Щодня одне й те ж: прокидання, пиття кави, сніданок, дзвінки з жеку, поспішне «па» найріднішим співмешканцям, які вже зачиняють двері, – біжать! Не забудьте ключі! – гукаєш, бувало, навздогін. Далі – монітор, новини, фейсбук. Знову пиття кави. Знову канапка. Знову фейсбук. Знову, знову і знову. З дня на день, із місяця в місяць, із року в рік. Самотність. Не так, як раніше.
А було: намагання вписатися в соціум, зробити кар’єру, навчитися спілкуватися з людьми аж так, аби не могти без них обходитись. Аж так, щоби день без виходу «в люди» сприймати як трагедію, як викреслений.
Років 15-20 тому, полишаючи дрібних дітей на старшу, з неймовірними складнощами в переговорах із свекрухою, яку просила побути з малими, виривалася в простір людей. Пощо? Для чого? Навіщо? Адже: грошей на тій праці, куди так бігла, не платили, роботи як такої частенько також не було. Тож яка кар’єра? Але це, об’єктивно кажучи, сьогодні. А тоді мала вище означену мету – в люди, незважаючи на «дрібниці».
Періоди нічого-не-роблення на тій праці змінювалися авралами, які вимагали нічних редагувань, двох-трьох діб неспання, потім якихось паранормальних семінарів-балачок ні про що. Це називали, як потім виявилося, відпрацьовуванням гранту. Чи пробачать нам рідні ці роки немовбито халяви?
Солодке, воістину райське слово «халява» було наповнене солодким змістом: солодкі булочки, солодкі кави-чаї, солодке печиво, солодкі напої «для дам», солодкі посиденьки з випадковим доторком до того, хто видається духовно близьким, приємним, блін, рідним, – не те що родина кревна. Розмови про те, хто коли прийшов додому і що сказала на порозі мама; про те, в кого розпочався ремонт; про те, як тепер гуляти зі собакою, адже перший сніг, холодно, а додому повернешся опівночі.
І ще розмови, розмови за чаєм у кімнаті з двома столами: за одним у кутку за компом найретельніша реферантеса, а за іншим – ось це чаювання, де парує з горняток і на трьох-чотирьох розділена єдина канапка, хоча бувало й багатше. І, звичайно, звичайно, шугання енергій, в тому числі сексуальних, підбадьорених кількома грамами. Не одна сім’я тоді зазнала краху, не один завсідник таких посиденьок, повернувшись додому, рубав з плеча жінці: мені добре тільки на роботі!
Але й нам, жінкам, тоді на праці було краще, як удома. Робота, як ви здогадалися, «гнила-інтелігентська». Скажу точніше: то було середовище аматорів-політологів – ще до того, як Національний університет відкрив відповідну кафедру на філософському факультеті. Незабутні «аналітики-за-покликанням», люди високорозвинених мізків, ті, що з колишніх гіпстерів і з перших учасників «Гадів» (тобто «Братів Гадюкіних»), – усі разом! А також ті, хто захистили дисертації з історії, але не признавалися, з якої (предмет дослідження щойно віднесли вітри змін у небуття). Доводилося далі бути істориками України, але вони ними не були, навіть не знали мови. Зате все інше знали, уміли, могли.
Дехто з тієї компанії був справжній гуру. Вождь Мбвана, до прикладу, – неперевершений в ерудиції, жартах і взагалі «на язик». «Поганялу» придумав собі сам. Неможливо було не захоплюватись, не слухати, не брати з нього приклад геть усім – недовченим журналюгам та, на сміх людський, «фільольогам». Цікавитися, читати, висловлюватись – такими були його гасла. І ніякого значення не має його портрет, а тому тут ви його не знайдете. Хіба достовірне «харизматичний» мушу підкреслити. А ще: «Тяглість і квалітет», – любив прорікати Мбвана, покурюючи папіроску, і всім це було в абсолютний кайф.
Різношерста й різнокаліберна тусовка вільнодумців була напрочуд міцно спаяна й вірна собі. Адже ж насправді ніхто на ту роботу особливо нікого не кликав. Як була зарплата, то хіба двадцять доларів. Але ми почувалися колективом, зайнятим чимсь дуже важливим і винятковим, і щодня поспішали зустрітися. І – презирство, презирство, презирство до тих, хто все ще існував у параметрах професійного життя з 9-ї до 6-ї.
Отже, ми «сповзалися» на працю на чотирнадцяту мінімум, тобто зустрічалися щодня в полудень за заповітним столом на третьому поверсі. Тут побували всі – і греки, й римляни, і Фройд, і Ніцше, і Гайдеґґер із К’єркегором у вигляді цитат під келишок та закусь, на яку ми спромагались. Жестикуляції, картинні пози з підніманням догори вказівного пальця, запльовування ненароком ідейного супротивника напівпрожованим тістечком із сусіднього, щойно відкритого цілодобового продуктового магазинчика. Або – в полемічному запалі – «пішов ти на!» в глибокому, доземному поклоні. А далі – куріння, пиття, кава, кава, кава, Морісссон: «Здиз из зде енд». І справді, то був кінець, і про це сповіщав сторож, якому опівночі відмовляли гальма, і він був собою у всій повноті, розганяючи нас по домівках: не забудьте ключі!
Отже, не тільки суха теорія – саме життя, як ви переконалися з абзацу вище, також тут вирувало. Якось одна співробітниця прийшла одразу після розлучення. Вона була ледь жива в прямому розумінні. Ридала. Їй налили заздалегідь припасеного коньячку, потім витирали їй сльози, потім чекали, доки виблюється в туалеті, й повели додому о 23-й нуль-нуль, виявляючи готовність і далі, якщо є потреба, вислуховувати: «а я йому, а він мені...».
Ще інша – дівчина з дивацтвами – після народження дитини почала ходити на роботу в сильно подертих джинсах, а також у короткій спідничині й без майток. Усе було сприйнято як належне. Ніхто не обурювався, не насміхався, не обмовляв. Разом женили, разом ховали, разом пологи приймали. Все, як має бути.
Бували й справжні свята. Приїжджали з усієї країни аналітики, тобто «прибамбашені», як і ми. Розмови ні про що тоді стали називатися круглими столами, а опісля фуршети – як на ті часи, непогані для підживлення народу без зарплат. Гості були й залишаються дотепер на видноколі в столиці, правда, змінені з часом обличчя та фігури, – важливі люди! Але всі походимо з отієї «колиски» – «тяглість і квалітет».
До чого ці спогади? Коли сьогодні все не так, як тоді: неймовірним блаженством видається нікуди не йти, не поспішати, нікого не бачити, ні з ким не зустрічатися, ні з ким не пити кави: а можна завтра? Тільки це: монітор, канапка, кава, фейсбук, сам на сам, годину, дві, три, увесь день, рік, вічність.
Молодість не вернеться? Десь так. А також те, що свобода нас далі любить. Адже кожне з її визначень все ще стосується нас. Наприклад, Ентоні Гамільтон: «Я шукаю свободу, шукаю свободу, і, якщо знайду, це буде коштувати мені всього, що в мене є». А що в мене є? Сама можливість такого запитання – хіба ж це не свобода?
Або Ребе Шнеерсон, один із найвидатніших єврейських діячів XX століття: «У нас ключі від нашої свободи, а ми використовуємо їх для того, щоб замкнутися». Але це не про нас, лише про загал.
Лицарі волі на постсовєтському просторі, якими були тоді ми (якщо хочете, регочіть чи посміхайтеся), розширили простір свободи з міських кухонь часів перебудови до простору орендованих офісів, у якому й відбувся наш варіант бодай крихітного, але справді духовного визволення від совка. У місті N, на вулиці N... Свобода потребувала реалізації, інакше перетворювалася на фікцію. І ми її реалізовували – як уміли, як знали, як могли.
Ні, з віком волю все рідше сприймаємо не як «нікому нічого не винен», а навпаки. Але вона провокує й провокує на бодай трохи божевільні, неадекватні вчинки, вихлюпується назовні й творить хоча би натяк на ідеал, якого не досягнуто в умовах олігархату й Путіна-не-тільки-за-парканом. Свобода, якою її пам’ятаємо з нашої молодості, наша тодішня форма і зміст, нехай інфантильна та неоковирна, інспірує творення хоча би цих нотаток, у яких ті, хто без майток (чудові люди!), можуть себе упізнати, а це трохи скандал.
Сьогодні, коли на правду накладено стільки умовностей, що докопатися до суті стає все важче, раптом згадуєш колишні часи, в яких завжди натяк-відповідь на сучасні запитання та ключ до майбутнього.
Інтелектуальні тусовки в орендованих офісах 90-х – смішні й трагічні, святі та грішні – витворили нас, покоління інтелігенції 90-х, такими, якими ми стали сьогодні. Дивуємося самі собі, сміємося самі з себе, іронізуємо... І залишаємося такими ж диваками, вічними учнями й пошуковцями, якими були тоді. Хоча би трішечки нічиїми – ні-на-кого-не-працюючими-у-передвиборній-кампанії. Самотніми. Але як доведеться, зачиняємо помешкання і разом ідемо на революцію. Творимо суму самотностей. Ще одну на історичному шляху розвитку.
А може, даруйте за пафос, ключ від свободи, який завжди носимо, не хочемо використати для того, щоби себе... закреслити, тобто замкнути. Ті, хто залишився. Бо серед завсідників інтелектуальних тусовок середини дев’яностих є й такі, хто сьогодні вже в абсолютній безпеці. Відходили хто взимку, хто навесні, хто влітку (а серед них і Мбвана), – не має значення. Заключне слово «за протоколом» і не «за» все одно було небові. Тобто свободі, кумиру. За неї й вип’ємо.
25.10.2017