих потреб бюрократичних галапасів.

Друга кляса — це кляса поневоленого народу, яку зведено до стану робучого звіряти у злого газди. Від ранку до ночі працювати мусить бідне звір’я — вечером дістає дещо корму, а ранком іде знову до праці і так одноманітно в без­конечність аж до своєї загибелі. Те саме діється з людиною в комуністичнім устрою. Паном її життя є її наглядач, “гайдай”, поскаржиться нема кому, зрештою скарга остається без ре­зультату. Один “гайдай” не видзюбає другому “гайдаєві”, своєму товаришеві, ока. Це стара і всім знана правда.

Таку господарку завели комуністи по селах. У містах, на фабричних підприємствах діється те саме. Ті ж самі “гай­даї”, така сама праця, таке саме для робітників щастя і така сама їх доля, як для селян по селах.

А якщо йдеться про політику комуністів відносно України, то д-р Петрушевич докладно вже в часах його по­буту в Україні з Галицькою Армією розумів, що Москва зовсім не думає творити якусь українську республіку, хочби на­віть комуністичну й у федерації з Москвою, а тільки хоче зробити з України свою колонію, винищити диковинним те­рором в Україні, скільки вдасться українського населення, залити українські землі москоськими комуністами, а укра­їнців, головно молодь, масово переселити на пустинні землі Сибірських країв, щоб вони там, цілковито відтяті від укра­їнства, обмосковщилися та злилися з москвинами в один со­вітський народ, себто в москвинів.

 

Акція д-ра Петрушевича на еміґрації в справі соборности.

 

Для повного вияснення справи соборности д-ра Пет­рушевича вважаю за річ вказану звернути увагу читача ще на дві події, які мали місце вже по упадку наших державних змагань у Східній Україні і в Галичині. В тому часі д-р Пет­рушевич перебував зі своїм урядом на еміґрації у Відні, а Петлюра зі своїм урядом на еміґрації в Польщі, в Тарнові. Події, про які буде понижче мова, відбулися в році 1921 і 1922, це значить уже по погромі польської і петлюрівської армії в Україні і по заключенні прелімінарного договору в Ризі (12-го листопада 1920 року), і в часі, в якому вже фак­тично нічого не в’язало Петлюру з поляками. Тоді то, а саме, 4-го січня 1921 року скликано до Відня, осідку уряду д-ра Петрушевича, “Всеукраїнську Національну Раду” з уча­стю представників наддніпрянських українців, галицьких українців і Кубані. Головою обрано було С.Шелухіна, за­ступником голови О.Ґрекова та д-ра Р.Ріпецького, галича­нина, як репрезентанта уряду Диктатора Петрушевича, а секретарем М.Залізняка. Всеукраїнська Національна Рада ставила собі за ціль “жадати від кожного державного цен­тру, а то від наддніпрянського, від галицького й кубансько­го, — допровадити до згоди і спільної плянтформи всі укра­їнські партії, щоб під час остаточного вирішення східньо-­европейських проблем всі три державні вищезгадані центри однодушно і з однаковими вимогами виступили перед ріша­ючими чинниками в обороні наших безспірних і справедли­вих національних державних прав”. Так ухвалено 4-го січня 1921 року й усім здавалося, що врешті може наступить зго­да між українськими партіяями і що всі разом будуть стре­міти до відбудови об’єднаної і суверенної української дер­жави. Не так однак сталося, бо вже 14-го березня 1921 р. виступила партія соціялістів-самостійників із новою програ­мою, яка змісця розбила Всеукраїнську Національну Раду.

Чого жадали соціялісти-самостійники? Подаю вко­ротці: 1) Зміни уряду Петлюри, а створення нового уряду, в якім були б репрезентовані всі українські національні по­літичні демократичні сфери. 2) Українська Народня Респуб­ліка повинна ввійти в тісний військово-політичний і суспіль­ний лад із Польщею та Францією. 3) Всі договори, дотепер підписані між Польщею а Україною, мали позістати в силі. Життєвим інтересом України є тривале існування Польщі. 4) Справа Східньої Галичини є внутрішньою справою поль­ської республіки, а Національний Український Уряд заявляє в цьому питанні своє цілковите незаінтересовання. Підписа­ли цю деклярацію за партію соціялістів-самостійників ген. О.Ґреков, д-р Андрієвський, О.Макаренко і Чернушенко. В наслідок вищенаведеної деклярації виступили з Ради пред­ставники галичан і цілий ряд інших наддніпрянських груп, а на другий день виконавчий комітет Віденської Ради про­голосив, що Віденська Рада перестала існувати. (І.Мазепа, “Україна в огні й бурі революції”, том 3, стор. 73 і 74).

На цьому однак ще не кінець. Ще раз старався д-р Є.Петрушевич отямити Петлюру і об’єднати всі українські на­ціональні партії в одну цілість. Про це написав проф. А.Андрієвський, член Директорії УНР, що слідує (Тимчасовий закон про реорганізацію українського державного центру, Наша Держава, 2. липня 1953): “У Відні 1922 року Директо­рія в складі д-ра Петрушевича, Андрієвського, Шевця і Ма­каренка осудила узурпацію влади Петлюри та його політичні помилки; пропонувала С.Петлюрі повернутися до Директо­рії та обновити державний центр. Постанову Директорії бу­ло надруковано в усіх галицьких часописах. С.Петлюра не повернувся до Директорії, зостався на утриманні поляків; йо­го підтримували ті, що мали вигоди від поляків”. (О.Вой­наренко, “До нової Полтави”, стор. 235).

Візьми, читачу, під увагу вищенаведені історичні фак­ти і застановися над тим, хто всіма силами прямував до со­борности і хто цю соборність поборював і розбив. Розбив соборність Петлюра з наддніпрянськими соціялістичними пар­тіями. Це ж Петлюра безправно відступив Польщі відвічно українські землі: Холмщину, Полісся, Підляшшя, Галичину, Західню Волинь, обшару около 160 тисяч кв. кілометрів із населенням понад 10 мільйонів, у тому понад 7 мільйонів українців проти волі населення цих земель. Натомість д-р Є.Петрушевич робив усі можливі старання, щоб добитися волі для всіх українських земель. Не осягнув однак своєї цілі, бо Петлюра відступив вищезгадані землі Польщі, як тільки са­мозванчо повалив гетьмана і перейняв владу в Україні. Стіль­ки про соборництво д-ра Євгена Петрушевича.

Вважаю, що ясно і незбито виказано, що закид, став­лений д-рові Петрушевичеві, що він не був соборником, — це глупий і фалшивий закид, придуманий ворогами Петру­шевича для зневаження його світлої пам’яті.

 

Справа переходу Галицької Армії на Східню Україну.

 

Каже дехто, що не треба була Галицькій Армії пере­ходити Збруча на допомогу Директорії. Треба було відсту­пати через Карпати на Чехословаччину і там поставити Антанті ультимат: признайте суверенну Галицьку Державу і за­беріть поляків із Галичини, або будете мати большевиків і в Галичині і в Польщі. Ми до спілки з Польщею з большевика­ми не будемо воювати. Хочемо воювати з большевиками самі, якщо большевики ввійдуть до Галичини.

А зараз питання, що було б сталося, коли б галичани були відступили в Карпати. Відповідь на це питання ясна. Антанта була б мовчала, бо Антанта вже дозволила полякам зайняти Галичину по Збруч у червні 1919 року на підставі “цирографу” Курдиновського. Большевики були б знищили армію Петлюри до тла і на цьому були б закінчили криваві змагання галичан і наддніпрянців добитися волі для обох українських держав. Тому то галичани не могли залишити армії Східньої України на знищення большевикам, бо було б впало на нас історичне п’ятно зрадників українського народу, п’ятно Герастратів. Галичани не знали ще тоді, що Петлюра відступив полякам Галичину в квітні 1919 року. Всі вірили ще тоді, що Петлюра отямиться, що по приході галичан на Східню Україну, Петлюра реорганізує свій уряд і допустить до влади і праці свідомі національні елементи, до чого виразно зобов’язався, що Галицька Армія в сполуці з армією Східньої України усуне з України большевиків і що Антанта признає незалежність обох українських держав. Так тоді думали галичани і тому на розказ д-ра Петрушевича пере­йшли Збруч, відперли большевиків поза Київ, а опісля зги­нули в обіймах брата Петлюри. Вибуху тифу в липні 1919 р., в часі переходу Галицької Армії через Збруч, не можна було передбачити. Нічого тут не завинив д-р Петрушевич, вину руїни обох українських держав припняв собі на груди Пет­люра, нехай з нею спочиває у чужій землі.

Дальший закид під адресою д-ра Є.Петрушевича від­носиться квестії про тодішню потребу усунути Петлюру від влади. Кажуть критики, що скоро Петлюра не додержав зобов’язань, даних д-рові Петрушевичеві перед переходом Збруча в предметі зміни кабінету з однопартійного на між­партійний кабінет і не покликав до співпраці національно сві­дому інтелегінцію, якщо Петлюра не покликав д-ра Петруше­вича на засідання Директорії, не розв’язав міністерства для галицьких справ, не давав грошей, потрібних на прокормлен­ня Галицької Армії та на закупно найконечніших потреб для армії, а то одягу, взуття та медикаментів, то річ ясна, треба було Петрушевичеві насильно усунути Петлюру з його уря­ду, а поставити на чолі держави демократичний, міжпартій­ний уряд з відповідним президентом. Не всі були в Україні петлюрівцями і революціонерами. Там були також люди спо­кійні і розумні, а можна було також покликати до будови держави еміґрантів з Польщі і Румунії. Думка усунути Пет­люру була незла, але цього не смів робити д-р Петрушевич — це мала зробити наддніпрянська армія. Наддніпрянці ма­ють свою власну амбіцію і цілковито не потребують ані вчи­телів, ані інструкторів, зокрема з-поміж галичан. Тому мож­на було собі представити, що було б сталося, коли б д-р Петрушевич був усунув силою Петлюру від влади. Була б змісця вибухла братовбивча війна між приклонниками Петлюри, а комірниками-галичанами. З цього були б скористали “добрі сусіди” України і були б викінчили і петлюрівців, і галичан упродовж місяця. Тому добре зробив д-р Петрушевич, що на таке лукаве діло не пішов. Річ певна, що він і про це й не ду­мав. Петрушевич був правником-леґалістом і бридився вся­кими підступами, інтриґами і підлими темними ділами.

А дальший закид, який роблять д-рові Петрушевичеві, відноситься до оголошення війни Денікинові разом із уря­дом Директорії. Зокрема дехто бере Петрушевичеві за зле, що д-р Петрушевич погодився на бажання Директорії ого­лосити спільно з Директорією війну Денікинові. Це — як ка­жуть — настроїло Антанту вороже до галичан, у результаті чого Антанта передала 15-го березня 1923 року Галичину по­лякам без ніяких застережень (Децизія Ради Амбасадорів з 15-го березня 1923 року). Цей закид неслушний. Оголошення війни Денікинові спровокували самі денікинці. Замість би­тися з большевиками, денікинці атакували українські армії на тих теренах, які українські армії очистили від большеви­ків. Кількакратно пробував уряд Петлюри на жадання Ан­танти порозумітися з Денікином і усталити демаркаційну лі­нію між обома арміями, але денікинці не хотіли з відпоруч­никами наддніпрянської армії навіть говорити. Тут треба пригадати конференцію Кравса з ген. Бредовим по зайнятті Києва, конференцію на станції Пост Волинський та кілька інших. Зате в тих місцевостях, з яких вдалося денікинцям усунути військові українські частини, денікинці безглядно і брутально нищили всі прояви національного українського життя. Переводили арешти українських діячів, нищили укра­їнські інституції, навіть господарські — союзи, кооперативи і т. п., замикали українські школи та українські культурні установи. В тій ситуації мусіли оба українські уряди оголосити Денікинові війну, що й сталося дня 24-го вересня 1919 р. Не було іншого виходу.

 

Недогляд автора Історичної розвідки “Визвольна боротьба на Західньо-Українських Землях в році 1918-1923”.

 

В році 1956 видав Сидір Ярославин у Філядельфії цін­ну працю під наголовком “Визвольна боротьба на Західньо-Українських Землях в 1918-1923 р.", в якій з великою об’єк­тивністю і старанністю та згідно з історичною правдою пред­ставив перебіг наших визвольних змагань у вищезгаданих лі­гах та участь у цих змаганнях Президента ЗУНР, д-ра Євге­на Петрушевича. Праця Сидора Ярославина дуже цінна сво­єю докладністю і вірним представленням тодішніх подій, зо­крема якщо йдеться про труди д-ра Петрушевича від року 1918 аж до його смерти 1940 р. А все таки автор для браку належних інформацій помістив на стор. 88 споминів невірну згадку про д-ра Петрушевича під заголовком: “Помилковий крок д-ра Петрушевича”, в якій зазначив, “що створена у Львові В.Будзиновським “Партія Праці” (точна її назва була “Українська Партія Праці”, УПП) зі совєтофільським напря­мом, була створена за згодою д-ра Петрушевича”. Цей за­кид вцілості неправдивий. Фактичним ініціятором створення УПП не був В.Будзиновський, а тільки член незалежної групи УНДО, адвокат д-р Михайло Західний, при чому В. Будзиновський (якого ми у Львові пестливо називали Вацьом, за­мість В’ячеслав) і проф. Гриць Микитей були, як їх називає д-р Макух, “лідерами партії”, себто співосновниками. Д-р М.Західний створив цю партію в тій цілі, щоб маги, як лідер УПП, добру й надійну підставу кандидувати під її покровом у посли до польського сойму в 1928 р. Під покровом цієї пар­тії д-р Західний дійсно кандидував і зістав вибраний послом. Д-р Макух, який у тому часі перебував постійно у Львові, як лідер радикальної партії, і який був дуже докладно зорієн­тований у тодішніх міжпартійних і політичних відносинах у Львові і Східній Галичині, зазначив у своїх споминах, що “УПП не була комуністичним твором, як Сельроб або УСДП. Це була тільки совєтофільська партія міщанська з екстрем­ними суспільними гаслами”. (Д-р Макух, “На народній служ­бі”, стор. 366 і 373). Д-р Петрушевич. перебуваючи на емі­ґрації в Берліні, не мав до цієї партії, ані до її творців аб­солютно ніякого відношення. Правдоподібно, д-р Петруше­вич не знав навіть про заіснування Української Партії Праці, бо ця партія не проявила ніякої політичної акції ані у Львові, ані на терені Східньої Галичини в часі свого короткого існу­вання, себто поза вибори в 1928 році.

 

ПОЛІТИЧНА ТРАГІКОМЕДІЯ НА ЕМІҐРАЦІЇ.

 

Куди нам, галичанам, іти й до чого прямувати під сучасну пору?

 

Думаю, що нам треба продовжувати політику, запо­чатковану Галицькою Українською Національною Радою, а перервану розвалом нашої державности в листопаді 1919 р. Вже було виказано документально, що на початку 1919 р. уряд Галицької Держави і Галицька Українська Національна Рада поробили поважні старання в напрямі об’єднання обох Україн — Галицької і Наддніпрянської — в державному зна­ченні цього слова. Об’єднання однак не закінчено з цієї при­чини, що не був скликаний спільний парлямент з обох Україн і не затвердив передвступних умов про об’єднання. В наслі­док того право диспонувати Галицькою Землею осталося за Галицьким Урядом і Галицькою Національною Радою. Мимо того С.Петлюра за посередництвом свого міністра для за­граничних справ А.Лівицького, голови Місії, відступив Га­лицьку Землю Польщі умовою з польським урядом дня 2-го грудня 1919 року. Галицька частина Місії Лівицького в скла­ді д-ра Витвицького (теперішнього президента УНР), д-ра Горбачевського і д-ра М.Новаківського, внесла на передодні підписання цієї умови, то є 1-го грудня 1919 року, протест на руки А.Лівицького зі заявою, що Галицький Уряд не ви­знає й ніколи не визнає права уряду Східньої України диспо­нувати Галицькою Землею, чужою власністю, бо це право на­лежить виключно до уряду Галицької України. Протест по­зістав однак не взгляднений, а умова Лівицького з польським урядом зістала підписана дня 2-го грудня 1919 року і сталася підставою до підписання Варшавського договору, яким уряд Східньої України признав Польщі Східню Галичину, себто Галицьку Державу.

В наслідок цього ми, галичани, не визнаємо й ніколи не визнаємо важности Варшавського договору, спрепарова­ного на шкоду галичан Петлюрою і його помічником А.Лі­вицьким. Справою Галицької Державности мало право ди­спонувати тільки населення Галичини, устами вибраних через себе заступників. Таким заступником Галичини був до дня 28-го серпня 1940 року галицький диктатор д-р Євген Петрушевич, президент Галицької Держави. Він до своєї смерти, себто до дня 28-го серпня 1940 року, не зрікся на нічию річ своїх прав диктатора, даних йому законом Української На­ціональної Ради (закон про виділ Української Національної Ради), не признав ніколи безправної анексії Галицької Землі Польщею і помер, як непримиримий ворог польського пану­вання над територією Галицької Держави. Теперішня “Укра­їнська Національна Рада” на еміґрації, до якої входять кіль­кох галичан, також не має права диспонувати Галицькою Землю і вважати її за об’єднану зі Східньою Україною, бо цим галичанам, включаючи сюди і д-ра Витвицького, як пре­зидента, припадковим скитальцям, не дало населення Гали­чини ніякої повновласти щобудь говорити або рішати про долю галицької державности, а якщо вони це роблять, то їх робота — це робота самозванців, яка обов’язує тільки їх са­мих, а нікого більше.

Большевицького об’єднання Галичини з радянською Україною ми, галичани, очевидно, також не признаємо, бо воно зістало накинене нам сталінським терором і, напевне, проти волі галицького населення, а також тому, бо воно на­ложило на наш народ у Галичині важке ярмо комунізму, який є противний життю і буттю нашого народу. Для нас, галичан, жидівська комуна не є до прийняття. Суспільний лад на на­шій землі запровадять собі галичани самі через своїх вільно вибраних представників. Помочі Маркса до цього діла ми, га­личани, зрікаємося.

До справи державности Наддніпрянської України ми, галичани, не бажаємо втручатися. Бажаємо нашим братам щиро й сердечно всього доброго. Нехай будують собі Украї­ну, яку схотять. Радимо тільки робити це спільними силами, бо одна партія не відбудує України. Україну можна буде від­будувати тільки при співпраці всіх партій із національно-де­мократичною програмою.

Відносно Галичини, ми остерігаємо поляків і петлюрів­ців перед робленням нового “Варшавського договору”, бо це було б продаванням шкіри на живому ведмедеві. Війна галичан із Польщею незакінчена. Вона тільки хвилево перерва­на подіями з часів другої світової війни. Якщо колись на­дійде хвилина нового впорядкування національно-політичних справ східньої Европи, то галичани, а зокрема молодь Га­лицької Землі, буде збройно боронити Галицьку Землю і би­тися буде з кожним наїзником так, як тепер б'ються всі по­неволені народи за свою свободу і волю.

Вслід за цим ми повинні прямувати до відбудови За­хідньо-Української Демократичної Галицької Держави, а ко­ли це станеться та й коли над Дніпром повстане Україна і правити нею буде український народ через своїх свобідно ви­браних представників, тоді Галицький Парлямент і Наддні­прянський зійдуться разом і може порозуміються в справі дефінітивного об’єднання обох держав, а може не порозу­міються. В такім разі Галицька Держава, до якої прилу­читься Карпатська Україна і українські території Буковини, буде існувати, як самостійна держава, на взір німецької Ав­стрії, німецьких, французьких і італійських кантонів у Швай­царії, які існують осібно і які зовсім не бажають об’єднатися зі своїми братами. Дай, Боже, щоб і ми гак існували. В та­кім разі ніхто не буде глузувати собі з нашого галицького “загумінка”, ніхто не буде інтересуватися нашою католиць­кою церквою, нашими єпископами-мучениками та підсміхо­ватися собі із-за нашої уявної нездібности до ніякого діла, як також ніхто не буде перекладати писань галичан із “рутенської мови на українську”, як це зробив в своєму часі якийсь фантазьор з УРДП в “Тризубі”. Коли б так сталося, то зчасом злагодяться та й зникнуть тертя, які мають те­пер місце між галичанами і наддніпрянцями, а натомість збільшиться ревалізація в творенні позитивів для добра і ща­стя нашого народу.

Тепер виринає питання, в який спосіб належало б зор­ганізувати на еміґрації Галицьку Національну Раду, яка ма­ла б за ціль поробити старання про віднову Незалежної За­хідньо-Української Народної Республіки (Галицької Держа­ви). По моїй думці, такий уряд легко зорганізувати в сліду­ючий спосіб: 1) Крайня пора для обох галицьких націона­лістичних організацій — бандерівців і мельниківців — зціли­тися в одну організацію або остаточно розійтися. Дует до­брий на театральній сцені, але в політиці дуже шкідливий, бо потягає за собою, як про це говорить досвід, сумні наслід­ки. Всі докладно знаємо, які вони сумні, а тому не треба про них багато писати. Погодитися однак обом групам майже не­можливо, бо ані одна, ані друга сторона не буде склонна ка­пітулювати, а навіть не буде схильна до угоди на рівних правах відносно її участи в проводі об’єднаної організації. Це ясне кожному. Бандерівці (вживаю цієї популярної назви, бо вона дає краще зрозуміння про кого йде мова для тих, які докладно не визнаються в розподілі націоналістів) краще зорганізовані на американському континенті і взагалі на емі­ґрації, як група Мельника. Бандерівці зі своїми братніми ор­ганізаціями (СУМ, ЛВУ) мають передовсім більше число чле­нів, — таких, які працюють в організації і платять вкладки, ніж мельниківці. Вони мають свою добре зорганізовану пре­су, різного роду власні інституції, кооперативи, школи, дитя­чі садки, власні доми. Вони ведуть серед молоді успішну осві­домляючу національну роботу, а це найважливіше. Під тим оглядом мельниківці на багато, багато слабші. Вони мають поважну суму гроша та багато політично й життєво досвід­чених інтелігентів, але не мають достаточної скількости мо­лоді. Тому угода на засаді рівний із рівним тут неможлива. А знову відгравати у відновленій організації ролю “послуш­ників” для бандерівців, — мельниківцям не буде до вподоби. Це річ самозрозуміла.

2) А якщо мова про галицькі партії на еміґрації, то відомо, що існує на еміґрації певне число членів з партії УНДО і певна скількість членів із радикальної партії. Мабуть також дехто з соціялістичної партії. Відомо нам усім, що вищеназвані партії існують радше номінально, як фактично. Число членів у них мінімальне. Деякі з них не мають навіть заряду і складових органів, як також не творять зорганізова­них одиниць. Крім цього фактом є, що УНДО не втішалося ніколи симпатіями нашого національно-думаючого галицько­го населення. Тому в інтересі галицької еміґрації і тих, які репрезентують нашу політику під назвою УНДО на еміґрації є призабути за назву УНДО, привернути УНДО-ві ного давню назву, яка звучить Національна Демократична Партія.

Знову ж управа т. зв. Мельниківської Національної Групи повинна розв’язати свою групу, як військову боєву організацію, а всі її члени, прихильники й симпатики повинні вступити до Національної Демократичної Партії. Коли б це сталося, то це було б поважним революційним вчинком, який вийшов би на користь нам усім, національно думаючим емі­ґрантам, бо ми дістали б партію, якої радо ми всі стали б чле­нами. Зістало б зліквідоване огнище непорозумінь із націо­налістичною бандерівською організацією, і ця нова партія змінила б обличчя нашої галицької еміґрації і її політики.

Національно Демократична Партія існувала у нас, в Галичині, від 1899-го до 1925-го року й була перед Першою Світовою Війною найбільшою й найкраще зорганізованою нашою політичною і культурною установою. Вона охоплювала в тому часі 80% нашої інтелігенції. Вона була неоціненим творцем нашого політичного, культурного й господарського життя в Галичині. 90% усіх наших політичних, господар­ських, шкільних, освітніх і культурних інституцій були на терені Східньої Галичини засновані членами цієї партії. Всі наші визначні працівники на ниві нашого національного від­родження (духовенство, політики, економісти, вільні профе­сії, учительство та багато свідомих селян) належали до роз­паду нашої держави в Галичині до цієї партії. Ця партія зор­ганізувала “Чин Першого Листопада 1918-го року” і вона, як найчисленніша, була душею Галицької Національної Ради. Вона була нашою гордістю. Цю партію, якої пресовими орга­нами були “Діло” для інтелігенції, а для селян “Свобода”, щоб не дразнити поляків, її члени по розвалі нашої держав­ности в році 1925 переіменували на УНДО. Політика УНДО супроти польської держави всім нам знана. УНДО угодово, хоч і неофіційно мирилося з приналежністю Галичини до Польщі, ідучи назустріч конечним життєвим вимогам нашого народу в Галичині. Не можемо сьогодні осуджувати за це ундівців, бо вони, як зрештою також і радикали, нав’язуючи співжиття з Польщею, ділали під натиском конечности. Тре­ба було конечно рятувати якось наш народ у Галичині від цілковитого його господарського, культурного та національ­ного знищення, спрямованого на нас проф. Ґрабським і його розшаліми шовіністами.

Всі однак знаємо, що УНДО було трактоване у нас, як конечне зло, а тому належить відновити традиційну Націо­нально-Демократичну Партію під її давньою назвою, доповнити її статут до нинішніх потреб, а зліквідувати УНДО. Це наш великий національний обов’язок нинішнього дня. В той спосіб відновлена Національно-Демократична Партія у злуці з групою мельниківців зразу сталася б правдивою народньою партією й об’єднала б усю нашу інтелігенцію і наше духовен­ство, назагал усю еміґрацію не тільки на американському континенті, а то й поза ним. Вона сталася б найсильнішою остоєю нашої галицької еміґрації.

 

Радикальна партія.

 

Про радикальну партію нема потреби багато говори­ти. Це наша стара випробувана партія, яка, позбувшись по смерти Трильовського, його антипопівського наставлення, відограла під зорким оком д-ра Макуха, міністра внутрішніх справ ЗУНР, в часі наших визвольних змагань позитивну ро­лю, як суто державницька партія. Побажати треба тільки ра­дикалам одне, а саме, щоб з назви своєї партії викинули геть слово “соціялістична”. Цей жидівський “ярлик” осмішує ра­дикалів — до речі, суто селянську партію — партію “руських хлопів радикалів”. Соціалізму ми всі маємо по вуха. Жидів­ських концепцій для упорядкування наших соціальних відно­син на Галицькій Землі нам не треба. Самі, за Божою поміч­чю, упорядкуємо згідно з нашим населенням наші соціяльні проблеми. Помочі Маркса до цього нам не треба. Тільки про радикалів.

Про українських галицьких соціялістів нема потреби тут згадувати. їх мабуть немає на еміґрації, а якщо їх і є декілька, то вони при упорядкуванні галицької справи не ві­дограють ніякої ролі.

Так, отже, всі вищеназвані галицькі політичні групи на американському континенті повинні відновити на еміґра­ції Галицьку Українську Національну Раду, яка повинна прямувати до відбудови Галицької Держави і яка повинна це публічно проголосити. В статуті відновленої Галицької На­ціональної Ради повинна міститися постанова, що Рада буде мати право кооптувати в число своїх членів визначних гали­чан з-поміж еміґрантів в інших краях світу. Рада повинна ви­брати також свого Президента і свій міжпартійний Уряд. Очевидно, галичани-члени нинішньої УНР-ади повинні висту­пити з УНР і вступити евентуально в члени Галицької Націо­нальної Ради. Треба нам перестати обманювати себе і загал уявним “об’єднанням”, якого не було. Треба нам самим за­йнятися справою відбудови Західньо-Української Народної Республіки, бо як ми самі цього не зробимо, то ніхто за нас цього не зробить. Якщо однак ми будемо держатися над­дніпрянських соціялістів, як “об’єднані”, то ми по упадку ко­муністичної влади, що мусить наступити, станемося знову предметом торгу між наддніпрянцями і Польщею або Мо­сквою.

 

Бандерівці.

 

Бандерівці повинні також, і то якнайскоріше, перегля­нути свою програму й нагнути її до можливостей реального життя з виключенням всякої романтики, одідиченої по Коновальцеві. Бандерівська романтика полягає в хоробливому уроєнні, що вони можуть перещіпити наш галицький націо­налізм за Збруч, що він там зійде, зацвіте й видасть плоди в формі опановання Східньої України галицьким націоналіз­мом. Це однак не мудра фантастика. Це ніколи не може ста­тися. Це утопія Веллса, яка не має нічого спільного з твер­дим реальним життям, а то зі слідуючих причин: Наддніпрян­ці вважають себе з рації своєї чисельної більшости за наших “старших братів”. Не вони мають слухати нас, галичан, але галичани їх. А тому вважають, що втягнення їх під прапор галицького націоналізму, де рядять галичани, це є для них глибокою образою. Галицький націоналізм, маючи за ціль усунення окупантів з наших галицьких земель, евентуально силою, має сам у собі з огляду на ціль і спосіб акції офен­зивний боєвий характер.

Наддніпрянці, хоч і вони бажають мати власну укра­їнську державу, вважають, що цю справу можна буде хит­ро, а мудро, полагодити з Москвою угодою, мовляв, Москва нас потребує з огляду на Китай. Крім того наддніпрянці жи­ли століттями в Росії і дещо духово обмосковщилися. а тому вони проти надії вірять, що ціль свою осягнуть і без бороть­би з Москвою. З таких заложень виходила й Українська Цен­тральна Рада, яка в трьох своїх універсалах проклямувала федеративний союз із російською республікою, навіть тоді, як большевики обняли владу в Петрограді й Москві. Четвер­тий універсал видала Українська Центральна Рада під дик­татом німців, які без проголошення України самостійною державою, не бажали заключати мирового договору з Україн­ською Центральною Радою.

Існують ще інші причини неприязні між наддніпрян­цями а націоналістами з групи Бандери з часів другої світо­вої війни і з часів нашого побуту на еміґрації в Европі. Не місце тут про те писати, бо все це досі є у свіжій нашій пам’яті. Це все разом викопало на лінії Збруча перед га­лицькими націоналістами глибоку пропасть, якої галицької націоналісти ніколи не перейдуть. Всякі проби перейти цю пропасть будуть невдачні та потягнуть за собою важкі втра­ти по обох сторонах. Додам тут хіба ще й те, що як практи­ка вказує навіть тут на свободолюбній канадійській землі і в США наддніпрянська молодь є рішуче відпорна на заходи ОУН, щоб втягнути її до ОУН. Наддніпрянська молодь має добре зорганізовану і поширену свою власну організацію ОДУМ, яка маніфестаційно відсепарувалася від галицького ОУН і не бажає мати ніяких зв’язків з ОУН, ні контактів, на­віть товариських. Про нехіть на релігійному полі і говорити не треба. Сказав один високий достойник, що католики не українці. Правда, є між членами ОУН і в її братніх організа­ціях певне число наддніпрянців (нема правила без винятку), алє це число невелике. Загал наддніпрянців не любить органі­зації галицьких націоналістів і не бажає з нею мати нічого спільного. Наддніпрянці мають зрештою свої власні орга­нізації релігійні, політичні, господарські, шкільні, культурні і своїх власних героїв. От візьмім під увагу Крути і дату 30-го січня 1918 року. Около 300 молодих студентів з Києва заступили большевицькому загонові, зложеному з шість ти­сяч червоно-армійців дорогу до Києва. Всі вони зістали знищені в кривавому бою, ніхто не піддався. Слава їх вічна. А Базар! Кількасот обдертих, напів-виголоджених воїнів-над­дніпрянців із польських таборів смерти, покинули Петлюру у Варшаві й пішли робити повстання в Україну проти больше­виків. Пішли на нерівний бій, на певну смерть. Дня 20-го ли­стопада 1921 року окружили цих героїв переважаючі большевицькі сили і розбили їх під Базаром. Згинуло 359 людей за Україну. Біда однак у тому, що у Східній Україні, на жаль, не було багато таких героїв у 1918-1919 рр., як це показав перебіг подій того часу. Слава героїв з-під Крут і Базару не загине, але останеться вічною в Україні. Додати треба тут ще й те, що наші брати на схід від Збруча — це спокійні, добрі, тихі, гостинні люди, а слід за тим вони спеціяльних інструкторів для свого життя зі заходу не потребують. Во­ни вже якось самі урядяться. Побажати треба тільки нашим братам із-за Збруча, щоб вони по евентуальному роз­валі московської комуни в Україні, яка скорше чи пізніше мусить розвалитися, як, зрештою, кожна тиранія, не впали в іншу тиранію. Цим разом у тиранію українських соціялістів, що серед заходячих теперішніх обставин є дуже правдопо­дібне, беручи до уваги, що консервативна частина населення у Східній Україні, зокрема селянство, міщанство, незалежна інтелігенція, велика частина робітництва, — сьогодні не існує. Майже всі вони зістали або вигублені в Україні, або вимерли на еміґрації. Осталися тільки стероризовані боль­шевицькою сваволею раби та й їхні наганячі, большевицькі партійні апаратчики, для яких ідея самостійної української суверенної держави є зовсім чужа і неприємлива. Ми з цими партійними українцями з УРСР бачилися через півтора року в часі окупації Галичини большевиками від половини вересня 1939 р. до червня 1941 року, а тому знаємо їх патріотизм і вартість їхнього патріотизму. Вони не відбудують неза­лежної України ніколи й навіть не будуть про неї думати. В цій ситуації перспектива для відбудови на землях Східньої України незалежної і суверенної української держави дуже неправдоподібна. Це в додатку й тому, бо і на еміґрації не­багато таких надніпрянців, для яких ідея Крутів і Базару є свята й гідна наслідування. З цих причин для галицьких на­ціоналістів не буде місця в Східній Україні, і вони не будуть там ні бажані, ні потрібні. Це ясне, як сонце.

Коли б показалося, що радикальна партія і ОУН Бан­дери не бажали б робити старань про зорганізування Галиць­кої Національної Ради, то відновлена Національна Демокра­тична Партія у своїм власнім інтересі, маючи велике число членства, повинна сама вилонити зі себе Галицько-Україн­ську Національну Раду і вибрати для неї власного Президен­та. В той спосіб вилонена Галицько-Українська Національна Рада з відновленої Національно-Демократичної Партії мала б повну леґітимацію заступати перед Заходом інтереси Галицької Землі і провадити пропаґанду за відновлення Захід­ньо-Української Народної Республіки (Галицької Держави).

Прямуючи до відбудови нашої державности в Гали­чині, належить нам уже заздалегідь оглянутися за союзника­ми, які бажали б допомогти нам у нашій справі. Помочі у від­будові Галицької Державности належало б шукати в першу чергу в англо-саксонському світі. В роках 1919 до 1922 по­зитивно і симпатично ставилася до Галицької Державности Англія. Це ж Англія була за признанням Галицькій Державі незалежности з границею на заході по Сян т. зв. Лінія Кер­зона, в часі, як большевики погромили Польщу в її поході на Україну (1920 року). На цю границю вже попередньо го­дилася Найвища Рада децизією з 8-го грудня 1919 року. Справа ця однак впала з причини згоди Польщі з большеви­ками на припинення війни і заключення прелімінарного Ризь­кого Договору 12-го жовтня 1920 року. До наших приятелів можна зачислити також Чехословаччину та й Литву. Думаю, що теперішня демократична Німеччина — з виключенням однак гітлеризму — не буде також нашим ворогом, але від­новить приязні відносини до галицьких українців із часів ці­сарської Німеччини. Наша еміґрація на американському кон­тиненті буде нам також у цій справі поважно помічна.

Треба нам також нав’язати переговори з представни­ками Карпатської України, Лемківщини, української частини Буковини та західньої Волині, при чому не належить забу­вати про Холмщину, Полісся і Підляшшя, яких так само, як Галичину відступив Петлюра Польщі Варшавською угодою проти їх відома і волі.

Мали ми колись нашу Галицько-Волинську Державу, яка впала по смерти нашого останнього князя Юрія II Трой­деновича в році 1340. Дуже можливим є, що Карпатська Україна, Холмщина, Полісся і Підляшшя та західня Волинь будуть бажати відновити в якійсь формі Галицько-Волинську Державу. Треба нам галичанам над цим призадуматися по­важно і, користаючи зі зглядного міжнародного спокою, по­говорити з представниками цих земель. Утворення на цих землях в якійсь формі Західньо-Украінської Держави було б щасливою розв’язкою проблеми для цих земель. Треба нам пам’ятати й ніколи цього не забувати, що Східня Україна ні­коли не буде битися з Польщею за посідання вищезгаданих земель, а тільки їх відступить Польщі. За волю тих земель мусить битися тільки населення цих земель. Так нас вчить історія. Західньо-Українські Землі були завжди предметом торгу між Польщею а Східньою Україною.

Найвищий час закінчити торгівлю нашими землями і населенням цих земель, яку провадили, на жаль, наші брати зі Східньої України з нашим відвічним ворогом Польщею. Якщо ми цього не зробимо, то повторяться знову криваві по­дії з літ 1939-1941 і 1944 та наступних. Це пам’ятаймо і ні­коли цього не забудьмо.

 

Галицька Земля та її населення в обличчі катастрофи.

 

Відомо нам усім, що ідеал волі і незалежности для Галицької Землі оставався завжди і тільки в повній його чи­стоті в серцях галичан. Наддніпрянці ніколи не інтересува­лися нами. Це історична правда, не самохвальба. Ми на про­тязі 600 літ на всіх царинах нашого життя відбивали ни­щівні і денаціоналізуючі удари Польщі, спрямовані на наше національне знищення і не далися знищити. Пригадаймо со­бі хоч би тільки деякі наші “розправи” з поляками від по­чатку 20-го століття, які іще багатьом із нас у пам’яті, як, наприклад, великий рільничий страйк, кампанія в Галицькому Соймі за справедливу виборчу реформу для Сойму, бої за наше середнє шкільництво, за український університет, вбив­ство галицького намісника гр. Потоцького Мирославом Сі­чинським в квітні 1908 року в його авдієнційній залі за без­правства цього намісника під час соймових виборів, у яких вбито кількох українських селян, а багатьох поранено шти­ками жандармерії. Січинський, стріляючи до гр. Потоцького, заявив йому, що стріляє його за Каганця, заколеного жандармами під час володіння цього намісника та за наші вікові кривди. А дальше тямимо наш славний Перший Листопад і війну з Польщею, акцію УВО, ОУН і УПА та славні бої наших Українських Січових Стрільців.

Беручи вищезгадане до уваги, мусимо зрозуміти та прийняти це за правду, що наше незахитане і нерозторощене Польщею національне й релігійне існування під польським пануванням завдячуємо тільки самим собі, себто відпорній силі нашого народу, а ніколи іншому. Не вірмо, що Львів коли-­будь може бути оборонений через Київ. Ця фантастична те­за, висунена Січовими Стрільцями й їхнім провідником Ко­новальцем в році 1918, комплетно збанкротувала і ганебно провалилась. Цю крилату тезу замінив Петлюра у Варшав­ську угоду.

Тому, якщо хочемо удежатися живими національно на нашій Галицькій Землі, то на будуче наслідуймо наших по­передників і завжди пам’ятаймо, що доля нашої Галицької Землі є тільки в руках нашого галицького населення. Тому вже тепер треба творити потрібну силу для відбиття поль­ського напору на нашу землю. Вже тепер треба творити кур­си для боєвого вишколу військових старшин, посилати хлоп­ців до військових шкіл, організувати й виховувати молодь у національнім дусі, — словом, треба вже тепер “кути зброю”, бо ніхто з нас не знає ні години, ні дня, коли її треба буде вжити для оборони Галицької Землі. Це може наступити вже навіть у дуже короткому часі, незалежно від нас.

Тому то галичани повинні вже тепер творити на емі­ґрації бази для оборони Галицької Землі. Якщо такі бази бу­демо мати, то евентуальне загарбання Галицької Землі Поль­щею не буде для нас смертельним ударом. Наш народ, зокре­ма наша молодь, його відіб’є. Що може статися при цій на­годі з Польщею, про це нехай тверезо подумають поляки і застановляться над тим, що для них краще: чи мати від Схо­ду забезпечені плечі Незалежною Галицькою Державою, з якою не нарушаючи її суверенності!, могла б Польща ввійти в різного рода дружні й приязні зв’язки; чи мати знову в Га­личині пекло, яке може запалити й зруйнувати Польщу.

Так отже евентуальне загарбання Польщею Галицької Землі, хоч було б болюче, не є для нас страшне. Інакше ма­лася б справа, коли б Галичиною оволоділа Москва під фір­мою радянської Східньої України. Тоді пропаде та загине наша галицька вітка українського народу й наша Українська Католицька Церква.

Чому я тверджу, що галицьку вітку українського на­селення знищила б Москва під фірмою Східньої України? Це тому, бо я не вірю, щоб у якійсь ближчій будучності могла повстати незалежна й суверенна Східня Україна. Вона не повстане тому, бо політичні провідники самої Східньої Укра­їни не хотять Самостійної України. Вони бажають створити свою державу, але не самостійну, а тільки в зв’язку з Мо­сквою. Українські народні маси у Східній Україні не будуть мати в цій справі нічого до говорення, бо вони ніколи не при­йдуть до голосу. За них будуть говорити з Москвою “ліві українські провідники”, себто в практиці соціялісти-комуні­сти, які сьогодні на еміґрації прикриваються різними невинни­ми псевдами і творять УНР. Я певний, що вони всі вже сьо­годні “брикнули б” до СССР, коли б Москва запевнила їм безпеку життя і платні посади в УРСР. Я навіть пророкую, що це незадовго станеться, а то в зв’язку з наближаючою війною, якої не вдасться оминути. Звісно, що Німеччина не подарує ані Польщі зі своїх земель ні клаптика землі, ані Москві Східньої Прусії. Цю трудну справу може тільки розв’язати війна. А який може бути вислід війни? Дуже правдо­подібно такий, що Москва відступиться за свої границі з-перед другої світової війни. Розбивати СССР на національні держави, ані Західня Европа, ані Америка не забажають, а це з огляду на всесвітню політичну рівновагу сил. Що най­вище війна може викликати в СССР деякі зміни у внутріш­ньому режимі. В цій ситуації по Галицьку Землю будуть про­стягати руки СССР і Польща. Серед цих обставин ми мусимо категорично добиватися відновлення Незалежної Галицької Держави, бо як попадемо під владу формально УРСР, а практично під владу Москви, то Москва заллє москвинами Галицьку Землю, а рештки нашого населення переселить на Сибірські землі. Тоді буде нам гіркий кінець, але не буде також солодко Польщі. Це все ми, галичани, без різниці пар­тій і без різниці політичних переконань повинні мати на ува­зі й абсолютно заперестати романсувати з політичними про­відниками наддніпрянських українців у предметі якогось об’єднання, бо романси з наддніпрянськими провідниками заведуть нас до повної катастрофи й загибелі. Це ясне й оче­видне, треба дивуватися тільки, що провідники галичан цього не видять.

Тому треба поширювати нам ідею політичного сепа­ратизму від Східньої України, актуально від УРСР, а орга­нізувати всі сили й усі прямування до того, щоб добитися відбудови нашої Галицької Незалежної Держави на нашій Галицькій Землі!!!

Якщо вдасться нам відбудувати Галицьку Державу, то тим самим врятуємо рештки нашого населення в Галичині й нашу країну. Якщо ж попадемо в руки Радянської України, а фактично Москви, то закряче над нами чорний ворон. Ні­хто тоді не стане в нашій обороні, ані ніхто жаліти нас не буде. Вільний Світ буде здалека обсервувати нашу трагедію та й говорити: комуністи б’ють “фашистів”, своїх бунтарів, а бунтарі б’ють комуністів. Хай побиваються взаємно, буде нам легше!

Хтось, прочитавши вищесказане, подумає, що ідея, яку я пропаґую, це ідея розбиття “єдиного” українського фронту на еміґрації. Відповідаю згори на цей закид, як слі­дує: Поминувши панування Володимира Великого, Галицька Земля ніколи не була об’єднана зі Східньою Україною, а то ані за княжих часів, ані за козацьких, ані в часі царату, ані по російській революції в році 1917, ані в часі короткого три­вання УНР у літах 1918-1920. Це історичний факт, якого не можна нічим повалити. Проба об’єднання Галицької Держави зі Східньою Україною в році 1919 не зістала доведена до кінця, бо Петлюра зараз по прекрасно зрештою зааранжова­ній увертюрі до об’єднання 22-го січня 1919 року в Києві відступив за посередництвом місії Курдиновського, а опісля Варшавською угодою — Галичину Польщі.

На еміґрації ми також необ’єднані. Галичани і над­дніпрянці не мають ні однієї спільної інституції, яка вказу­вала б на бажання об’єднання. Натомість галичани і наддніпрянці мають осібні школи, різні осібні культурні, фінансові і господарчі інституції, а в області церковно-релігійного жит­тя панує у нас середньовічна, незрозуміла і несамовита не­нависть, в якій на перших скрипках грають православні.

Теперішня УНР-ада, яка повстала в Німеччині в липні 1948 року і яка поставила собі за ціль своєї діяльности добитися відбудови Вільної Незалежної Соборної Української Держави, існує до сьогоднішнього дня, а в її склад входять представники наддніпрянських партій, а також кількох га­личан від партії УНДО, радикальної партії і націоналістів мельниківців. Поминаючи вже згаданий вище факт, що Рада повстала самозванчо з припадкових людей-еміґрантів, треба застановитися над тим, що ця УНРада зробила на протязі 17-ох літ, щоб добитися, або щоб найменше заложити під­валини під відбудову Вільної Незалежної Соборної України. Треба коротко сказати, — не зробила нічого конкретного. Не провела навіть у Вільному Світі пропаґанди, щоб зде­маскувати большевицьких людоненависників і показати сві­тові правдиве обличчя большевиків, — обличчя без маски, от хоч би за час від 1939-го року, то є від початку другої світової війни. А фактів, які треба було розкрити від того часу, було й є досі багато.

Прийшли до нас, до Галичини, большевицькі війська в половині вересня 1939-го року з гаслом звільнити Галицьку Землю з “неволі польських панів”. Проголошено об’єднання Галицької Землі з Радянською Україною, а рівночасно НКВД розпочало арештувати направо й наліво наш свідомий на­ціональний галицький елемент під різними претекстами. Од­них арештовано, як буржуїв-панів, других, як націоналістів, інтелігентів, як потенціяльних ворогів совітської влади, греко-католицьких священиків, як пропаґаторів католицизму, а тому, як непевний елемент, ще інших, як шпігунів, селян, як куркулів або ворогів колхозів, себто саботажистів совітських заряджень. При кінці грудня 1939-го року всі в’язниці в Га­личині були вщерть переповнені невинно арештованими людь­ми. Совітська влада проголосила націоналізацію всієї землі в Галичині й зарядила заведення колхозів. Рівночасно заря­джено вивози арештованих і неарештованих, але тільки підозрілих. серед лютої зими з цілими родинами на Сибір. Ви­везено до вибуху совітсько-німецької війни, себто до 20-го червня 1941 року на Сибір около 30 (тридцять) тисяч галичан, а у в’язницях в тому часі перебувало в Галичині також около тридцять тисяч ув’язнених. Всі ці злочинні дії про­водили большевики без ніякої причини і підстави, бо галицьке населення, стероризоване НКВД, заховувалося спокійно й па­сивно.

В червні 1941 року большевики, відступаючи з Гали­чини під напором німців, вбили руками НКВД всіх в’язнів у всіх місцевостях Галичини без суду і слідства у найбільш жорстокий спосіб. Згинуло тоді у в’язницях Східньої Гали­чини понад 25 (двадтять п’ять) тисяч в’язнів серед нелюд­ських тортур і знущань. Вбиті мали до нерозпізнання ідентичности особи порозбивані молотом голови, многі мали від­рубані руки, ноги, виколені очі, обтяті носи й вуха, розпорені черева й т. п. У Львові, а так само в Щирці й Тернополі, знайдено у в’язницях розп’ятих на дверях келій закатованих в’язнів. Вбитих закопувано до спільних гробів на городах в’язниць, вкидувано до каналів або часто зовсім нагих залишувано серед калуж крови в келіях в’язниць. Між вбитими щонайменше одна четверта частина припадала на жінок. Жінкам відрізувано груди, зривано волосся з голов, розпорювано черева. Тортуровано в’язнів в осібних камерах, в яких по приході німців найдено обкривавлені молоти, ножі, сокири, кліщі й т. п. та калужі крови. До Заліщик впрова­джено ешалон, зложений з 60 ваґонів тісно набитих в’язнями. Ешалон цей відвезли дві машини на міст на ріці Дністер, що лучив Заліщики з Буковиною. Там облито замкнені з в’язнями вагони нафтою і підпалено. Опісля підмінований попередньо міст висаджено в повітря, а ваґони з в’язнями звалилися на дно глибин Дністра. Всі в’язні, в числі около трьох тисяч, згинули у водах Дністра.

 

Комунікат німецької військової команди міста Львова в справі вбитих в’язнів комуністами у Львові в червні 1941 р.

 

В днях від 3-го до 9-го липня 1941 року відділи ні­мецької армії перевели реєстрацію вбитих в’язнів у Львові, відступаючими зі Львова відділами НКВД, при чому ствер­джено, що : 1) у в’язниці при вул. Замарстинів найдено в келіях, в пивницях і у в’язничній каплиці 704 вбитих в'язнів, у тому 587 мужчин і 117 жінок. 2) У в’язниці при вул. Лон­цкого знайдено 645 вбитих в’язнів, частинно в масових гро­бах на городі в’язниці, а решту в келіях і пивницях в’язниці. Між закатованими було 551 мужчин і 94 жінки. 3) У в’язниці “Бригідки” при вул. Казимира знайдено 804 закатованих в'яз­нів, у тому числі 601 мужчин і 203 жінки.

Вбиті знаходилися частинно в масових гробах на под­вір’ях в’язниць, а частинно у в’язничних келіях і пивницях. В’язні в усіх в’язницях були вбиті в скрайньо жорстокий спосіб. Многі мали важким знаряддям цілковито розбиті голови й обличчя, інші мали відрубані руки, виколеаі очі, відрубані ноги, розпорене черево і т. п. Пороблено знимки з гробів і закатованих в’язнів. Між вбитими розпізнано у всіх в’язни­цях 76 осіб. Розпізнання більшого числа вбитих сказалося не­можливим з причини розкладу тіла вбитих і важкого пошко­дження тіла, головно розбитих голов і змасакрованих облич.

Всіх убитих похоронено в братніх могилах на Янів­ськім кладовищі.

Поповнені большевиками злочини, зосібна у Львові, оглядали кореспонденти німецької, американської і швед­ської преси та робили з побитих відповідні знимки. Злочини ці описав кореспондент агенції “Ассосієтед Прес” в амери­канськім “Ню Йорк Поуст” у числах від 7-го липня 1941 року і “Ню Йорк Гералд Трибюн” також у числах від 7-го липня 1941 року. Крім того появилися описи тих кривавих злочинів зі знимками вбитих у німецьких часописах, шведських та українських того часу. Видавництво “Прольоґ” видало осібну брошуру з описом цих кривавих подій у поодиноких місце­востях Східньої Галичини зі знимками і статистикою вбитих під наголовком “Злочини комуністичної Москви в Україні в літі 1941 року”. Американська Палата Репрезентантів роби­ла “доходження в справі окупації комуністами неросійських народів в СССР, Вашінгтон, 1054, ст. 110-114”, а також пе­реслухувала свідків у справі злочинів, поповнених НКВД над населенням Галицької Землі літом 1941 р.

Так було в році 1941, а коли большевики поновно за­йняли Галичину в році 1944, вищеописані оргії повторилися знову над галицьким населенням. Тим разом з цією різницею, що “підозрілих” розстрілювано переважно на місці по се­лах і містах знову без судів і слідства. Розстріляно в тому часі кілька десятків тисяч галичан, як “коляборантів” із нім­цями, а около сто тисяч вивезено під різними видуманими претекстами на Сибір до виробу лісів, копання вугілля, на ро­боти до Казахстану, Красноярського Краю і т. п., де вони й загинули.

 

Погром Греко-Католицької Церкви в Галичині большевиками в 1945 році.

 

Згідно з правдою треба зазначити, що большевики в часі першої інвазії на Галицьку Землю, себто від вересня 1939 року до вибуху німецько-большевицької війни у червні 1941 році не займалися масовим винищуванням та замикан­ням греко-католицьких церков у Галичині. Не було в тому часі ані масових арештувань вірних греко-католицької цер­кви, в зв’язку з їх віроісповіданням, ані не було масового арештування духовенства. В тому часі большевики винищу­вали тільки масово національно свідомий елемент Галицької Землі.

Інакше сталося в 1944 році по поновнім наїзді боль­шевиків на Галичину.

Після капітуляції Німеччини в травні 1945 році органи МВД (давнішого НКВД), арештували ввесь український гре­ко-католицький єпископат у Галичині. Арештовані були: Мит­рополит д-р Йосиф Сліпий, вікарний єпископ Никита Будка, єпископ д-р Миколай Чарнецький — Чина Редемтористів, усі три у Львові, станиславівський єпископ д-р Григорій Хоми­шин, тоді 77-літній старець, його вікарний єпископ д-р Іван Лятишевський, перемиський єпископ Йосафат Коциловський, його вікарний єпископ д-р Григорій Лакота, о. д-р Петро Вер­гун, апостольський адміністратор для греко-католиків укра­їнців у Німеччині. Заарештовано також усіх членів греко-католицьких капітул і консисторій, високих церковних до­стойників.

Ліквідацію греко-католицької церкви переведено на т. зв. Соборі у Львові 8-го березня 1946 року при співучасті кількох відступників-кар’єристів. Тоді також проголошено там недійсність Берестейської Унії з Римом з року 1596 і проголошено злуку української галицької провінції з право­славним патріярхатом у Москві. Розв’язано в тому часі всі мужеські монастирі в числі 32 з 609 черцями, в цьому числі 159 священиків-єромонахів, а також 139 жіночих монастирів, в яких перебувало 1060 черниць. Черниць і черців вивезено на далекі землі Сибіру. Деяким черницям вдалося врятува­тись і вони зістали приділені, як сестри милосердя, до шпи­талів на терені УРСР і СССР. Студентів богословія у всіх трьох єпархіях у 1944 році було 634. Частину з них взято до большевицької армії, інших вивезено на цілинні землі Сибі­ру, одиницям вдалося врятуватись через Польщу на Захід. Монастирські маєтки сконфісковано на річ держави.

Число греко-католицького духовенства в 1907-ох па­рафіях виносило в 1944 році 2300-2400 духовників. З того числа 250 священиків виїхали перед наступом большевиків на еміґрацію, кільканадцять виріклися греко-католицької цер­кви й осталися в Галичині на місці, як православні священи­ки, інші в числі около 2000 впали жертвою большевицького терору. Одних большевики вбили під претекстом, що вони були німецькими коляборантами, інших вивезли большевики на далекі землі Сибіру, де вони пропали без вісті. Звільнено лише по вісімнадцятох літах важкого каторжного життя на Сибірі, на інтервенцію римського Папи Йоана XXIII, Митро­полита Галицької Землі, зараз Кардинала в Римі — д-ра Йо­сифа Сліпого.

Такої катастрофи не зазнала ніколи в історії наша Га­лицька Земля, хоч на протязі віків переживала набіги різних диких і пів-диких варвар, як монголів, турків і татар. Доко­нали нас галичан большевики з СССР. Цієї правди не вільно нам ніколи забути.

Позісталі без греко-католицьких священиків церкви, обрабовано з їх уряджень і позамикано. (Гляди: Д-р Степан Баран, “Митрополит Андрей Шептицький”, Вид. Вернигора, 1947, Мюнхен).

Пізніше деякі церкви отворено та обсаджено право­славними священиками. Інші церкви або розібрано під пре­текстом, що церкві грозить розвал, або замінено на склади збіжжя. Мешканці села, в якому замкнено церкву, сходяться ночами під церквою, моляться і плачуть при співі: “Пресвя­тая Богородице, спаси нас! Ісусе Христе, Сину Божий, рятуй нас!”

Визнавців греко-католицького віроісповідання жор­стоко переслідується. Недавно була вістка в українських ча­сописах, передрук зі совітських, про публічний суд над Сестрами Служебницями, які працювали по шпиталях, а в яких знайдено медалики з візерунками Божої Матері й Ісуса Хри­ста. Всіх їх засуджено за пропаґанду християнства. Насиль­но впроваджено в Галичині панщизняну неволю у формі кол­госпів. Українські землі за Сяном із Перемишлем і Лемків­щиною та пасмо українських земель на схід від Сяну, віддано Польщі. Поляки, якстій спалили всі українські села й церкви на відступленій їм території, а українське населення частинно розпорошили по цілій Польщі, а частинно пересе­лено на німецькі землі, — на т. зв. відзискані від німців землі, де воно й досі перебуває і денаціоналізується. Так загоспо­дарила Москва з нашими “соотєчественниками” на “звіль­неній” нашій землі з-під “влади польських панів”. На цьому однак ще не кінець. Із сіл Галичини вибрали большевики май­же всю мужеську молодь, частинно до війська, а частинно вивезли її на цілинні землі Сибіру, до Казахстану, до Красно­ярського краю і т. п., — в наслідок чого у многих селах Га­личини не осталося ні одного молодого хлопця в селі у віці понад 16 літ. Тут треба додати ще й те, що Москва колоні­зує своїми людьми міста й села Галицької Землі й обмосков­щує наше населення на всіх ділянках культурного життя, в різного рода урядах, дитячих садках, школах, судах, цер­квах, винищує нашу землю господарчо через вивіз лісів, ву­гілля, нафти, газу й т. д. та винищує наші історичні цінності.

Реасумуючи вищесказане, треба прийняти, що Гали­чина в часі панування большевиків над нею від вересня 1939 року до відходу большевиків з Галичини під напором нім­ців в році 1941, і по поновній анексії Галичини в ліпні 1944 р. по нинішній день стратила у вбитих через НКВД та у виве­зених на сибірські землі, які там загинули, щонайменше пів мільйона нашого національного свідомого галицького насе­лення. Це відомо нам усім і це є відомо напевно членам Укра­їнської Національної Ради, яку, на жаль, очолює “об’єдна­ний” галичанин д-р С.Витвицький.

Зараз насувається питання, — що зробила УНРада Витвицького, щоб поінформувати вільний світ про злочини Москви, доконані на населенню Галичини, та щоб евентуаль­но добитися при помочі Заходу якоїсь “відлиги” для галиць­кого населення?

Відповідь на це питання коротка. УНР не зробила ні­чого нічогіського, хоч можна було зробити багато. Існує при Об’єднаних Націях, яких членом є СССР і УРСР, Комісія для Оборони Прав Людини. До неї повинна була вже давно звер­нутися УНРада. (Вона ж бажає бути нашим еміґраційним правительством) з проханням, щоб ця Комісія візвала Правительство СССР занехати народовбивства населення Га­лицької Землі, звільнити всіх вивезених на землі Сибіру до їх давніх місцевостей замешкання, покарати вбивців за вбивства тисячів галицького населення, привернути релігійну сво­боду для визнавців греко-католицької Церкви, повернути за­брані тому населенню греко-католицькі Церкви, звільнити тих усіх, яких у зв’язку з релігійними переслідуваннями за­слано на Сибір, оскільки дехто з них остався в живих, злагід­нити жорстокий визиск сільського населення в колгоспах (за трудодень платиться робітникові по 10 копійок і 1 кг. якого-будь збіжжя) та дати сільському населенню можливість жи­ти людським життям.

Нічого в цьому напрямі не зробила УНР, а навіть і не пробувала робити, а тому УНР разом із д-ром Витвицьким не потрібна нам, галичанам!

З цих причин ми, галичани, маємо повне право жада­ти, щоб галичани, члени УНР, виступили з УНР, створили Га­лицьку Національну Раду і проголосили відновлення Галицької Держави. Якщо ми цього не зробимо, то ми заслужимо собі в наших наслідників на назву гробокопателів Галицької Землі й її населення. Так воно буде!

 

Боже, на землю нашу поглянь

Ласкавим оком з висоти.

  2. В часі недолі і страждань

  Хто ж нам поможе, як не Ти?

Не стало наших князів,

Що боронили рідний край;

  2. Самі поборем ворогів,

  Лиш Ти нам, Боже, помагай!

 

СВІТЛІЙ ПАМ'ЯТІ Д-РА ЄВГЕНА ПЕТРУШЕВИЧА, ПРЕЗИДЕНТА ЗАХІДНЬО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (ГАЛИЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ),  З НАГОДИ РІЧНИЦІ 1-ГО ЛИСТОПАДА 1918 РОКУ.

 

У велику радісну Річницю Листопадового Чину

Шлемо тіням Твоїм, дорогий Вожде наш,

Щирий привіт і глибокий поклін,

Належну Тобі від сердець наших данину.

 

Ти нам казав в листопадових дних: “Повстаньте всі до бою!

Скиньте чуже віковічне ярмо! Зірвіть кайдани неволі!

І будьте від нинішнього дня на своїй рідній землі

Самі ковалями своєї кращої долі”.

 

Ти створив для Галицької Землі нову епоху —

Епоху збройної боротьби за волю.

Ти нас учив: “Не гніться, як лози!

Відкиньте плач і покору! Не ждіть від ворога ласки!

Але оружно бийтесь за волю,

бо тільки меч поправить  вашу долю”.

 

І на зазив Твій пішов наш народ у лютий бій,

Та в кривавих боях Твої стяги впали,

А вої Твої застелили земличку нашу своїми кістками;

Ті однак, що нас живими проковтнути бажали,

Самі в безнадійну неволю попали.

 

Ти є наш Вождь і любов наша. Ти помер на чужині в недолі,

Та не зрадив ідей, які Ти голосив,

Ти не віддав нікому Галицької Землі, —

А на чужині Ти був для неї Апостолом Волі.

 

Ти не пішов на службу ворогам!

Ти не бив перед ними поклонів!

Ти був до смерти непримиримий, твердий, як сталь;

Як дуб кремезний, який не боїться віхури, блискавок, ні громів!

 

Ми чуємо серцем, що опікунчий Твій дух кружить і нині

над нашою Землею

І шепче їй: “Земличко наша, зі злом не мирися!

Не падай духом! Ярмо невічне!

Ти його зломиш! Бодро держися!

Бо надходить вже час, дорога наша Мати,

В якому діти Твої зірвуться знов до бою,

І в боях кривавих, важких, та переможних

Відзискають для Тебе Волю!

С. Ш.

 

НА СПОМИН ПРЕЗИДЕНТОВІ Д-РОВІ Є. ПЕТРУШЕВИЧЕВІ В 25-ЛІТНІ РОКОВИНИ ЙОГО СМЕРТИ.

 

Спи, наш Вожде, спи у чужій стороні,

Нехай сниться Тобі земля рідна,

Для якої Ти працював ввесь свій вік,

Нехай сниться Тобі Україна.

 

Нехай сниться Тобі срібнолентий наш Сян,

Княжий Львів та високі Карпати,

Нехай сняться Тобі наші бори-ліси,

Сади, поля та цвітучі левади.

 

Нехай сниться Тобі праця Твого життя,

Щоб зірвати народ наш до бою,

За подоптану честь, за зневаги гіркі,

За Державу свою — кращу долю.

 

Нехай сниться Тобі вірний Тобі народ,

Що йшов разом з Тобою до бою,

Що на зазив Твій зі співом на устах

Гинув в боях за славу і волю.

 

Ми упали в борбі, любий Вожде Ти наш,

В боях стратили много народу,

Та живою осталась Ідея Твоя,

Щоб мечем здобувати свободу.

 

Ми підемо шляхом, який Ти нам вказав,

І посягнем по Сонічко-Волі,

І зірвемо ярмо, яке на нас тяжить,

І діб’ємося кращої долі.

 

А тоді, Вожде наш любий та й дорогий,

Ти повернеш у славі до дому,

І спічнеш Ти тоді між народом Своїм,

Любим Тобі аж до темного гробу.

С. Ш.

 

Д-р Ярослав Солтикевич Старшина У.С.С.

СПОМИН ПРО ПЕРШИЙ ЛИСТОПАД 1918 Р.

 

присвячений сл. п. Президента Західньо-Української Народ­ної Республіки, Д-ра Євгена Петрушевича (1863-1940), та Вождя Листопадового Чину, Полковника Дмитра Вітовського (1887-1919). Оба Вожді похоронені на чужині — в Берліні, Німеччина, на одному кладовищі св. Гедвіґи.

 

Чужа земля — чужа столиця,

похмурі люди довкруги, —

та спомин вірний, незабутній

про славні дні.

 

Недавно було це свято,

як ми пішли з Вами у бій, —

Україні волю здобувати

в жарі надій.

 

Ішли, не дбаючи про славу.

Надхнені чарами доби,

з бажанням пімсти за неволю

пішли у Ваші ряди.

 

Бо море сліз і муки рідних

росли й ранили в грудях.

Шляхотна пімсто!! А в негідних

злоба і страх!!

 

Ви дали приказ йти до бою, —

зірвать кайдани, скинути ярмо,

Галицькій Землі вибороти волю

Скільки не впало б жертв — все одно!!

 

І ми пішли в кривавий шлях,

Бо Мати Божа з Сином при грудях

нас благословила …

І молитву клала нам на устах …

 

У дужий лет — як дзвони заграли,

як грудь наставив зневолений наш брат.

На крилах піснею вітали

наш перший листопад.

 

І знову гриміли гармати

І знов пішов нерівний бій

за святощі. Їм не зламати

вікових наших мрій . . .

 

Росли могили та могили,

Стелився нам тернистий шлях

Пісні з хрестами говорили

про сірий жах ...

 

Хрести! Червоні маки плачуть .

І шепотом пісень святих розмов

для поколінь чеканять славу

за Вашу стрілецьку кров.

 

Від гробів героїв повіяло тугою,

А серця наші є повні надій.

Ми вкінці станемо твердою ногою

на рідних землях  –  без кошмарних мрій.

10.09.2013