Підготувала Оля Вишня

Як популяризувати українську літературу в світі? Які книжки пропонувати іноземцям? Як працювати з перекладачами – українськими й іноземними? Якою повинна бути міжнародна програма підтримки перекладів? Відповіді на ці питання звучали під час зустрічі команди Українського інституту книги з перекладачами, яка відбулась у Центрі Митрополита Андрея Шептицького 9 листопада.

 

Український інститут книги працює з липня 2017 року, коли було обрано першу директорку – Тетяну Терен. Основні завдання інституції – формування державної політики у книжковій галузі, підтримка книговидавничої справи, промоція читання, стимулювання перекладацької діяльності, популяризація української літератури у світі.

 

 

Тетяна Терен, директорка Українського інституту книги:  «Сподіваюся, що більшість із вас стежить за діяльністю Інституту книги і нашими першими кроками. Перші три місяці роботи Інституту були присвячені різним організаційним процесам. Але від самого початку ми обіцяли, що до того, як почнемо говорити про конкретні плани і стратегії, ми зустрінемося з усіма учасниками книжкового ринку, щоб почути ваші побажання й очікування і спробувати максимально їх врахувати у майбутніх проектах. Ми дуже хочемо почути, чого вам бракує і на які проекти ви насамперед розраховуєте. Ми дуже сподіваємося, що 2019 року зможемо розпочати реалізовувати міжнародну перекладацьку програму. Оскільки більшість із вас була учасниками різних програм за кордоном, нам дуже важливо почути про досвід інших країн».

 

Альона Кухар, керівниця відділу міжнародних відносин, виставкової діяльності та перекладної літератури УІК: «Досвід київської зустрічі показав, що такі розмови – це ефективний формат: до наших планів додалося кілька пунктів, які ми маємо намір втілити. І трохи розповім про найближчі завдання: невдовзі запрацює наш сайт, на якому, зокрема, ми будемо розміщувати інформацію про гранти і стипендії, якими ви б могли скористатись. Окрема сторінка на сайті буде присвячена перекладачам на українську і з української, щоб ця база була корисною для іноземних і українських видавців.

У межах «Книжкового Арсеналу» ми плануємо організувати серію професійних зустрічей з іноземними видавцями, літагентами, представниками книжкових інституцій, менеджерами, представниками літературних фестивалів. Зараз ведемо перемовини і сподіваємося, що наприкінці зими зможемо назвати імена та інституції, з якими ви б могли домовитися про зустрічі під час фестивалю.

Ми також хочемо залучити до співпраці перекладачів з української, які є амбасадорами нашої культури за кордоном. Думаємо про премії, нагороди й резиденції, де іноземні перекладачі могли би спілкуватися з українськими мовознавцями і літературознавцями. До кінця року вийде каталог найкращих український книжок за 2017 рік для іноземних видавництв. Будемо вдячні вам за поради».   

 

Сформувати каталоги перекладів і бази даних

 

Маріанна Кіяновська, перекладачка з польської, македонської, білоруської, чеської, російської, литовської, грузинської мов: «Дуже бракує каталогу журнальних публікацій перекладів художніх творів українською, хоча б від 1990 року. Звідтоді вийшло дуже багато перекладних текстів. Взяти хоча б журнал «Ї», кількість перекладних публікацій у цьому часописі – величезний капітал. Було б добре, якби Інститут книги взяв на себе місію створити каталог і подавати інформацію про наявні переклади. Перед тим, як узятися за новий переклад, хочеш знати, хто вже перекладав цього автора, а про це дізнатись неможливо. Коли я перекладала Тувіма, то витратила кілька тижнів, щоб знайти інформацію про те, що з його поезії було перекладено. Найкраще зробити якусь платформу, де люди могли б самі додавати інформацію про свої переклади».

 

Олександр Фразе-Фразенко, перекладач з англійської: «Це стосується не тільки того, що вийшло в Україні, але й того, що вийшло за кордоном українською мовою. Є величезний масив того, що можна перевидавати. Взяти хоча б журнал «Сучасність» і переглянути, кого перекладали».

 

Маріанна Кіяновська: «Друга бажана річ – спільними зусиллями зробити хронопис присутності людей з Європи на різних фестивалях України. Бо завжди робляться принагідні переклади. Вже зараз є автори, чиї збірки можна було б видати, якби зібрати всі їхні перекладені твори».

 

Остап Сливинський, перекладач із польської, болгарської, англійської, білоруської, македонської та російської мов: «Ми багато говорили про потребу бази перекладачів. Це важливо, щоб ми орієнтувалися, що в кого вже вийшло. І другий аспект, щоб ми знали, хто зараз над чим працює, якщо це не є комерційна таємниця. Є простий шлях: на сайті Польського інституту книжки перекладачі мають свої профілі, вони самі додають туди інформацію, це така професійна соціальна мережа. Вона потребує модерування, але це не те саме, що створити базу з нуля. Потім можна структурувати по-різному – хронологічно, абетково. Тут важливі два механізми – ми створюємо базу з тих перекладачів, яких уже знаємо, присутність яких нам важлива, але ми водночас вносимо туди всіх, хто проходить модерування. Якщо модератор вважає, що людина з якихось причин ще не має бути в цій базі, то ліквідовує цей акаунт».

 

Наталя Іваничук, перекладачка з норвезької, шведської та німецької мов: «Фундація NORLA створила сторінку «книжки з Норвегії», вони вносять у список когось одного з перекладачів із норвезької, а він запрошує своїх колег і знайомих. Кожен реєструється сам, подає коротку анотацію про себе і перелік своїх перекладів. Це перевіряють і аж тоді виставляють на сайт. З України там була Ірина Сабор, вона запросила мене, я – Софію Волковецьку, Наталію Іліщук. Подібно роблять фіни: вони звертаються до всіх перекладачів, які перекладають із фінської чи шведської, із проханням надіслати списки того, що переклали, щоби внести у базу».

 

Ірина Одрехівська, перекладачка з англійської і з української на англійську: «Коли ми говоримо про перекладачів з української, то повинні робити ще й базу іноземних видавництв і періодики, які видавали українських авторів, перелік українських авторів, чиї твори були перекладені, тоді ми зможемо це звести до спільного знаменника і побачити спільні тенденції – що перекладається, хто перекладає і як. По-друге, створюється багато кафедр україністики. Наприклад, у Кембриджі багато перекладачів, які починають перекладати українську літературу. Якщо ми дамо їм видавництва чи журнали, готові їх публікувати, зможемо налагодити серйозну співпрацю».

 

Ірина Старовойт, перекладачка з англійської та польської: «Найважливіше, щоб була співпраця з такими інституціями, як Національна бібліотека імені Вернадського. Щоби плоди вашої діяльності і все, що ви назбираєте, існувало не тільки в електронному варіанті. Щоб були метадані, які зберігаються ще якось, не тільки в інтернеті».

 

 

 

Реформування бібліотечної системи та участь перекладачів у міжнародних подіях

 

Андрій Павлишин, перекладач із польської: «Я прекрасно розумію, що Український інститут книги створений не для того, щоб у першу чергу просувати перекладачів, а щоби промувати українську книжку і створювати сприятливе середовище для неї всередині держави. І від цього виграємо опосередковано ми, перекладачі, як гравці ринку. Тому я прошу вас звернути увагу на розвиток структури бібліотек. Вважаю, що це той важіль, який може витягнути всю українську книжкову справу з певного колапсу, в якому вона перебуває.

Бібліотеки повинні оновити систему обслуговування відвідувачів – зробити електронні к’юар-коди, механізувати процес видачі книжок, прийняття їх. Можна створити клуби шанувальників книги різних жанрів – фентезі, жіночого роману, будь-чого. Отже, зверніть особливу увагу на бібліотеки і на промоцію української літератури у світі. А що стосується перекладачів, у мене є технічні точкові пропозиції – можливо, їх вам вдасться здійснити.

У Польщі є річні чи дворічні стипендії і для перекладачів на польську мову. Наприклад, Адам Поморський два роки жив у Санкт-Петербурзі, він перекладач з російської мови і йому дали стипендію в Польщі просто для того, щоб він там жив. Він, досвідчений перекладач, стає країнознавцем-експертом, глибоко проникає в середовище. Він – як розвідник, людина, яка, споживаючи відкриту інформацію, дає своїй країні знання про контрагента, країну, де він живе і працює. До війни поляки у склад дипломатичних представництв вводили поетів. Усі розуміли, що ця людина є культурним амбасадором Польщі і є контактом письменників за кордоном.

Або можлива скорочена версія: включати до груп, які представляють країну на міжнародних книжкових ярмарках, перекладачів із мови тієї країни, де відбувається ярмарок. Щоб вони на місці оцінювали нинішній стан справ і обирали, що кращого можна було би представити на нашому ринку. У нас читають багато книжок, на які уже втрачено копірайт, коли вже минуло 70 років з дня смерті автора, тобто ми представляємо архаїчний пласт культур тих країн, з яких перекладаємо. Я дещо узагальнюю, але часто так трапляється. Або ми перекладаємо тих, що беруть участь у ґрантових програмах (найчастіше це поети). Але дуже часто справді видатні письменники, які представляють свою культуру, є її символами, не конче їздять за кордон. Сидять, закопавшись у своїх робітнях, і добути права на їхні твори складно, дорого і в контакт з ними увійти важко. Ми повинні цю лакуну заповнити, зробити так, щоб сучасний читач отримував увесь спектр знань про світову літературу».

 

 

Про мотивування перекладачів-україністів і промоцію української літератури за кордоном

 

Остап Сливинський: «Багато людей за кордоном могли би перекладати з української – наприклад, русисти, славісти, але вони не достатньо мотивовані».

 

Маріанна Кіяновська: «Колись давно, у 2003 році, я познайомилася з Анетою Камінською, яка працювала у польській книгарні. Я звернулась до неї допомогти мені вибрати книжки. Так почалась наша дружба, і можу сказати, що я її переконала почати перекладати українську поезію. Зараз є дев’ять виданих книжок її перекладів. Я вважаю, що це один з ефективних шляхів. Анета, з якою я познайомилась, не була перекладачкою, а була продавчинею у книжковому магазині і викладачкою польської мови для іноземців. Є просто певна кількість людей, які не знають, що можуть бути перекладачами.

Я знаю, що модераторка на Місяці авторських читань робила перші переклади з грузинської на українську спеціально до фестивалю. Якби не було цього проекту, їй би не спало на думку це робити. Думаю, що таких людей, які потенційно можуть перекладати, але ще ніколи цього не робили, треба мати на увазі. Як їх знайти? Людина, яка перекладає з португальської, знає португальців, які живуть у зоні її контакту. Їх можна просто мати на увазі й мотивувати. Я була у Тбілісі, на кафедрі україністики. Там дуже мотивовані люди, які люблять Україну, вивчили українську мову, – і це грузини. Вони видають якісь переклади грузинською, але взагалі не відчувають, що це потрібно в Україні. Єдиний їхній контакт – це Київський університет ім. Тараса Шевченка і їхня кафедра. Вони нікуди не потрапляють. Якби мати базу даних україністів, де вже щось робиться, щоб ці люди не мали відчуття, що вони потрапили у мишачу нірку, а щоб мали співпрацю трохи ширшу, ніж від інституцій до інституцій».

 

Алла Татаренко, перекладачка з сербської, хорватської мов та з української на сербську: «З україністами, які працюють на кафедрах, бувають проблеми у тому, що найчастіше вони володіють ще й російською мовою, а за російські переклади вони отримують гроші, і чималі. Часом вони, як українські патріоти, перекладають безкоштовно, так, як ми з Міленою Іванович переклали «Перверзію» Юрія Андруховича. Але була презентація і був результат, про це треба говорити як про успіх. Щодо популяризації української літератури за кордоном, то можна це робити через публікації в періодиці. Після виходу «Перверзії» видавці літературних часописів зверталися до мене з проханням писати про сучасну українську літературу. І я писала статті, перекладала фрагменти творів. Це був іще один спосіб просування літератури. Я також 7 років працювала в культурній редакції на радіо «Бєлград», і раз на два тижні готувала дві передачі про українську культуру сербською мовою. Якби ми мали у різних країнах таку можливість, це би надало ширші можливості для популяризації своєї культури».

 

Наталя Іваничук: «У Скандинавії видавництва мають свого рідера з різних літератур, але з української – не мають. Відповідно, український сегмент відсікається автоматично. Хіба що це може бути розкручений український автор, який уже був протестований, скажімо, німцями. Той же Андрухович, Жадан, якимось чином у Норвегію потрапила книжка Сергія Лещенка. Але у норвежців є побоювання перекладати наші твори, адже вони не знать нашої літератури».

 

Олександр Фразе-Фразенко: «Ви б могли стати інституцією, яка би підтверджувала, що українська література існує і ту чи іншу книгу вартує видати. Ви можете бути цією ланкою між Україною і світом. І для цього маєте створити своє реноме і відповідати йому».

 

Організувати конгрес перекладачів, семінари, мовні школи

 

Остап Сливинський: «Мені здається, перекладачі з польської погодяться, що дуже доброю ідеєю Польського інституту книжки є Конгрес перекладачів. Що можна робити під час цього Конгресу? Доречний формат – це запрошувати перекладачів, які працюють над творами одного автора. Ці перекладачі насправді дуже багато що цікавого можуть одне одному розповісти».

 

Алла Татаренко: «Стосовно гарного прикладу семінарів, шкіл, які справили на мене велике враження, то це були перекладацькі семінари в Україні, у Яремчі, на початку 2000-х рр. Їх організовували Марія Габлевич і Центр гуманітарних досліджень ЛНУ ім. Івана Франка. Вони тривали два роки по одному місяцю. У перший рік були тільки лекції і тільки українські учасники. А вже наступного року заняття відбувались у Карпатах. Особливість була в тому, що звідти місяць нікого не випускали.

Українські й іноземні перекладачі жили і працювали разом. Там був Андрухович і його англійські, німецькі, польські перекладачі, і це були семінари про переклад творів одного автора. Окрім перекладачів, там були й викладачі, які заїжджали з лекціями. При тому це були групові фахові заняття. У результаті вийшли дві збірки перекладів. За збігом обставин туди потрапила Мілена Іванович з Бєлградського університету. Ми з нею, слухаючи перекладачів Андруховича,  вирішили перекласти його «Перверзію» сербською. Це була складна технологія, але вийшло дуже цікаво. Після цього Андруховича запросили на Бєлградський книжковий ярмарок, де він виступив перед україністами, розповів про інших письменників, і один сербський видавець зацікавився українською літературою. Наступного року вийшла інша книжка, через рік з'явилася антологія української постмодерної прози. Почався рух».

 

Відвідувати книжкові ярмарки та літературні фестивалі

 

Алла Татаренко: «Я щойно повернулася з Бєлградського ярмарку, де вперше був український стенд і українська програма. Відбулись круглі столи, у яких брали участь представники сербських видавництв, Міністерства культури, посол України у Сербії. Ми розмовляли про українсько-сербські перекладні проекти, про сербську літературу в Україні. У результаті я отримала три пропозиції від сербських літературних часописів: зробити тематичний український номер, антологію української поезії і антологію української прози. 2014 року в Сербії вийшла добірка сучасної української літератури, в тому числі з віршами Жадана про Донбас, себто все це сприймають, читають, оцінюють. Чого мені бракувало на тому святі? Коли ми робимо свято літератури, там мають бути письменники, а не тільки їхні книжки. І поки ми не побачимо харизматичних особистостей, які про це розкажуть, не буде справжнього прориву. Бо ми працюємо не на студентів-україністів, а на більшу публіку, тому тут не варто нехтувати журналами, радіо, телебаченням, друзями. І такі проекти, як перекладацька майстерня, де зустрічаються колеги з різних країн, створюють зв’язки, з яких пізніше виникає неформальна мережа. Ми можемо зробити багато, але часом потрібна підтримка держави».

 

Андрій Павлишин: «Є інша подія, куди мають приїжджати представники Українського інституту книги. Що два роки у Дрогобичі відбувається Фестиваль Бруно Шульца. Там збираються прихильники високої літератури з цілої України і світу – з Бразилії,  Австралії, Японії, Італії. Ці люди інкорпоруються також і в українську культуру. Перекладач творів Шульца італійською мовою стає фахівцем з української культури і укладає італо-український словник, перекладає Андруховича і низку інших письменників. І він не один. Та ж сама славістка Аріко Като, професорка Токійського університету, яка сюди приїжджає, уже знає українську мову. Думаю, з часом вона буде перекладати японською українські тексти. Ви там повинні бувати, щоб спілкуватися з цим середовищем і пропонувати каталоги з добіркою пропозицій найкращих текстів сучасної української літератури. Наступного року цей фестиваль буде у червні. Це середовище з усього світу, дуже стійке, з дуже високим рівнем людського капіталу. Там не буває графоманів. Це люди з серйозним підходом до культури. Бо Шульц задає планку».

 

Рекомендувати книжки до перекладу

 

Наталя Іваничук: «У скандинавських країнах відбувається щоквартальна розсилка по видавництвах різних країн. Тобто нашим видавництвам приходить розсилка від Norla, Fili, Шведського інституту. Це кілька книжок, кількох авторів, про які пишуть співробітники інституту особисто. Це не суха анотація, а текст від себе, щоб зацікавити. І це працює, наші видавництва на це ловляться. В одній розсилці – 4-5 книжок».

 

Анастасія Левкова, заступниця директорки УІК з розвитку: «Ми вже цього року плануємо робити каталог, де буде список з 35 книжок – дитяча література, поезія, проза та візуальна книга. І будемо це робити регулярно».

 

 

Шукати фінансову підтримку в Європі

 

Алла Татаренко: «Українські видавництва мають допомогу від сербського Міністерства культури, там є щорічна програма – конкурс перекладів значущих творів. І українські переклади сербських книжок отримують фінансову підтримку. Тож видавці в Сербії та Хорватії хотіли б, щоб таку підтримку вони мали з боку України. Ясна річ, це вимагає грошей. Ті ж самі сербські і хорватські письменники говорили, що було б добре, якби Україна брала участь у таких програмах, як Traduki, яка фінансується Євросоюзом. У рамках цієї програми запрошують перекладача і письменника на резиденцію, що триває протягом місяця, бажано ще під час якогось фестивалю, які мають обов’язок виступати у місцевих бібліотеках, популяризувати свою культуру. І за гроші, які навіть наша держава не має вкладати, бо для цього є хтось інший.

Є ще два проекти. Один з них – «100 слов’янських романів», який передбачає видання 100 книжок – 10 країн, 10 мов, 10 романів. Усі ці книжки виходять 10 мовами – в оригіналі і 9 у перекладах. Це фінансує Форум слов’янських культур (Словенія). Україна є учасником проекту, тільки я вже багато років не можу дізнатись, хто у нас цим займається.

У багатьох країнах я бачу результати. Цілі бібліотеки представляють ті чи інші літератури. В інших країнах цим займаються міністерства культури, які за допомогою комісій визначають списки книжок від цих країн.

Є ще один проект, який має фінансувати Рада Європи. У кожній країні обирають кілька літературних музеїв, присвячених письменникам, які мали зв’язки з іншими літературами й культурами. У Львові це може бути Музей Франка. Це розвиток літературного туризму і культури та країни. З цим можна працювати.

 

Організовувати резиденції

 

Остап Сливинський: «У Софії є дім літератури, який відкрила фундація Next page, вони пропонують два формати стипендій для перекладачів болгарської літератури. Один – під конкретні проекти: наприклад, перекладач, який має резюме, приїжджає з конкретним перекладом, – це довготривалі стипендії. І є короткотривалі ознайомчі стипендії для перекладачів, які би хотіли перекладати в перспективі, а поки що ближче знайомляться з болгарською культурою, відвідують заходи, знайомляться. Це початківці, – звичайно, їм треба допомогти».

 

Гася Шиян, перекладачка з англійської: «Можна зробити мережу тимчасового обміну житла між авторами й перекладачами, для авторів з перекладачами. Я б таке робила з задоволенням, і це би спростило проблему житла для перекладачів. Я їду на місяць і віддаю помешкання людині, яка приїжджає з Зімбабве. Але має бути інституція, яка виступає мінімальним гарантом, забезпечить харчування і транспорт».

 

Остап Сливинський: «Важливо акцентувати на тому, що автор приїжджає до міста. Є центр літератури й перекладу в Софії, вони поселяють своїх стипендіатів у квартиру, яка належить місту. Тут важливо, що стипендіат знає, що він гість міста, є прийом у мера. Місто виявляє таку гостинність. І працює зі своїм іміджем».

 

Запровадити премії на відзнаки для перекладачів

 

Ірина Старовойт: «Більшість людей, які були і є агентами української культури за кордоном, відчувають, що це мало кому потрібно, або нікому не потрібно на рівні визнання статусу. Може, є сенс, щоб ви склали базу людей, яким треба подякувати за те, що вони вже зробили для української культури за кордоном. Ви б один або два рази на рік написали їм листівки, аби показати, що ви їх знаєте, шануєте, дали б адресу сайту, де вони зможуть стежити за можливостями співпраці.

Друга важлива річ – є ті, кого треба встигнути нагородити, бо вони у глибокій старості. Я думаю, премія мала б бути подвійна – за найкращий переклад українською і з української.

Ви зараз маєте виконати щось, чого не було, те, що треба і зараз, і на майбутнє. Зробімо хоч трошки – подякуймо тим, кому мали подякувати, зберімо базу даних, каталоги й подумаймо, як асистувати наші заходи за кордоном. Ми не можемо йти на всі боки і на всі напрямки. Може, нам треба вибрати 5 пріоритетних країн 2018 року, 5 країн 2019 року і так рухатись. І в цих пріоритетах не забувати про великих тигрів, як Південна Азія. Якщо ми хочемо, щоб про Україну знали, то нам потрібні переклади китайською. У цій п’ятірці має бути одна країна, з якою взагалі немає контакту, а чотири, з якими є, і так поступово вибудовувати відносини».

29.11.2017