«Я себе не мислю локальним поетом»

Любомир Стринаглюк — приклад поета, який уникнув долі літератора. Він вдало дебютував 1998 р. збіркою «Медовий кумир», а тоді відійшов від літературної рутини до турбот житейських. Тож письмо не стало заробітчанством, не розвинулося жанрово, а лишилося незайманим поетичним джерелом, яке принагідно і невимушено породжувало нові тексти у помірній кількості. Про це можна тепер говорити з певністю, тому що після чотирнадцяти років мовчання вийшов не надто об'ємний, але приємний і елеґантний поетичний томик «Бентежні видива». Довкола нього, а також «прав і обов’язків» поета точилася  розмова з Василем Карп'юком.

 - Перше питання природне — чого така тривала павза?

 - Вона викликана декількома причинами. Перша з них — я ніколи не ставив перед собою внутрішніх завдань чи замовлень для того, щоб писати. Я належу до тих людей, які прагнуть бути відповідальними за все те, що роблять і, особливо, за те, що пишуть. Оскільки думаю, що слово писане і, особливо, мовлене, оформлене естетично, має дуже велику силу. Ми дуже часто це недооцінюємо. І це найвагоміша причина, чому я не намагався аж надто активно писати.

Після виходу першої книжки більшість часу я віддавав не зовсім поетичній діяльності. І це теж важило, тому що поет має бути цілісною особистістю, він не може роздвоюватися, він має мати чистий погляд на речі, мати чесність із собою і з іншими людьми для того, щоб висловлювати чисто, чесно і щиро все те, що він має сказати.

Думаю, що для поета, як і для людини, яка все старається робити чесно, павза — нормальне явище. І не треба нічого боятися — ні павз, ні лакун, ні білих плям. Треба допускати все, як дивовижність життя. Мене не так обходило, коли вийде збірка, а чи я буду чесним передовсім у писанні, а потім із собою і з читачем. Це мене найбільше обходить.

 - Як Ви відчуваєте прихід вірша, що от треба сісти і записати?

 - Багато строф приходять іззовні. Ті, хто пишуть, мабуть, мене краще зрозуміють. Є такі стани, коли справді відчуваєш, як надиктовуються свої слова. Про це дуже гарно сказав Йосиф Бродський, що вірші йому ніби дарувалися і, починаючи, він часом не знав, чим завершиться вірш. Я щось подібне відчуваю дуже часто. І справді, це прекрасна пригода, подорож, коли ти входиш в цей світ, коли ти отримуєш рядки, коли пишеш їх і йдеш у певній такій приємній і щемливій невідомості, яка завершується світлом відкриття.

Є автори, які починають свій день з девізу «Ні дня без рядка!» Я думаю, що це неправильно і нечесно. Це має в собі елемент профанації. Тому я не йду таким шляхом, через що і книжка не видавалася чотирнадцять років.

 - А які зовнішні чи внутрішні чинники провокують до письма?

 - Я не знаю, чи є такий поет, який до кінця знає, що саме його спонукає писати. Я знаю чітко, що я не можу в собі це стримувати. Якщо я це в собі стримаю, то мені буде погано. Як приходить цей стан? Вірші пишуться або тоді, коли дуже добре, або тоді, коли дуже погано. Має бути екстремальний емоційний стан, середнього не буває.

 - Після «Бентежних видив» пишуться вірші?

 - Так, пишуться. Книжка — як дитина. Знаєте, як сказано в Біблії, жінка сумна і тривожиться до того часу, поки виношує плід і народжує в болях, а коли народила, то відразу радості немає меж, бо це відбулося. Так і з книжкою. Уявляєте, як я чотирнадцять років мучився? (Усміхається). Потім, коли вона мала виходити, були певні випробування, я переймався, як буде. А зараз вже пишеться нова книжка.

 - Коли Ви пишете, то одразу уявляється структура окремої поетичної книжки, чи спочатку це лише окремі вірші?

 - Я належу до тих поетів, які хочуть дивуватися від того, що їм приходить і вдається написати. Я не роблю ніяких прорахунків. Наприклад, поет, якого я досліджував, Ігор Калинець, в одному з інтерв'ю зізнавався, що всі свої книжки він дуже структуровано продумував і дуже детально виписував. Тобто в нього немає зайвих текстів, чогось такого, що не вкладалося б в тематичну канву. Я знаю ще чимало поетів, які за таким принципом творять. Це прекрасний принцип, і він, мабуть, мені би дуже придався, тому що інколи моя розхристаність (не зовнішня, бо я намагаюся все увібгати в силабо-тонічну систему) і внутрішні пориви навіть для мене самого видаються загрозливими. Тому ця тривожність присутня у текстах. Я, натомість, хотів би дивуватися з життя і не втрачати цього прекрасного відчуття подивування. І дивуватися навіть від тих сенсів, які викрешуються через зіставлення метафор.

 - У творчості багатьох письменників важливу роль відіграє мала Батьківщина. Чим зараз для Вас є село Серафинці чи, ширше, Покуття, звідки Ви родом?

 - Я себе не мислю локальним поетом. Хоча, якщо цитувати самого себе, в мене є слабке місце. Це те місце, де я народився. Коли виходити з Покуття і намагатися якось мене вразити, то, мабуть, треба бити по моєму покутському походженні і всіх тих речах, які з ним пов'язані. Там є такий місцевий краєзнавець Володимир Никифорук, який називає наш край святою землею. Він запитує: як називається святий куток у хаті? — Покуть. Відповідно Покуття — свята земля. Це можна сприймати іронічно, але, гадаю, щось у тому є. Це чорнозем, хліборобська земля, і якийсь час вона годувала всю Галичину. Подекуди й зараз годує. Крім того, в нас святвечірню страву кутю не називають кутею, бо було б нелогічно називати за місцем, з якого вона походить. А називають лише — пшеницею.

Якщо говорити про локальний вимір, то моя покутськість, мабуть, десь глибоко в темах, а може у внутрішньому драматизмі, який, я сподіваюся, є в моїх віршах. Мені дуже близький Стефаник, він народився за 10–15 кілометрів від того місця, де народився я. Це мене певним чином зобов'язує і мало би вплинути на те, що мене обходить, бентежить, чим живу і про що пишу.

Якщо говорити про універсальний характер, то я за своїм світоглядом є соборним українцем і дуже іронічно ставлюся до галицької окремішності. Хай вибачать мені ті люди, які мають інші переконання.

 - На Вашу думку, наскільки поет може чи має реагувати на події в суспільстві?

 - Я вважаю, що найважливішою для поета є його внутрішня особиста історія. Він має бути вірний передовсім їй. Чи може поет оцінювати те, що діється в суспільстві? Суперечливе запитання. Але я не певен, що це піде на користь поетові. Маємо дуже багато зразків того, як це важко позначалося на долі, житті поета, якості його творчості, коли він входив у ці двері. Зараз мені пригадуються два яскраві поетичні імені — Павло Тичина і Володимир Маяковський. Знаємо, що трапилося з першим — він за життя в якомусь сенсі перестав бути поетом, хоч у формі досяг недосяжних вершин для багатьох інших авторів. Що трапилося з другим? Попри те все, що він був поетом «на злобу дня», врешті він дійшов до того, що від нього почали цього вимагати й інакше не сприймали. І він пустив собі кулю в серце. Тим самим вчинивши чесніше за Тичину, бо коли відчув, що перестає бути людиною, вкоротив собі віку. Безперечно, обидва випадки є різновидами суїциду.

 - Зазвичай український поет провадить, з одного боку, трохи епатажний спосіб життя, а з іншого — «сумний», і це доволі паскудно позначається на ньому як на людині. Чи на цьому залежить, аби писати добрі вірші?

 - Я не думаю, що паскудне життя може бути матеріалом для поезії. Навпаки, те паскудство, яке собі дозволяють деякі поети в житті, є руйнівним. Я за те, щоб був внутрішній досвід чесного життя. І, мабуть, тому, що я віддаю йому перевагу, не можна за моїми текстами судити про мою біографію. Але можна найкраще пізнати справжнього мене через них.