Твоє відображення тебе знайде

У Дзеркальній залі Львівської національної опери пролунав заключний акорд фестивалю «Дзеркало». Протягом десяти днів цього мистецького маратону слухачі шукали власні відображення у музиці різних епох та стилів – від барокових концертів Баха до аудіо-візуального перформансу електроакустичного рейву. Та фінальний концерт – це завжди особлива відповідальність, узагальнення концепції фестивалю та його мистецьких орієнтирів.

Після низки музичних відображень, закарбованих у дзеркалах концертної зали, – частіше «серйозних», глибокодумних, та іноді й зухвалих і бешкетних, –  заключна імпреза постала перед публікою у безпрограшному образі: у «Дзеркалі» – класика. Причому не просто класика, а з продуманою концепцією програми: «золотий фонд» світової та української музики. Так, у концерті прозвучали Серенада №10 «Gran partita» генія на всі віки Вольфганга Амадея Моцарта та Третя камерна симфонія українського класика сучасності Євгена Станковича.

Поціновувачам мистецтва ця музика добре відома. Годі й казати, що твори Моцарта – хрестоматійний матеріал для музичних колективів усього світу, а виконана у програмі концерту композиція Станковича – твір, мабуть, найвище титулований у новітній українській музичній історії (1985-го Камерна симфонія №3 увійшла в десятку найкращих творів року за вердиктом Міжнародної трибуни композиторів при ЮНЕСКО) та один із найчастіше виконуваних опусів сучасної української музики. Тож на концерті із такою програмою слухачі очікують не просто високопрофесійного виконання (для фестивалю такого рангу цей параметр – опція, налаштована «за замовчуванням»), а самобутнього прочитання музичного тексту, що відкриє у загальновідомому нові грані.

Музиканти камерного оркестру Львівського національного театру опери та балету під орудою Івана Чередніченка впорались із цим непростим завданням блискуче: це й тонке чуття виконуваної музики солістами, і злагоджена, до кінця збалансована і визвучена гра ансамблю, і, особливо, вдумливо вибудувана диригентом драматургія.

«Серенада» Моцарта, що прозвучала на початку концерту, – твір унікальний і за історією виникнення, і за виконавським складом, і за особливостями структури. Назва «Gran partita», що закріпилась за композицією, була додана чужою рукою, та ще й з опискою – без останньої літери у слові «grand». Цей семичастинний цикл для 12 духових та контрабаса, що триває понад 40 хвилин, виглядає гігантом поміж чотиричастинних симфоній – наймасштабніших інструментальних творів того часу, протяжність яких на добру чверть менша, ніж «Серенади». Чому композитор звернувся до такого нетипового складу і структури – залишиться загадкою, а от очевидним і неспростовним є сліпучий блиск притаманних перу Моцарта життєрадісних мелодій у тембральному багатстві і з вишуканими тонкощами фразування.

Винахідливість, із якою віденський класик створював нескінченну мозаїку своїх галантних тем та їх варійованих видозмін, вимагає не меншої винахідливості і від виконавців. Та й втримати увагу публіки такий тривалий час, протягом якого змінюють одне одного елегантні реверанси менуетів, ліричні мелодії повільних частин та бравурні звучання крайніх розділів, можна хіба довершеним відчуттям стилю і настрою цієї музики. Особливо хочеться відзначити виконання третьої частини «Серенади» – «Adagio», де на фоні незмінного супроводу виокремлюються солюючі голоси, що ведуть між собою ліричну розмову. Визвученість цих партій в ансамблі, рельєфність їхніх наспівних тем, у звучанні кожної з яких був чудово зчитаний свій особливий образ, навіть викликали асоціації з оперним ансамблем різнохарактерних персонажів.

Якщо у музиці Моцарта звучить радість – від ледь помітної граційної усмішки кутиками вуст до іскристого сміху, то музика Станковича пропонує слухачам абсолютно інакше відображення самих себе. Третя камерна симфонія для флейти та 12 струнних – це протистояння чуттєвої людської душі та жорстокого світу. Звучання флейти – одинокий голос людини, який у різні моменти набуває абсолютно різних інтонацій: то м’яка сповідальна лірика, то активна боротьба (зі світом? з долею? з самим собою?), що у фрагментах з використанням frullato стає навіть запекло-агресивною. Струнні ж мають у Камерній симфонії дві протилежні функції. Одна з них – механістичне незворушне ostinato, крізь яке пробивається і з яким «бореться» голос соліста. Зовсім інша грань образного світу симфонії, яку розкривають струнні, – лірична тема, що ллється у високому регістрі як найсвітліша мрія після найдраматичніших переживань.

Не дивно, що таке розмаїття тонких нюансів у створених автором образах спонукає виконавців до різних прочитань нотного тексту. Наприклад, у Youtube можна знайти щонайменше п’ять записів виконання Третьої камерної симфонії під орудою різних диригентів та з різними солістами – і кожне з них суттєво відрізняється від інших.

Виконання флейтової партії Андрієм Карп’яком, який того вечора солював у Дзеркальній залі, – це, як видається, знак якості в інтерпретації Станковичевої камерної симфонії. Особливо імпонує і переконує його відчуття динаміки – без надміру емоцій у хвилях динамічних градацій у межах фраз, а з чітко витриманим рівнем гучності і загальної напруги звучання, ретельно дібраним для кожної фази драматичного розгортання музики.

А градус напруги і справді у творі дуже високий. Безсумнівно, це закладено композитором у самому нотному тексті і так чи інакше має бути відтворено музикантами. Та в інтерпретації камерного оркестру Львівської опери ця напруга відчувалась по-особливому. Зокрема, у звучанні ostinato, якому протиставляється голос флейти. У деяких інтерпретаціях ця незворушна пульсація звучить безапеляційно і неначе відсторонено – людській душі до неї не достукатись. Та під орудою Чередніченка оркестр у такі моменти звучав не менш безкомпромісно, але «з кров’ю в жилах», неприхованим нервом драматичного запалу. При цьому загальне звучання у зіткненні двох сил було збалансованим.

Про що промовляє музика, з посмаком якої фестиваль «Дзеркало» залишив свою публіку до наступного сезону? Думаю, тут криється ще один пласт концепції програми: музика Моцарта спонукає радіти життю, музика Станковича – боротися за життя. Це так резонує з нинішнім станом наших зболених душ. Відображення «Дзеркала» нас знайшло.