Надія Мориквас. Винова гора. – Львів: ВСЛ, 2017. – 224 с.
Книги Надії Мориквас, присвячені здебільшого історичним персоналіям, примушують сучасника заглядати в історичні хроніки, знайомитися з постатями літератури, які не належать до масово знаних, але значимі для культури, яку вони творили за життя. Наприклад, книга про молодомузівця Степана Чарнецького «Меланхолія Степана Чарнецького», або ж «Корнелія», де також багато біографізму та історичного тла. Відтак ці книжки творять контекст, дискурс. Іншими словами, Надія Мориквас виховує, навчає, привчає, прививає смак до літератури, що її вважаємо професійною чи якісною.
Перед аналізом останнього роману Надії, продовжуючи тему підготовленого читача, пригадаємо: що таке, засадничо, література? Це, окрім текстів, також і люди, здатні цей текст читати, тлумачити, оцінювати не тільки на рівні «про що», але й на рівні «як», на рівні рядків і на рівні поміж них. Чим більше небуквальних читачів, тим з більшою впевненістю можна стверджувати про наявність розвиненого дискурсу. Тобто, книжок, що «ідуть в народ», але цей народ спеціально поінформований, готовий книгу сприймати й оцінювати. Без цього немає розвиненого літературного процесу. Що, на жаль, спостерігаємо сьогодні? Виходить, до прикладу, феміністична проза, а її зачисляють до «жіночого», легкого чтива. Виходить, до прикладу, інтелектуальний детектив, а його зачисляють до кишенькової книжки на одне прочитання. В таких обставинах не з’явиться твір-подія, і про це чудово знають автори, які переходять на іншу мову. В тому числі Надія Мориквас, яка активно бореться за освіченість читача.
Про що «Винова гора»? Про життя невеличкого галицького містечка Виногори неподалік Львова. З усіма його радощами й печалями, буднями й святами, щільно вплетеним в сьогодення минулим, що інколи стає наріжним каменем, або ж каменем спотикання у вирішенні сучасних проблем. Отже, серцем, епіцентром містечка є Винова гора, а на ній – Цісарська криниця з цілющою водою, багатою на мінерали. Водогін, побудований тут ще в часи «бабці Австрії», функціонує донині, тож містяни активно споживають воду, до якої колись їхали з далеких країв заможні люди на лікування. Секрети Цісарської криниці передають від покоління до покоління й оберігають, як скарб. Але настає момент кульмінації: на ділянку на Виновій горі зазіхає народний депутат, який планує побудувати тут помешкання, а також капличку. Містяни об’єднуються в боротьбі проти захланності й руйнації – і нас очікує щасливий розв’язок інтриги.
Це, так би мовити, наскрізна лінія сюжету, змодельована авторкою з поточної інформації, яку щодня вихлюпують на нас українські ЗМІ. Героями оповіді стають три жінки – Лінця, Ліда й Анна, а також їх найближче оточення: чоловік Ліди Василь Вейс, знайомі й приятелі працівниці місцевого музею історії тютюнової фабрики Анни, сусіди Ліди, родичі й знайомі Лінці. Читач поринає з головою в нюанси життя цих героїв, у їхні проблеми й переживання. То Лінця, літня репатріантка з Франції, колишня вчителька французької в місцевій школі, все ніяк не розставить крапки над «і»в своєму минулому; то Ліда, власниця ресторану, рятує бізнес від зажерливих сусідів, відбудовує після пожежі оселю; то Анна, знавець легенд та давніх історій містечка, сперечається з директором музею з приводу експозиції, пише вірші, переживає романтичні моменти особистого життя. Словом, життя вирує, як в серіалі. Тема війни з Росією, вочевидь, стоїть у містечку на першому місці. Всі збирають допомогу для Сходу, всі хвилюються за долю хлопців, які воюють, Василь Вейс на якийсь час пропадає з Виногорів, а згодом виявиться, що він працював на фронт як програміст.
В головних персонажах – Лінці, Ліди, Анни – Надія Мориквас відтворює три яскраві типажі української жінки доби незалежності: романтичної інтелігентки «старої дати», агресивної бізнес-вумен і молодої інтелектуалки, в якої все попереду – самоствердження і в професії, і в творчості, і в особистому житті. У фокусі уваги авторки – найстарша, Лінця. Її довге життя вмістило еміграцію й повернення в Україну після Другої світової війни, трагедію французького кохання – Андре, який загинув у концтаборі, романтичні почуття до колишнього учня Василя Вейса, інтригу скарбу, закопаного її батьком в будинку, де він колись служив управителем, врешті майже казкове його віднайдення, – все це тільки частина подій, що їх доводиться переживати читачеві разом із Лінцею. Жінка зберігає наліт французького шарму в одязі та манерах, п’є чорну каву й щотижня купує собі в крамниці мізерну кількість доброго сиру. Вона сумує, що їй не вдалося ще раз відвідати Францію, але також усвідомлює себе виногорівкою й сподівається на добрі перспективи для своєї другої батьківщини.
Ліда, яку прозвали «вовчицею», живе в світі матеріальних вартостей, але не втрачає відчуття межі, балансу між духовним та матеріальним. Ця сповнена життєвих сил молодиця, яку чоловік – Василь Вейс – колись привіз «звідкісь з гір», прижилася у Виногорах не без проблем. Всі її зусилля зосереджені на тому, аби провадити ресторан. Але вона – перша, хто передає на фронт солдатам їжу та одяг. Вовчиця, що дивиться на неї з картини в помешканні, стає її другим «я», прообразом її сповненого відчаю й поневірянь світу.
«Духовний» нерв містечка проходить через Анну– жінку з цигаркою за горнятком кави (так найчастіше можемо її уявляти за описами в романі). Всі легенди та давні історії Виногорів відкриває авторка читачеві або через неї, або безпосередньо її устами: легенду про Суфрагана – монаха, який оберігає вхід у тютюнову фабрику, історію затопленого церковного дзвона, історію дівчини Гальки, яка не вміла розпізнати кохання, спогад про знищену нацистами єврейку Голду...
Композиція роману схожа на вишукане мереживо, делікатне ткання, настільки делікатне, що інколи стає непомітним. Сюжет виникає несподівано, наче береться звідкись сам собою. Упізнавані побутові дрібнички і природні діалоги створюють настільки переконливий контекст, що читач відчуває себе не стороннім спостерігачем, а активним учасником галицького містечкового життя. Щойно дочитавши останню сторінку, він нарешті має нагоду замислитися над тим, наскільки міцно в романі «тримаються купи» десятки подій та персонажів, роздуми та висновки.
Письменниця вправно підлаштовує стилістикувідповідно до характеру кожного персонажа. Галицизми надають мовній атмосфері переконливої природності, упізнаваності місця і часу. Це та романна мова, яку започаткувала Ольга Кобилянська, а продовжила Ірина Вільде. Родзинкою оповіді є поезія Надії Мориквас, вкладена в уста Анни. Прийом, що його в сучасній прозі започаткувала Оксана Забужко, а підхопили десятки українських авторів, в першу чергу жінок, які часто водночас і прозаїки, і поетки.
Важливо, що серед актуальних для українського суспільства тем, які проговорює Надія Мориквас у «Виновій горі» – екології, відповідальності перед наступними поколіннями – з’являється тема старіння: розмова про жінку похилого віку, про її місце в житті громади, тема гідного завершення життя. Наразі стереотип старшої жінки в Україні – це бабуся, що продає корову, аби оплатити навчання внука у виші. Натомість маємо перед собою сучасний західноєвропейський досвід «зникнення старості», коли відбулась заміна позиціонування вікової категорії «старушок» на «людину в поважному віці, яка добре зберіглася». Отже, на шляху до європейських вартостей маємо переоцінити потенціал старшого віку, бо, як констатує в своїй книжці «Історія старості. Від античності до ренесансу» французький історик Жорж Мінуа «Кожне суспільство творить певну ідеальну модель людини, і від того взірця залежить образ старості, її низька або висока вартість».
01.08.2018