Перша ознака меншовартості будь-якого народу – це коли він починає вишукувати корені своїх краян у якихось відомих світові людей. А потім втішатися, навіть якщо ці корені дуже сумнівні або обмежуються бабусею з Одеси.
А при тому пишатися, що ми великий народ. Але великий народ, навіть такий, як шведи, не бавиться в подібні ігри. Хоча є те, що нас єднає із деякими народами, – пірнання в далеку історію з метою витягнути за вуха якийсь черговий міф. Зокрема, про старовинне бойове мистецтво. Ця болячка захопила вже багато різних народів, як у Європі, так і в Азії, і просто неодмінно мусила прийти й до нас.
А відтак, як з дірявого лантуха пані Дори, сипонули фантазії наших богоугодних патріотів, які, вилущивши одне речення з Дмитра Яворницького, кинулися множити цілі трактати про характерників і повальне козацьке характерництво. Не забарилися і бойові гопаки, не зафіксовані жодним літописцем чи істориком, а за ними вигулькнула й «прадавня» школа жіночого бойового мистецтва «Асгарда».
З великим інтересом проглянув я підручник під назвою «Асгарда», який покликаний озброїти жіноцтво мистецтвом рукопашного бою з ґвалтівниками і грабіжниками. З зусиллям продираючись крізь мовні нетрі, я довідався, що «підбивання найчастіше виконується задньою ногою». Ага! Я навіть підійшов до дзеркала і уважно обстежив, де у мене задня нога. Але в книзі можна прочитати не тільки про «задню ногу», а й про «передню» і навіть «предню». Але, коли я прочитав, що «у двобою стійка використовується для пісідання під руки», то засумнівався, чи не тримаю в руках якоїсь «Кама сутри», якщо вже тут йдеться про «дання пісі» та ще й «під руки». Цікаво кому? Ґвалтівникові?
А коли трапилася на очі «стійкака Вершниця», я вже й не дивувався. А чого дивуватися? Кака, то й кака. Або такий собі «січовий міхур». Хтозна: може, й був на Запорізькій Січі якийсь спеціальний міхур. Не беруся сперечатися, авторам видніше.
А від міхура – вже недалеко й до мильної бульбашки. Такою бульбашкою є, зокрема, дуже популярна фантазія про якусь таємничу конференцію у 1934 р. у Парижі, де українська мова зайняла третє місце після французької і перської. З датою, щоправда, плутанина (то 1928, то 1934), з мовами теж, бо на місці французької вигулькує італійська, а на місці перської іврит, а на місці української – не повірите! – білоруська. Бо й білоруси плекають ту саму легенду, смачно катуляючи її на язику і пригощаючи довірливих.
Отак ця приємна для кожного українського серця мулька мандрує з сайту на сайт, ба й перескочила в підручники, хоча жодних достовірних даних про цей конкурс нема. Дивно, що українська преса 1934-го року анічогісінько про це не пише.
Підозрюю, відразу знайдуться розумники, які почнуть нарікати на совєтську цензуру. Але ж була преса західноукраїнська та емігрантська. Був у Франції Ілько Борщак, який пильно відстежував усе, що пишуть у Франції про Україну, та не один міф розвіяв. Зокрема і про «Енеїду» Котляревського під пахвою в Наполеона, який начебто таким чином учив українську, щоб явитися перед нами, як пра-Саакашвілі, і підняти народ на борню.
А от про ту конференцію – ані сліду. Навіть журнал «Рідна мова», який саме в цей час у Варшаві редагував Іван Огієнко. А де-де, а в такому журналі подібна блага вість мала би тішити читачів уже з перших сторінок щонайменше протягом року. Та ба!
Та й що це за скупі відомості про конкурс: лише назва міста і рік? Якась же інституція повинна була його організувати, якість фахівці за цим мали б стояти, та й якісь представники різних мов мали б бути присутні. Але ми нічого про це не знаємо. Навіть точної дати нема. І недарма ж нема – тоді б легше можна було виявити фейк.
Можна відкопати безліч цитат відомих учених, не конче українців, які дуже високо ставили українську мову. Наприклад, Ізмаїл Срезневський у 1834 р. писав: «этот язык есть один из богатейших языков славянских, он едва ли уступает богемскому в обилии слов и выражений, польскому в живописности, сербскому в приятности... язык поэтический, музыкальный, живописный».
У статті «Дбаймо про фонетичну красу мови» (1917) Володимир Самійленко, який володів романськими мовами і міг порівняти їх, зауважив, що українська мова: «коли не займає першого місця по евфонічності, то тільки через те, що в кількох словах, – небагатьох, але часто вживаних, – допускає негармонійне з’єднання шелестівок: бг, пхн, ткн – бгати, пхнути, ткнути – і взагалі порушує фонетичну рівновагу в бік консонантизму трохи частіш, ніж мови італійська й іспанська».
Тобто бачимо, що тут порівняння не на користь української. Але загалом порівняння з італійською доволі часті. От тільки грішать вони фальсифікатом.
Зокрема, мандрує по інтернету і по різних виданнях висловлювання поета-романтика Амвросія Метлинського. Блогер maksymus (Максим Бистрицький) наводить три різні цитати начебто одного тексту: «Наша українська мова з огляду на милозвучність належить до найкрасших мов на світі. Учені, порівнуючи нашу мову з всіми прочими мовами говорять, що вона по італійській, яку признано за найзвучнішу мову, займає зараз друге місце поміж всіми мовами світу. Що до краси поміж слов’янськими мовами займає перше місце.» (Календар сирітського дому, 1916); «Учені мовознавці признають, що українська мова – це одна з найкращих мов світу. З європейських мов може йти в парі з нею лише італійська мова, а між словянськими мовами, то українська мова зайняла перше місце.» (Календар української родини, 1943); «Українська мова, зовсім самостійна й рівнорядна з іншими слов’янськими мовами, належить до найкращих у світі. Милозвучністю та музикальністю дорівнює їй тільки одна італійська мова. До того ж вона така гнучка, й цвітиста висловом, що нею можна виявляти не тільки найніжніші порухи душі й серця, але й висловлювати найскладніші наукові ідеї» (Велика історія України, 1948).
Як бачимо, цитати добряче відрізняються, хоча походити можуть лише з одного джерела: зі статті А. Метлинського «Заметки относительно южнорусского языка». Стаття писана російською мовою і була востаннє опублікована в антології «Українські поети-романтики 20-40-х років ХІХ ст.». Раніше її в перекладі українською уривками друкували у львівському виданні творів А. Метлинського у 1914 р.
Однак і ці цитати є фейками, бо в Метлинського нема порівняння з італійською, натомість є порівняння інше: «язык южнорусса своєй мягкостию и негою похож то на виолончель, то на флейту и общею мелодией приближается к славеноцерковному, который звучит величественным органом».
Але ні, нам хочеться конче порівняння з італійською, незважаючи на усі пхн-ткн.
Що ж, в американській газеті «Свобода» 1 жовтня 1893 року таке порівняння з'явилося: «Наша руска мова якъ каже одинъ ученый прфесоръ Бантишъ-Камѣнскiй есть второю по италіяньской що до звучности, що до солодкости, що до придатности пôдъ безсмертни ноти всесвѣтных музикальних композиторôвъ».
Тут, звісно, руська – українська, бо в той час галичани себе називали русинами. Але чи справді Бантиш-Каменський щось таке писав – невідомо. Та навіть якби й писав – що з того? Його словам дуже далеко до всесвітнього конкурсу мов.
Коли ця легенда з'явилася? Я пригадую її ще з початку 70-тих років. Вперше почув про неї з вуст викладача української мови в Івано-Франківському педінституті (нині Прикарпатський університет). Пізніше не раз чув з різних вуст, та й сам прикладався до її ширення.
Очевидно, ця легенда народилася там, де й легенда про розстріляних харківських студентів у 1950-тих роках та розстріляний (хоч і неіснуючий) з’їзд кобзарів – у діаспорі.
Наприкінці 1980-тих, коли цензура луснула, легенду стали поширювати уже всі, кому не ліньки. Зокрема і Юліан Сємьонов в інтерв’ю журналу «Україна» від 13 квітня 1990 року:
«Юліан Семенов: До речі, дуже люблю українську мову. Чарівна мова. Не випадково ж вона посіла третє місце в Парижі ...
Кор. Даруйте, що Ви маєте на увазі?
Юліан Семенов: Як що? Конкурс мов, який відбувся 1934 року в Парижі. Хіба ви не чули? Наш «вєлікій кормчій», звичайно, не міг дозволити, щоб народи Совєтського Союзу брали участь у цьому досить своєрідному фестивалі. Російську мову представляла російська еміграція, а українську – поети і професори, які теж волею примхливої долі опинилися за кордоном.
І як, гадаєте, розподілилися місця? Перше дісталося французькій. Не тому, що конкурс відбувався в Парижі. Я знаю цю мову – дуже милозвучна й гарна. Друге присудили перській. До речі, я вивчав фарсі в університеті. Мова, багата на образи, метафори, епітети... Третьою була українська. Чомусь в Україні про те мало кому відомо».
Для журналістів, попри їхню філологічну освіту, одкровення Сємьонова виявилося відкриттям. Видно, до Києва діаспорні фантазії на ту пору ще не докотилися.
Але зараз досить набрати на Ґуґлі «конкурс краси мов у Парижі в 1934» – і сипоне на вас лавина барвистих мильних бульбашок, якими можна без кінця милуватися і передавати далі. Але в жодному випадку не торкатися пальчиком.
30.10.2017