Музика, що зцілює

Музика, що зцілює: про Фестиваль давньої музики у Львівській філармонії

Бароко – та сама химерна перлина людської культури, земля відомих й непізнаних композиторів, яку цьогоріч для слухачів відкривали учасники ХХІ Фестивалю давньої музики у Львові з 31 жовтня по 3 листопада. Останнього жовтневого вечора, в період, коли день стає все коротшим, а тіні сучасного життя згущуються в душах людей, затишна зала Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика стала осередком світла, пам’яті та надії.

Оскільки бароко славиться своєю естетичною вишуканістю, довершеністю фразування та вигадливістю в інтерпретації, у подорожі першого концерту «Музика надії» ансамбль «Terra Barocca» став провідником слухачів до композицій Георга Філіппа Телеманна, Георга Фридриха Генделя, Джованні Баттиста Мартині, Ніколи Маттейса, Георга Муффата й Антоніо Вівальді.

Земля барокова

Концерт вмістив різноманіття барокової музики (від оркестрових, вокальних творів і до окремих сольних номерів), запрошуючи слухачів у мандрівку особливостями стилю: від вишуканості фразування тендітного плетива поліфонії, як от у співзвучності барокової скрипки Сергія Гаврилюка та гобоя Степана Сивохопа у Тріо соль мінор зі збірки «Essercizii musicі» Георга Філіппа Телеманна, або ж в композиціях Джованні Баттисти Мартині та Ніколи Маттейса, де звертала на себе увагу вдала ансамблева злагодженість; до виразності риторичних фігур й майстерності basso continuo, надаючи солюючим інструментам – скрипці та віолончелі (Максим Римар) – розкрити потенціал власної інтерпретації.

У нових барвах і у всій своїй красі прозвучала у виконанні знаної спеціалістки у бароковій музиці Анни Іванюшенко Пасакалія соль мінор Георга Муффата для соло клавесина, що через особливість своєї будови не має динаміки, тому для досягнення фразування й різноманітності звучання використовується агогіка для підкреслення смислово важливих звуків, а також перемикання регістрів та зміни мануалів.

Не обійшлося й без зірок барокової доби – Антоніо Вівальді та Георга Фридриха Генделя. В повному складі «Terra Barocca» виконала Камерний концерт соль мінор – виклик для ансамблевої злагодженості й емоційного тонусу. Яскравими акцентами вечора були вокальні твори – речитатив «Ma fermati, pensier», арія «Per ta lasciai la luce» з кантати «Il Delirio Amoroso» (Марення кохання) та арія Клеопатри «Piangerò la sorte mia» з опери «Юлій Цезар» Генделя у виконанні Софії Соловій – драматичні номери з контрастними частинами в супроводі то діалогу віолончелі з голосом, то цілого оркестру, як от у арії Клеопатри, й хоча фінальні слова звучали як: «Я буду оплакувати свою долю, поки є життя в моїх грудях», музика завершується світлим звучанням мажору інструментального ансамблю.

Величає душа моя Господа

Що може бути більш людяним, що торкає найглибші струни душі, за людський голос? Коли людина сама стає інструментом й власним подихом ніби витягується до неба, співом своїм прославляючи самого Бога.

Другий концерт фестивалю Давньої музики у Львові був присвячений італійському бароко й складався з хорових творів у виконанні A cappella Leopolis під керівництвом Людмили Капустіної. Концерт, просякнутий любов’ю та світлим смутком з надією в майбутнє. Варто згадати, що цей ансамбль був заснований спільно св.п.Романом Стельмащуком та Людмилою Капустіною з метою правильного історичного виконання давньої музики. Програма вечора складалась з творів італійських композиторів, охоплюючи часовий проміжок від середини XVI ст. до 1740 р., зачепивши й сучасність на біс.

Розпочав концерт твір Джованні П’єрлуїджі да Палестрина «Stabat mater» для двох мішаних хорів, що описує страждання Марії під час розп'яття Христа. М’яке звучання переплетень солюючих голосів з цілісним звучанням хору, мінливість ладу переносить слухачів у XVI століття, де співи лунали в храмах й твори залишались тільки в їхніх стінах, де можна було відчути молитовний стан та глибоку печаль страждань Божої Матері, і як же контрастував «Magnificat» Джованні Марії Наніно, який був наступним твором і присвячений прославленню народження Христа, змінюючи порядок розгортання подій, ставлячи питання – а чи справді час лінеарний, чи може історія, яку співає хор, вічна як схід та захід сонця?

Твір «Exsultate justi in Domino» написаний Лодовіком Ґроссі да В'ядана на Псалом 33:1-3 у виконанні A cappella Leopolis набував повітряної просторовості в поєднаннях тридольних та дводольних метрів, фразуванні та підкресленні смислово важливих слів, а в середній частині ще й імітуючи арфу та ліру, як зазначено в Псалмі.

Драматургія концерту веде слухачів до двох творів Феліче Анеріо – пронизливого в своїх дисонансах й риторичних фігурах «Christus factus est», де простір та акустика залу резонує зі співом хористів, створюючи ефект щемкого жалю, та «Alleluia, Christus surrexit» – радість від Воскресіння Господнього з притаманною людині різноманітною палітрою почуттів.

Після цього, на сцені залишається один хор для того, щоб виконати «Lamentations» Ґреґоріо Аллеґри – камерний плач за падінням міста Єрусалима. У цьому творі варто відзначити диригентську майстерність Людмили Капустіної, яка ясними характерними жестами вела за собою хор, будуючи виразну фразу.

Завершували концерт дві композиції венеційця Антоніо Лотті. «Missa brevis» або ж коротка меса – твір неймовірної краси, де музиканти приділяли увагу не лише музиці, а й латинському тексту, що виконувався з італійським прочитанням. «Crucifixus» – нестямний, в своїх дисонансах та поліфонії, мотет про розп’яття Христа, що зімкнув смислову арку з початком концерту – «Stabat Mater».

Зворушливим моментом концерту були численні оплески слухачів, більшість з яких – це молоді люди, студенти музичних закладів, тому A cappella Leopolis виконала на біс твір сучасного італійського композитора – Вінченцо Джузеппе де Марці «Signore delle Cime» (Володар вершин) – епіцедій зі зверненням до Бога, пошуком сенсу та надією на вічне життя, котрий присвятили всім полеглим на війні українцям.

Енергія, бурлеск і … родичі Баха

Закриття фестивалю Давньої музики присвятили ще одній знаковій події – 180-річчю Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка, адже й на сцені недільного вечора третього листопада виступали її вихованці – оркестр Барокової капели ЛНМА, з солістами Назаром Шутком та Сергієм Гаврилюком під керівництвом засновниці оркестру Анни Іванюшенко та польських колег – клавесиністки Уршулі Ставіцької та диригента Павела Осуховського.

Програма складалася з творів таких композиторів-зірок барокової доби, як Йоганна Адольфа Гассе та Георга Філіппа Телеманна й сімейства музичної династії – Йоганна Себастьяна Баха та його кузена Йоганна Бернгарда Баха.

Першим твором музиканти зіграли Симфонію для струнних соль мінор, тв. 5 Йоганна Адольфа Гассе в трьох частинах – Allegro, Andante, Allegro, партія basso continuo – Уршуля Ставіцька. З перших звуків під керівництвом Павела Осуховського оркестр звучав з неймовірною енергією та злагодженістю. Вишукане фразування другої частини Andante переходила в яскравий контраст з бурхливими пасажами фінального Allegro з ясною, впевненою та енергійною підтримкою basso continuo. Запал симфонії Гассе, а також харизма диригента задали тон всього концерту.

Продовжував вечір не менш харизматичний програмний твір Георга Філіппа Телеманна Сюїта «Burlesque de Quixotte» в 6 частинах, партія клавесина – Анна Іванюшенко. Як зазначав перед виконанням Осуховський: «Це історія про різницю між соль мінором (симфонія) та Соль мажором (сюїта)».

Увертюра звучала то велично-жартівливо в чергуваннях тутті оркестру та коротких пунктирних спадів, то лірично-стурбовано. Різноманіття музичної тканини, її змінна настроєвість ніби змальовували перед слухачами образ самого Дон Кіхота – зі своєю рішучістю, комічністю та ліричністю натури.

«Пробудження Кіхота» написане у формі менуету, що складався з динамічних чергувань – гнучкого звучання струнних та ледь чутного, але від того ще чарівнішого, p чи й pp. Ця частина змінювалась яскравим контрастом з «Його наступом на вітряки», де слухачі могли почути всю енергію запалу боротьби Дон Кіхота, а чіткий ритм клавесина додавав певної комічності серйозним намірам головного героя.

Як справжній лицар, Дон Кіхот мав свою даму серця – недосяжний ідеал краси, грації та розуму, Алонсу Лоренцо, яка, на жаль, навіть не здогадувалась, що для Кіхота була прекрасною Дульсінеєю Тобоською. Тому «Його закохані зітхання за принцесою Дульсінеєю» в інтерпретації виконавців звучали перебільшено жартівливо, викликаючи усмішку в слухачів.

На противагу крайньому ідеалізму Дон Кіхота, що накликав на героїв безліч неприємних пригод, образ Санчо Панси врівноважував його, та в «Санчо Панса обдурений» Телеманн яскраво передає емоцію вірного зброєносця, який був більш приземленим й простодушним, та все ж розсудливішим за Дон Кіхота.

Наступні два номери – «Галоп Росинанта» та «Ослик Санчо» – об'єднувались у тричастинну форму та яскраво описували вірних компаньйонів головних героїв у всіх їхніх пригодах. Останнім номером сюїти Телеманна став «Кіхот спить» – неймовірної краси частина з солюючою бароковою скрипкою Сергія Гаврилюка. Музика заповільнювалась та затихала, а Павел Осуховський, додаючи театральності частині, в ролі Дон Кіхота вирішив перепочити після всіх пригод сюїти, тим самим завершуючи її невимушеністю та свободою на сцені.

Продовжив вечір Концерт для двох клавесинів та оркестру до мінор, BWV 1060 Йоганна Себастьяна Баха, солювали Уршуля Ставіцька й Анна Іванюшенко. Існує гіпотеза, що спершу цей концерт був написаний для гобоя та скрипки з оркестром, а вже пізніше, у 1730-х роках, із солюючими клавесинами, тому ліричність другою партії в першій частині ґрунтується не тільки на певному емоційному характері, а й імітуючи ніжність гобоя. Проте краса водоспадів пасажів солісток розкривала клавесини як достойні самодостатні інструменти.

Andante, друга частина, звучала витончено в діалозі між партіями клавесинів з різноманітною орнаментикою на фоні піцикато струнних, завершуючи просвітленим Соль мажором. Фінальне Allegro було традиційним змаганням між солістами та оркестром, бурхливим, технічно складним та з поліфонічною музичною тканиною.

Завершила ХХІ фестиваль Давньої музики у Львові Увертюра-Сюїта для оркестру соль мінор Йоганна Бернгарда Баха у шести частинах – Увертюра, Арія, Рондо, Лур, Фантазія та Пасп’є. Самобутня музика родича Йогана Себастьяна вимагала ансамблевої злагодженості соліста й оркестру, що вдало вийшло в Назара Шутка, у поєднанні з енергією диригента та м’якістю звучання струнних, флейт, фагота та клавесина стали справжнім відкриттям цього композитора для слухачів. На одному подиху в стрімкому темпі ще раз прозвучало Рондо з Сюїти як номер на біс, і під бурхливі оплески концерт добіг кінця.

Не може не надихати кількість молодих музикантів, які історично інформовано виконуючи композиції, дають нове життя для бароко. «В цій музиці було багато любові» – поспілкувавшись зі мною, підсумовує Анна Іванюшенко. І, так, її було настільки багато на кожному концерті фестивалю, що здатна була лікувати серця присутніх, й хоча б на годину повернути нас в гармонійний світ звучання давньої музики.

Фото: Данило Бедрій, Іван Станіславський.