В днях 21 і 23 ц. м. відбулися премієрові вистави добре відомої, але все свіжої і притягаючої опери Вердія "Аїда" — перша для німців під орудою музичного директора Фріца Вайдліха, друга під орудою Льва Туркевича, режисура мистецького керманича театру В. Блавацького.
Нема сумніву, що найновіша премієра є в доцьогочаснім мистецькім білянсі молодого оперного театру дуже важною, цінною і далекосяглою позицією. Після трьох веристичних опер: "Мадам Батерфляй" і "Тоски" Пуччінія та "Кармен" Бізе прийшов на чергу один з найкращих та водночас і найбільш улюблених творів Вердія й оперного репертуару взагалі, твір, яким Верді хотів започаткувати відродження італійської опери та цим забезпечити її перед затіями т. зв. "музик майбутнього". "Аїду" можна вважати не тільки вершинною точкою творчости Вердія, але може й усієї італійської оперної літератури. І всупереч злобним голосам тогочасної італійської преси після премієри "Аїди", що закидала Верді невміння писати для голосів та наслідування Ваґнера, саме в "Аїді" протиставиться композитор Ваґнерівській реформі суто симфонічного трактування оперної оркестри. І навпаки: при використанні усіх орхестрових ефектів, при незвичайному багацтві орхестрової барви та виразу поодиноких інструментів, кладе Верді основний натиск на вокальні голоси. З неймовірною докладністю співпрацював Верді над лібреттом "Аїди", змушуючи лібретиста Ґасляйцонія до більшекратних змін та перерібок поодиноких віршів, визначуючи йому для осягнення більшої концентрації муз. виразу навіть кількість складів. Мельодика Вердія є тут виразом простоти, але й сили, що відповідає характерові екзотики старовинного світу.
Спеціяльними студіями про Єгипет та екзотику його музики хотів Верді найвірніше віддати духа та кольорит епохи. Все ж таки не бачучи змоги для реальної реконструкції музичного стилю давно минулих століть, залишає це інстинктові своєї звукової уяви і фантазії, послуговуючися при тому звичайно найбільш простими, звичайними засобами, як напр. у сцені в святині Вулькана при виборі вожда (одноголосний хор на тлі самої арфи!) чи у славній картині над Нілем, змальованій ґеніяльно такими простими красками, чи у балетних інтерлюдіях, що не є тут тільки якимись контрастовими вкладками для ока, а просто органічно виростають із даної ситуації. А поруч з тим при всій концентрації дієвої акції у сфері любовних конфліктів, впродовж цілої опери атмосфера насичена якимсь подихом героїзму та його апотеози, що для профілю Вердія, як суто національного композитора і "музичного" пробудника свого краю, має своє специфічне значіння.
"Аїду" ставили на львівській сцені дуже часто. Можна би вже навіть говорити про "втерту" традицію при її виставах. Все ж таки для нашого молодого оперного театру було це завдання навязати навіть до традиції зовсім нелегке, а в порівнянні до попередніх опер, як "Батерфляй", "Кармен" чи "Тоска", зовсім відмінного характеру. І тут виявилося, що наш театр виходить переможно з кожного вложеного на себе завдання. Мимоволі приходять мені на думку переповіджені мені раз слова одного німецького постійного театрального відвідувача, який на запит, що його притягає на кожну українську виставу, відповів, що ще не бачив такого театру, щоб грав і драму і народню співогру, і оперету, і оперу, і все так знаменито!
І цей момент треба при оцінці як вальорів, так деяких недотягнень вистави з конечности взяти під увагу.
Берім хоча б під увагу орхестру, яка спершу призначена була для вистав народніх співопер чи пак оперет, а згодом доповнено її до оперного формату, при чому в склад її увійшло поруч давніх рутинованих членів орхестри і багато дуже молодих музиків ще зі шкільної лавки. Та коли приглянемось поодиноким етапам розвитку і набування оперної практики цим орхестровим колективом, то справді можемо висловитися з надзвичайним признанням про висліди праці і мистецький ефект цієї орхестри. Бо коли тут пригадаємо, що обсада орхестри при мілянській премієрі "Аїди" в 1871 р. складалася з 14 перших скрипок, 14 других скрипок, 12 альтівок (віоль), 12 віольончель та 12 контрабасів, попри нормальну обсаду дутих деревляних та мідних і перкусійних інструментів, то справді можна подивляти, що наша орхестра в такий задовільний спосіб сповняє в нинішніх часах такі важкі завдання. І цим разом теж належиться орхестрі повне й заслужене признання, тим більше, що час підготови опери був доволі короткий.
Хор — можна сказати — це одна з найміцніших позицій нашої опери. Можна б хіба піддати дискусії, чи в тих партіях, де хор співає за сценою, не уставлено його вже в дещо надмірній віддалі.
Переходячи до солістів, треба загально зазначити, що всі вони станули на висоті, не зважаючи на те, що не кожному з них підходили поодинокі партії в однаковій мірі. Коли візьмемо під увагу, що партію героя опери — Радамеса — повинен співати героїчний тенор, а її співав, правда, високої кляси, але "pаr ехсеllеnсe" ліричний тенор д-Р Василь Тисяк, то справді можна подивляти видержливість його голосу у драматичних місцях, хоч співак і був дещо недиспонований. Зате повну рекoмпенсатy мали слухачі тим, де д-р Тисяк мав змогу захопити їх прекрасним, вільним від надмірнoї натуги "bel canto", що увидатнювалося зoкрема в повному глибокого виразу "mezza voce" мельодійних ліній чи поодиноких фраз.
Зенон Дольницький, після недавнього виступу в ролі Скарпiї у "Тосці", створив у ролі Амонасра свою чергову, блискучу креацію. Голосово, виразово, як і сценічно на суцільному, всебічно вирізьбленому високому рівні був наш співак безпереривно осередком зацікавлення і мистецького вдоволення слухачів.
Те саме признання треба спрямувати і в сторону п. Лідії Черних, яка також дала під кожним оглядом прекрасну, повнокровну і вирівняну креацію Амнеріс, яку можна б поставити у доцьогочасних виступах співачки на першому місці. І вона приховувала до себе мистецьку увагу слухачів, суперничаючи з Дольницьким за пальму першенства.
П. Евгенія Постієва в ролі Аїди вийшла вповні переможно і зайвий раз підтвердила вагу своєї позиції, як одної з основних кольон, на яких спирається ансамбль солістів нашої опери, що їй вона надає завдяки своїм голосовим, зокрема ж і сценічно-виразовим вальорам, вимаганий сценічно-оперний рівень.
І. Романовський в ролі короля Єгипту, як звичайно, партиципував у значній мірі у загальному успіху вистави.
І. Вересюк, який виступив уперше в нелегкій і відповідальній партії Рамфіса, зробив нам милу несподіванку. Його видатний, шляхотно звучний бас подає нaдiю на швидкі і значні осяги.
Мистецьке оформлення музичної цілости опери було в руках глибокого музика, директора Ф. Вайдліха, який за короткий час свого побуту у Львові, зумів розвинути живу й всебічну музичну діяльність як прекрасний піяніст-камераліст і керманич симфонічних концертів та оперних вистав. Після незвичайно вдатної, стилевої підготови вистави Моцартовської опери "Схоплення із Сераю" — це другий його виступ як керманича львівської опери, на якій він зумів уже витиснути виразний знак своєї маркантної мистецької індивідуальности. І в його заслугу можна записати теж такий значний успіх нової премієри.
Українською премією керував дириґент Лев Туркевич. Удержати без одної проби у своїх руках скомплікований і великий апарат такої опери, як "Аїда", та виявити при тому ще стільки свободи і мистецької ініціятиви це справді подивугідне досягнення нашого талановитого дириґента, що заслуговує на повне признання. В загальному великому успіху цієї премієри Львівського Оперного Театру значну участь треба приписати і мистецькому керівникові В. Блавацькому та концертмайстрам: дириґентові А. Коппові і проф. Маріянні Лисенко.
Радіючи цілим серцем новим мистецьким успіхом нашого оперного театру не можемо не звернутися на цьому місці з пригадкою і запитом, чи не міг би наш театр, що розпоряджає вже сьогодні таким досвідом і такими мистецькими можливостями, підготовити ще тепер виставу одної з опер Миколи Лисенка? Це тим більше вказане, що ювілейний рік і звязане з цим святкування 100-річчя народин Лисенка минають щойно за кілька місяців.
[Краківські вісті]
29.10.1942