Нащо ж його пхати, як воно не лізе? Зацитувати Івана Степановича мене змушує принципова різниця між тим, що я побачила на сцені, та тим, що було насправді. Задавшись ціллю переробити “Запорожця за Дунаєм” напрямку актуалізації під сучасність, сценаристи Львівської національної опери випустили з уваги одну прикметну річ — що викинути з опери славослів’я Романових і різні явні ознаки лояльності чи то до династії, чи то до “дружби народів” буде критично замало. З простої причини кардинальної відмінності як жанру італійської опери та епосу, куди явно намагалися запхати “Запорожця...” сценаристи, так і часів, коли “Запорожець...” писався і сучасних.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Але аби пояснити читачеві, в чому річ, доведеться трохи зануритися у контекст подій, які лягли в основу сюжету. Події, зображені в опері, стосувалися фіналу тривалої і драматичної історії, яка розпочалася 1775 року. Після зруйнування Запорозької Січі частина запорожців подалася під протекцію турецького султана (загалом логічне рішення у парадигмі відносин “васал-сюзерен”), створивши там Задунайську Січ. Офіційна її назва була Нова Січ, й існувала вона від 1778 року. Відносини їх із турецькою владою були побудовані за принципом оплачуваної військової служби — запорожці зберігали свій внутрішній устрій, підпорядковувалися тільки сілістрійському сераскерові і за свою службу отримували регулярну оплату грішми та продуктами. Під час російсько-турецької війни 1787–1791 більшість із них, попри заклики російської влади, залишилася за Дунаєм. Ті, що перейшли, у 1792 році були переселені на Кубань, де склали Кубанське козацьке військо.
Надалі кожна російсько-турецька війна викликала чергову повінь закликів до козаків перейти на бік “православного царя”. Під час війни 1806–1812 року охочих знайшлося близько тисячі. Перед російсько-турецькою війною 1828–1829 рр. російський уряд повів пропаганду на випередження. І тут росіянам “допомогли” намагання турецького уряду відправити козаків проти православних народів Балкан — якраз вирували грецька та сербська війни за незалежність, а також зміна поколінь — банально виросло покоління, яке не пам’ятало руйнування Січі. До нього належав і Йосип Гладкий, обраний кошовим 1827 року, який ще й зростав у межах Російської імперії й потрапив за Дунай 1820-го цілком дорослим.
Сцена із опери "Запорожець за Дунаєм". Постановка 2023 року
Втім, серед козацтва існувала сильна опозиція ідеї переходу “під москаля”. Тоді Гладкий з невеликою частиною задунайців приєднався до російської армії і перевів її частину через Дунай. Відповідь турків нагадувала часи Дорошенка з 17 століття — масові страти і вбивства, а тих козаків, які вже були в складі турецької армії, арештовано. Фактично відбувся розгром козацької громади у Добруджі. У дальшій перспективі це одне з останніх ядер козацтва або розпорошилося у Придунав’ї, або ж прибилося на Кубань.
Зрозуміло, чому ця історія була піднята на щит як демонстрація “вірнопідданства” козаків династії Романових. Також цілком очевидно, чому в сюжеті опери немає і слова про всі колізії та драми, які супроводжували цей перехід, у якому було вкрай мало бравурного маршу на “правильну сторону сили”. У сюжеті опери ми бачимо молоду пару, яка з усіх сил рветься на далеку Вітчизну, дещо комічний образ старших, які ще, вочевидь, пам’ятають старі часи (принаймні пам’ятають їх краще, ніж молодші), а також практично добровільний перехід запорожців на бік Москви. Цікаво, що коли вірити сюжету, султан видає фірман про відпускання задунайців (чудово розуміючи, що їм нікуди податися!) якраз у розпал війни.
Постановка 1944 року
У модернізованій версії, яку показують глядачам у Львівській опері, з’являється мотив внутрішнього протиборства між козаками, коли частина нагадує товаришам про реальне лице “православного царя”, також дещо міняється черговість подій — спочатку Андрій з Оксаною втікають “під москаля”, а потім без особливих змін розгортається решта дії. Треба визнати, що саме ця зміна дуже влучна, позаяк з такою перестановкою стають значно зрозуміліші і логіка подій, і мотивації дійових героїв. Утім, попри направду розкішні костюми козаків, парочка Одарки та Карася, як і “протурецькі” потуги цього ж Карася, залишають настільки сильне комічне враження, що перебивають навіть епічне звучання Мамая — абсолютно нового героя, якого нема і сліду в класичній версії. Вочевидь, Мамай мав символізувати суто епічне єство духу чи то свободи, чи то козацтва, який веде на батьківщину, — але, щоправда, “не витягнув” як через перевагу комічного ефекту, так і з ряду глибших причин.
Аби їх зрозуміти, вартує упритомнити собі обставини часу написання опери. “Запорожець за Дунаєм” був створений на межі 1850–1860-х років ХІХ століття, коли після смерті царя Ніколая І тривала відносна лібералізація суспільного життя. Втім, вона не стосувалася українців — перша вистава “Запорожця...” відбулася 1863 року. І хоча Валуєвський указ із забороною використання української мови з’явився у липні, через три місяці після появи “Запорожця....” на сцені, але ознаки хмар, які згущувалися над українцями, вже були помітні. Парадоксально, що маховик репресій запустило повстання на той час конкурентів українців — поляків.
Цілком зрозуміло, навіщо Гулаку-Артемовському був потрібен жанр італійської опери — ба, оперети з дещо комічними постатями гуляки Карася й Одарки. Також з точки зору колоніальної оптики зрозуміло, чому молоді Андрій і Оксана втікають “під москаля”, тоді як старші шукають ласки в турка.
Постановка 1950-тих років
Абсолютно не повинно дивувати, чому “чорною” стороною виступають турки — нагадаю, що тільки 1856 року було підписано Паризький договір за результатами програшної для Російської імперії Кримської війни, яка починалася як черговий етап тиску на Туреччину задля подальшого просування до чорноморських проток.
Зате дуже дивує намагання зробити з вимушено квазілояльного імперії сюжету епічний твір на національну тему. На що розраховували автори? Точніше, як взагалі виглядав план перебити настільки потужний колоніальний зміст? Бо ж проблема не тільки у виразах лояльності панівній династії — яких, зрештою, в будь-якій постановці вже років сто як нема і сліду, що цілком логічно. Це найвищий, найочевидніший шар. Глибше — наприклад, уже перерахована комічність Карася, недоладність його “турецьких” потуг і втеча Оксани з Андрієм “під Москву”. Тут явно проглядається стандартний саме для російського колоніалізму тип приниження через висміювання всього, що може стати альтернативою лояльності “православному царю”. Включно з традиційним способом життя козаків, який зводиться до гульок і сварок з жінкою та лояльності іншому сюзерену. Або союзникові — нагадаю, що Турецька імперія та Кримське ханство тривалий час були реальною альтернативою Москві.
Імперії було критично важливо замкнути українську (і не тільки українську) культуру на рівні побутової “шароварщини” в образі Карася, який і в сучасних постановках являється глядачеві таким собі гулякою-нетягою з пляшкою горілки як обов’язковим атрибутом. І не менш важливо — гарантувати собі лояльність із перспективою асиміляції молодшого покоління. Це посилено робилося за допомогою освіти і Церкви з повсякденним повторенням тези про вірність династії та звеличенням лояльності як найвищої чесноти.
Запорізькі козаки у такій парадигмі виступали, залежно від контексту, або відважними героями “за православного царя”, або нікчемними зрадниками. Яскравий приклад — історія Мазепи і його антитези Кочубея (чиї нащадки дослужилися високих посад при дворі). Не менш відомий приклад — звеличення Хмельницького саме за укладення Переяславської угоди разом з пам’ятником на Софійській площі. В окремих випадках доходило до прямого втручання, як це було з редагуванням царем Ніколаєм І “Тараса Бульби”, який у результаті в 16 столітті воював проти “ляхів” за “землю Руську”. Як наслідок — у наших класиків досі можна прочитати, наприклад, “Там цар білий, Мудрий, смілий, Розбив шведську вражу силу...” Це з “Наталки Полтавки”, яка писалася як антитеза “Казаку стихотворцу” князя Шаховського з його посилом про необхідність москаля як рефері між хорошими козаками і поганою старшиною. У такому контексті і жанр, і зміст “Запорожця...” абсолютно не повинні дивувати. Це просто подальший розвиток ситуації. Твір свого часу був проривом, тому що української опери не існувало як такої.
Постановка 1950 року
Окремо треба “подякувати” за наявність у постановці козаків і селян в одній упряжі. Тут проблеми аж дві. Перша — це інерція народницького наративу у посткомуністичній редакції “козаків і селян”, які неодмінно мають страждати і тужити за волею. Те, що до реальності він має десь таке ж відношення, як ваша покірна авторка до ядерної фізики, уже доведено рядом фахових дослідників ранньомодерної історії України. Уже в час, в якому розмістив свій сюжет Гулак-Артемовський, козаки і селяни були цілковито різними соціальними стратами, насамперед тому, що селяни буди закріпачені з 1783 року, а ось козаки зберегли особисту свободу. І цей факт дуже сильно прислужився українській справі — через кілька десятиліть із колишніх козаків вийшло чимало діячів українського національного відродження. Чи не найвідоміший приклад — Пантелеймон Куліш.
А по-друге, сама історія, яку намагався, попри всі цензурні рогатки і несприятливе середовище загалом, донести Гулак — історія лицарів. Це оповідь про вибір — причому вибір, що важливо з огляду на реалії української історії, між двома лихами. Якщо вдуматися, перед нами постане на рідкість драматична історія — два сюзерени, з кожним з яких пов’язують певні звички і досвід, конфлікт між вірністю сюзерену як такому і вірністю власній ідентичності, відповідальність за всіх, хто перебуває під захистом твоєї шаблі. Й ось це вже цілком могло бути реальним сенсом опери Гулака-Артемовського, бо перша третина ХІХ століття, коли розгортаються події опери, — це час також трансформації у модерну спільноту. Коли “православну віру” заступають українська мова та історія, а “царя” — Україна.
Алегорією цього могла б бути історія перевтілення Карася з п’яниці-нетяги у спритного провідника, який зрештою виводить своїх до свого. Ця загалом малодосліджена і мало усвідомлена риса українців багато разів рятувала нас від втрати ідентичності — і саме на неї ображаються москалі, ремствуючи на “хитр...пых х***ов”. Шкода, що не підсилили.
І спливає думка, що не випадково Гулак-Артемовський обрав для свого сюжету таку легковажну форму — чи не натякав нею, що з усієї “вірнопідданчої” мішури варто хіба посміятися, а насправді перед нами дійсна трагедія. Але аби справді проявити цей прихований поверх, треба було здійснити набагато глибші й водночас делікатніші маніпуляції, які не зводяться до введення в сюжет Мамая і певної коректи черговості сцен.
Наостанок варто зауважити, що головна проблема сюжету, яку абсолютно нереально обійти, — що проблема вибору свого й повернення до нього українцями вже практично вирішена на загальному рівні. І саме ця обставина змушує доволі категорично ствердити, що краще б вони грали оригінальну версію.
18.08.2023