Джон Дашак і я зустрілися у Зальцбурзі. Щойно закінчилася репетиція перед прем’єрою «Воццека» (постановка Володимира Юровського і Вільяма Кентріджа). У найуспішнішій продукції Зальцбурзького фестивалю 2017 британський тенор Джон Дашак виконував роль Тамбурмажора. Зірка світової оперної сцени, один з найкращих інтерпретаторів партій Зігфріда, Льоге, Мефістофеля, Аарона, Пітера Граймса, Ґнома, Андрія Хованського, Густава фон Ашенбаха, Штеви Бурийя, Сергія з «Леді Макбет Мценського повіту» радо погодився на інтерв’ю, коли дізнався, що я українка.
Напевно, це було перше інтерв’ю, під час якого Джону довелося відповідати на запитання української преси німецькою мовою. Свої виняткові здібності до іноземних мов він сприймає жартома. Оскільки наша розмова розпочалася з мюнхенських вражень, Джон згадав про дебют на сцені Баварської державної опери в ролі Альви («Лулу» А. Берга): «…Ми дуже хвилювалися. Ні я, ані мій партнер (Атлет – польський співак Яцек Страух) не володіли німецькою. Після вистави глядачі німці підходили до нас поспілкуватись і надзвичайно дивувалися, пересвідчившись, що наша німецька звучить ідеально тільки зі сцени».
Мені знайоме це здивування. Чиста, позбавлена акценту німецька вимова у партії Альвіано Сальваго (мюнхенська постановка опери «Мічені» Франца Шрекера Інго Мецмахером і Кшиштофом Варліковським) дозволяла зробити припущення, що Джон Дашак ‑ британський співак німецького походження. Проте справжня несподіванка була попереду. Наприкінці нашої розмови Джон поділився давньою мрією відвідати Львів, і розповів про долю свого батька-українця Богдана Дашака, який народився у Стрию, а до війни жив у Львові. Джон також був здивований дізнатися, що в той самий час, коли він навчався у Royal Northern College of Music в Манчестері та у Guildhall School of Music and Drama в Лондоні, вивчав оперні партії Моцарта і вперше починав усвідомлювати себе оперним співаком, я жила у Львові, у місті сина Моцарта Франца Ксавера, і навчалася у Львівській державній консерваторії (зараз академії) імені Миколи Лисенка, ректором якої був Зенон Дашак – рідний дядько Джона.
Аделіна Єфіменко: Джон, у професії оперного співака володіння різними мовами – річ сама по собі зрозуміла, хоча з проблемою акценту стикається кожен вокаліст. Ви пересвідчилися, як відвідувачі Баварської опери ревно реагують на чистоту німецької вимови, особливо вагнеріанці? Співаки-німці культивують красу звучання мови навіть більш як італійці. Якою була реакція на Ваш образ Альвіано в останній постановці опери Франца Шрекера «Мічені», зокрема, на Ваш, без перебільшення, перфектний Deutsch?
Джон Дашак: Так, я відчув, що я добре зробив свою роль. Сам Крістіан Герхахер підійшов до мене і сердечно привітав (Крістіан Герхахер – унікальний інтерпретатор німецької Kunstlied (солоспіву), Воццека, Вольфрама фон Ешенбаха, у 2018 році представляє графа Альмавіву і Амфортаса у нових постановках «Весілля Фігаро» і «Парсифаля» на сцені Баварської Staatsoper – примітка А.Є.). Ви знате, що для цього співака означає німецька вимова?
А.Є.: Так, він володіє особливим даром. У жанрі німецької Kunstlied його вишукана манера інтонування і артикуляції текстів поки що не має рівних. Під час інтерв’ю з ним я навіть ловила себе на думці, що вслухаюся не у зміст його слів, а у красу звучання його мовлення. Як красиво він інтонує відповіді на питання! Поза сумнівом, його вразила Ваша інтерпретація ролі Альвіано завдяки якості мистецького інтонування слова, яку німці характеризують компромісним словом artifiziell, маючи на увазі Wort (слово) у значенні Art (мистецтво). Було очевидно, що Альвіано і Ви споріднені духом і словом.
Д.Д.: Так, фігура Альвіано мені надзвичайно цікава і близька. Вона втілює трагедію розчарованої людини – прихильника мистецтв, багатого мецената, зрадженого друзями, коханою, без вини звинуваченого, а головне, зовні потворного. Чутлива до краси і мистецтва людина страждає, його кохана мисткиня Карлотта гине від руки вбивці Тамаре, в якого закохалася, Альвіано втрачає розум.
Опера «Мічені» автобіографічна. Шрекер, як і Альвіано, гостро переживав драму людської, творчої і соціальної ізоляції. При тому, що сюжет декадентський, в музиці трагічна атмосфера передається у дусі естетичного, чуттєво-еротичного світовідчуття композитора.
А.Є.: На честь Франца Шрекера у 2017 році оперу «Мічені» поставили Берлінська Коміше опер, опери Кельну та Санкт-Галлену після майже 100-річного забуття. Баварська Staatsoper розрекламувала постановку як оперний ренесанс великого майстра, успіх якого до Другої світової війни був голоснішим навіть за Ріхарда Штрауса. В чому особливість мюнхенської версії «Мічених»?
Д.Д.: У мюнхенській версії Кшиштоф Варліковський доручив мені подвійну роль – Альвіано і композитора. Я мушу артистично, як драматичний актор, а не як співак, декламувати текст Франца Шрекера (Mein Charakterbild), сповнений сарказму до самого себе. Ця гостра самоідентифікація «Я є …» звучить для мене провокативно, болісно, водночас, містить гостру соціальну критику на німецьке суспільство того часу.
А.Є. Образ Альвіано нагадав мені Гнома з однойменної опери Олександра Цемлінського, сучасника Франца Шрекера. Ви співали партію Гнома у Мюнхені п’ять років тому. Казкова дилема «Красуня і Чудовисько», еротична атмосфера, розквіт модерну в мистецтві. Що зачаровує Вас у таких ролях?
Д.Д.: По-перше, їх прихована автобіографічність. Завжди за цими творами стоїть доля автора. Творчість Цемлінського, як і Шрекера, була забута, твори вилучені з репертуарів оперних театрів і частково відроджені лише наприкінці ХХ століття. В образі Гнома композитор показує, як людина знищує власне життя, коли бачить себе у дзеркалі і усвідомлює свою потворність… Але невже йдеться тільки про потворність Гнома зовні? Подивіться на його оточення, на принцесу і придворних, для яких не існує понять вірності, кохання, милосердя, добра, моралі, здатності бачити іншу красу – красу душевну. Для мене обидві опери містять критику суспільства, побудованого на моральній маніпуляції простими людьми.
З іншого боку, мене захоплює полярність внутрішнього світу особистості. Як він реагує у ситуаціях на межі добра і зла? Немає абсолютно позитивних чи негативних персонажів, як і немає абсолютно однакових людей. Мене завжди цікавлять ролі й долі пристрасних, роздвоєних, певною мірою психологічно лабільних героїв. Адже саме такі ролі сприяють комунікації з публікою. У своїх ролях намагаюся максимально застосовувати спілкування з аудиторією, втягувати слухачів у конфліктні ситуації, занурити у характер героя музично й драматично. Що стосується Вашого першого запитання – чому так важлива перфектна вимова – я як співак мушу донести до публіки через мову, інтонацію, жести моє ставлення до героя, щоб мене почули і зрозуміли. Незалежно від того, якою я мовою співаю ‑ німецькою, італійською, французькою, чеською або угорською, ‑ прагну завжди пропустити через себе рідну мову героя, наче мою власну. Щоб досягти максимального результату, приділяю на вивчення партії і вимови стільки часу, скільки потрібно, адже для мене дуже важлива емоційна відповідь публіки на моє бачення ролі.
А.Є. Як зреагувала публіка на Вашого Альвіано?
Д.Д. Для мене його зовнішність така ж оманлива, як і душа. Він здається благородним, він не знає про оргії дворян Генуї на острові Елізіум, який йому належить. Можливо, він дійсно не знає, що його друзі крадуть, розважаються, а потім вбивають найкрасивіших дівчат Генуї? Кожен збагне тут певну невідповідність: Альвіано, як і Гном, не знає реальності, чи не хоче її знати? Для мене важливо розкрити на сцені характер людини, яка не є від народження доброю чи злою, але за певних обставин балансує на межі добра і зла, моралі і злочину.
А.Є. Напевно, такі контрасти Вам складно виявити у ролі Тамбурмажора в зальцбурзький постановці «Воццека»?
Д.Д. Так, це не просто. Але навіть маленьку роль можна зробити ключовою в розвитку конфлікту головних персонажів. Я показую полярні сторони Тамбурмажора. Він – пересічна людина, наче нікому не бажає зла, жартома спокушає чужу дружину. Але через свою лінь, безвідповідальність, байдужість до ситуації він підштовхує трагедію сім’ї Воццека. Вбивство Марі відбувається з його вини. Серед подібних ролей люблю співати Пінкертона з опери «Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні і Едварда Віра з опери «Біллі Бад» Б Бріттена. Едвард Вір – одна з моїх улюблених ролей. Капітан мусить винести смертний вирок Біллі Баду не зі своєї волі. Так велить закон, ситуація війни, матроси, які повірили у провину юнака. Але страта Біллі Бада гнітить капітана Віра протягом усього життя, адже Вір усвідомлює, що він вбив невинну душу.
А.Є. Його би зрозумів сам Понтій Пілат.
Д.Д. Так, звичайно! Дуже важливо у ролі Віра провести саме лінію совісті. Констеляція характерів у таких операх як «Біллі Бад», «Воццек», «Мадам Баттерфляй» не дозволяє поділяти партії на маленькі і великі. Побічні персонажі такі ж важливі, як і головні. Тому і намагаюся у кожній ролі викладатися максимально, на сто двадцять відсотків.
А.Є. З головних ролей у Вашому списку значиться Зігфрід. У театрі Женеви Ви співали в 2014 році цю партію (постановка Інго Мецмахера і Дітера Дорна). В Байройті, крім того, блискуче прозвучав Льоге (постановка Кирила Петренка і Франка Касторфа). Надзвичайно складні й відповідальні ролі як вокально, так і сценічно. Як розвивалися Ваші ‛стосунки’ з цими персонажами?
Д.Д. Зігфріда я вперше заспівав 25 років тому. І потім відійшов від цієї ролі. Чесно кажучи, я намагався уникати Вагнера, хоча мені всі казали: «Ти чудовий Зігфрид!». Я зрозумів, що коли починаєш співати тільки Вагнера, досить складно повернутися до іншого репертуару. А я хотів співати різні партії, спробувати себе у різних стилях. У роки навчання багато переспівав В. А. Моцарта. Класичний репертуар природно розвинув мій голос, вокально і фізично добре вплинув на його формування. Мій ліричний тенор у високій теситурі легко вправляється також у белькантовому репертуарі. В Італії я переспівав чимало партій з опер Доніцетті.
А з Вагнером вийшла така історія. Я приїхав до Англійської національної опери на прослуховування репертуару з Дж. Пуччіні. Після прослуховування мені несподівано запропонували роль Зігфріда у новій постановці. Пізніше Зубін Мета запросив мене співати партію Льоге у Валенсію.
Відверто зізнаюся, що Льоге для мене цікавіший, як Зігфрід. І хоч я не можу співати партій Альберіха і Гагена (вони не тенорові), ці персонажі також мене більш цікавлять, як Зігфрід.
А.Є. В чому причина?
Д.Д. Зігфрід молодий, зухвалий, наївний, дитячий герой, який ненавидить несправедливість. Він простий і однозначний ‑ не має знання, не має страху. А що він має? В чому його внутрішній конфлікт? Я би порівняв його партію з живописом, який позбавлений яскравих кольорів. Мені подобається Зігфрид у сценах, коли він починає мислити, відчувати і страждати – у розмові з лісовою пташкою, у мріях про матір, яку ніколи не бачив. Зігфрід запитує себе: хто я, звідки я? У такі моменти вагнерівський герой стає для мене цікавим з точки зору психоаналізу.
А.Є. Чому Вас інспірують герої саме такого плану?
Д.Д. Думаю, тому, що подібно до Зігфріда, колись теж запитував батька, звідки він і бачив сльози на його очах. Він був українцем, який опинився в Британії після Другої світової війни. Інколи згадував, як тікав від жахливого хаосу, але не міг взяти з собою молодшого брата Зенона, а той біг за ним аж до залізничного вокзалу. Про минуле батько говорив не багато. Любив згадувати, що музика і футбол – дві речі, які його врятували. Під час війни він, на щастя, потрапив у полон до союзників. А після війни опинився спочатку в Ріміні в Італії, а потім у Шотландії.
Тридцять років він не міг контактувати з батьками і Зеноном. Пізніше дізнався, що Зенон назвав свого сина на його честь – Богданом. Для родини при «совєтах» контакт з родичами з-закордону був небезпечним. У 1980 році несподівано отримали лист від знайомої з Лондона. У конверті батько знайшов вирізку з «Львівської газети» зі статтею про альтиста, який здобув інтернаціональне визнання, входив до складу журі конкурсів, займав високу посаду. Це був брат батька Зенон. Наша знайома збиралася до Львова і запропонувала конспіративно передати лист або номер телефону для Зенона. Пройшов деякий час, і Зенон передзвонив. Спочатку він мав сумніви, що людина, з якою він говорить, дійсно є братом Богданом. Тоді мій батько, щоб переконати Зенона, згадав слово, яке той у дитинстві не виговорював – кукуруженка (сміється).
Ось так вони і розговорилися. Зенон повідомив, що приїхав на міжнародний конкурс у Мюнхен. Батько вирішив терміново летіти до Мюнхена, хоча для бюджету нашої сім’ї квиток на літак був дуже дорогим. Але здійснилося! Брати зустрілися через 40 років і змогли поспілкувалася до вечора. Зенону, який перехитрив двох радянських кагебістів, приставлених до нього у Мюнхені, треба було повертатися. Після цієї зустрічі контакт знову обірвався аж до 90-х років. І тільки після розпаду Союзу мій батько поїхав до Львова. Потім Зенон приїздив на початку 90-х до Англії з сином Богданом. І ось нарешті, через пару тижнів, відразу після закінчення Зальцбурзького фестивалю, летимо на зустріч до Швеції. Побачимося всі разом! Родина Богдана прилетить зі Львова, а мої брати з Америки і Англії.
А.Є. У вас запланований в Швеції спільний музичний проект?
Д.Д. Ні, сімейна зустріч. Наша велика музична родина – то і є великий сімейний проект наших батьків. Будемо спілкуватися, згадувати минуле. Мій батько був надзвичайно музично обдарованою людиною. З дитинства нас оточувала музика. Батько цікавився народною творчістю, співав у чоловічому хорі «Гомін» в Манчестері. Я теж співав спочатку у хорі в Глайдборні. Потім зненацька мені запропонували замінити соліста, який захворів. Так і розпочалася моя сольна кар’єра. Любов до опери в мене від матері. Вона дуже любила класику. Вдома ми мали багато платівок. З дитинства слухав цілі опери. Ми навіть у школі ставили маленькі оперні шоу. Їздили разом в Італію, щоб відвідати Арена Ді Верона. А я спочатку мріяв грати на скрипці. Мені було всього п’ять років, моя мати шукала вчительку, але всі говорили, що треба починати заняття з 6-7 років. Проте в неї був серйозний аргумент – вундеркінд Моцарт, який вже в такому віці давав концерти. Мати, до речі, має валлійське і англійське коріння, отже я лише на чверть британець, на чверть валлієць і на половину – українець.
***
Скоро Джон летів у Стокгольм, а я у Львів. Наступного разу ми домовилися зустрітися у Львові – відвідати Львівську оперу і зробити інтерв’ю, в якому Джон заговорить українською.
Переклад з нім. – Аделіна Єфіменко
Фото:
Bayerische Staatsoper/Wilfried Hösl
Salzburger Festspiele/Ruth Walz