Віктор Неборак

Шанувальники графічного мистецтва знають Богдана Сороку як автора ліноритів, згрупованих у цикли «Фольклорні мотиви», «Українська міфологія», «Емблеми та символи», «Страсті Христові», «Похід гномиків», «Купальські забави», «Музиканти» та ін. Чорно-біла графіка Сороки – жорстка і ґротескна, а кольорова – іронічно-співчутлива. Та мова тут про інший талант художника, який виявився нещодавно. У 144-сторінковому альбомі графіки (Львів: Колір ПРО, 2011) Богдан Сорока відводить 60 сторінок своїй мемуарній прозі. Переважно художні альбоми відкривають солідними статтями увінчаних науковими званнями мистецтвознавців. Сорока пішов іншим шляхом, і читач, не сумніваюся, лише виграв від цього. Розповідь художника про себе, свою родину, друзів-приятелів, яких ми тепер називаємо шістдесятниками, і їхніх «кураторів» з відповідних організацій нагадує неореалістичний фільм зі стрімкою зміною облич, ситуацій і країн.

 

 

Декілька тижнів тому в книгарнях Львова з'явилося доповнене новими розділами видання «Спогадів» Богдана Сороки (Львів: Сполом, 2014). Оповідь доведено до наших днів, а точніше – до трагічних подій у Києві 18-го, 19-го і 20-го лютого 2014 року, коли вирушили у безсмертя воїни Небесної Cотні. Власне книга Сороки закінчується розповідями двох учасників Революції гідності – програміста Андрія Жупника, якому вибухом гранати на вулиці Грушевського відірвало руку, та студента Янівського художнього училища Ігоря Заставного. Ось уривок із записаного Сорокою монологу Жупника: «Хлопці попадали на землю. Пролунав голосний вибух. Я майже нічого не відчув, але дивлюся, що у мене замість руки звисають кавалки м'яса і сухожилля. Навіть мені стало якось смішно, бо все це виглядало кумедно. Я усвідомлював, що можу бути поранений. Але я сотник і тому був морально готовий до цього». Двадцятирічний Ігор Заставний про свої відчуття після ампутації ноги говорить так: «Я лежав навзнак і нічого не відчував. Окрім того куля порвала мені кишківник і багато кишок довелося викинути. Лікарі казали, що у мене стріляли з автомата Калашникова. Шість днів у київській лікарні я зовсім не спав. Просто не міг спати. Потім доправили мене до Польщі, де я ще тиждень був на лікуванні. Там взяли мірку на протез. У лікарні в Жешові я вже спав».

 

Крім євромайданного розділу, з нового у книзі можна знайти надзвичайно цікаві розділи «Мої друзі в Мюнхені» і «Мій внук знімається в кіно». У короткому пасажі, що доповнює «мюнхенський» розділ, читаємо авторську характеристику «Спогадів»:

 

«21 жовтня 2011 року в Національному музеї імені А.Шептицького у Львові відкрилася моя виставка графіки. Грав камерний оркестр «Академія» під керівництвом професора Артура Микитки. У п'яти залах експозицію дуже вдало розмістив Остап Лозинський. До відкриття виставки я видав мистецький альбом своєї графіки. Щоб мистецтвознавці щось не понакручували і не понаписували зайвого, я сам розповів про своє життя і про мотивації своєї творчості. Рома Патик прочитала написане за одну ніч і зранку зателефонувала, що вона захоплена, їй було цікаво читати, але один недолік:

Ти мало написав про Любку.

Не думаю.

Я взяв в руки альбом і почав рахувати, скільки разів у тексті згадується ім'я Любки. Нарахував 97».

 

З фотоархіву Богдана Гориня

 

 

У цьому весь Сорока – лаконічний, прозорий у висловлюваннях і графічно точний. Багатьом нашим прозаїкам варто було б перейняти ці риси від пана Богдана. Зацікавити може будь-який епізод, наприклад, такий: «Восени 1959 р. ми з Богданом Ступкою були зараховані артистами до Львівської опери, правда лише артистами мімансу, і брали участь у масових сценах. Але ми ходили на генеральні репетиції, одягалися в театральні костюми, гримувалися. В "Лебединому озері" ми стояли біля трону в ролі запрошених гостей, а в опері "Кармен" марширували на арену». Богдан Ступка був однокласником Богдана Сороки, свою артистичну кар’єру вони розпочали вже після закінчення школи, як були студентами. Ступка залишився вірний сцені і став найвідомішим українським актором. Сороку, який здобував освіту художника-кераміста у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва, доля в образі Івана Світличного скерувала у світ графічних форм. Та це сталося аж через десять років.

 

На початку лютого 1969 Богдан Сорока поїхав до Києва, де перебувала у відрядженні його наречена Любка (так пан Богдан звик називати свою дружину пані Любу). В’ячеслав Чорновіл передав ним самвидав для Івана Світличного, який запропонував Сороці зупинитися на кілька днів у його квартирі. Господар надав можливість молодому художникові ознайомитися з літературою самвидаву. «Серед іншого Іван Світличний показав мені збірку віршів Ігоря Калинця "Відчинення вертепу". Сказав, що ця збірка готується до друку на Заході, і попрохав зробити до неї ілюстрації. Я був заскочений. Я ніколи серйозно не займався графікою, навіть не уявляв собі, що зможу робити якісь ілюстрації. Зі страхом узявся читати. Вірші захопили мене, відкрився цілий світ цікавих образів, про які я й не думав ніколи».

 

 

Сорока виконав сім ліноритив, яким дав дещо загальну назву «Фольклорні мотиви», і незабаром вони були опубліковані у книзі Ігоря Калинця «Поезії з України», що побачила світ у Лондоні, хоч у самій книзі – з міркувань конспірації – фігурував Брюссель. Реакція недремних стражів державної безпеки не забарилась. Сороку викликали на допит в КҐБ. Та довести антирадянщини не змогли, оскільки художник цілком офіційно виставляв «Фольклорні мотиви» як самостійні графічні твори. Гра з органами була доволі небезпечною, адже каґебістам було добре відомо, як насправді ставиться Богдан Сорока до радянської влади. Його батько Михайло Сорока був членом проводу ОУН. Мати – Катерина Зарицька – довіреною особою з особливо важливих справ генерал-хорунжого Романа Шухевича. Сам Богдан народився 2 вересня 1940 у львівській тюрмі, яку в народі назвали Бригідки, і провів там перші вісім місяців свого життя.

 

У спогадах Богдана Сороки читач знайде розділ, де описано перепоховання батька, довголітнього політв’язня спочатку польських, а згодом совєцьких таборів, і розділ про те, як жилося Катерині Зарицькій після закінчення 25-річного терміну покарання. Контакти Богдана з батьками впродовж довгих років обмежувалися листуванням і нечастими побаченнями. Він ріс у сім’ї дідуся – професора математики Мирона Зарицького, про якого ще й досі розповідають легенди. Одним з гімназійних учнів професора Зарицького був юний Станіслав Лем, і про це сам всесвітньовідомий польський фантаст написав у своїй книзі «Високий Замок»... Та як не парадоксально, каґебістам не вдалося зібрати достатньої кількості компроментуючих матеріалів на Богдана Сороку. Все, що вони могли зробити – не допускати його творів до виставок. Компетентним органам не вдалося ні залякати Сороку, ні зруйнувати його талант.

 

Б.Сорока "Прибивання до хреста". З циклу "Хресна дорога", 1990

 

 

Та у спогадах ідеться не лише про опір системі. Там багато мандрів, які, з відомих причин, обмежувалися спочатку лише теренами Радянського Союзу (включко з Бухарою і Хівою), а з ‘90-х років минулого століття поширилися на Канаду і США, а також добру стару Європу. Коли  совок завалився, виявилося, що багато його «винаходів» щасливо посіли своє місце в нібито нових українських реаліях. Серед них – звання «заслужених» і «народних», з якими намагається боротися (на жаль, поки що безуспішно) Богдан Сорока. Зате йому вдалося виростити талановитих донь – Соломію і Устину, виховати внука – старшого сина Соломії, який тепер живе в Америці, та не забуває про Україну, створити кафедру промислової графіки у Львівській Академії Мистецтв, приятелювати з надзвичайними людьми, зібрати унікальну колекцію гуцульських трійць (свічників), і навіть знайти у Львові живописну роботу Ватто, ціна якої склала п’ять мільйонів фунтів стерлінгів! Про все це детальніше – у блискучих «Спогадах» пана Богдана.

 

 

26.08.2014