Баян

Нещодавно мені випала нагода порозмовляти про Метрополітальну оперу в Нью-Йорку. Той, з ким я розмовляв про оперне мистецтво, подивився «Турандот» Джакомо Пуччіні. З-поміж скупих вражень щодо голосів та декорацій, я начувся про оголену спину однієї красуні, що сиділа поруч із тлустим старшим паном. Спина і права рука молодої жінки були удекоровані кольоровим тату – буйними квітами гавайської рослинності. Як правило, у перших й найкращих рядах насолоджуться витонченим співом ті, хто може заплатити кількасот доларів за престижне місце у партері, хоча справжні оперні фани вдовільняються дешевими квитками на ґальорці, вистоюючи на ногах по три години. Не належачи до великих прихильників опери, я перепитав:

«А що було у перерві?»

«Ну, фужер вина коштує п’ятнадцять баксів».

Звичайно, що окрім діамантових голосів, які виблискують під склепінням оперної зали, на кожній виставі публіка поділяється на партер і ґальорку. І не помітити молодих красунь з татуюванням, за якими пантрують жабячі очі їхніх кавалерів, також не можна. У перерві множаться й відлунюють різноголоссям репліки поціновувачів вокалу, які обговорють усіх виконавців, їхні костюми і оркестру. Стоять з фужерами в руках, в яких іскряться рубінові вина. Демократизацію оперної публіки визначають джинси. Ґальорка сновигає у джинсах поверхами Метрополітальної опери, не звертаючи уваги на оголені плечі краcунь, покриті хутряними манто.

Міг же цинічний Ґомбрович виступити проти поетів. Дозволив же собі у розмові зі Збіґнєвом Гербертом познущатися з малярства, знаючи як Герберт його обожнює?

То чому не можна не любити опери або, відвідавши її, запам’ятати з вистави лише ціну на фужер вина в антракті?

Втім, стосунки з мистецтвом у кожного свої.

Минуло кілька днів. Мені знову пригадалася розмова про «Турандот».

А що би я розповів про музику? Напевно, розпочав би з баяна, який супроводжував мене з дитинства. Спочатку моя мама, що навчалась у Чортківському педучилищі, принесла баян у дідовий дім. Потім – її брат Федір. Мамин був простий. Федорів – німецький з реґістрами переключення, обшитий червоним перламутровим пластиком. Відтоді наш дім став музичним. Жити в музичному домі, повірте, цікавіше. І що з тією музикою? У нас – грала мама. Невже це було так часто? Ні, десь-колись при нагоді. Федір грав частіше, бо коли мама поїхала до Кривого Рогу, я ще рік-два залишався з Федоровою музикою, тобто у домі, який збудував Федір, вірніше, будував дім мій дідо, а Федір – наповнював музикою. Одного разу баян опинився й на моїх дитячих колінах. Шкіряний пасок якось підтягнули, але все одно він сповзав з мого худого плеча. Важко було схопити половину баяна з басами. Незвично було намацувати круглі ґудзички басів, які чомусь розбігалися хто куди. Але найтяжче було мені розсувати шепеляві міхи і сполучати голоси з басами. Пасок все одно спадав. Я щоразу плутав послідовність натискання ґудзичків. З моїх щоденних вправ з баяном не виходило ніякої мелодії. Вона або обривалася – і я звалювався у какофонію звуків, або, знайшовши до неї ключ на клавіатурі справа, лівою ніяк не міг досягти гармонії. Так проминуло два тижні, після чого я сховав баян, затягнуши його на горище. Баян знайшли. Обтерли від порохів. Крісло внесли на обору, щоб усім було чути мою музику. Я сидів на кріслі, тримаючи на колінах важкий баян, розсовував міхи, намацував потрібні мені ґуздички – і плакав.

Якогось дня Федір забрав з обори крісло, а баян обережно поклав у футляр і виставив його на шафу.

Я спочатку не повірив, що мене звільнено від баяна. Живучи у дідовому музичному домі, я уже не мав права наповнювати дім хай невправною, але своєю музикою. Єдиним, на чиїх звуках тримався наш дім, був Федір. У його руках баян оживав. І хоча Федір був самоуком, він запам’ятовував будь-яку мелодію з першого разу. Його нервові пальці пробігали вздовж баянового тіла, наче пристрасна рука, що розстібає хребці жіночої спини. І благородний звук німецького баяна, який привіз на продаж прапорщик із Німеччини і за який дідо заплатив дві сотні рублів, залишився у моїй пам’яті.

Я не забув про той баян, коли писав вірш «Свічка», присвячуючи пам’яті Федора:

Я поминальну свічку поставив у церкві Трійці

всі ми – наш Пане – для Тебе стадо Твоє і вівці

порох земний і глина – тому й вигорає свіча

Федьом – що тепер лиш свічка – дух її – парафін

прийми його в райські пущі щоб там міг співати він

граючи на баяні – знявши пасок з плеча

У тернопільській квартирі моєї мами цієї весни я знайшов на антресолі баян. Звичайно, що не той німецький, не Федорів. Цей – мамин. У нього і міхи шепелявлять, і звук не такий благородний. Коли я зняв з антресолі футляр, схожий на невеличку валізочку, мама сказала:

«Ти так і не навчився грати».

«Ні, не пішло», – відповів я.

Мама вправно закинула на праве плече пасок. Перебіглася клавіатурою і почала грати ту саму мелодію, якої я в дитинстві так і не подужав.