(Присвята героям Галицької Армії.).
І.
17. липня 1919.
Стою як Єремія на руїнах,
Не маю слів і очи повні сліз,
І плачучи молюся на колінах
За тих братів, що там ведуть на стіс.
Там каторга борцям у ріднім краю,
Дітей її не жаліють, матерів їх бють —
А тут тікає решта у відчаю,
В світ заочі тіка в незнану путь.
Пливуть валки розбитих серед шляху
За ними кров пожежі у віблі,
Старці, жінки і діти серед жаху
Тікають в світ із рідної землі.
Тікають із утраченого раю
Перед мечем озвірених Ляхів,
Голодні, босі, голі, у відчаю,
А в оці біль і гнів, — безсильний гнів!
Повз мене йдуть, що ще леліють мрію,
Повз мене йдуть байдужі без чуття —
Повз мене йдуть кидаючі надію —
Ідуть, ідуть без краю й без кінця.
І перейшли усі... Луна горіла,
Останні за собою запалили міст —
Душа сукна до смерти заболіла
Як небо все засипалось від звізд.
Щож їм тепер казати. Правду світа,
Який на зорях писано нам суд?
Чи знов ми пропадем на многі літа,
Чи то лиш хвиля кари за їх блуд?
За що Ти покарав їx Суде божий,
За що упав на мій народ Твій гнів?
Не досить бив їх в тімя меч ворожий,
Хиба не шістьсот літ мій люд терпів?
А Ти мені в уста дав меч огненний
І віщував їм той грядучий жах!
А Ти казав крізь мене суд страшенний,
А Ти крізь мене вказував їй шлях!
Не слухали мене, Твого пророка,
Обкидали камінням і не зря',
Що йдуть кроваві сльози з мого ока,
В тюрму закинули як бунтаря!
І плакала душа у тьмі побита
І чув я з гір високий Суд світів:
"Не плач! Не згине кров за край пролита
Вона нам зродить велитня з рабів!
Той Ігор створить полк із Вас огненний,
Що викреше із сонних мас народ,
І встанете як гураґан страшенний,
І сповните завіт написаний з висот!"
(Далі буде.).
*) Вірш цей переложений на російську мову появився в ч. 422 часопису "Подольскій Край."
[Український прапор, 22.11.1919]
II.
Посланіє до війська.*)
Ой чую, браття, чую, як приймають
Вас земляки по мові у селі —
Голодних, голих, скривлених від болю,
Тікаючих із рідної землі...
За спаш трави друть з Вас останню свиту,
На вагу злота продають Вам хліб
За ту кервавицю слізми нажиту,
Де кожда скиба яма, або гріб!
А на поріг до хати не пускають,
І бють на смерть за яблочко з гилі —
Хоч впали Ви у бою за їх волю
І носите безсмертя на чолі!
Чого Ви тут до нас прийшли ? — питають,
Не вірять Вам і Вас беруть на глум —
І бачу я, як падаєте з жалю,
Як Вам чоло поморщив біль і сум!
О якже мені сумно це писати
У память і на сором поколінь —
Та мушу правду в очі всім сказати,
На мою віру впала чорна тінь
І з серця капле кров!... О не ридайте,
Хто втратив рай, той будь на все готов!
Хоч серце ниє, стиснене печалю —
За камінь кинений Ви дайте їм любов!
На ріках сліз не сядьте і не ридайте,
Як вигнанці, що втратили свій край...
Горить там напись, станьте і читайте,
Як через пекло Вам здобути рай!
Горить при вході напись України
Огнем написана від тисяч літ:
"Крізь мене кровю і вогнем руїни
Ніхто не сміє нести мені світ!
"Крізь мене хто введе в державу панство,
Того державу знищимо до тла!
"Крізь мене хто внесе в наш лад тиранство,
Той пропаде, як порох із дула!"
Так не дивуйтесь, як брати богаті
Де прийняли Вас мов яких собак, —
Навчили їх всі вороги прокляті
В чужинцях бачить зраду й розбишак!
Хто їм казав, що їм добути долю —
То Ваше гасло бою кремяне?
Хто їм казав про правду, честь і волю,
Хто ніс між них де слово вогняне?
Хто їм що дав!? А всі ходили брати!
Свій і чужинець бив їх без ваги...
І гнів веде їх з пімсти мордувати,
Аж вибють все те панство до ноги!
Борці нічого їм не вміли дати,
Лишень за гасла жерлися самі —
Не вміє той нічого збудувати,
Що сліпом ходить, мацяючи в тьмі!
Хто їх впевняв, що бій за Україну
Є бій за волю, щастя і життя —
Як дивляться на пекло і руїну
І на роспусту й нелад без пуття!?
Де Україна станула ногою,
Голодний гине, а обманці пють
Шампани із повіями до впою —
І кровцю брата як водицю ллють!
Одна Україна, а тисяч отаманців
І кожен сам для себе — цар і пан,
Що грабить лиш, де стане, гірш Ґерманців
І сіє жах між мирних громадян!
Їх військо — то карбованці нажиті,
Їх плян — то ставка тисячів до карт,
Їх чин — повії шовками укриті —
І що та Україна для народу варт?
Ще більше тих, що служать Україні
Для Польщі і Москви, як очі їх —
І тровлять нас на нас, щоб на руїні
Настав кровавий з України сміх!
Кровавий сміх, що встане брат на брата,
Поріжуться в безглуздій боротьбі —
А кат регоче, стисне руку ката
І нашу землю роздеруть собі!
І нарід каже: "Ой нема хазяя,
А вдову обкрадають наймити!" —
І жде, аж хтось сильний візьме нагая
І скаже те сьміття їм замести!
Ой буде мести у годині мести
І виріже "ту Україну" в пень...
Так то не Україна — то руїна —
Аж по їх трупах в нас настане день!
Так тямте добре Ви, борці кохані,
Що тут вогонь прочищення пала,
І Вам не ждати раю на вулькані,
Сичать гадюки з кождого села!
Ви увійшли у праліс безробіття,
В чистилище, де нищать гниль вогнем...
Щойно на попелищі лихоліття
Виросте жито під святим дощем!
Ненависть сонних мас до Вас говорить,
Любити брата їх не вчив!..
Та добре слово серце їм отворить
І будете дощем засохлих нив!
І будете творці життя блаженні,
Де в нетрях ллється марно людська кров;
І будете всіма благословенні
За труд чола, за світло, за любов!
Стисніть же серце сплакане у жмені
І добрим словом наводіте лад —
А під штиком — кров бризне на свячені, —
Не розберуть, хто кат, а хто їх брат!...
Горить в тім пеклі напись України
Огнем написана від тисяч літ:
"Крізь мене кровю і вогнем руїни
Ніхто не сміє нести мені світ!
"Крізь мене хто введе в державу панство,
Того державу знищимо до тла!
"Крізь мене хто внесе в наш лад тиранство,
Той пропаде як порох із дула!"
Камінець, 20. липня 1919.
*) Цей вірш не допущено до публікації цензурою в Камінці.
[Український прапор, 02.12.1919]
III.
Проповідь на горі.
Обідрані борці України за волю,
Безсмертні чола Ваші я цілую —
І плачу з втіхи і сміюся з болю,
Як бачу Вас і Вашу пісню чую!
Як вчув я на чужині, що Ви встали,
Зза трьохсот миль летів до Вас вітрами —
Співав Вам пісню, щоб як мур стояли
І був між Вами і ридав між Вами!
Taй лавою Ви встали, босі, голі,
Овіяні морозом у мозолях,
Побиті голодом, від нужди кволі
Як земля чорні — з зорями на чолах!
Як ці один народ Ви йшли рядами
До бою чисті і святі душею,
Зерна неправди не було за Вами,
Боролись і лягали за ідею!
І Ви не впали! Йшли Ви як лявіна,
З невольників Ви стали люд героїв —
Не змусив світ Вас впасти на коліна,
Хоч голі і босі й без набоїв!
Народи дущі Вас зложили зброю,
Хоч мали кулі, мали чим стріляти —
А Ви лишили рай свій для розбою,
А не дали собі в лице плювати!
Ви кидали свій край і на границі
Стелився плач великий у безкрає,
Мов дим до Бога бився з кервавиці —
Почув Ти, Боже, як мій люд ридає?!
І я там був на Збручі, цілував я
Кохану землю, плачучи без тями. —
Як вчув плач війська, як скала мовчав я
І став як хмара, що двигтить громами!
Ось там на Збручі нами пережито
Найбільшу всіх траґедію Айсхиля —
Там Прометея нашого прибито,
І шарпає його орел насилля!
І я там кинув рай і з того раю
Взяв вічне листя з дерева завзяття,
Ношу його на грудях і чекаю,
Аж рідний край спокутує прокляття.
І я лишив там діти і дружину
І може вже їх більше не побачу —
Як суджено — пропало! В сю годину,
Борці, за Вами світа я не бачу!
Будьте благословенні за терпіння,
За труд, за жах, за жовч, за кров пролиту —
Я прославлю Вас в пісню покоління
На вічну память у кремені риту!
І буду я над Вами вилітати,
Як ясна хмара й падати росою —
І буду Ваші рани цілувати
І підносити Вас упавших серед бою!
А як вертати будете до раю,
Хай через пекло куль в огні з Ляхами,
Я прилечу до Вас зі світа краю,
Щоб бути з Вами і радіти з Вами!
Радіти з Вами, що той день настане,
Як розкуєм ми в себе Прометея, —
І той орел, що шарпає Вам рани,
Впаде на землю під ножем плєбея!
Камінець, 23. серпня 1919.
[Український прапор 09.12.1919]
IV. Перегін за Збруч.
Европі різблю стовб з кременя ритий:
Хай сором на віки в лице бє світ,
Що вигнав з краю наш народ розбитий...
Він ставив царство з труду тисяч літ,
Як Прометей, — та скочив тигр неситий
На карк і привалив нас хам і паразіт!
Йшли як шакалі. Йшли вагони ляші;
На люд злочинців вигнали з тюрем,
До сіл як парди вдерлися апаші!...
Мечем рубали і пекли вогнем —
Крик, плач і жах влетіли в хати наші,
Смерть реготала з палених живцем!
О горе! ми не мали чим стріляти!
Останні кулі, кинувши у січ,
Сто тисяч війська стало відступати...
Стрільці обкурені, сумні як ніч
Тягли ранених, коні і гармати,
А всім роспука визирала з віч!
Скрізь били в дзвони. Люд молився Богу —
Та сполох вістьми сипав як огнем;
Скрипів обоз — весь люд біг на дорогу...
І припадав до війська із плачем:
"Ой, не лишайте нас!" — і бив в трівогу
У дзвони й падав до землі лицем!
Всі йшли до Збруча. І летіли круки
І з воронами кракали в безкрай —
І зароїлись всі поля і луки...
І без пуття гонив юрбу відчай;
Повисло чорне марево розпуки
Над цілим племям, що кидало край!
О горе! ми не мали чим стріляти!
Останні кулі, кинувши у січ,
Сто тисяч війська стало відступати...
Стрільці обкурені, сумні як ніч
Тягли ранених, коні і гармати,
А всім роспука визирала з віч!
Скрізь били в дзвони. Люд молився Богу —
Та сполох вістьми сипав як огнем;
Скрипів обоз — весь люд біг на дорогу...
І припадав до війська із плачем:
"Ой, не лишайте нас!" — і бив в трівогу
У дзвони й падав до землі лицем!
Всі йшли до Збруча. І летіли круки
І з воронами кракали в безкрай —
І зароїлись всі поля і луки...
І без пуття гонив юрбу відчай;
Повисло чорне марево розпуки
Над цілим племям, що кидало край!
Село в село до війська приставало.
Жінки, діди і діти на возах —
Все, що жило, на безбач утікало,
На безбач, в світ за очі, куди шлях...
Худобу вину в одно стадо гнало,
А всіх на схід гонив кровавий жах!
Та всі мовчали. Тільки припадала
Старенька мати синові до ніг:
"Хто очі вкриє, як би я сконала?
Сімох вас мала, вбила война всіх!"
Як Ньоба лебеділа і кричала,
А син мовчав і говорить не міг...
Та всі йшли далі. Небо червоніло,
Горіли скарби палених складів;
А там той клекіт, тільки сіл горіло...
Та всі на жалі вже не мали слів,
Всім грали очі, а в умі жервіло:
Чи зрушим схід до пімсти — на Ляхів?!
Стиснули зуби. Мліла жінка й діти —
Як сповістив їм жовнір-утікач,
Що батько їх ранений край Словіти...
Та крик змінився в навіжений плач, —
Вони йшли на край світа батька взріти,
Аж йому очи вирвав Лях-сіпач!
Та всі йшли далі. Всіх були на чверти
Глумом роздерті душі в ляцькій грі —
Аж ось прибіг стрілець, що втік від смерти!...
Обскочили сімох їх у дворі —
Глузуючи, заставили їх мерти,
Обливши їx бензиною — в жарі.
І всі згоріли. Тільки він горючий
У річку скочив, як тікав кричма, —
Прибіг у ранах, спарений, болючий!
Юрба із жахом збіглася німа,
А суджена на вид його плачучий
Зареготала — і зійшла з ума!
І всі тікали. Аж дійшли до Збруча,
Всім лиця побілила смертя тінь, —
А з мовчанки схопилась страшна туча:
Прорвалося сто тисяч голосінь
І вибухла з грудей печать жагуча
Всіх бувших і грядучих поколінь!
Всі morituri! всі над Збруч припали
На землю з голосінням і плачем —
І, плачучи, в ній порох цілували...
І як до мами прилягли лицем:
І знов ридали, але так ридали,
Що проклинали Бoгa тим плачем!
Боже, чуєш голос їх в безкраю?
За який гріх на всіх паде Твій суд,
Що ціле племя вкинув ти з раю?!
Карай за блуд керманичів, не люд!
Не поверх тисяч літ він жив в тім краю —
І в нім зложив століть великій труд?!
Ти верг де, Боже, смерть на ціле племя
За правду — й працю на своїй рілі?...
За що на нас упало таке бремя?!
Йдем вигнанці, з прокляттям на чолі! —
І докиж нам терпіти судне время —
Без хати власної і рідної землі!?...
Та сонце згасло. Тіни йшли в лязурі,
Мов тіни наших втоплених князів
Вийшли зі Сяну в золоті й пурпурі...
І витягнули руки до збігців —
І чули легкість втікачі понурі:
Стали молитись... Небозвід горів.
Кровава голова — як хмара сіла
І мов сова впялила очі в нас —
Геть до дітей душа cумнa летіла:
"Сини, помстіть нас, заклинаю Вас."
Камінець, 30. липня 1919.
[Український прапор, 16.12.1919]
16.12.1919