Присвячено неперервності поколінь
І ось тепер, коли вже трохи маєш віку і стоїш немовби на горі й охоплюєш зором не лише окремі фрагменти, а картину в цілому, приходять на думку й серце спогади про батьків. Зазвичай тим, хто поруч, не встигаєш висловити свої до них почуття. Точніше, їм у першу чергу виказуєш незгоду й усе, що підтверджує твою нібито інакшість від них, – такий невблаганний закон еволюції. Врешті, не встигаєш навіть помислити про багатовимірну єдність із ними. Доки рідні поруч.
Особливо доньки від нас, матерів, відділяються болісно, з м’ясом і кров’ю. Немовби ті години в пологовому, коли нарешті чуєш «у вас дочка», розтягуються назавжди. «У вас дочка» – і тоді, коли в неї перше кохання, і тоді, коли каже, що планують одружитися; і незабаром дочка, як і ти колись, ментально перетворюється «на нього» й цілком позбувається власного «я». І ти, знаючи, чим усе це «розчинення» завершується і до чого призводить (а «розчинення» в ньому – це відторгнення в першу чергу тебе, мами), – ти, мама, й не намагайся тут десь приткнути свою немудру любов, увесь свій досвід, тим добрий і одночасно поганий, що гіркий...
І тому, замість повчати дорослих доньок, як їм жити, згадую, згадую в першу чергу свою незабутню дорогу маму і її родичів. Їх багатьох мені не довелося знати фізично. Але про вічний з ними зв’язок – найсильніший з усіх, бо по материнській лінії – я і хочу сьогодні розповісти.
***
Мама – дитина тридцятих. Народилася в родині «богача» Михайла Качана в с. Побережжя неподалік Галича. Качєн, як називали діда в селі, був у Побережжі головою кооперативу «Маслосоюзу» на той момент, коли його заарештували перші совіти – 29 грудня 1939 р. Як вже тепер я дізналася з дослідження «Реабілітовані історією», до речі, неточного, дід Михайло «помер під час допитів» у березні 1940 р. Місце поховання – невідоме. Можна припускати, що замордували його, швидше за все, в Станіславі в катівні НКВС (тепер школа №5 з поглибленим вивченням німецької, вул. Франка). Поховали, ймовірно, одразу навпроти, через дорогу, де був цвинтар.
Дід Качан реабілітований посмертно 1997 р. А в селі Побережжі перед церквою, поруч із символічною могилою-насипом на пам’ять про тих, хто загинув у 50-і в лісах, ще один пам’ятний хрест, на якому – п’ять прізвищ побережан, заарештованих і зниклих безвісти 1939 р. Серед них – Михайло Качан, мій дід по мамі. Оце й уся публічна пам’ять.
Моя бабця Анна, дружина діда Михайла, на Великдень 1940 р., з трьома дітьми, з яких мама – найстарша (13 р), була посаджена на віз і привезена до Галича. Потім – закритий товарний вагон, набитий родинами «врагов народа». Не знали, куди їх везуть і для чого. Дехто казав: топити. В дорозі померло сусідське немовля. Висадили всіх в Актюбінській області в Казахстані. Тут, у «посьолку» для переселенців, і минули сім років маминої юності...
***
Про те, що у мене були ще один дід і ще одна баба, дізналася в п’ятнадцять, 1978 р. Я, пізня мамина дитина, збиралася вступати до Коломийського педучилища, читала переважно російську класику, співала в клубі на концертах «Гляжу в озьора сініє» і нічого не знала про діда-націоналіста. Ну, здогадувалася, що була ще якась родинна таємниця – з окремих натяків, розмов за зачиненими дверима, коли приїжджала мамина сестра й тихо розказувала, що «викликали до Франківська, а папки такі новенькі...». Оце і все, що я ненароком підслухала.
Мама сапала колгоспні буряки, а також вишивала до артілі. Я допомагала. Літо. Ділянка. Сонце і піт, а рядочки довгі – кінця не видно. Нічого не хочеш, тільки води. Ми з мамою самі в полі – завжди доганяємо ланку. Але мій світ і мамин ніколи не перетинається.
Мама все про щось думала й думала і ніколи не чула, що я до неї звертаюся. Чи в полі, чи за вишиттям. Часто плакала. Відповідь мені одна: «Відчеписі!». Я була переконана, що мама мене не те що не любить, а навіть страшніше – ненавидить.
Але незабаром настали події, які все змінили. Я закохалася. Точніше сказати, у мене закохався один чудовий сусідський хлопець, старший на три роки. Діти вже не дуже діти, можуть незабаром і поженитися. Але мама (не буду вдаватися в деталі, бо вони пасують радше до прозаїчного життя, а не до літератури) була категорична: ні! І пригрозила і мені, і хлопцеві. Мені було сказано: «Його дід ходив до мого тата з ціпом».
Я зачинялася в хаті й плакала вдень і вночі, сидячи в ґанку на підлозі. А мама, яка відтепер на довгі роки могла стати моїм ворогом, боялася залишати дитину на самоті, аби я собі «щось не зробила», тому нібито вишивала поруч, в аурі мого розпачу, спричиненого нею ж. Раптом, ні з того ні з сього, почала розповідати про те, що було в Казахстані...
***
І сьогодні, коли я думаю про свою дорогу й незабутню маму, уявляю її такою, якою не могла знати й бачити: степ, вівці, бабця, мамині брат і сестра, зовсім діти, всі ті люди різних національностей, які опинилися в Актюбінській області з волі злочинної влади, – українці, росіяни, євреї, поляки, казахи. Мама, дівчинка-підліток, з трагічними зелено-коричневими очима, з двома довгими чорними косами, у вилинялій на сонці благенькій сукеночці.
Слухаю «Уйгурський альбом» Мурата Насирова. Дивуюся, як несподівано переплітаються в часі й просторі нібито не зв’язані нічим люди й події – ті, що трапилися колись із моєю мамою, і ті, що стосуються співочого (кожна клітина співає) уйгурського хлопця з іншої епохи – нашого сучасника Мурата з Алма-Ати, якого двадцять років тому постсовєцький простір знав як хлопчика, «що хоче в Тамбов». Сумно завершилося його життя: Мурат Насиров випав з 5 поверху з вікна своєї квартири на вул. Вучетича в Москві 2007 р. Не вписався в московський шоу-біз – написали газети. Він, чурка, як називали його зневажливо деякі російські поп-зірки, не міг пережити того, що його не розуміють. А не розуміють – значить, не люблять. Така його логіка. Надто делікатно для світу грошей звучить азіатська, справжня душа Мурата в його рідних мелодіях в «Уйгурському альбомі».
Раптом резоную з тими всіма пентатоніками, інтонаціями та музичним ладом іншої культури, начебто чимсь чи колись до мене причетної. Знаю, це – мама та її життя в Казахстані.
***
Тоді, 1940-го, їх привезли, поселили. Сказали: будете «работать». Бабця Анна зовсім молода, біля сорока. Але на палючому сонці не могла перебути й години. Отже, на роботу пішли діти: вуйко Богдан, восьмирічний, возив кіньми у бочці воду в поле, тета, дванадцять років, допомагала на кухні в совхозі, а мама доїла овець.
До вівці для доїння заходять ззаду. Одного разу тваринка залізла ногами у відро й вилила молоко. Мама, підліток, злякалася і з ферми втекла. А то – степ, ідеш і йдеш – нікого й нічого. Йдеш день, вже і вечір. Ніч. Десь виють вовки. Дівчисько не зупиняється. Не плаче. Тільки голосно, на ввесь голос, молиться. Всі молитви, що їх знала напам’ять, мама тоді десятки разів проказала, ідучи самотня безлюдним степом, особливо «Царю небесний». Над ранок вийшла на казахський цвинтар – каміння на горі. Тобто замість пам’ятника на могилі – камінь. Казах пас коней і маму побачив. Так мама була врятована.
Потім працювала на будівництві залізниці. З їжі давали на день казанок окропу й половину буханця липкого чорного хліба. А вдома – рідке вариво з лободи, по-поберезьки казати, з матини, яке відмовлявся їсти малий вуйко Богдан – сідав і плакав над мискою. Потім плакала бабця, а потім всі разом: де наш тато? Вони ще сподівалися на диво.
Поруч жили казахи. Мама розповідала, які то були добрі й наївні люди. Імітувала, як вони розмовляли. Коли захворіла в сімдесят, гірко жартувала в стилі казахів: «Будєт моя умрал». До баби Анни залицявся якийсь казах-працівник прокуратури: «Качанка, виході за мєня! Ти такой польнєнькій, круглєнькій, а мой Фатіма – худой і хромой. Мой Фатіма нє любіт!». З Фатімою його оженив тато. Як тільки Фатіма народилася, він знав, що буде її чоловіком.
Бавилися мама і тета з сусідською дівчинкою-казашкою Турсун, яку називали «Турсунка». Тета була дуже збитошна. Брала вугілля, помаду для губ і робила Турсунці «макіяж». За це її мама-казашка сварилася з ними по-казахськи, розмахувала смішно руками, а вони любили це слухати.
Казахи казали: «Орскій – самий шайтан! Он хочєт, чтоби поляк, казах, єврей на нєво работал. А сам он – шалтай-болтай, шалтай-болтай!». Були там і росіяни репресовані. Мама згадувала двох доньок якогось професора з Ленінграда. Дуже інтелігентні й невмілі в селянському побуті. Все ходили й збирали конячий послід, аби топити в печі. Все казали: «Нам нє стидно! Пусть тє стидятся, кто заставіл нас ето дєлать!».
Найбільше мама дружила з польками, доньками смішної пані Гулашової, яка шепелявила: «Она сє псизерла, лєзи!». Отака була бесіда, коли хто заходив і питав, чи вдома дочка. Для польських товаришок моя мама, яка звалася Василина, була панна Вєся. Польки давали мамі читати Словацького, Конопніцьку й Міцкевича. Багато що з Міцкевича мама знала напам’ять.
Якраз 1939-го, якраз того вересня, коли прийшли совіти, мама повинна була вже вчитися в гімназії у Станіславі, оскільки була найбільш «здібна» з Качанових дітей. Не здивуюся, що писала вірші. Хоча нічого такого не збереглося і мама не казала.
Та й що взагалі вона про себе розповідала? Зокрема мені, своїй дитині? Чи могла я розпитувати її про якісь інтимні речі? Ні! Цього не було прийнято – такий був час, час авторитаризму батьків і абсолютного послуху з боку дітей. Дід, наприклад, коли провинилися, наказував дітям перед мамою-татом ставати на коліна й каятися. І казав при тому: «Аби то було перший і послідний раз!». І я цього факту, ховаючи усмішку, не коментую. Не було прийнято, врешті, сюсюкання, і маму я, доки росла, називала не інакше як мама...
Тим більше, роздумую зараз, враховуючи всі ці обставини: що керувало мамою тоді, коли раптом почала мені розповідати про Казахстан? Надія на зближення? Мабуть, так. І це подіяло. Стіна між нами тоді дала велику тріщину.
***
Як солодко-лагідно промовляють до мене струни рувапа – уйгурського національного інструмента, що його бере до рук Мурат Насиров – хлопець з Алма-Ати, не зовсім, правда, казах, якому не вдалося підкорити Москву. Ось на одному з численних відео він – за день до фатального свого виходу у вікно. Любовно торкає пальцями щось схоже на банджо, підкреслюючи: я – уйгур! Про що ця мелодія? Про кого? Звучить у ній родинна прив’язаність, лагідність, яку відучилися виражати ми, слов’яни, і безконечна любов, і безмежне співчуття й вирозуміння, і туга за батьківщиною, що її не перервати ні в часі, ні в просторі.
***
Розповісти про маму, оскільки сама – мама, оскільки сама – мама доньок, які утверджуються, поборюючи мене, сперечаючись зі мною. Вдячна за те, що не проявляють жорсткості й жорстокості, хоча могли б – такі часи. Вдячна також мамі своїй, яка мала чоловічий характер – «Качінова!» – і витримала мій мур відчуження, тим самим урятувавши мене від найбільшої ілюзії.
Отже, про ілюзію. Той хлопець, з яким розлучила мене мама, невдовзі оженився з іншою. Не боровся за мене, навіть перестав зі мною розмовляти. Потім одружилася я з іншим, з моїм чоловіком Олександром Кривенком. Залишилася між тим хлопцем і мною недомовленість. Всього лише недомовленість – не фатальне шекспірівське почуття, як уявлялося мені. Довго уявлялося. Особливо після того, коли моє сімейне життя опустилося з неба на землю. Сильно й різко.
Мама все знала. Мала почуття провини переді мною. Воно посилилося ще більше після того, як цей мій перший хлопець, батько двох дітей, втопився в Дністрі. Мама тоді вже хворіла, і ми без кінця про нього розмовляли. Це був час, коли мій чоловік жив у Києві. Період нашого невблаганного відчуження, деталі якого виносимо за дужки: в коханні – як на війні. Його було не впізнати – рідного, доброго, харизматичного, який колись, на початку, одного разу сказав мені: «Твій дід би мене зрозумів» і відтоді став у моїх очах героєм і лицарем. Тоді, в київський період, образ мого лицаря розбивався на друзки. Ну, і, напевно, я в його очах перероджувалася з принцеси на жабу.
Ще раз: у коханні – як на війні. І я воювала за нього, як уміла й могла, з однією жінкою. Забуваючи про шляхетність, про мою та її гідність. Не знала, що незабаром забере його безповоротно інша – та, що снилася мені без кінця упродовж його останнього року, з довжелезними світлими косами, розкиданими по плечах.
Але я забігла далеко наперед. Повернуся до юнацького захоплення. За обставин охолодження почуттів між мною і чоловіком (з відстані часу це всього-на-всього так називається, те синє полум’я) образ першого хлопця, трагічно обірване його життя – все живило уяву якої-не-якої письменниці, тобто мою, і рятувало від жахливих сімейних реалій. Врешті, тоді я написала на цю тему повість, але сьогодні її навіть не хочу назвати. Чому? Мама в тій книзі «в усьому винна».
А невдовзі прийшло прояснення. Зійшло. Яке сходить на тебе, як ранкове сонце. Як істина. І нічого особливого не відбувається довкола в світі тоді, коли людина, колись із ореолом, раптом стає звичайною й нічим не інакшою від решти. Правда, що легше любити мертвого, ніж живого. Точніше, мертвого важче розлюбити. Але навіть смерть не допоможе залишитися на постаменті винятковості, якщо любов, ця химерна гра психіки з самою собою, припиняється. Так було в мене з тим хлопцем. Було довго й минуло – ще до найбільшої катастрофи, яка очікувала мене попереду.
А мама... Таке враження, що, ніби книжку, читала наперед моє життя. Тому й боролася за мою «правильну» дорогу. Так їй підказувала прониклива материнська інтуїція. Метелик, тобто я, летів не на те полум’я. І не в ньому судилося мені згоріти.
***
І ось сповнення моєї Голгофи (мама цього не побачить). Повторюючи долю маминої мами, бабці Анни, невдовзі залишаюся з дітьми сама, бо чоловік гине у віці тридцяти дев’яти років, як і мій дід Качан. Той, через якого мій муж знайшов колись дорогу до мого серця: «Твій дід би мене зрозумів!». Дивовижно. Адже Кривенко Олександр походив з родини, члени якої могли радше бути серед дідових конвоїрів. Разом з тим, після цього, як можна сказати, що українці роз’єднані? Після того, коли я і мої діти, внуки і правнуки Качана – Кривенки?
***
Може, мої доньки повторять долю моєї мами? Так, як я повторила дорогу баби Анни, якої не застала на цьому світі? Нехай би так сталося! Адже, попри випробування в юності, мамине життя було щасливе в дитинстві, а також у шлюбі з моїм татом – розумним, унікальним чоловіком, якого любила. Ця думка примушує записати все ще раз і ще, упевнитися, що незгірше життя, його легенда не береться нізвідки. «Родинні літописці», тобто ті, хто насмілюються літописцями бути, передають себе ненародженим.
Отже, «літопишу». І тому почуваюся маминим перевтіленням. Особливо коли несвідомо та нелогічно закликаю доньок до вибору хлопця вольового й мужнього, з яким буде повно клопоту й ніколи не знатимеш, де він перебуває. Як мій дід Качан, що живе в моїй пам’яті тільки з маминих розповідей. Як тато моїх дітей Олександр Кривенко, поєднаний з дідом Михайлом, якого знав уже з моїх розповідей, спочатку тією сакраментальною фразою, а тепер і кров’ю. Тобто в жилах наших дітей кров мого діда і мого чоловіка навіки змішана.
Ось, послухайте, це все про нього – мого діда по матері Михайла Качана. Член ОУН, мав закінчену гімназію, знав німецьку, був у п’ятнадцять січовим стрільцем, є навіть фото... Розумний, але «горєчка». Людей у селі вчив: ви не русини, ви – українці. Мав родовід. Був за характером лідером. Вечорами в найкращій хаті під бляхою на Рутці, у «Качіна», збиралися хлопи з усього села, тобто чоловіки, і політикували. Читали книжки й журнали, що їх після приходу совітів довелося закопати. Але це не врятувало. Часто уявляю дідові останні години. Гадаю, думав про мене, хоч я народжуся аж через двадцять три роки. Донькам дід Михайло казав: «Будьте мурові!». І мама мені так казала. І я так кажу донькам своїм...
А десь далеко, там, в акурат за цими словами, вже дихає фатум, посилаючи назустріч радості й випробування, любов, героїзм – і пристрасті, пристрасті. Тому припиняю. Більше не витримаю.
06.11.2018