В. Ласовський

 

Враження з вистави творів Труша, Новаківського, Ковжуна й Холодного.

 

Ще свіжа память про тих чотирьох. Ось вони ще живі перед нашими очима, а їх творчість ще не підведена білянсовою рискою, що передає їхню духову спадщину історії.

 

...Ocь Труш. На його пергаментовому обличчі застиг вираз палкого юнака, що в свою палітру зачарував оноді роси червневих ранків українського Поділля, тремкі блакиті київського неба, оксамитовість жіночого пещеного личка і його вологих очей. Та це лише перше вражіння. Пригляньтеся ближче його обличчу і в ньому побачите до черноти впоєну смутком душу, що з безсилим жаxом почуває, як випалюються в ній останні краплини життя. Але він хоче жити, творячим палом хоче ошукати смерть, що в останні часи кладе на його виски коліри осіннього листу... Він жадібно прагне ще бути творцем, ще і ще оживляти білі полотна пастельовою гамою своєї палітри. Тому його постать чепурно зодягнена в чорний костюм, на тлі фантазійно вивязана мистецька краватка, а сива голова штивним рухом примушена великим зусиллям не здаватися старечій вялості.

 

— Що ви сказали, молодий товаришу? — Кістлява рука трубкою згортається коло глухого вуха. — Е, на компліменти мене не наберете: я ж сам добре знаю, що дві треті моєї творчости на кічі. Чуєте? Кічі. — Вчувається йoгo тубальний голос.

 

Ось Новаківський. На мідно сплетене спадають сиві пасма неслухняного, довгого волосся. Це довге волосся, борода й вуси, краватка, оксамитова, беріжком лямована блюза, це невідлучна паличка з ґумовим наконечником, це останній рефлекс богеми минулого століття. Добре пригляньтеся цій постаті: такої вже ніколи у нас не побачите! Нинішний мистець інший. Просто "цивіль". А це — жрець мистецтва, що з повною повагою носить свої станові признаки. Очі в нього приярмурені хитренько, добряче, недовірливо, іронічно, вичікуюче. Багатий змістом погляд! Правда, в ньому можете часом доглянути блиск болю, втоми, зневіри. О, так. Новаківський трагічна постать — дарма, що постать у нього кремезна і плечі широкі, сказати б — з тих, що греблі рвуть. Але трагічність Новаківського прихована в ньому глибоко. Перед нами людина, що бадьоро крокує і майже вірить у свою геніяльність. Ах, як самовпевненно вміє він поглузувати із самого Сезана й Ван Ґоґа!

 

— "Хочу, щоб моє мистецтво виструнчувало в сузіря. Я, панове, шукаю гармонії Ладу. Моїми учителями да Вінчі, Дюрер, природа, оця галузка брунькуючого каштана... Дивіться, яка вона нескінчено гарна, неповторна! Хочу, щоб ви мене зрозуміли і були насправді моїми учнями. Учнями великого да Вінчі, Дюрера, природи. Правда в вас самих і природі. Моліться до природи й тужіть до сузір..." — Падають відірвані фрази, стрибають невпорядковано ідеї. Містика й матеріялізм, лірика й богемська рубашність. Це виклад для учнів його школа. Але почуваєш у цій суміші суперечних філософічних систем, суєвіря й природничих знань стихійний потік, рвучку жадобу вислову, що даремне шукає свого річища. Чи знаходить його в малярстві?

 

Ось Ковжун. Ще почуваємо його короткий, нервовий стиск руки.

 

— "Так... так... так... — Видаємо монографію Грищенка, потім Устіянович, Яхимович... Ах, ви собі не уявляєте, я знайшов у Фляйшера чудовий папір. Чудовий! Випустимо на ньому серію монографій молодих мистців. Будуть оправлені в мішкове полотно на твердій тектурці. Але на черзі число "Мистецтва". Вже в папір, склад. Затримка через довг за попереднє число. Ви бачили мій останній екслібріс? Бутович зробив. Чудовий! От, був би й забув! Необхідно зайдіть до мене на чайок. Оце дістав з Москви окружною дорогою репродукції Падалки та книжку з графіками Сахновської. Ну, бувайте здорові, спішуся, бо місяць тому мав покінчити грамоту для "Дністра", а тут щоб дихнути часу немає!"

 

— "Ага... Моє поважання, пане директоре! Дуже добре виглядаєте. Я хотів щодо тих грошей... Знаєте, випускаємо оце число "Мистецтва"... Є склад, папір, тільки... сотень зо дві..."

 

...І знову грамота не буде сьогодні скінчена. Гроші дістати від ректора X на це вистане годинка часу?

 

Злегка пригорблена, худорлява постать, молодече, нервове обличчя з нервовим тіком в оці і променистий ентузіазм до суспільної праці. Просто заразливий ентузіазм. Не відомо, коли твориться його мистецтво. Може тоді, коли ввесь Львів погасить світла до нічного спочинку. Мистецька громада може бути горда, маючи між собою цього великого суспільника-товариша, що стане колись взором громадянських чеснот для майбутніх мистецьких поколінь.

 

А ця дужа постать із напричуд добродушим обличчям і дитяче лагідними очима, що визирають допитливо з-поза окулярів — це Холодний. Він не балакучий. Бо й про що говорити? Життя є дивно просте й гарне. Навіщо зайвих слів? От, краще, коли він мистець, малювати. Наполегливо, цілими днями, безугавно. Творячи, відчуєш смак і вартість життя. Бо життя — це творчість, служіння добру й красі. Зло треба поконувати добром, а погань красою. Людині треба, як повітря, праці і благородної боротьби...

 

Глядіть, який контраст у цій людині з поставою атлета й голубиним серцем!

 

Але годі творити ілюзію. Чотири світлі постаті таки відійшли від нас і їх причислюємо вже до історії. В історії нашої культури вони започаткували розділ, що отвирає нові шляхи західно-українському мистецтву на професійних основах, а в історії українського народу вони читко записалися як невтомні трудівники для національної справи, що прикувала до себе чотири серця однаково великою любовю.

 

Історія вчить. Історія чотирьох, що жили і служили Нації й красі глибоко повчальна. На цій історії хай виховуються нові мистецькі покоління, що вступають на стрімкі стежки професійного мистецтва.

 

Дуже властиво Зробила Спілка Українських Образотворчих Мистців, що саме сьогодні влаштувала виставу цих чотирьох. Правда, організація такої вистави в теперішній час не легка. І на ретроспективній творчості чотирьох мистців не може претендувати: попала на неї тільки частина кращих праць, що була у Львові, до того ж, виставлені праці не характеризують повнотою творчих періодів від найраніших до останніх. А при тому усіх пять саль Спілки замало було би, щоби змістити в них творчий дорібок бодай одного з них. Та уважаємо цю виставу за перші поминки замітних мистців і громадян і заслужений поклін їх світлим тіням. Маємо надію, що скоро прийде той час, коли зможемо звеличати кожного; зокрема справжньою ретроспективною виставою, що докаже на всю ширінь усі достоїнства їх мистецької спадщини.

 

(Д. буде).

 

[Краківські вісті, 12.06.1942]

 

ІІ.

 

Звичайно, писати рецензію в повному значінні того слова, ніяк. Бо всі чотири постаті мистців розцінюються сьогодні вже як окреслені своєю обєктивною вартістю величини і цих вартостей ніякі рецензії ні газетні критики не всилі змінити. А щоб загалові сприймачів мистецтва дати повний образ кожного мистця зокрема, то на це треба спершу серіозних аналітичних монографічних праць, що їх, признаймо sine іrа et studio, покищо так як немає. Силою факту, ці рядки матимуть характер cвоєpiдної імпресії.

 

_____________

 

Пригадуються часті слова Новаківського до його учнів: "Нехай кожний з вас намалює за своє життя по три-чотири образи. Але нехай ці образи заставлять глядача заніміти. — Ціль вашого життя буде тоді досягнута". — Глибокі, продумані слова! За цими словами й пройдемо виставу творчости чотирьох.

 

_____________

 

Чи треба більше, як три-чотири образи з нинішної вистави, щоб причислити Новаківського до найвизначніших українських і видатних европейських мистців?

 

Може хтось сказати, що завчасно, в епохальних хвилинах переоцінок вартостей, так аподиктично визначати величину мистця: Бог-вість які стилі й оцінкові критерії створить епоха, що зароджується в чаду розпеченого заліза й крови?! Це правда. Але не забуваймо, що для матеріялізованого в мистецькому творі духа, а не доктрин і конюнктурних гасел, для зматеріялізованих почувань, а не міязмів монмартських каварень та істеричних спазмів, немає часової тліні ані оцінкових катаклізмів. Поки існує людство, доти й вічні сили, що ворушать його душею і серцем. На "Іліяду", "Слово про Ігоревий похід" і "Кобзар" вічність наклала свою золоту печать і ніякі політичні злами вменшити ані знівечити їх вартости для живих людей не можуть.

 

Не піддаваймося суґестії кількох другорядних праць майстра, що висять побіч високоякісних творів. Errare humanuni est. Новаківський блукав, — може більше, ніж інший великий мистець. Але саме почуття безсилля доглянути ті блудні вершини, до яких він навіжено рвався, незмірно поглибили в ньому силу відчування, збагатили його світосприймання цілою ґамою траґічного почуття.

 

Манірність Новаківського була його гордістю та водночас джерелом невгавних мук, головно під кінець його життя. Амбітність і прагнення великого (невловного ніякими спекулятивними методами) вбили остаточно в ньому почуття вартости всіх його лінеарних систем, композиційних канонів, колірових гармоній і, здебільше, наївних технологічних пересудів. Згубивши під ногами опору, і що її дав самокритицизм, він осцилював між двома найскрайнішими почуттями: надвартости і нижчевартости. Очевидно, це останнє самопочуття часто навідувало мистця і туго схоплювало його душу в свої кліщі: не досягнути йому мріяних висот! Стільки амбітних леліянь надаремне! А праці, а недоспаних ночей, коли, здавалося, в сріблі раннього світанку, як богиня з морської піни, народжується з хаосу колірів концепція того саме остаточного твору, що заставить всіх і вся погодитися на його геніяльність... Все те, як черепки коштовної вази, валяється під ногами. Чи має цей портрет і цей пейзаж і ця, ах, яка випещена композиція, — якунебудь вартість? — Ідеали винесені з краківської академії: суміш сецесіонізму з раннім імпресіонізмом, виплекані краківськими педагогами в дивовижну манеру, залишились у сфері нездійснень. Буйний, творчий темперамент, біль смертельно пораненої амбіції, бунт проти всіх і всього заставляли мистця кричати, гриміти, жалуватись самому перед собою малярською мовою. Так повставали полотна і рисунки, що вихоплювалися в афекті з-під контролі формальних дисциплін і священних табу, привезених із Кракова. І, о, диво! Новаківський досягнув саме в цих пасіонатських творах справжніх вершин, хоч і не тих, до яких він струнчився.

 

Така ось приблизно генеза його блукань, трагічности і величі.

 

Перед нами його автопортрет вуглем. На автопортреті людина з цвіткою. Не натхненний мистець, не упозований у самопевності майстер, тільки згорблена в горю людина, що зібрала в трагічних очах турботи і смутки з цілого життя, а в руці в нього малий польовий цвіток. Цей образ певно можна б назвати "Ессе homo". В ньому НоваківськиЙ здається найвіриіше розвязав проблєму портрету. Тут кожна риска, кожна пляма тремтить тим настроєм, тими почуваннями, що напружують маску обличчя до німого, трагічного патосу. Пригадуються клясичні трагедії, пригадується драматична патетика Бетговена, пригадується споріднений експресійністю автопортрет Ван Ґоґа з цвіткою. Подібних автопортретів у світовому мистецтві не багато знайдемо. Можна не бути приклонником символізму в малярстві, ані мальованої літературщини, але треба низько склонити голову перед глибокою символікою "автопортрету" з його оповідним змістом. Якщо колись вдумливий белетрист захоче писати біографічну повість з такого буйного матеріялу, як життя Нoваківсього, то певно око його довго зупинятиметься на цій високо-експресійній картині.

 

Ось обріз з квітками (каталогова назва: "Перед бурею"). Ні, це не мертва природа, тільки портрети квітів. На обличчях квітів той сам вираз, що на обличчі людини з автопортрету...

 

Приходить мент, нагряне градовий буревій і сліду не стане з їх пещених пелюстків. А може, може встояться перед нагальністю бурі? Ось вона надходить. Ген, ген потемніли обрії, буревісне небо насупилось грозою і жахає зеленуватими, примарними блисками...

 

Перше вражіння — це чотири конвульсійно затиснуті пястуки, простягнуті з погрозою або патетичною скаргою в небо. А потім розбираєтесь у характеристиці кожного обличчя квіту і просто почуваєте виписаний на них жах. Яка глибока спостережливість і любов до природи квітів, стільки разів спотворюваних різними реномованими "натюрмортистами"! Яка чудодійна вмілість очоловікотворювання звичайних городових квітів! Переживаючи цю картину, губите коло неї почуття засобів матеріялізації творчої візії. Які ґатункові емоції дає вона? Музичні? Оповідні? Візуальні? Стверджуєте: тут безумовно поєднано елементи музичного, оповідного, малярського, ба, навіть кінетично-драматичного ґатунку. Цей образ вирвано з душі в моменті, коли емоційний вантаж не встиг оповістися чи стати музичним, оповідним чи плястичним твором.

 

Ось ще пейзаж, ось ще мертва природа. І ще, і ще новий документ живої, пульсуючої думками, людськими слабостями і високими польотами душі, душі траґічної людини зі символічною квіткою в руці.

 

(Кінець буде).

 

[Краківські вісті, 13.06.1942]

 

ІІІ.

 

Чомусь (зрештою не без деяких основ) втерся в нас погляд на Труша як пейзажиста. Але це погляд не вірний. Труш пейзажист, портретист, фігураліст і жанрист: у різних періодах своєї творчости він поставив по черзі один за другим з тих жанрів на висоту дійсного мистецтва.

 

Коли переведете очі з Новаківського на Труша, то маєте почуття, що після ваґнеровської орхестри ваше ухо пестить шопенівська інтимна сповідь. Але так не є. Ось визволіться від суґестії фортіссіма Новаківського — і відчуєте в багатьох творах Труша показане, хоч би й на цій виставі, високо-драматичне форте. Труш-маляр і Труш громадянський діяч — це також драматична, багата змістом поява, гідна під перо письменника. До речі, у Труша було багато більше обєктивних причин до драматизму, як у Новаківського, хоч цей момент не здійснився в найліпших його творах. Навпаки — він штовхнув мистця на шлях формального й сюжетного манеризму і пригасив пишну барвистість таланту бездольного мистця...

 

Перед нами рядочком повішені образки з гуцульського побуту. Поверхня невеликих полотен і картонів вкрита чарівною гармонією гобелінових колірів. Не почуваємо тут вже ніяких ремінісценцій з Кракова чи Мюнхену, не почуваємо ще мізантропії, мелянхолії і глибоких духових конфліктів, що згодом приросле непосильним вантажем до крил гордої, високольотної птиці. Говорить з них суверен своїх власних досягнень, здобутих невпинною працею власного мистецтва, виплеканою в довгих годинах філософічних медитацій і естетичних хвилювань. Цей мистець чітко вирізьбив у своїх творах свій світогляд і своє обличчя. Читаємо з них як з отвертої книги... Природа... людина... світ внутрішніх почувань... Це єдність. Єдина, високо-гармонійна симфонія в космосі. Саме так маляр повинен малювати довколішне.

 

Психологія людини, її обличчя, постать, її рухи, все те втоплене в природу, бо з неї виходить та за її законами існує. Чи є якась різниця між брунькуючою галузкою яблуні і голівкою закосиченої гуцулки? Або — між барвистим пейзажем і мерехтливо зодягненими гуцулами, що виводять під церквою гагілкові хороводи? Пейзаж, дерева, постаті гуцулів, архітектура церкви однаково тремтять безліччю барвистих переливів, просто грають велетенською орхестрою колірових звуків. Як же ж може маляр в обличчі природи групувати коліри за предметовими познаками!? Така клясифікація — це метода утилітарного або науково-дослідного думання... В Труша фарба стає самоціллю, вона будує образ, але та фарба одуховлена.

 

На образах, що приковують нашу увагу, можна дошукатися поважних впливів імпресіонізму. Трактування тіні коліровою плямою на рівні із світлом, сплощування перспективи й тривимірности предмету, велике збагачення палітри і т. п. Проте, як не схожий трушовий імпресіонізм на французький того часу, або той, що його викривив і применшив його психологічну вимову Краків!

 

Кімната, де в дбайливій оправі показано творчість Павла Ковжуна, переносить нас у новий клімат. Не можна в сухуватій книжній графіці виразніше витиснути свого духового відображення, як це зробив Ковжун. Ось він перед вами: вдумливий і розсіяний, веселий, рухливий і замріяний, простий, безпосередний і тонкий до рафінованости. У низці графічних праць, з яких кожна вбирає очі своєю цікавою концепцією, несподіваним і культурним композиційним вирішенням, відмічуємо три творчі періоди.

 

Один з них — це впливи футуризму, що в свій час закліматизувався в українській плястиці та письменстві. (Чільний представник українського футуризму, поет Михайло Семенко був приятелем Ковжуна). Ковжунівський футуризм був далекий від свого італійського програмового прототипу. Мистець зумів увільнити його з непригідних йому програмових формулок, засвоївши собі з нього більш ідею, як практичні рецепти. Він ширше і своєрідніше, ніж хтонебудь з відомих нам европейських графиків, вихіснував у книжній та плякатній графіці рухові моменти і до вершин довів свої здобутки в графічному оформленні книжки Рудницького "Очі та уста". Взагалі це оформлення стоїть на грані трьох згаданих періодів, в яких мистець з притаманним йому темпераментом поринає в діяметрально різну напрямну проблематику.

 

У графічному оформленні книжки "Очі та уста" крім деяких елементів того Ковжунівського футуризму почуваємо відгомони відродженого Нарбутом козацького барока (що, зрештою, червоною ниткою позначується на цілій творчості Ковжуна) та цікавої синтези трьох гомінких у свій час на Заході напрямків: кубізму, конструктивізму й пуризму, з яких, знову ж мистець здоровим українським інстинктом умів засвоїти нaйпозитивніші елементи.

 

Перед нами невеличкі шматки паперу, з яких кожний безцінної вартости: кожний з них і всі вони вкупі стають милевими стовпами на історичному шляху української графіки. В них збіглися достоїнства орнаментальної пишноти Сходу з ляпідарністю та конструктивною, холодною логікою Заходу. Погляньте, як вишукано пoєднано тут елементи орнаменту з ритмом чорно-білого та колисто-гранчастого і доведено цю живу вібрацію до розвязки в міцній, чорній плямі, що зосереджує довкруги себе всі елементи твору. У цій зосереджуючій, міцній вальоровій домінанті виведено основну думку й ціль твору.

 

Трудно вдержати довго погляд на цих красних кусках паперу, коли довкруги стільки їх і кожний з них обіцює стільки естетичної насолоди. Ось екслібріси, ось літери, що їх так любовно і з незрівняним майстерством випроваджував Ковжун, ось проєкти килимів, а он обгортки книжок на чолі з маєстатичною обгорткою до книжки В. Крохмалюка "Бої Богдана Хмельницького" — одною з останніх його робіт.

 

Покидаєм з жалем кімнатку, де вітає безсмертний творчий дух батька західно-української графіки, щоб іще раз зустрітися з творивом Холодного.

 

На стінці два невеличкі пейзажі. Один з них зветься "Весна", другий, подібний розміром до названого. В них пізнаємо цього скромного жреця культу краси. В них він виповівся найщиріше і найповніше. Не дивлячись на малі формати картонів, мистець умів наситити їх ущерть всіма досягненнями своєї палітри та надхнути щирим, таким прикметним йому ліризмом. Свідомо обмежена колірова гама, зламані білилами коліри не вменшують кольористичного багатства образу. Навпаки. Чутливий на чар українського пейзажу пензель митця вміє видобути цими засобами стільки інтимного чару, стільки сріблистих переливів з убогого на мадярські ефекти сюжету, що ми дійсно почуваємо за невеликою площиною картону простір, атмосферу та подих весняних піль. А далі великі полотна того майстра, — кусок недавньої нашої історії, збереженої для потомності рисунком і фарбою: полковник Вітовський, генерали Тютюнник, Сальський і інші, портрети, квіти, нариси до церковних малюнків — усе те доказує всесторонність і багатство кисти Холодного.

 

Нажаль немає технічної змоги показати на виставі стінописів ані вітражів мистця. У цих техніках він досяг таких стилістичних і мистецьких вартостей, що його імя вповні заслужено ставимо в ряді найчільніших творців нового українського малярства.

 

[Краківські вісті, 14.06.1942]

14.06.1942