Львів, листопад 1942.
У "Краківських Вістях" (ч. 254) була поміщена стаття д-ра Ярослава Рудницького, доцента Українського Вільного Університету в Празі, п. з. "З новим академічним роком", в якій автор робить закид КоДУС-ові, що при розподілі стипендій фаворизує фахові студії, а нехтує студіями українознавства. Тому, що стаття ця могла б викликати негодування а то й недовіря українського громадянства до Комісії ДУС, яке так щедро складає датки на студентський фонд, приходиться мені, як референтові допомоги високошкільній молоді УЦК, забрати голос і з доручення Комісії ДУС дати відповідне вияснення. І так на початку статті твердить автор: список львівських стипендистів доказує, "що українознавство, як предмет студій нашої теперішньої студентської молоді, зійшло на останній плян", бо "у Львові на 349 стипендій немає ні одної стипендії для студентів, які хотіли б студіювати українську мову, літературу, історію, етнографію, географію і т. д." Такий розподіл стипендій — на думку автоpa — звязаний також "зі зацікавленням серед молоді практичними фахами, для доступу за давніших часів українцям майже не було". Вкінці додає: "українознавства у Львові не студіюють".
Ці міркування і твердження автора не стійні — бо як не можна боротися з противником, що його нема, так і не можна (студентам, не вченим!) студіювати у факультеті, що не існує. У Львові українознавства студенти не студіюють, бо у Львові нема ще філософічного факультету. Коли нема філософічного факультету, то не може бути і студентів, що студіюють у цім факультеті; а як нема студентів, то нема й кандидатів на стипендії; а як нема таких кандидатів, то не можна признавати їм стипендій. Це хіба логічне, самозрозуміле і ясне. Дивно, чому автор не дійшов до подібного висновку? Правда, українознавство можна студіювати і без університету, але це можуть робити фахово тільки вчені, або одиниці, ніколи студентська маса, а тим більше гімназійні абсольвенти, що ще не знають наукових метод, і які після іспиту зрілости вибирають собі, як ділянку студій, один з таких факультетів, які існують. Через те "зацікавлення" львівського студентства мусить іти в напрямі фахових студій, менше з тим, чи вони цього хочуть, чи не хочуть.
У дальших уступах своєї статті автор пише: "Із 171 стипендистів за границею не цілих 20 стипендій було призначених для україністів. У сумі виходить, що на (349+171) 520 відомих нам досі стипендій за 1942 р. 500 стипендій призначено на неукраїністичні фахи!" Такий стан уважає автор ненормальним та додає: "Коли йде про розподіл стипендій, треба негайно збільшити континґент українознавчих стипендій для молоді, яка хоче й має обєктивну змогу студіювати українську мову, літературу, історію, географію, етнологію ітд., треба вирівняти загрозливу однобічність у розподілі стипендій". І тому автор радить, щоби признавати стипендії таким студентам українознавства, яких вже прийняли, або таким, що мають вигляди бути прийнятими в німецькі університети та в український університет у Празі, поробити інтервенції в справі прийняття студентів, що виявлять охоту студіювати українознавство, притому проголосити конкурс на означений континґент українознавчих стипендій.
І знову шановний автор витягає із стипендійних цифр зовсім невірні висновки (що невтаємниченим може видаються й логічні) та будує свої міркування й завваги на уявлених основах.
Бо правдою є, що на 171 стипендій, признаних Комісією ДУС студентам з закордону, припало всього 18 стипендій студентам філософії — але всіх студентів філософії, кандидатів на стипендію, було лиш 23! Коли на це загальне число Комісія ДУС признала 18 стипендій, а 4 не признала та одному відложила, то це тому, що не всі виповнили бажані вимоги, а передовсім не всі вони вже студіюють в університеті. Бо хіба ж не можна признавати стипендії студентам, що цих вимог (посвідки пильности, опінія студентської чи громадянської установи, свідоцтво маєткового стану) не виповнюють. КoДУС помагає студентам незаможним, пильним і вартісним під оглядом морально-суспільним. Стипендисти — це вибранці зпоміж студентів, це ті найкращі з них. Коли б одиноким критерієм розподілу стипендій була убогість, то це була б образа й пониження для українського студента. Бо стипендія — це не дар, а безвідсоткова позичка, що її студент має обовязок колись звернути, і яка має помогти здібним одиницям добути високу освіту та стати так корисними сьому народові.
Отже мала кількість стипендій студентам філософії випливає з малої кількости кандидатів на стипендії. А притому автор мабуть забуває, що він, особисто, поручив лиш трьох студентів з Українського Вільного Університету в Празі як кандидатів на стипендію, і два з них її одержали, а подання третього відложено, бо кандидат написав вправді, що він здав вимагані до стипендії кольоквії, але доказів на це не долучив, а на кредит Комісія ДУС стипендії не дає. Чому ж тоді робити закиди Комісії?!
А сам факт, що філософію — зокрема україністику — студіює невелике число українських студентів не випливає рішуче із відсутности зацікавлення українознавством серед українських студентів. Таке твердження було б занадто кривдяче для україньскої молоді, яка нераз дала докази свого патріотизму. Кандидатів на студії філософії є досить, але вони не мають ще змоги тих студій продовжати чи починати. По німецьких університетах є тепер, у воєнному часі, із самозрозумілих причин обмеження для чужинців, тим самим і для українців. Як жеж тут ставити вимогу студіювати україністику, коли за кордоном, наслідком воєнних умовин це утруднено, а у Львові неможливо, бо її нема?! А признавати стипендії для студентів, що бажають студіювати, але ще не вписані в університет — хіба не має найменшого змислу, бо це було б задоволення себе цифрами, а не ділом. Тому Комісія ДУС — зовсім слушно — розглядає подання тільки тих студентів, що студіюють закордоном, які викажуться посвідкою впису у даний університет. Резервувати чи признавати стипендії тим, що ще не студіюють, у тому самому часі, коли сотки української студіюючої молоді живуть у жахливих матеріяльних обставинах — це була б несправедливість. Бо хоч ця молодь не студіює українознавства, але це наша українська молодь і їй треба помагати. I це Комісія ДУС робить, свідома своєї відповідальности перед тією молоддю, перед українським народом і перед історією.
А при тому шановний автор не може знати, чи українські чинники не поробили заходів щодо прийняття українських студентів на студії за кордоном. Українські чинники такі заходи поробили і роблять далі. Що ж до конкурсу на означений континґент українознавчих стипендій, то такий конкурс на стипендії студентам філософії був проголошений ще на весну ц. р. Кандидати були, але не всі вони мають уже змогу студіювати. До того ж і у 5-ох комунікатах КоДУС-у з липня і серпня 1942 для тих, що бажали старатись за стипендії на осінній семестр 1942/1943, ясно сказано в точці 7: "Комісія заохочує студіювати гуманістичні, правничі та економічно-торговельні науки'', отже яка ж тут однобічність при розподілі стипендій?!
Я свідомий того, що шановний автор при писанні своєї статті мав якнайкращі інтенції, бо стаття повна неспокою за майбутнє нашої рідної науки й культури і це ми всі розуміємо та бажаємо, щоб якнайбільше нашої молоді присвятило свої сили праці в ділянці українознавства. Та не можна зрозуміти, чому автор закидує Комісії ДУС "загрозливу однобічність при розподілі стипендій", коли вона виконує тільки те, то лежить у границях можливости. Хіба на подібний епітет Комісія ДУС, в якій засідають такі наші визначні вчені і громадяни, як проф. д-р Юрій Полянський, проф. д-р Маріян Панчишин, інж. д-р Евген Храпливий та інж. Осип Бойдуник, де яких українське громадянство має повнe довіря, коли від липня ц. р. до сьогодні зложило вже понад 500.000 золотих на Студентський Фонд — не заслуговує.
Реасумуючи все досі сказане, натяки шановного автора на те, що Комісія ДУС є однобічна, зовсім неслушні і нереальні, бо змінити цієї однобічности вона не має змоги; а завваги, що українське студентство байдуже для науки українознавства, теж не в 100% виправдані, коли візьмемо під увагу обєктивні умовини студій. Одне певне, що КоДУС призначить напевно більше стипендій для україністів, коли такі кандидати, з потрібними вимогами, найдуться.
Цих кілька рядків нехай послужать виясненням для українського найширшого загалу, що як досі, так і надалі буде щедро піддержувати акцію допомоги українському студентству, бо це творення конкретним ділом нашої майбутности.
[Краківські вісті, 25.11.1942]
25.11.1942