(Портрет, пейсаж і композиція).
Був час, коли люди затрівожені незвичайним розвитком фотоґрафічної штуки, запитували себе, чи і о скілько фотоґрафія може бути мистецтвом. Само вже питанє і його поставленє було того рода, що тому, хто як слїд розумів суть мистецтва, знав вимоги, які до мистецьких творів ставить ся, треба було усміхнути ся і не відповісти нїчого. Бож шкода витрачувати енерґію на переконанє когось, що там, де щось дїється при помочи машини, а то зовсім нескомплїкованого, репродукційного апарату, не може бути мови про талан чи ґенїяльність, чутє, інтуіцію і степень експресійної енерґії. А власне тих чинників ми шукаємо в кождому мистецькому творі.
Колиж фотоґрафія не є мистецтвом, то рівночасно не може ним бути мертве наслїдуванє і ми мусимо рішучо викинути поза скобку мистецтва "твори", яких автори, нїчого кромі того наслїдуваня природи чи самого житя не мали на метї, бо мистецтво, се творчість, а наслїдуванє творчістю не є. Той основний прінціп відносить ся так до письменства як і до плястики, а колиб ми запитали себе, які з мистецтв є наконечним, совершенним висловом дійсної творчости, то відповілиб, що архітектура і музика, бо там доходить абстракт, до найбільш самостійної і далекої від наслїдуваня форми. Поезія, малярство і скульптура, вже самою своєю сутию, мистецтва в великій мірі "наслїдовні", тимто вони близші житя зі шкодою для самої творчої ідеї.
Колиб природа була з усїх мір досконалою, то не булоби мистецтва, яке власне заповнює і закриває ті недостачі, тодї, коли говорить до нас артист а не фотоґраф. Колиб ми зїхали цілий сьвіт здовж і поперек, то не найшлиб шматка землї зображеного на картинї Беклїна "Остров смерти", а чейже дивлючи ся на картину, ми признали там усьо таким природним, імовірним, що мало не захотїли зараз таки їхати в ту зачаровану країну. А виходить, що тої країни на землї нема, але була вона в душі артиста і сього вистарчило, щоб дати нам ілюзію дїйсности. Тут і там, находимо в природї "щось в тім родї", щось "а lа Беклїн" чи Станїславський, але се не є анї Беклїн анї Станїславський, бо вони дали синтезу, дали власну творчу ідею, а в природї, головнож з естетичного боку царює хаос. Правда, свідомий артист, в тім случаю пейсажист, не намалює пейсажу "з голови" як інститутка, часом цілі лїта ждатиме на "свїй момент" в природї, але користуючи ся природою як моделем, дасть себе, скаже те, що чув і думав.
Пейсаж, як самостійний рід малярства, володїє досить обмеженими средствами: лїнїєю горизонту і кольоритом, а одно і друге творить настрій. Для зрозуміня пейсажу, треба тонкої, нїжної душі, тому не дивниця, що в богатьох "знатоків" мистецтва займає пейсаж підрядне, маловажне місце.
Новаківський дав нам цілі десятки пейсажів, безлїч студій над поодинокими світляними проблємами, але поки що се тільки підготовна праця для сотвореня чогось синтентичного, абстрактного.
Коли мова про портрет в мистецтві, то мусимо сказати, що рацію істнованя як мистецький твір, має тільки ідеальний портрет. Очевидно, не говоримо про футуристичні дивацтва, в яких кілька кабалїстичних трикутників і хрестиків має нам говорити про "душу" портретованого. Ідеальними портретами є постатї Медицеїв на фльорентійських гробницях, ідеальним портретом жінки є Венера Торвальдзена, Мислитель Родена і цілий ряд грецьких скульптур, які як сказав Уайльд "тільки тому автентичні, що нїколи автентичними не були". Портрет, се як і пейсаж, не фотоґрафія, а символ, втїленє ідеї портретованого чи самого артиста, а як говорить якийсь парадоксальний синтетик "портретами були египетські піраміди, монолїти і аквадукти, бо все те висловлювало тугу великих одиниць за вічністю, за безсмертністю". Навіть менше ідеальний портрет-картина, коли бажає бути твором мистецтва, не може основувати ся виключно на схожости, такій що, як казав Рескін, не тільки куховарка і фірман, але й кіт пізнає свого пана.
Маляр-портретист, се одно що поет, фільософ, психольоґ. Перед ним стає людина і каже говорити за себе, за свою душу, напівсвідому власних переживань і почувань. Коли артист сього доконати не в силї, то він ремісник, але не жрець мистецтва.
Поставивши так справу, пригляньмо ся портретам нашого артиста. Як ми вже сказали, Новаківський в першій мірі кольорист-композитор. Кольористичними ефектами користуєть ся він, як поет словом, архітект лїнїєю. Кожда барвна пляма, покладена в нього на своїм місци, з повною свідомістю свого призначеня. В тім лежить головна їх вартість, та власне свідомість ріжнить гарно передуману кольористичну композицію від кольористичних "яєшниць", в яких усьо безвартісне, бо припадкове, і безідейне. Таку ріжницю не можна завважити відразу, і з одного, погляду, треба образови пильно приглянути ся, щоби рішити, чи рукою автора володїв талан чи припадковість. У нашого артиста кожда пляма – слово. Яркий чи лагідний "цвіт" барвної тонації викликує настрій, стає наче передпосилкою виразів, які рука артиста вложила в очи, уста і рух руки та голови портретованого, що входить вже в композицію лїнїї.
Найбільш вимовними виходять в Новаківського автопортрети. Се зрозуміло. Відчуживши ся від людий, потонув артист в собі, в автоаналїзї. Сотворив свою естетику, сам викував свої творчі прінціпи а повірив в них так, що немає сили на сьвітї, яка моглаб захитати тою будовою.
Якнебудь і портрет і пейсаж в малярстві, можуть жити самі про себе як скінчені твори мистецтва, то мимо того, є вони наче підготовною працею, матерялом для найвисшої ціли для композиції. Таке саме відношенє творить в поезії лірика до епопеї. Всьо, що приніс артист з собою на сьвіт, всьо чого на-вчив ся, що заобсервував і продумав, лучить ся тут в одну, зрівноважену цілість. Буває, що ціле житє стратить артист на студіях і нарисах, а вмирає перед самим втїленєм викоханої візії і в тім лежить його траґізм. Ми бачили в Новаківського "Пробудженє", бачили ми "Мадонну". Після нашої думки вистарчить одної з них, в такому як вони тепер станї, щоб увіковічнити імя автора. Впрочім, се річи так глибоко продумані, що говорити про них так, з вільної руки, (бо так все говорить ся в публїцистиці) нема відваги. Повиснуть вони коли в храмі чи в музею, то люди будуть роздумувати над творчою ідеєю, яку в них замкнено, тужитимуть тугою, яка їх зродила...
[Ілюстрована Україна]
15.05.1914