Я уже писав, як самому собі ставити діагноз завдяки чарівній книжці «Сам собі лікар». Не розумію, чому досі її не переклали українською. Адже це значно знизило б дзвінки у швидку допомогу і відвідування поліклінік. Безліч людей завдає лікарям клопоту через власне незнання і підозру на щось, чого в них нема.
Але така книжка не панацея. Бо треба мати ще й свого лікаря. Якому можна довіряти. Адже є чимало лікарів, яким довіряти ніяк не можна.
Років п'ятнадцять тому у мене почервоніло біля вуха і різко піднялася температура. Вранці я помчав до товариша, який не був оторинола... Ну, гаразд, скажемо простіше: вухо-горло-носом. Він був хірургом, але я йому довіряв. Отже, він мене оглянув і повів у відділення ЛОР.
На вістку, що завітав професор і академік, збіглися всі лікарі ЛОРу, створили дружній консиліум і постановили, що мене треба негайно класти до лікарні.
– Я бачу тут свищ! – оголосив один із них.
– Свищ! – підтримав другий. – Приписуємо мазь Вишневського.
– І окрему палату... для пацієнтів доктора Х у нас завше окрема палата.
А коли я ошелешено пробелькотів:
– Чи це надовго?
– Тиждень... а, може, два. Вам у нас сподобається.
– Мені вже подобається, – відповів я тремтячим голосом, не наважуючись порушувати їхній оптимістичний настрій.
Адже їм вдалося миттєво поставити діагноз! Та ще й у присутності пана академіка!
Але на моє здивування товариш сказав їм дещо інше:
– Добре, добре. Ми ще до вас повернемося.
І потягнув до себе. Посадив за стіл, налив чарку віскі і, мило усміхаючись, повідомив:
– Ти все добре почув?.. Хотів, аби ти переконався, що не все так просто в нашій медичній справі. Я відразу встановив тобі діагноз. Але вирішив перевірити. І перевірив.
– Що саме?
Віскі приємно розпливалося по грудях і вкривало мою проблему легким серпанком поцимбалізму.
– А те, що в тебе жодного свища нема. В тебе рожа! Чув таке?
– Чого ж не чув! Моя бабця її часто спалювала якоюсь паклею просто на тілі пацієнта, хоч лікаркою не була.
– Правильно. І я б тобі спалив на будь-якому місці, окрім двох: зокрема окрім обличчя... А так випишу антибіотик, і нехай тебе кохана щовечора штрикає в дупцю. П'ять заштриків – і все мине.
Так і сталося. Повернувшись додому, попросив кохану оглянути моє почервоніння. І так вона дивилася, і з лупою дивилася, а не побачила свища. Але ж вона не лікар!
А все могло мати не такий щасливий фінал.
– В жодному випадку рожу не можна мастити маззю Вишневського, – повідомив на прощання товариш. – Там же ж жодного нагноєння нема.
Я був добряче ошелешений.
У 2007 році ми з нашим малим поїхали до Криму. Йому ще не було три роки, і ми не зважилися їхати до Болгарії. Крим я ніколи не любив. Природа там, звісно, прекрасна, але люди...
Це якийсь особливий ґатунок гомо сапієнсів, які не викликають жодних симпатій. Сервіс на нулі. І кожен хоче намахати.
Приходиш на базар. Бачиш купу цьоток, які торгують вином. Запитуєш, чи є натуральне.
– Єсть, єсть... вот ета: с міндальним вкусам... вот ета мєдоває...
– Але я хочу натуральне, без домішок.
– Дак ета же і єсть натуральнає! Мускат марочний!
Виняток – татари, тільки в них і можна винаймати помешкання і в них же й харчуватися.
У квітні 2013 року ми з Андрієм Курковим мандрували Кримом. І коли їхали трасою, Андрій запропонував купити в татарів самсу. Це щось на зразок біляша, але м'ясо не мелене, а кусниками і сочисте. Я здивувався: як? при дорозі?
Андрій мене заспокоїв:
– Щоб ти знав: у них усе чисто і охайно.
І справді жодних турбацій наші шлунки не зазнали.
На відміну від відпочинкового комплексу «Чорноморець», де ми з родиною оселилися. Звісно, «все включене». Але не все, бо жодного разу не було шматка м'яса (окрім курячого), а самі лише переробки: катлєти, макарон па-флотскі, фаршированние пєрци і т. д.
Але справжніми пєрцами там була охорона, яка суворо наглядала за тим, аби діти не вибігали на траву. Причому це були не клумби, а величезні галявини. Втримати дітей було неможливо, бо там красувалися гномики. І ось ці типи в білих сорочках і краватках оголошували в гучномовці: «Убєрітє рєбйонка!»
Ціна була значно вища, ніж за готель на Балканах. А умови – не порівняти.
І ось там мене вхопив якийсь вірус. Піднялася температура, мене ламало, спина боліла, на море не йду. Пішов у медчастину. Дама зробила висновок, що я напився морської води і отруївся. Якісь ліки порадила. Я їй не повірив.
Телефоную товаришеві. Тому самому. Чую з голосу, що він уже під гумором. Десь в гостях. Незважаючи на свій релаксовий стан, детально розпитав усі симптоми і наказав: купи це, те, і те.
Я записав. Метнувся до аптеки. Випив. На ранок – як огірочок.
То був вірус, який я підхопив у їдальні. Того ж дня ще кілька людей злягло з такими ж симптомами. Бо у них не було такого лікаря, якого мав я.
Під час ковіду розігрувалися ще й не такі драми. Окремі сімейні лікарі дотримувалися шкідливих протоколів і шпигали хворих антибіотиками. Мій сусід уже лежав при смерті, коли його син спохопився і звернувся до іншого лікаря. Хворого перевезли в туберкульозну лікарню, змінили уколи, і він вижив.
Коли ковід мене догнав у Шотландії, я був здивований, що це не викликало жодного переполоху у готелі, в якому я жив. Мене ніхто не ізолював, не тягнув до поліклініки. Просто побігла дівчинка до аптеки, принесла тест на вірус, перевірили і повідомили з усмішкою: у вас ковід. Мені навіть не заборонили ходити до ресторації. Тут я вже сам вирішив не ходити. Їжу мені приносили. Хоч апетиту й не було.
Правда, я був по двох вакцинаціях і хворів лише чотири дні.
Остання моя пригода, пов'язана з моїм лікарем, була така. Раптом мене обсипало маленькими червоними цятками з підпухлістю. Сімейний (той самий, який методично вбивав сусіда), оглянувши мою спину, висловився коротко і змістовно: «Кошмар!»
Ліки, які він виписав, виявилася до одного місця.
Що ж, помчав я до товариша. Той відразу повів мене до своєї знайомої лікарки. Вона приписала магнезію. Це така річ, яка очищає шлунок. Очистив з успіхом. Висип зник. Але щойно поснідав – знову з'явився.
Тоді товариш зателефонував до свого професора в медичному університеті. Той порадив здати аналізи своїй колезі. Лікарка, яка дослідила мої скарби, запитала:
– У вас є песик?
– Є.
– Є і сад?
– Є.
– Як часто ви підбирали яблука з землі і, не миючи, їли?
– Ну, вони падали на траву, а не на землю... тож не були брудні.
– Помиляєтеся. Адже ваш песик не справляє потреби в одному конкретному місці. Все ваше обійстя давно вже стало розплідником, в якому розкошують токсокари.
Далі вона вручила мені сценарій лікування, який складався з чотирьох серій приймання ліків і заштриків. І все швидко зійшло. Звідтоді з землі ніц не підбираю. А купуючи у бабусь редиску або зелену цибульку, цікавлюся, чи є в них песик. А якщо є, то чи на ланцюзі. Але хто вирощує городину, мусить тримати песика на прив'язі, щоб ніц не потолочив.
Звідтоді я більше схожих рецидивів не зазнав.
А так же ж файно було: підбереш ябко з екологічно чистої травички і гризеш собі замріяно, гойдаючись на гамаку з книжкою...
Минулося.
20.08.2025