Призначення – природне, як небо

 

 

23 листопада – чергові роковини Ярослави Музики. Попри велич цієї постаті в нашому мистецтві, ґрунтовних публікацій про неї досі бракувало. Втім, 19 травня ц. р. у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького презентували новий альбом, присвячений Ярославі Музиці й упорядкований мистецтвознавчинею Євстахією Шимчук.

 

 

На презентації згадували не лише саму видатну мисткиню, а й людей із її близького оточення. Згадували те середовище, поза яким Ярославу Музику уявити неможливо. А також тих, хто й нині продовжує її справу.

 

«Вона повернулась додому з довідкою, виданою 24 серпня 1955 року в Тайшеті (Іркутська область, РСФСР) Міністерством соціального забезпечення: «Громадянка Музика Ярослава Львовна, год рождения 1894, признана инвалидом 2-й групи».

Коротко працювала у Підбужі, де був монастир, потім у Кременці. Віддані мистецькій справі друзі за десятиліття праці ляжуть тріумфуючим спогадом на нову хвилю притаманного їй оптимізму.

За вікнами височить вежа Корнякта, стрункими формами скерована до неба – так, наче й не було розлуки з домом. Львів прийняв Музику. Певний час вона позбувалась видимих слідів табірного життя (з «малої зони» у «велику»), мала зустрічі з товаришами: Миколою Федюком, Леопольдом Левицьким, Романом Турином, Вірою Свєнціцькою. Вірила їм. З Романом Турином працювала від 1939 року. В 1944 році він очолив Львівське відділення Спілки радянських художників. Його змінив Щербатенко. Роман Турин впродовж багатьох років утримував рівновагу мистецького середовища Львова через Семена Стефаника (сина Василя Стефаника), Романа Сельського і Ярославу Музику. Продовжуючи заповіт Ковжуна, їх справу множив багаторічний голова правління Львівської організації Спілки художників України талановитий скульптор Емануїл Мисько».

(фрагмент тексту Євстахії Шимчук, прочитаний під час презентації заслуженою артисткою України Олександрою Лютою)

 

 

Євстахія Шимчук: За матеріалами Ярослави Музики ми вирішили зробити дарунок усім музейникам, вклонитись їм за їхню неналежно поплатну працю і згадати тих музейників, які відійшли. Я маю на увазі пана Овсійчука і пана Возницького.

 

 

 

Згадує Олександра Крип’якевич (художниця, громадська діячка):

 

У цьому залі була моя перша робота. Як я поступила в Інститут прикладного мистецтва на вечірнє відділення, в цьому залі висіли ікони, і я була охоронцем ікон. Тоді, в той час ніхто тим не цікавився. І переважно я собі ставила риштовання і робила копії.

 

 

Чим мене цей музей притягав і був моєю довіреною сферою – тут працювали особливі люди. У той час тут працювала Віра Іларіонівна Свєнціцька, охоронець фондів Пигель Михайло, працював так званий «Дудо» – Петро Степанович Криницький (вдома його називали «Дудо», це була його кличка). Були інші науковці такі, як Батіг, Нановський, пані Ґурґула, Чехович, інші. То був такий пласт музейників, про яких сьогодні треба обов’язково написати. Це були віддані люди, які це любили насправді.

 

 

Я пам’ятаю, як пані Віра Свєнціцька разом з Михайлом Пигелем, який був монахом (ми тепер це знаємо, а тоді цього не знали – ось Михайло Михайлович, ось він охоронець фондів і ось він контролює, чи в вас все висить на стінах). Але мій дідусь, отець Ігнатій Цегельський, повернувся з таборів – священики тоді не мали роботи і, очевидно, вони влаштовувались якимись сторожами, санітарами, як владика Стернюк, якимись фотографами, як отець Пашківський був у музеї етнографії. І мені, як батько мене сюди привів, отець Артемій сказав: «Пам’ятай, що пан Михайло Пигель є монахом, але ти не мусиш цього говорити».

 

Михайло Пигель (отець Мар'ян)

 

 

А познайомив мене з пані Музиковою власне в цьому залі мій учитель Карло Звіринський. Я памятаю, вона була маленька жіночка з великими очима, дуже маломовна і закрита.

 

Карло Звіринський

 

 

Я жила тоді в закритому світі – світі підпільної Церкви. У нас вдома обшуки були, і ми знали всі конспіративні ситуації: як жити, як заховуватися, де що ховати і що говорити по телефону, як писати листи.

 

І також у підпільній школі (її можна назвати «студія», тепер її називають «академія Карла Звіринського») були учні, маленька горстка учнів (тут є Роман Петрук присутній). То була невелика кількість учнів: Сойка, Бокотей, Минько…

 

То були такі два світи закриті, але вони між собою якось спілкувались. Тому що в тому закритому світі Карла Звіринського був теж священик, який до нас приходив, отець Борис Пахомій, василіянин.

 

 

Отже, ми про багато речей довідувалися. І в тому музеї пам’ятаю, як у такій тиші троє змовників – пані Свєнціцька, Пигель і Ільницький – у якусь шафу запихали графіки. Я бачила: та шафа була зі старими московськими газетами, ще зі Сталіним  партійні газети, а поміж них – Архипенка рисунки. Але я вже потім довідалась, що вони в такий спосіб переховували в таких місцях, де ніхто не загляне.

 

Багато разів приїздила комісія з Києва, і пані Віра Свєнціцька мене не раз брала в підвали цього музею, показувала мені деякі роботи: «Бачиш, я тут зберегла – так, що ми інакше підписали цю роботу».

 

Це був такий світ. Як мені представили пані Ярославу, сказали: «Ця жінка є особлива. Ти маєш їй довіряти у всьому». Видно, і вона теж мені якось довіряла, хоч ми і мало зналися.

 

Орест Березівський

 

 

Більше я потім про неї довідалася в її родича Ореста Березівського. Це відомий віолончеліст, який з нами їздив на Сибір. Я пам’ятаю його у вагоні. Мені тоді було 5 років, але, пам’ятаю, він ту віолончель тримав між ногами. Їхати на Сибір з віолончеллю – це було божевілля, бо кому там потрібна скрипка чи віолончель? Там гармонь і всякі інші дурниці. А от він так любив свій інструмент, що їхав з дружиною і з тою віолончеллю. Вагони, де повно людей, де нас троє маленьких дітей і бабця, яка на якомусь примусі часом нам щось гарячого зробила. Всі голодували, і він, щоби зберегти своє життя (хтось зайшов у вагон і крикнув: «Хто тут електрик?»), він підняв руку: «Я електрик». А він потім каже: «А я не знав, куди дроти вставляти, я нічого не знав». Він інтелігентна людина, якось собі вміла дати раду. І то його врятувало, потім він трохи мав, що їсти. Дружина його померла на Сибіру, і він повертається назад.

 

Було в мене покликання – любила я старших людей і до сьогодні люблю. І так пан Березівський це відчував, час від часу запрошував мене до себе. І він тоді мені розповідав про пані Ярославу Музикову багато цікавих речей. Розповідав про її чоловіка, як він (десь там є замуровані двері) [твори – Z] Бойчука ховав, як він там наклав багато тих картин. Як ті замуровані двері Музикова, повернувшись із заслання, застала – і все це завдяки йому збереглося.

 

 

Його життя було дуже цікавим. Музикова була якась фантастична особа. Вона так багато вміла осягнути мистецьких технік, так багато складних речей: і текстиль, і енкаустика, і графіка, і кераміка. Просто фантастично, що ця особа і в світі побувала (в Італії, в Парижі, всюди). І ось я принесла книжки 1930-х років (АНУМ): Грищенко, Андрієнко, Гец, Бойчук, Глущенко. Це було, власне, її середовище, в якому вона жила. А ми в 1960-х роках, художники, таємно ці книжки вишукували і надихалися ними.

 

 

Я пам’ятаю як нас пан Карло повіз до Москви, була там виставка Леже. І це вперше ми побачила живого Леже. Це було щось несамовите. Це було таке пережиття глибоке.

 

А професор Березівський, її родич, мав дуже цікаве життя. Він одного разу мені дзвонить і каже: «Прошу прийти, бо я маю щось дуже важливе для Вас». І я приходжу. Відкриває двері якась така гарна дівчинка, з круглим личком, маленька, а за нею стоїть він. І він мені її представляє: «Це моя дружина». А їй десь років 20, йому під 80. Я так тримаюся за одвірок. А він каже: «Вона моя далека родичка, вона не мала, де жити, я її тут поселив, вона піаністка, я віолончеліст – ми музикуємо. Вона мені листи пише, що вона в мене закохалася. Я кажу: «Та, дитино, заспокійся. На 40-у листі я заламався. Але я встидаюся шлюб взяти в церкві. Якщо можна, мені священика організуйте». Очевидно, що я це зробила. Священик був дуже, дуже, дуже перейнятий, схвильований, але це сталося.

 

 

Потім за якийсь довший час не було від нього ніякої вістки, знов дзвонить мені: «Пані Лесю, прийдіть». Я приходжу, дивлюсь: стоїть ліжечко, в ліжечку дитина. «А то наш Маркіянчик, ми хочемо його охрестити». І так потім з’явилася Мартуся. І вони, як дві каплі води, подібні на професора. Але Господь допоміг цій родині. Як помер професор Березівський, якась тітка знайшлася в Австрії, яка помогла матеріально Олі виховати діточок.

 

І отакі от речі, які були навколо Музикової, я пам’ятаю. Як Олена Ріпко про неї захоплено розказувала. Це була мистецтвознавець, яка нам відкривала оці книжки і показувала таємно 1930-ті роки. Ми собі думали: «Як вона не боїться? Для нас це небезпечно!». Бо тоді на виставках питалися: «Що це ви зробили? Якийсь вертеп чи що? Що це за колядники?». Не можна тоді було написати «вертеп»: ««Народний театр» підпишіть». Не дай Боже, як разом три були якісь форми – і вже викликало підозріння. Чи синій з жовтим надто близько лежало. Я пам’ятаю, як Курапов, перший секретар Ленінського райкому – як Сорока Богдан розказував: «Викликають нас і кажуть: «Рукі, ногі вмєстє, 60% сінєго, 50% красного. Полная свобода творчества».

 

Перед якимись великими святами завжди художників заганяли. Мені він [Курапов – Z] сказав: «Ти із какой сєм’ї вишла, в такую і вошла. Союз художніков тєбє не свєтіт. Так що успокойся і нє пробуй». Такі, як пані Віра Свєнціцька, давали мені рекомендації, Ільницький. А мені потім сказали: «Ну, нащо Ви їх? Вони всі сиділи».

 

 

До речі, пані Ярослава (мені потім відкрили таку таємницю) належала до п’яти найбільш довірених жінок Чупринки (Шухевича). Це була така маленька команда, як ті чеченські жінки – готові в будь-яку хвилину на смерть. Це були найбільш довірені жінки: Марія Кос (сестра Кос-Анатольського), Віра Свєнціцька, Ярослава Музика, Катруся Зарицька, ще була одна, але не пам’ятаю.

 

Для мене вона була ще дорогою тим, що вона вийшла зі середовища, здавалось би, минулого мистецтва нашого українського авангарду і через «шістдесятників» увійшла в молоде середовище. Вона створила ту тяглість, яка нам так потрібна в усьому.

 

 

Євстахія Шимчук: Хочемо попросити до слова пані Любу Сороку. Вона пам’ятає всі обшуки в її домі, вона добре пам’ятає і береже творчість Богдана Сороки. Його іронії нам нині не вистачає.

 

 

 

Люба Сорока:

 

Сьогодні мова не про Богдана, не про «шістдесятників», сьогодні мова про пані Славу Музику, яку ми вшановуємо тим, що сюди прийшли.

 

Я кілька разів бачила пані Славу. Ми приходили з Богданом до неї в гості. Вона завжди тішилась тими, хто старався зберегти народне мистецтво, хто колекціонував. Колекціонери в неї були на особливому рахунку. І якщо хтось мав щось цікаве, бігли похвалитися до пані Слави.

 

Пані Слава могла порадити у всьому, починаючи від того як вишити сорочку (я вишила сорочку за її порадою Богданові).

 

Звичайно маленька когорта людей тулилася коло пані Слави – нешироко, немасово.

 

Ярослава Музика

 

 

Розумна, інтелігентна, талановита, з широчезним, величезним серцем любові. Я навіть знаю одну жінку, яка перебувала з пані Славою на засланні в таборі. Це була пані Марія (не знаю, чи вона ще живе), псевдо «Муха». До недавнього часу вона була в Червонограді або в Сокалі. Вона каже, що, дійсно, вона [Я.Музика – Z] підтримувала в таборах тих всіх молоденьких дівчат, які тулилися до неї. І каже: «Після того, як ми повернулися зі Сибіру, ми всі ходили до пані Слави, де можна були випити чаю з гарної філіжанки, бо пані Слава любила гарні філіжанки».

Одного разу прийшла пані Марія і не застала пані Слави вже в живих. І каже: «Це було надзвичайне пережиття. І тільки стояла та філіжанка, з якої вона ще вчора пила той чай».

Ця філіжанка збережена, і я постараюсь передати її до музею.

 

Ще раз дуже дякую Вам, Стасю, за вашу працю.

 

 

 

Євстахія Шимчук:

 

Панство Сороки передали мені спогади пані Марії Вовк. І я їх використала у книзі фрагментарно.

 

Чому я взялась за цю роботу? Після відкриття експозиції у картинній галереї, Борис Григорович [Возницький – Z] мені зателефонував і попросив, щоби я прийшла. Так було дуже часто. І я прийшла на зустріч, а він каже: «Ти можеш написати про Музику?». Я хотіла писати про Сельського. Це трошки інше покоління людей. І я була в тому матеріалі. Але я не могла відмовити. Я думала тиждень, але за тиждень знову подзвонив і каже: «Ну, що? Будеш писати?».

Я кажу: «Уже написала Олена Олексіївна [Ріпко – Z] і так добре написала».

Він каже: «Вона вже написала і видала, а ти напиши по-своєму».

 

Мозаїки Ярослави Музики

 

 

Я не могла зрозуміти, чому він так наполягає. Я йому з чемності, напевно, пообіцяла. А в межи часі сталось дуже багато подій. Ті події розвивалися так динамічно, що я зрозуміла, що треба писати. До влади прийшов Янукович. І, очевидно, стало ще складніше.

 

Я заглибилась в матеріал. І він мене поглинув повністю. Це був період зламу поколінь. Ще жив Труш, і вже молодою почала працювати Музика. Ще були свіжі спомини про Франка, про Лесю Українку, а вже формувалося молоде покоління. Вже воював Ковжун, який з’явився несподівано у Львові. Так динамічно відбувалися зміни століть. І не тільки політичні події змінювалися, а змінювалось мистецтво дуже динамічно. Після реалізму та класицизму з’являється море різних модерних течій. Їх не встигають освоїти. Одне змінюється іншим. Одні працюють в експресіонізмі, а другі вже їх заперечують і оспівують кубізм. І ця динаміка зміни поколінь змусила у Львові створити осередок дуже творчих людей, творчих і неспокійних.

 

Павло Ковжун

 

 

Ковжун казав: «Досить біля себе об’єднати 4-5 людини активних, таких як Медвідь, наприклад, і все піде добре. Навколо будуть всі гуртуватися». І вони створили АНУМ (Асоціацію Незалежних Українських Митців). Вони працювали, як коні. Тому Музика створила в 1932 році свою графіку «Коні» – коні в стрімкому леті. І ця графіка після показу на одній з АНУМівських виставок відразу стала класикою, була записана до класики. Тому що, якщо її відтворити в програмі 3D, ті коні будуть скакати.

 

 

Ті всі роботи, які робила Музика, – вони всі дуже актуальні й сучасні до нині. Потім і Ковжун, і Музика, і Холодний робили все для того, щоби створити у Львові Львівську академію мистецтв. Вони вважали, що така академія мусить бути. Нація почуває себе тільки тоді культурною нацією, коли вона має академію, коли вона цікавиться мистецтвом. І їм уже майже вдалося. Перебіг Другої світової війни перекреслив всі надії і мрії. І тільки після Другої світової війни у нас відкрито (нині вона має назву Львівська академія мистецтв). Київська академія мистецтв працює, є осередки в Харкові, в Одесі.

 

Тобто, в мистецькому плані ми стали культурною нацією.

 

Нині ми переживаємо також непрості часи.

 

У Львові пан Безсмертний організовує міжнародні перемовини, круглі столи. У Львові відкривається клуб Малевича – мистецький клуб. Дуже багато різних подій.

Але школа пана Безсмертного… Один чоловік (не буду називати його прізвища, бо не можна) сказав, що Україна розсипається. Це на рівні тих перемов, які ведуть. Я запитала: чому розсипається? «Тому що така велика напруга, такий спротив наших опозиціонерів, що нам треба бути дуже сильними і дуже мужніми в своїх поглядах, проукраїнських поглядах».

 

І ось я наводжу місточок між колишнім і теперішнім часом. І Франко був мужнім, і Музика була мужньою, і Свєнціцький був мужнім, і Шептицький був мужнім, і Сліпий усією своєю діяльністю збирав українство в цілому світі.  

 

Створена велика потужна нація, розкидана, як євреї, по світі. Тепер нам треба в один кулак зібратися і пережити ще одні важкі часи. Змін буде дуже багато. Ми з вами, звичайно, зубожіли і не завжди маємо фінансову можливість відвідувати культурні акції, бо це дорого. Дорого для студентів, дорого для пенсіонерів, дорого для непрацюючих. Але не про те мова. Мова про те, як далі розвиватися українському мистецтву. Що далі робити в тому світі?

 

Я подивилася кліп Київської академії мистецтв, в якій працювали Кричевський, Бойчук, Малевич. Перед ним стояли також питання, кого запрошувати ще до професорів? І ви знаєте, кого вони вирішили запросити? Новаківського. Якби не перебіг Другої світової війни, напевно, так би й сталося. Або якби не смерть Новаківсього. Тобто, вони хотіли академізм, сухий, мертвий урухомити експресією Новаківського.

 

Нині наша академія стоїть на доброму рівні. І Київська, і Львівська, і Харківський, інститут, очевидно. Що треба робити далі? Далі треба бути свідомим того, що жоден письменник, не знаючи грамоти, не може стати письменником. Він мусить вивчити правила, хоче він того чи не хоче, і знати граматику. Так само і в мистецтві. Треба вивчити всі ази академічні. А тоді йти в плавання світове. А світове плавання перейшло на проекти, на комп’ютерні технології, розбито на мозаїку, і воно ще може розбиватись ще років 10, не більше, за моїми роздумами. А далі всі будуть повертатись до цілості. І будуть складати з геометрії великі картини. І треба їх навчити просто будувати ту геометрію, щоби вона не розпадалася на ніщо. Як писав Гординський, «якщо б американське мистецтво не поглинула повністю абстракція, яка веде в чорний квадрат, тобто, в нікуди, може воно було б цікавіше аніж європейське, а так воно стало другорядним порівняно з європейським». Це було написано в далекому 1952 році.

 

Я.Музика з друзями

 

 

Вертаючись до Музики, я думаю, що вони творили всупереч всяким фінансовим негараздам. Їм жилось навіть не так добре, як нам. Я тільки один факт вам наведу. Ось Музика, Осінчук, Ковжун і Холодний розмальовують церкви, а гроші ділять навіть не на три частини, а на дві частини, і найбільшу частину вони віддають на видання журналу та книжок, ті що пані Леся показала. А все решта – на фарби, на полотна, на папери. І на утримання родин дуже маленька частка грошей залишається. Так вони жили. Майже так само живуть художники нині. Ніхто не розкошує. Але ті, що розмальовують церкви, одну третину не дають на видрук журналів, тому в нас із поліграфією так складно.

 

Не дивлячись на всі складнощі, держава повернулася обличчям до нас і фінансує проекти. Отже, нам треба навчитися всім писати проекти. Це не так просто. От я, наприклад, не навчилася писати проекти. Я не вмію. Це для мене, мабуть, заскладно. Але треба вчитися писати проекти і на тих проектах робити добру роботу. Після нинішніх проектів, які гуляють по Україні продовж останніх 10 років, майже жоден проект не залишив візуальної картини, чи то в скульптурі, чи то в графіці – чогось матеріального в музеї. Це мене турбує найбільше. Це є проблема для дискусій. У середовищі Музики це була громадянська ініціатива, це збирали люди, навіть селяни. По церквах збирали люди, щоби зробити добрі вітражі Холодного, у церкві поставити.

 

Хочу подякувати своїм інвесторам, які збирали кошти, щоби ця книжка вийшла у світ. Хочу подякувати пану Миколі Гориню, який мені надав дуже багато літератури, панству Сорокам (був Богдан ще живий, як ми починали цей проект).

 

Хочу подякувати пані Воробкевич і пану Андрію Воробкевичу, які мене влили у світ мистецтва свого часу. Дуже шкода, що нема Ігоря Калинця. Я його замучила спогадами. І він мені дуже допоміг і навіть відредагував книгу. Хочу подякувати Роману Петруку за його вплив. Він нині тут  присутній, але відмовився говорити. Він дуже чудово говорить. Його фраза: «Якщо ви йдете і не оглядаєтесь в минуле, то ви нікуди не йдете, ви стоїте на місці», – стала класикою. Я це повторюю на кожній зустрічі з молодими людьми.

 

Хочу подякувати своїй родині. Книжка була вже готова, і ми збиралися її давати в друк, ми навіть почали робити макет. Але сталася у нас Революція Гідності. І ми всі поїхали до Києва. Там ми пробули не багато, не мало – місяць цілою родиною. А коли повернулись, треба було знову відкласти цю проблему на півроку. Потім війна, різні «житейські» колізії.

 

Далі продовжую дякувати своїй сестрі Марії, яка долучилася до того, щоби ця книжка вийшла і пішла в друк. Хочу подякувати Світлані Стець, музейнику давньому, яка закінчила збирати гроші, яких не вистачало. Але друкар казав: «Ви збирайте гроші, а ми будемо друкувати». Дуже добрий друкар, хочу прорекламувати його – видавництво «Коло» у нас, у Дрогобичі – пан Микола Походжай. Чудова людина.

 

І на завершення хочу подякувати пані Оксані Білій, за ініціативи якої ця зустріч відбулась, і подякувати багатолітньому охоронцю Національного музею Дануті Посацькій. Данута тихо свою роботу робить, наполегливо, але вона вперта дуже. В неї такий порядок у фондах! Я була в комісії, яка перевіряла Дануту. В мене було завдання: «Знайдіть, якщо щось погано – будемо карати». Я знайшла все в порядку. Такі описи, як вона робить, – це головний охоронець від Бога. Нічого в неї не пропадає. Вона знає кожну річ, де, що лежить. І зараз вона закінчила величезну роботу: всі твори, які були у Вірменському соборі і перенесені у новозбудоване фондосховище, вона описала, і це затвердило Міністерство культури. Це титанічна робота. Це докторська робота. Але, на жаль, у нас не нагороджують за такі роботи. Дякую, пані Дануто.

 

Я скористалася з її спогадів, з її матеріалів про знищені в 1952 році скарби. Так, як вона детально описала, ніхто не описав. І я їй за це дуже вдячна. Вона єдина, хто пішла мені назустріч в опрацюванні музейних робіт з Національного музею.

 

Дякую Наталі Ферис. Це дівчинка, яка охороняє всі твори Музики в Картинній галереї. Ця дівчинка – направду дуже добра працівниця. І вона йшла мені назустріч. Не було слова «ні». Вона казала: «Добре, коли прийдете – я все Вам відкрию, все Вам покажу».

 

І Оресту Бачмазі, який зробив фотографії. Він зробив дуже добрі, якісні фотографії.

 

Я вам кланяюсь і всім дякую.

 

 

 

Відеозапис презентації