Кровава книга.

 

(Присвята героям Галицької Армії.).

 

І.

 

17. липня 1919.

 

Стою як Єремія на руїнах,

Не маю слів і очи повні сліз,

І плачучи молюся на колінах

За тих братів, що там ведуть на стіс.

 

Там каторга борцям у ріднім краю,

Дітей її не жаліють, матерів їх бють —

А тут тікає решта у відчаю,

В світ заочі тіка в незнану путь.

 

Пливуть валки розбитих серед шляху

За ними кров пожежі у віблі,

Старці, жінки і діти серед жаху

Тікають в світ із рідної землі.

 

Тікають із утраченого раю

Перед мечем озвірених Ляхів,

Голодні, босі, голі, у відчаю,

А в оці біль і гнів, — безсильний гнів!

 

Повз мене йдуть, що ще леліють мрію,

Повз мене йдуть байдужі без чуття —

Повз мене йдуть кидаючі надію —

Ідуть, ідуть без краю й без кінця.

 

І перейшли усі... Луна горіла,

Останні за собою запалили міст —

Душа сукна до смерти заболіла

Як небо все засипалось від звізд.

 

Щож їм тепер казати. Правду світа,

Який на зорях писано нам суд?

Чи знов ми пропадем на многі літа,

Чи то лиш хвиля кари за їх блуд?

 

За що Ти покарав їx Суде божий,

За що упав на мій народ Твій гнів?

Не досить бив їх в тімя меч ворожий,

Хиба не шістьсот літ мій люд терпів?

 

А Ти мені в уста дав меч огненний

І віщував їм той грядучий жах!

А Ти казав крізь мене суд страшенний,

А Ти крізь мене вказував їй шлях!

 

Не слухали мене, Твого пророка,

Обкидали камінням і не зря',

Що йдуть кроваві сльози з мого ока,

В тюрму закинули як бунтаря!

 

І плакала душа у тьмі побита

І чув я з гір високий Суд світів:

"Не плач! Не згине кров за край пролита

Вона нам зродить велитня з рабів!

 

Той Ігор створить полк із Вас огненний,

Що викреше із сонних мас народ,

І встанете як гураґан страшенний,

І сповните завіт написаний з висот!"

 

(Далі буде.).

 

*) Вірш цей переложений на російську мову появився в ч. 422 часопису "Подольскій Край."

 

[Український прапор, 22.11.1919]

 

II.

 

Посланіє до війська.*)

 

Ой чую, браття, чую, як приймають

Вас земляки по мові у селі —

Голодних, голих, скривлених від болю,

Тікаючих із рідної землі...

 

За спаш трави друть з Вас останню свиту,

На вагу злота продають Вам хліб

За ту кервавицю слізми нажиту,

Де кожда скиба яма, або гріб!

 

А на поріг до хати не пускають,

І бють на смерть за яблочко з гилі —

Хоч впали Ви у бою за їх волю

І носите безсмертя на чолі!

 

Чого Ви тут до нас прийшли ? — питають,

Не вірять Вам і Вас беруть на глум —

І бачу я, як падаєте з жалю,

Як Вам чоло поморщив біль і сум!

 

О якже мені сумно це писати

У память і на сором поколінь —

Та мушу правду в очі всім сказати,

На мою віру впала чорна тінь

 

І з серця капле кров!... О не ридайте,

Хто втратив рай, той будь на все готов!

Хоч серце ниє, стиснене печалю —

За камінь кинений Ви дайте їм любов!

 

На ріках сліз не сядьте і не ридайте,

Як вигнанці, що втратили свій край...

Горить там напись, станьте і читайте,

Як через пекло Вам здобути рай!

 

Горить при вході напись України

Огнем написана від тисяч літ:

"Крізь мене кровю і вогнем руїни

Ніхто не сміє нести мені світ!

 

"Крізь мене хто введе в державу панство,

Того державу знищимо до тла!

"Крізь мене хто внесе в наш лад тиранство,

Той пропаде, як порох із дула!"

 

Так не дивуйтесь, як брати богаті

Де прийняли Вас мов яких собак, —

Навчили їх всі вороги прокляті

В чужинцях бачить зраду й розбишак!

 

Хто їм казав, що їм добути долю —

То Ваше гасло бою кремяне?

Хто їм казав про правду, честь і волю,

Хто ніс між них де слово вогняне?

 

Хто їм що дав!? А всі ходили брати!

Свій і чужинець бив їх без ваги...

І гнів веде їх з пімсти мордувати,

Аж вибють все те панство до ноги!

 

Борці нічого їм не вміли дати,

Лишень за гасла жерлися самі —

Не вміє той нічого збудувати,

Що сліпом ходить, мацяючи в тьмі!

 

Хто їх впевняв, що бій за Україну

Є бій за волю, щастя і життя —

Як дивляться на пекло і руїну

І на роспусту й нелад без пуття!?

 

Де Україна станула ногою,

Голодний гине, а обманці пють

Шампани із повіями до впою —

І кровцю брата як водицю ллють!

 

Одна Україна, а тисяч отаманців

І кожен сам для себе — цар і пан,

Що грабить лиш, де стане, гірш Ґерманців

І сіє жах між мирних громадян!

 

Їх військо — то карбованці нажиті,

Їх плян — то ставка тисячів до карт,

Їх чин — повії шовками укриті —

І що та Україна для народу варт?

 

Ще більше тих, що служать Україні

Для Польщі і Москви, як очі їх —

І тровлять нас на нас, щоб на руїні

Настав кровавий з України сміх!

 

Кровавий сміх, що встане брат на брата,

Поріжуться в безглуздій боротьбі —

А кат регоче, стисне руку ката

І нашу землю роздеруть собі!

 

І нарід каже: "Ой нема хазяя,

А вдову обкрадають наймити!" —

І жде, аж хтось сильний візьме нагая

І скаже те сьміття їм замести!

 

Ой буде мести у годині мести

І виріже "ту Україну" в пень...

Так то не Україна — то руїна —

Аж по їх трупах в нас настане день!

 

Так тямте добре Ви, борці кохані,

Що тут вогонь прочищення пала,

І Вам не ждати раю на вулькані,

Сичать гадюки з кождого села!

 

Ви увійшли у праліс безробіття,

В чистилище, де нищать гниль вогнем...

Щойно на попелищі лихоліття

Виросте жито під святим дощем!

 

Ненависть сонних мас до Вас говорить,

Любити брата їх не вчив!..

Та добре слово серце їм отворить

І будете дощем засохлих нив!

 

І будете творці життя блаженні,

Де в нетрях ллється марно людська кров;

І будете всіма благословенні

За труд чола, за світло, за любов!

 

Стисніть же серце сплакане у жмені

І добрим словом наводіте лад —

А під штиком — кров бризне на свячені, —

Не розберуть, хто кат, а хто їх брат!...

 

Горить в тім пеклі напись України

Огнем написана від тисяч літ:

"Крізь мене кровю і вогнем руїни

Ніхто не сміє нести мені світ!

 

"Крізь мене хто введе в державу панство,

Того державу знищимо до тла!

"Крізь мене хто внесе в наш лад тиранство,

Той пропаде як порох із дула!"

 

Камінець, 20. липня 1919.

 

*) Цей вірш не допущено до публікації цензурою в Камінці.

 

[Український прапор, 02.12.1919]

 

02.12.1919