Ми переїхали з Бензонгорсту до Статен Айленду кілька років тому. Переїзд з одного місця на інше для мене виглядає завжди стихійним лихом. Хаос, який ти сам собі влаштував. Можливо, це з дитинства. У Кривому Розі в 1970-х роках я з батьками переїжджав з однієї квартири на іншу два рази, а потім з Кривого Рога до Тернополя. Пакування речей та, врешті, пустота кімнат, в яких ще вчора стояли на своїх місцях шафи, стіл, стільці, ліжка, дивани тощо, завжди викликали у мене відчуття втрати. У Нью-Йорку я перепроваджувався також два рази. І також – спаковані у пачках книжки, складений у пластикові мішки одяг, обгорнутий спеціальним папером посуд, винесені для загального огляду меблі – ось воно, усе те барахло, кількості якого ти не помічав. І знову порожні стіни кімнат. І знайдений пластиковий зайчик, якого ти шукав з дочкою і якого ніяк не міг знайти. Тепер – запилюжений – знову в її щасливих руках. При цих переїздах не тільки щось знаходиться, а дещо й губиться. Так, до сих пір не можу знайти шлюбної знимки моїх батьків 1963 року. До якої книжки я її вклав? Здається, всі перегортав і зі всіх витрясав по кілька разів. Нема.
Мешкаючи у Бензонгорсті, я не чув пісні «Bensonhurst Blues», яку виконує Оскар Бентон. Не знав, що її написали Арті Каплан і Арті Корнфельд. Пісня з характерною блюзовою нудьгою, в якій ти – «Bay Parkway wonder», і в якій згадується «grandmother accent».
З початком 20 століття Бензонгорст заполонили італійські та єврейські еміґранти. Американська письменниця Маріанна де Марко Торґовнік запам’ятала у 1950-х приватні будинки цієї дільниці, які були обсаджені кущами помідорів і фіґовими деревами, а перед будинками стояли фігурки Божої Матері. Італійці у Бензонгорсті не тільки торгували, випікали піцу чи вирощували на невеличких клаптиках землі помідори – якась частина з них входила до відомого мафіозного клану «П’яти родин». Романтизована Голівудом кримінальна війна, яка прокотилася Америкою, зачепила також Бензонгорст. А що тепер? Старики на 86-й вулиці сидять перед кав’ярнями на стільцях, що виставлені на хідники, або кидають кулі, граючи в бочче – і розумієш, що у Бензонгорсті все, від чого закипала кров, пригасло. Що не вивітрилося – то це запах італійських пекарень. Вулиці тут й нині пахнуть свіжоспеченим хлібом.
У пісні ж не йдеться про точний опис цієї дільниці, тільки один натяк на топоніміку, інший – на багатоетнічність цієї частини Бруклина. Хтось «я» говорить до когось «ти», їхню розмову пронизує кілька разів згадка про Bensonhurst Blues. Що це – спогад дитинства, кохання? Це життя чи смерть? Що це за фотографії, що лежать на столі? Що це за борги і чому там є щось про страждання, якщо тебе супроводжує молода дівчина-секретарка? І хто це каже «не пиши мені і не дзвони»? Кажу, що у цьому блюзі немає історії Бензонгорсту, але є історія кохання. Якась туга, що називається Бензонгорстом.
Блюз, як виявилося, триває: в одному із парків вздовж 86-ої вулиці, в якому встановлено лавки і столики, грають в шахи, доміно і карти десятки літніх чоловіків. Це косівські албанці, що приїхали при кінці 1990-х до Америки; а їхні жінки на майданчику, що навпроти, пильнують своїх внуків та дітей. Албанська мова, як запах з італійських пекарень, розноситься у повітрі Бензонгорсту. Усе-таки в албанців патріархальні родини: коли з’являється серед гурту молодших жінок старша, то неодмінно встануть у її присутності й поцілують руку. Бачити таке на вулиці бруклинського Бензонгорсту незвично. Чоловіки домінують, зберігається ієрархія, що побутує в мусульманських родинах.
Тепер Бензонгорст обліплено також китайськими гієрогліфами. Запахи італійських пекарень перебиваються запахами смажених по-пекінськи качок. Пекінська опера китайської мови вихлюпулася на вулиці як бурхлива Янцзи з сезону дощів. Маленька Італія в Бензонгорсті, можливо, доживає свої останні роки. Для Нью-Йорка нема нічого дивного, що один етнос вимивається іншим. Дивне й незрозуміле пересування в межах одного міста великої кількості людей, які обживають нові простори своєю культурою, кухнею, мовою і звичками. Їхні наступники замериканізуються і виїдуть назавжди з цих дільниць.
Як же так трапилося, що Бензонгорст удостоївся бути блюзом?
Чи не тому, що Арті Корнфельд, співзасновник Вудстоку, мешкав у Бензонгорсті? Це він разом з іншим бруклинцем Майклом Ланґом зорганізували фестиваль, а по суті музичну і молодіжну революцію повоєнного покоління Америки.
А блюз, відколи його заспівав Оскар Бентон, залишив Бензонгорст і помандрував Америкою та Європою, запліднюючи інші мови цим дивним словом «Бензонгорст».
Так, так ця бензонгорстівська нудьга, печаль і туга, запаяна в мелодію блюзу, вливається у наші жили вогненною енергією, яка потрібна нам для життя.
Так, так саме ці прості будинки і вулиці намацали слабий пульс великої мелодії і змішали її з тими словами, які ми хотіли і хочемо почути.
11.11.2017