3-го жовтня виповнилося 55 років з дня народження “Кузі” (Сергія Кузьмінського) – фронтмена легендарного гурту “Брати Гадюкини”. Рік тому лекцію про феномен “Братів” у широкому культурологічному контексті прочитав у Харкові львівський дослідник Богдан Шумилович (Центр міської історії). Лекція відбулася в рамках проекту "ГаліціяКульт" за підтримки фонду “Мистецькі Надра”.
Подаємо адаптовану версію лекції, прочитаної в Харкові.
Я, звичайно, не є експертом в “Братах Гадюкінах”, бо щоб бути таким “експертом” треба бути трошки іншим. Я спостерігаю їх збоку. Я вперше почув “Гадюкіних” коли мені було 13 років. На той момент я слухав радянські російськомовні групи, типу “Кармен” чи “Міраж”. І для мене почути “Гадів” був шок. Я зрозумів, що попереднє життя не мало сенсу. І все почалося спочатку.
У більшості я використовував для цієї презентації цитати активних учасників тогочасного процесу або тих людей, які щось “говорять” чи пишуть про “Братів Гадюкіних”, але трохи додаю своєї інтерпретації. Сподіваюсь, що вона не буде складною чи несподіваною. Загалом, більшість речей ви знаєте, але зважаючи на те, що немає жодної книги про український панк, а про український рок є кілька нарисів, тому я дозволю собі трохи пофантазувати.
Трохи про кіч…
Мілан Кундера словами героя свого тексту “Нестерпна легкість буття” багато говорить про кіч. Взагалі кіч чомусь є проблемним предметом для центрально- та східноєвропейських авторів. Серед топових авторів, які пишуть про кіч, ви знайдете чехів, румунів, угорців. Поки нема українців, але, думаю, скоро з’являться. Кіч – це болюча точка Східної Європи. І Кундера в своїй книзі говорив, що кіч намагається зробити життя іншим, зробити його солодким, красивим, прикрашеним. Одним із прагнень кічу є те, що він прикриває лайно. Соціальне лайно. Але це соціальне лайно, яке ми можемо інтерпретувати як проблеми, як те, що нас болить, те, що не хочеться бачити, – воно часто стає предметом відображення тих людей, які не люблять кіча. Переважно ці люди належать до андеграунду або до контркультури.
Я буду говорити про людей, які наважились говорити про оце “лайно” в середині 1980-х років, і за збігом обставин вони були зі Львова. Я їх називаю “гібридами”, і це не випадково. Я відштовхуюсь від розуміння гібридності, яку пояснив Бруно Латур, відомий французький антрополог, соціолог, академічний хуліган. Він відомий тим, що каже, ніби люди і об’єкти нерозривно зв’язані. Бруно Латур каже, що гібриди – це є точки з’єднання в певних мережах, які розгортаються, які творять сучасний світ. Тут важливе розуміння, що гібрид – це нічого поганого. Гібрид не передбачає, що є якісь автентичні чи чисті сутності, які раптом змішуються і створюють щось нове. Гібрид – це про сполучення складників і як ці сполучення відбуваються. Як і Латур, я мало вірю, що якась культура має автентичну структуру і не піддається впливам інших культур.
На тлі галицької культури “Брати Гадюкіни” виразно вирізняються. В більшості це були люди російськомовної культури, що не характерне для пізнього Львова. У Львові люди російськомовної культури – це також люди україномовної культури. Це переважно двомовні люди, які живуть і в тій, і в іншій культурі одночасно. Вони дуже легко перекочовують з різних просторів в різні інші простори. Дуже складно їх називати по якихось категоріях. Наприклад, ми можемо говорити про українську діаспору в Канаді, але важко назвати Кузю (Сергія Кузьмінського, лідера “Гадів”) якимсь емігрантом у Львові. Він не є емігрантом, з другого боку, він також не є креолом.
Загалом, американський антрополог Гомі Бгабга, якого я не люблю, але часом цитую, багато говорить про гібридність. Він каже, що культурний гібрид – це і є основний носій культури. Де, за Латуром, відбуваються з’єднання об’єктів і людей, там і відбувається основна напруга культури, там культура і починає творитися. А не там, де вона загрузла в повторенні й автентичності.
Отже, як усе починалося?
Хочу почати з відомого кліпу “Наркомани на городі”. Загалом, у “Братів Гадюкіних” було мало кліпів, бо вони про це не дбали, та й грошей не було. Це був один із перших творів новоутвореної львівської рок-групи, яку заснували у 1988 році (за офіційною версією, ідея виникла швидше). Цей кліп виглядав стьобно і смішно. У Радянському Союзі (а це ще був Радянський Союз) про наркоманів смішно ніхто не співав. Сюжет пісні можна було по-різному трактувати. Дехто думав, що це просто таке-собі “ха-ха”, а дехто сприймав це досить серйозно і казав, що це дуже антисистемний твір, тому що в цьому творі горóд є метафорою системи українського радянського суспільства. І цей горóд, ту закриту систему, яку охороняють міліціонери, голова сільради, над нею хитається червоний прапор, намагаються “хакнути” хулігани-наркомани. Ясно, що ці хулігани мають бути ненормальні… Для чого вони це роблять, не дуже зрозуміло. Але наркомани залізли на горóд.
Цей сюжет нагадує про дисидентів. “У школі вчителька казала”, що дисиденти – це вороги. В основному, коли в радянській системі говорили про дисидентів, їх показували як таких от “наркоманів”, ненормальних людей, які протестують проти дуже доброї і правильної комуністичної ідеї. І вони, звичайно, були в меншині, так само, як ці наркомани-рокери. За різними підрахунками, в Україні в дисидентському русі брали участь не більше тисячі людей. Якщо в Польщі, це могли бути й сотні тисяч, то в Чехії це було не більше 300. Це був андеграунд.
Олександр Дельфінов так і пише про “Гадюкіних”: “Герои их мира – активные асоциалы, криминогенные неформалы, бурлескно бунтующие против системы. Последняя проявлена в виде собственно огорода, который пытаются ограбить молодые наркоманы, и персонифицирована серйозным милиционером, отслеживающим непорядок”. Але, не дивлячись на те, що хулігани мають бути покараними, вони таки залазять на той город-суспільство.
Ні для кого не секрет, що члени рок-групи (більшість із них) були активними наркоманами. В інтерв’ю Адольфичу [псевдо київського письменника Володимира Шамрая, відомого як Нестеренко. – Z], Кузя, який не був засновником гурту, але потім став його лідером, говорить, що на наркотики він підсів одразу після школи (це саме кінець 1970-х – БШ). В радянський час про наркотики не дуже багато говорили. Як тема вони з’являються в контексті Перебудови, коли почали говорити про це відверто. А Кузя-підліток виростає на початку 1970-х. На початку 1980-х він приходить вже як пост-школяр у львівський хіпі-сквот. Нещодавно (12 жовтня 2016 року) наші львівські хіпі святкували річницю заснування своєї “Республіки Святого Саду”. У 1968 році вони офіційно проголосили у радянському Львові “паралельну культуру”, свою “республіку”, яка містилась у старому саду, одразу біля обкому партії. Але оскільки там був високий паркан, їх не завжди було помітно. Періодично їх намагались або розігнати, або забрати на “бобіках” [міліцейських машинах. – Z]. Це був монастирський сад, туди було дуже незручно під’їхати одразу на кількох машинах і забирати “хуліганів”. Тому комсомольці та міліціонери мусили йти туди стежками, часом хіпі з ними билися і бувало, що комсомольці мусіли тікати. І власне там Кузя познайомився ширше з контркультурою та наркотиками. Як він сам описує оцей початок львівських 1980-х (він називає цей період як “душняк”): ”Вспоминаю как сплошную какую-то серую хуйню, перемежающуюся всяческими интоксикациями”.
У принципі, цей душняк був характерний не лише Львову, це була загальносоюзна така історія. Львівська хіпі-тусовка була транснаціональною. Я не дарма згадував дисидентів. Дисиденти – і львівські, і київські – в більшості були сфокусовані на питаннях національних і опозиції до радянської системи. А транснаціональність дисидентства проявлялась у тому, що, наприклад, треба було передати якимось чином самвидав за кордон, щоби його якимось чином там надрукували, або були якісь спорадичні зв’язки з кимось з Москви або інших республік. Хіпі були більш транснаціональні “за настроєм”: вони менше зважали на національності і, наприклад, у львівській тусовці завжди були люди з Казахстану, з Росії, з Прибалтики і т.д., які постійно перемішувались в групах. Вони творили різні сквоти і власні простори. Тусування в цих просторах було перемащено активними дозами наркотиків або спільних мандрів по Радянському Союзу (це було недорого).
Кузя намагався поїхати разом з хіпі в далекі краї і подивитись, чи це тільки у Львові так погано, але потім виявилось, що радянський душняк діє всюди. І ця вся “серая хуєта”, як він її називає, окутувала людину – ніде від неї не можна було сховатись, хіба у наркотиках. За наркотики Кузя потрапляє в тюрму. Львівський хіпі-сквот розігнали на початку 1980-х (тоді в СРСР розганяли всіх молодих нелегалів від страху повторення польської “Солідарності”). У Радянському Союзі йшла “антифашистська кампанія”, яка мала на меті подолати неофіційну культуру. Рокерів, та панків, яких до речі багато було в Прибалтиці, ганяли під гаслом, що вони “неофашисти” або “хулігани”. У цей час у Львові, коли закрили концерт “Вуйків” (музичний хіпі гурт, що сформувався навколо “Святого Саду”), учні вийшли на вулиці і почалась хаотична масова анти-системна маніфестація. Після цього влада серйозно взялася за хіпі-андеграунд і ці незалежні простори ліквідували. Оця заборона “на все” західне тривала аж до проголошення гласності та Перебудови, яка співпала з Чорнобильською аварією. Цей час Кузя просидів в тюрмі. Він вийшов на свободу в 1987 році, коли радянський світ змінився і дуже сильно. Він ще про це читав у тюрмі, що щось міняється, але йому тяжко було в це повірити.
Комуністична партія намагалася очолити процес демократизації і гласності в СРСР, у різних містах дозволяли діалог з можливою опозицією. У 1987 році у Львові відбувається цілий ряд подій. Наприклад, проходить виставка, яка називається “Запрошуємо до діалогу”. Це була перша виставка, де дозволили виставитись неформалам чи молодим, які хотіли показати щось неофіційне (під наглядом, звичайно, комсомолу). Тоді ж дозволили і рок-клуби. Львівський рок-клуб з’явився в контексті Перебудови і він був дуже хаотичний, бо в місті не існувало якоїсь системної рок-культури. Люди грали з ансамблем “Ватра” чи “Смерічка”, а завтра вони вже грали нелегально на сейшені у школі, а потім грали на весіллі в галицькому містечку. Це дуже гібридне, транзитне музичне серидовище, в якому, власне, і Кузя виростав як музикант-самоук.
Фактично лише в часи Перебудови львівські рокери створили свою асоціацію і змогли проводити перші легальні концерти. Перший концерт відбувся в 1988 році. Львівська рок-асоціація “кришувала” цей концерт. Для цього концерту і були написані перші пісні “Гадюкіних”. У Львові більшість рок-гуртів, як згадує Кузя, грали інтерпретацію російського року або власну рок-музику російською мовою. Переважно вони співали російськомовні рокові композиції або кавери західних гітів, робили серйозні лиця і вигляд, що вони справжні рокери. Це дуже смішило наркоманів з “Гадюкіних”, бо їм це виглядало неавтентично, а досить штучно. “Гади” потрапляють в грудні 1988-го на фестиваль “СиРок” [у Москві. – Z] і грають кілька власних пісень, які (як згадує Кузя у різних інтерв’ю) вони просто грали “з бухти-барахти”, просто ставали і грали якусь пісню. Виглядало це досить по-панківськи, не важливо було, на чому грають, як грають, тексти на коліні писались і вигадувались. В цьому контексті і з’явилася мова “Гадів” – суміш галицької говірки і стьобу. Існує такий міф, що цю ідею – співати ненормативною і галицькою мовою, запропонував не Кузя, а інший учасник – засновник гурту, і лише потім це мовлення стало брендом “Братів Гадюкіних”.
У вересні 1989 року “Брати Гадюкіни” стають лауреатом фестивалю “Червона Рута”, який проходив у Чернівцях, і з цього моменту їх однаково забороняють як у Львівській області (наприклад, у Дрогобичі – бо це “бандерівці” і “фашисти”) так і по Україні; вони не могли нормально виступати, але слава пішла. Згодом “Гади” знову їдуть у Москву. Потім відбувається сюжет з Пугачовою, коли вона приїхала на концерт до Львова, їй було нудно, їй підсунули касету “Гадюкіних” і сказали: ”Дивись, як хохли з розуму сходять”. Вона послухала, їй сподобалось, і вона запросила тих “хохлов” у Москву. Там вони відіграли десь 20 концертів, таким чином в них відбулася транснаціональна слава, тобто, вони вийшли за межі нашої Галичини. Кузьмінський переважно в гурті грав на клавішних, але не любив гітари, хоча був універсальним музикантом, легко грав на різних інструментах. Забігаючи вперед, скажу, що закінчив він кар’єру як ді-джей, електронний музикант. Досить цікава в нього була еволюція – від виконавця на вторинних ролях в офіційних радянських колективах-ВІА, які турили по області на автобусах “Кубань”, до електронного музиканта з кличкою “Квазарк” (уже в Москві).
Назва
Назву “Брати Гадюкіни” придумав Шуля (це кличка, як і в більшості учасників гурту, його прізвище – Ємець). Він досі живий… коли помер Кузьмінський, його показували по ТСН, і він пояснював, як вони придумали цю назву – “Брати Гадюкіни”. Ви знаєте історію “Смерть шпіона Гадюкіна”? Це дитяча історія часів Радянського Союзу [за оповіданням Віктора Драгунського. – Z], де фігурує вистава про шпіона, а шпіон – це товариш Гадюкін, який хоче дізнатись в чесної радянської людини якийсь там план заводу. Там є хлопчик, який за сценою мав зробити постріл (гримнути по столі і задзвонити телефоном). В нього це не зовсім виходить, і кінцевою фразою цієї історії для дітей є те, що дитина кричить: “Ето я убіл шпіона Гадюкіна!”. Чомусь ця штучка дуже подобалась Ємцю, і він повторював: “Ето я убил шпона Гадюкіна”. В той же час в СРСР були відомими брати Овєчкіни – перші радянські терористи, які намагались викрасти літак і втекти на Захід. З цих двох історій Шуля створив одну, і “братья Овєчкіни” перетворились у “Братів Гадюкіних”. Якась така класична наркоманська історія.
Склад
Крім засновника “Гадів” Шулі (Саша Ємець), в групу ввійшов недавній зек, теж наркоман Кузя (Сергій Кузьмінській), на барабанах грав Лузя [Михайло Лундін – Z], а Саша Гамбурґ грав на бас-гітарі (кажуть він був інтелектуалом, читав Мандельштама). Ще одним членом першого складу “Гадів” був Андрій Партика, який згодом залишив гурт. В загальному ці люди, не дивлячись на те, що були алкоголіками і наркоманами, мали непоганий кругозор… дехто навіть відвідував квартиру відомого львівського інтелігента Олександра Корольова, який був психоаналітиком і працював в Трускавці. Через його квартиру пройшли багато художників, людей неофіційної культури, андеграунду. Є свідчення, що Кузя в нього бував, читав Гайдеґґера і всяку “непотрібну літературу”. Як для наркомана, він був досить освічений.
Це перший склад “Братів Гадюкіних”. Потім він буде мінятися. Хтось, як вони кажуть, “причалився” – входив у повний наркотичний туман, не будучи здатним грати. Приходив хтось новий, але довго базовий склад тримався. Гурт записав останній свій альбом в 1996 році, який вони видали аж у 1999-му. Їхня коротка кар’єра розгорталася впродовж 10 років, але була дуже насиченою, і впродовж цих років група стає дуже відомим рок-колективом. Звичайно, “Гади” існують і досі…
Перші виступи
Як згадують самі учасники гурту, перший концерт, який вони дали в 1988 році, був таким специфічним “капусником”. Вони казали, що то була пародія на тодішній львівський рок-рух. Рокери думали, що там на концерті збереться пару людей, а прийшло 300, їхню музику записали на магнітофон, поширили і раптом вони стали дуже відомими. Далі історія динамічно розгорталася…
Мова
Хочу підкреслити, що дуже часто, коли пишуть або публікують інтерв’ю з колишніми учасниками гурту, їхню мову адаптують. Зазвичай це не є мова Кузі чи інших “Гадів”. Уявіть собі, він тільки вийшов із зони і каже таке: “На зоні я читав про це все в газетах. Ну, думаю, невже? У Львові рок-клуб? Цього не може бути. Нарешті хлопчаки відв’язалися. І пішов рок-енд-рол”. Мати рідна! Хто повірить, що він так говорив? Ніхто. Він у житті так не говорив. Але це мовна конструкція, якій вони досить активно протистояли. Вони часто протистояли проти офіційної мови.
Кузя
Найкраще інтерв’ю (“Кузя Гадюкин, Человек Положивший”), яке збереглося, Кузя дав киянину (ака Адольфич) Володимиру Нестеренку. Він відомий тим, що активно просуває ідею російськомовної української культури. Він росіян обзиває багатьма різними епітетами, він їх не любить, але і не збирається говорити українською мовою. Він пише романи про кримінал, які дуже добре продаються в Росії і добре знає всю темну сторону кримінальної культури з її вбивствами і всякими масовими штуками. Коли Адольфич взяв інтерв’ю, то в прелюдії написав: “Перечисляя подвиги, следует выделить два главных: Кузя изменил традиционное мнение о Западной Украине, как о месте, куда не ступала нога контркультури”. І дійсно було таке уявлення, що у нас тільки “Ой, у лузі червона калина”, і хіпі чи рок не характерні для Західної України. І друге – що Кузьмінський сам зміг подолати наркотичну залежність. Це дійсно факт, він один із небагатьох зумів вийти з цієї залежності. Вийшов він не з простих, легких наркотиків. Він виходив із кокаїну, з маку. Як правило, люди від цього вмирали, а йому вдалось вижити. Коли він повернувся з лікування (з Бельгії), то навіть спробував створити клуб анонімних наркоманів у Львові. Він допомагав іншим вийти з цієї залежності, але їх потім його затягнули концерти, і все це пройшло…
Адольфич цікаво його називає – “Человек, положивший, от славы откажчик”. Це дуже добре характеризує Кузю. Дійсно, “человек, положивший” – в стосунку до реальності у нього було дуже багато елементів панку. Він не дбав практично ні про що. Це був протест на рівні самогубства, який не мав прив’язок до матеріальної культури, до дбання про гонорари і так далі. А також “от слави откажчик” – він фактично у всіх своїх інтерв’ю буде казати, що “те, що ми зробили з “Братами Гадюкіними” – це нісенітниці”, “це було щось випадкове”, “ми були обкурені”, “ми були п’яні”. Він фактично ніколи не визнавав якоїсь цінності того, що вони робили і вважав це якимось “глюком”, спробою крикнути щось, зробити щось, що, може, інші почують. В одному інтерв’ю Святослав Вакарчук казав про нього лермонтовськими словами: “А он мятєжний просит бурі, как будто в бурях єсть покой”. Бачимо, що Кузя нагадував Вакарчуку цього лермонтовського романтика.
Сергій Кузьмінський не належав до якоїсь гетто-культури, він “корінний львів’янин”. Але знову ж таки, а це характерна риса львівської радянської культури – таких як він називали “східняками”, їх називали “окупантами”, називали по-різному; так само, як вони називали місцевих “рагулями”, “західняками”, “місцевими”. Наприклад, у мене дружина росіянка, її бабця й досі називає львів’ян не інакше як “мєстними”. При тому, що вона все життя прожила в цьому місті, вона так і не адаптувалась до нього до кінця. Кузя був добре адаптований, але, коли Адольфич його питає: “Так ти потомок окупанта?”, – він каже, що не зовсім, але його дідо був військовим, який залишився у Львові. Він [Кузя – Z] працював якийсь час на 125-му заводі (імені Леніна). “Там мне открыли глаза на Христа” – казав Кузя. Це дуже цікава історія, яку він теж говорить цьому Адольфичу. Той його просить: “Ну, розкажи, що там було?”. “Ну, мені сказали, що Ісус Христос – це українець”. Той тоді каже: “А хто ж тоді Будда?”. Вони подумали і сказали: “Будда – жид”. Це така гарна історія, яка оповідає про певні ідентичності радянських працівників військових секретних заводів.
Так само іронічно Кузя розповідає про свою кар’єру. “Мой путь певца, поета-пісенника, композитора, дебошира был тернист. Почитай, с детства, с пионерского, по вокально-инструментальним ансамблям мыкался”. Тобто, він тут каже, що завжди був лабухом, тобто, десь на підтанцьовках працював . Він грав у різних ансамблях, їздив по весіллях в глибинній Галичині. Звідси він так добре знав галицьку мову, тому що він її не вивчив тільки в місті, він добре знав регіональну мову, бо їздив грати у віддалені місця нашого регіону. У Львові з кінця 1960-х діяла нелегальна музична біржа. Вона була біля готелю “Жорж” або біля клубу на Мартовича. І на цих біржах, як правило, шукали замовлення на концерти. Треба було десь заробити гроші, ти йшов туди, і можна було зіграти десь у Коломиї на весіллі. І так він учився. “В годы брежневского застолья крепло умение мое по кабакам да свадьбам, по филармониям районним и автобусам “Кубань”. Він дуже “любив” автобуси “Кубань”. Цей автобус був холодним і страшним…. спеціально здизайнований за часів Фурцевої (міністр культури СРСР)… автобус для перевезення працівників творчої сфери. Це були автобуси для того, щоби турити по селах з концертами… звичайні ГАЗони з будками перероблені на автобуси.
Гади
Більшість пісень цієї групи, після того як з неї через “надмірне споживання” пішов Ємець, робив Сергій Кузьмінський і робив він їх дуже швидко. Як він це називав: “взяв і нахуячив”. Це характерна панківська естетика, коли особливо ніхто не задумується над тим, яка буде велика ідея твору, як ми (музиканти) донесемо щось до аудиторії. Як правило, це все було спонтанно, і навіть альбоми, як Кузя сам це описує, вони записували або в перервах між наркотичними сеансами, або коли лікувались від венеричних захворювань (тоді не вживали алкоголь).
“А потом случилась “Червона Рута” (у 1989 році).
Для учасників гурту все це було дуже несподівано. Ми тут собі “бухаем, ширяемся, играем, шота там говорим”, і тут раптом “бах!” – і їх уже хтось кудись хоче возити на концерти. Влітку 1989-го (“Червона рута” відбувалася восени) до Львова приїхала Алла Пугачова. І, як свідчить одне українське інтерв’ю, “хтось із її оточення купив їй нашу касету… типа послухай, який прикол, хохли співають… гоп-стоп, Канада… ги-ги-ги!”. Як і всіх москалів, її “приколола українська мова, і вона наказала знайти нас”. Такий зразок галицької журналістики. Це, звичайно, адаптовані інтерв’ю, бо Кузя в житті так не розмовляв.
Між Москвою і Чернівцями.
В Чернівцях відбулось українське визнання. Там вони як українська рок-група стали відомими для української аудиторії. А радянська “легітимація” йшла через Москву, через Пугачову. Дуже багатьом (це стара наша українська історія) вона казала: “Хохли все-таки могут”. І хохли починали казати “Wow!”. Ми дійсно можемо! Для того, щоби ми почали бачити своїх, чомусь часто треба щоби хтось зі сторони сказав, що вони добрі.
І ця роль Пугачової ніби була маленька, але важлива, тому що, по-перше, вона представила цей львівський панк своїм московським тусовкам. Вони дали дуже багато концертів там. Сам Кузя згадує, що в тому наркотичному кумарі вони навіть деколи не знали, де вони грають. І одного разу вони потрапили на “Рождественские вечера”. Уявіть собі, рокери-наркомани зі Львова, “Рождественские вечера”, і там був Горбачов. І він [“Кузя” – Z] каже: “В залі радянський генсек, а ми йому пісні бандерівські… в нашім ріднім Сересері раз-два-три холера”. Цей ролик, звичайно, вирізали. Він десь є на Ютюбі, там видно як вони кривляються смішно. Кузя має мєховий шарфік, якогось звіра собі на шию повішав. І так вони там в Москві активно виступають.
“Гадська музика”
Тут я зацитую ваших харківських музикантів (ТНМК):
“Все починалося з Гадюкіних... Якщо … українізація України починалася з пісні, мабуть, “Весна” “Воплів Відоплясова”, а в естрадній площині – з пісень Ірини Білик і Олександра Пономарьова…, то в плані рок-н-ролу це були “Брати Гадюкіни”… Це була перша українська музика, від якої не тхнуло національним телебаченням”.
Як на мене, це дуже добра цитата. Тут помітна нехіть і оскома від українського радянського офіціозу, який говорив вихолощеною мовою, який постійно підтримував етнографічні гурти, який схиляв українську культуру тільки в регіональне сільське минуле. В УРСР-і абсолютно неможливо було собі уявити щось сучасне, прогресивне, українське і модерне. Ця офіційна українська музика для харківської молоді смерділа національним телебаченням.
Яку ж музику грали “Гадюкіни”? У Вікіпедії люди, які їх люблять, кажуть, що це дуже гібридні композиції. Я погоджуюсь, там є і фанк, я не знаю, наскільки там є фольк, але вони ідеально співали коломийки, як на рокерів мало хто так вміє. Звичайно, реггі, рок-н-рол, блюз. Дуже це все змішалося. А також іронія, стьоб і так далі.
Зміст і альбоми
Як сам Адольфич описав стиль лідера та цілої групи: “Человеконенавистническая идеология, крайний индивидуализм, презрение к простим людям, пропаганда неравенства, превратно истолкованого кодекса чести и прочее”. Тобто, нічого привабливого, ніби так… але дуже багатьох цей цинізм приваблював.
Велика Радянська Енциклопедія визначає цинізм наступним чином: “В соціальному плані явища цинізму мають двояке джерело. По-перше, це “цинізм сили”, характерний для практики панівних експлуататорських груп, які здійснюють свою владу і корисливі цілі відверто аморальними методами (фашизм, культ насильства і т. д.). По-друге, це бунтарські настрої і дії (наприклад, вандалізм) соціальних верств, груп та індивідів, які відчувають на собі гніт несправедливості та безправ'я, ідеологічне та моральне лицемірство експлуататорського класу, але не бачать виходу зі свого становища і потрапляють у стан духовної спустошеності”.
Загалом “Гадюкіни” записали 4 альбоми. Перший альбом “Всьо чотко” вони зробили після повернення з фестивалю (СиРок) у 1988. Оскільки лікувались від венеричних захворювань, то могли його записати і заграти на студії. Писав його [Володимир – Z] Бебешко, друг іншого Кузі, “Скрябіна”, пізніше вже київський продюсер, але на той час він працював у Львові.
«На «Сырке» мы пели пару моих песен – «Чуваки все чотко» и еще какую-то, не помню. Я взял и нахуячил еще десяток, недели за две. Практически всё, что было на первом альбоме. Потом мы съездили на какой-то рок-фестиваль в Ростов. Потом вернулись оттуда – у всех была гоноррея с трихомониазом. И в процессе лечения, а значит без капли алкоголя и наркотиков – записали альбом у Володи Бабешки в ДК Залізничників, во Львове, в какой-то проходной комнате, облицованной кафелем. А потом вдруг случилась “Червона рута” (1989). И понеслась пизда по кочкам.»
Після 1989-го, після того, як “Гади” перемогли на фестивалі, вони навіть знайшли собі продюсера. Це була одіозна львівська дама Мархасьова. Багатьом з богеми було незрозуміло, звідки в неї гроші. Я запитався в одного художника: “А звідки в неї були гроші?”. А він казав: “Не знаю, откуда у євреев деньги”. Це був кінець 1980-х і десь вона мала оті потрібні гроші, які дала цим музикантам-наркоманам. А хто би їм ще дав? Це мав бути дуже специфічний суб’єкт. Вони, звичайно, підписали якусь угоду. І згідно з цією угодою, “Гади” мали записувати ще якісь альбоми. Вони не дуже хотіли писати нові альбоми, але мусіли виконувати контракт. Ось так, завдяки Мархасьовці і стався альбом 1991 року “Ми хлопці з Бандерштадту” (записали його вже в Києві у вигляді вінілу).
У 1994-му “Гади” випустили касету “Було не любити”. І останній альбом вийшов 1996 року із промовистою назвою “Бай-бай, мила”. Він дуже туго писався, але в той момент Кузя вже розчарувався в рок-н-ролі. Як він сам згадував, розчарування сталося на фестивалі “Таврійські ігри”, коли він грав якийсь панк-рок, а після нього виступала Саманта Фокс. І він каже, що “щось я граю на цій сцені, і на мене сходить прозора і чітка думка: “Якого хєра я тут роблю? Треба з цим завязувати”. І він вирішує, що все, в рок він більше не буде бавитись. Кузя якийсь час жив у Києві, намагався жити з музики, але це було неможливо. Переїхав у Москву і там працював ді-джеєм. В 2006 році група записала оцей знаменитий альбом “Вродило”, але в більшості це вже робилося без Кузьми, як і збірник любовної лірики “Гадів”. Найвідоміший концерт гурту відбувся у 2011 році, вже після смерті Кузі.
Цей найбільше знаменитий кавер їх альбому “Ми хлопці з Бандерштадту”. Тут радянський прапор пришитий до чорного, – це бандерівський прапор, пов'язаний з підпіллям ОУН-УПА, і “Бандерштадт” – це була самоназва львівських хуліганів. Це було гібридне поєднання – ніби країна Бандери, а червоно-чорний колір – це колір анархістів, тому тут була подвійна гра. На цьому альбомі була зірка, яка означала анархію. Тут була класична “гадюкінська” гра, що вони нібито з націоналістами, але вони постійно з них стібуться. Вони в більшості анархісти. Коли ви гуляєте по італійських містах, переважно будуть червоно-чорні “антіфа” на стінах намальовані. Ви ніде не побачите, що це якось пов’язано з націоналістами. Але в Україні червоно-чорне “антіфа” не так популярне. Тому в багатьох, хто були яскравими націоналістами, цей альбом викликав дещо інші відчуття. Вони думали, що це патріотично-націоналістично налаштована молодь, яка співає патріотичні пісні. І коли вони в бандерівських кепках приходили до наркомана Кузі: “Слава Україні!”, – а він посилав їх подальше, тому що для нього націоналізм ніколи нічого не означав.
Хоча був період… В естетиці панку національне як осуджується, так і використовується. Багато панків йдуть або в націоналізм, або в анархізм. Подібно було і в Кузі. Коли “Гади” виступали на концерті “Червоної рути” 1989-го, в них дуже багато було національних сюжетів. Вони кричали: “Ганьба!”, “Скільки можна?”. Але в той момент викликом для панків була комуністична система. Націоналізм виглядав як добрий інструмент завалу цієї системи. Тому в них “женився” як анархізм, так і націоналізм в одному конструкті.
Кілька слів про мімезис.
Тобто, як вони бачать реальність. Їх можна було б окреслити ”шо віжу, то паю”. Кузіна поезія описує щоденність, якою вона є. Для багатьох вона була дуже революційною.
Я мав 17 років,
Я вчитися не хтів,
Я втік від мами з татом,
Я болт на все забив.
Це як вулична розмова. І неочікувана для середини українських 1980-х, особливо щоб її хтось співав. В цій поезії відображається наркоманська доля, розчарування життям. Один із учасників харківського ТНМК казав:
“Співати про ширку і димедрол і так далі, такі життєві ситуації, як у пісні “Клофелін”, – вперше українська популярна музика заговорила нормальною мовою, не вишуканою, а реальною. Тому неможливо переоцінити вклад “Братів Гадюкіних”, в те, що українська музика хоч якось існує на даний момент”.
Це цитата 2011-го року, до концерту-трібюта. Очевидно, українська популярна музика – вона завжди в кризі. Момент, що вона хоч якось існує, хоча вона незле існує. Звичайно, що ми би хотіли, щоби було краще.
А відомий твір “Клофелін”? Сама назва твору і те, що сюжетом є детективний роман – про хлопця, який знайомиться з дівчиною…
Ми на конечній були вже на “ти”,
Манив кущами нас весняний гай,
Купив “Чінзано” – навести панти,
Ти засміялась – буде все “ол райт”.
Воно звучить як верлібр. Звичайно, я трохи перебільшую, але оце передавання того, що вони бачать перед собою, те що знайоме будь-кому, дуже впливало на сучасників. Особливо після всіх цих “червону руту не шукай вечорами, ти для мене єдина, тільки ти повір”. Це якісь романтичні сюжети, які виводять тебе за межі реальності, і тут раптом трамвай, “манив кущами нас весняний гай”. Тут є якась метафора, але ми дуже добре розуміємо, що ця метафора не дуже романтична, тобто, романтична в міру, але ліричний герой хоче більше сексу, ніж любові, і це було зрозуміло багатьом.
В текстах “Гадюкіних” є дуже багато монтажності. Про це Ілья Кукулін написав дуже добру книгу (“Машины зашумевшего времени: как советский монтаж стал методом неофициальной культуры”, 2015). Він багато років досліджує монтаж і каже, що монтаж дозволяє спресувати час і одночасні сюжети можна поставити разом. Кукулін вважає, що монтаж є базовим принципом модернізму ХХ століття. Кіномонтаж також активно використовується в поезії. Концепція монтажу є настільки ж літературна, як і кіношна. Ця концепція походила також із текстуальних мистецтв, зокрема з поезії.
Якщо дивитись із перспективи монтажності, то в текстах “Гадюкіних” дуже багато монтажу, коли вони намагаються кілька сюжетів співставляти, і вони ніби показані як паралельні.
Вчителька рідної мови любить собаку,
Я люблю “ролінгів”, тьолок, Карпати і план.
Це гарна “монтажна” ситуація: любов ніяк не зв’язана і це дуже добре дозволяє показувати абсурдність тої реальності.
Рота солдат покохала свого лейтенанта,
А лейтенантові нравиться пан генерал.
Або ці співставлення – вони звичайно, поетичні, їх можна сприймати як поезію:
Любов пройшла,
В землі замерзли буряки,
Колєгі чули: часто ти говориш,
Же всі мужчини чудаки.
Тобто зв'язку одного з другим немає. Як правило, йдуть дві стрічки: ствердження одного і наступних дві стрічки не зовсім зв’язані. Хоча метафорично “замерзлі буряки” і “чудаки” можна якимось чином з’єднати.
Мова
Дуже важливим сюжетом для “Гадюкіних” є мова. У вас тут була лекція однієї з львівських дослідниць міської говірки Наталії Хобзей, але я також хочу на дечому наголосити. Ось такий приклад:
Я видів, же на Краківськім базарі
Жиди файні мешта продавали.
Я хтів-бис, аби ти мала такі самі.
То врешті ми з тобов сі змільдували.
Ви розумієте, що за межами Галичини мало хто зрозуміє, про що тут йдеться.
А ось тут теж монтажний сюжет:
Йшла корова по дорозі,
А за нев телєтко,
Виконали достроково
Лемки пятілєтку.
Це звучання і форми “хтів-бис” чи “змільдували” і ще дуже багато – їх можна показувати і показувати. Часом хтось пише, що це були лемківські діалекти у “гадській” інтерпретації. Хибно думати, що якщо вони говорили про лемків, то це лемківська мова. Це не є мова якась специфічно окреслена, часом її називають ґварою, часом окремою львівською мовою. Дослідники вважають, що ця мова, як була в минулому, так і багато в чому залишається досі. Я пригадую, як покійний Кузьма Скрябін жартував на укр телебаченні: “Як можна сказати речення з трьох звуків?”. Він це завдання ставив київським журналістам. Звичайно, ніхто не міг. І його улюблений приклад – “Я ю є”, що з галицької означає “Я вже прийшов”. Це такі характерні львівські новотвори, які існували навіть регіонально. Євген Дмитровський (в книзі “Музика на Львівському радіо”) і дослідники, які займаються львівськими балачками, кажуть, що в кожному робітничому районі, як от Личаків, Замарстинів, Клепарів, Левандівка, а це, в основному, райони, в яких жили хулігани, тобто, пролетаріат, люди, які били морду по різних причинах, була своя мова, свої діалекти і свої пісні. Це не були пісні для кабаретів, це пісеньки дворові. Вони мали легку структуру, і там часто фігурувала Стефа. В Юліана Тувіма є Стефа (“мoja Stefa będzie zawsze drogowskazem przez całe życie”), і в Кузі є Стефа (“Нема на глобусі країни, Де б мене тьолка не ждала, Але я знаю – в цілім світі, Лучче Стефки нема). Стефа – це узагальнений образ галицької жінки. Я в житті мало зустрічав Стефок, але я дуже багато чув про цю міфічну Стефку. Є цілий ряд таких імен в галицькій традиції.
Багато дослідників відзначають, що львівські пісеньки мають характерні риси “гадюкінської” естетики, де реалістичність зв’язана із тим життям, що ти переживаєш. Переважно люди у Львові говорили іншою мовою. Вони могли говорити літературною польською. Бо до 1939 року у Львові було небагато повністю україномовних будинків, в більшості культура була польськомовна. Але львівська балачка чи “ґвара” була під сильним впливом русинської, тобто, української мови. І ці хулігани або “батяри”, як їх називали у Львові, вони говорили на своїй специфічній мові. Коли в 1930-х роках у Львові існувало відділення Польського радіо, там відбувались передачі, у яких герої говорили ґварою, львівською мовою. Як згадує Станіслав Маховські (Stanisław Machowski) у роботі “Bernardyński mijam plac” (1989):
“Lwowskiego bałaku i lwowskich piosenek słuchała cała Polska w słynnych audycjach lwowskiej rozgłośni Polskiego Radia. Na Szczepka i Tońka, na całą rodzinę Wesołej Lwowskiej Fali, czekały co tydzień miliony radiosłuchaczy. To była najpopularniejsza audycja!”
Два персонажі, які асоціювались із львівськими хуліганами, були вигадані хулігани Щепко і Тонько – це їхні вуличні імена. Вони були основними медійними поширювачами львівської гвари, львівського балаку на цілу Польщу. Творцями цих персонажів були Казімєж Вайда та Генрик Воґельфанґер, місцеві львів’яни і дуже інтелігентні. Воґельфанґер жив на Личакові. Є спогади, що він якось у товаристві своїх друзів кривлявся на львівському балаку, розказував жарти, і йому пан Будзінський (він був режисером художнього і музичного мовлення Львівського радіо) запропонував на Львівському радіо вести жартівливі передачі. Так з’явилася передача “На веселій львівській хвилі” яку вели Тонько і Щепко. В 1989 році діалоги міжвоєнного часу від Щепка і Тонька перевидавалися в Польщі. Навіть для тих, хто перевидавав ці діалоги, було дуже складно визначити структуру цього львівського балаку. Наприклад як однозначно трактувати відомий вислів Щепка “durnowaty pomidor”: “spotykamy w ich tekstach jako: “durnuwaty pomidor”, “durnowaty pomidor”, “durnuwaty pomidur”, “durnuwaty pumidur”. Правил вимовляння певних слів не існувало, діалект дозволяє їх постійну варіативність.
Українські вчені Галичини теж дуже активно відстоювали право на свою галицьку говірку. Навіть якщо дивитись у часи війни, Шевельов, Пеленський (це 1943-1944 рік!) пишуть про проблеми львівської мови, а Ярослав Рудницький в 1943 році видає працю “Український діалект Львова” на прикладі Знесіння (“Lemberger Ukrainische Stadtmundart (Znesinnja)”). Це була одна з перших праць про міські діалекти, видана в Ляйпціґу в часи війни. Ярослав Рудницький писав, що в 1930-х роках серед молоді було модно говорити на львівському балаку. Це специфічна мова, яка не була літературно кодована, прописана. Але нею можна було досить нормально порозумітись.
Про лексикон львівський є спільна праця Наталі Хобзей, Ксені Сімович, Тетяни Ястремської, Ганни Дидик. Це робота 2009 року.
Часто кажуть, що мова “Гадюкіних” – це сільське кривляння. Я відстоюю ту тезу, що це не є сільське кривляння – це специфічна львівська говірка. І дуже дивно, що цей “потомок окупанта”, російськомовний львів’янин Кузя міг дуже добре її відтворювати. Так само, як Кузя говорив галицькою, що збереглася в радянський час, на міжвоєнній ґварі могли говорити дуже виховані юристи в 1930-х роках (як от Щепко і Тонько).
Ця мова існує досі, і я її чув особисто з дитинства – коли людина каже “шєпка” (шапка), “жєба” (жаба), “зєть” (зять), “жєпати” і т.д. І таких варіантів може бути безліч. Не дивно, що Святослав Вакарчук казав, що в 1989 році, коли він вчився у школі і почув альбом “Всьо чотко” то для нього це була рідна мова: “Коли я почув ВВ, я подумав що можна робити щось прикольне на українській мові, а коли почув “Гадюкіних”, я зрозумів, що можна робити серйозний рок на українській мові”. Це дивно, коли львівська ґвара, цей специфічний новотвір і ця спроба “Гадів” говорити місцевою мовою про своє реальне життя, настільки вплинула на Вакарчука, який ніколи цим прийомом не користувався. Хто слідкує за творчістю Вакарчука, ніколи не помітить там ніяких новотворів, неологізмів, радше складні і запутані інтелігентські метафори. “Ми їх називали українські Rolling Stones. Я слухав цю несерйозну музику серйозно, я слухав її як фанат, тим більше мені подобалось, що все зроблено нашою мовою, якою всі на вулиці говорять” – згадував Вакарчук. Я про те, що “всі на вулиці” не дуже погоджуюсь. Ті, хто зі Львова, підтвердять, що це є поширена мова, але все таки це специфічний балак. Це не є мова щоденного вжитку. В ній є діалектизми, які у інших регіонах України не завжди зустрінеш і якими місцеві граються на власний розсуд. Але ця мова дозволяє чітко ідентифікувати свого і відрізнити його від чужого.
Ось цитата лідера іншого гурту “The Вйо” зі сходу України:
“Коли я прослухав альбом, то я зрозумів, що там така романтично-пофігістична тема розкрита, що я просто закохався в нього. Коли в мене був альбом “Було не любити”, я був в захваті від аранжування. Коли почув “Гадюкіних”, для мене відрилась уся міць української мови. До цього ми чули усілякі “Червоні Рути”, Софії Ротару, ”Смерічки” – це все в принципі була офіційна мова, а тут вперше була почута розмовна мова, мова вулиці, і зрозуміло стало, що українська мова модна, багата й актуальна, і якщо до цього ми намагались співати російською, то все виходило типу “сука-сука-сукачьов” “кінчив-кінчив-кінчив”…то Гадюкіни подарували свободу у творчості українською мовою… Кузя не кон'юнктура…”.
Іншими словами, цей музикант твердить, що українські рокери були під сильним впливом російського року і не могли з нього вилізти. Власне, вміння “Гадюкіних” говорити мовою вулиці, мовою низів відкривало багатьом очі на українську мову, живу і не вихолощену. “Гадюкіни подарували свободу у творчості українською мовою”. Кузя дуже здивувався би, що він якимось чином просував українську мову.
Інший відомий український музикант Олег Скрипка ставить “Гадюкіних” в один ряд із Котляревським і його продовжувачами:
“Можна провести такий віртуальний ланцюжок, хто працював з українським словом. Якщо ми говоримо про гумор, про слово народне, слово влучне, слово гостре і цікаве – це Коляревський, безумовно. Це перша людина, яка почала писати українською мовою. Пізніше був класичний період, був Шевченко, Леся Українка. А уже в XX столітті частково “ВВ”, але в основному “Гадюкіни”, працювали з мовою народною, яка жила і розвивалася”.
Коли закидають, що ця народна мова спотворює українську мову (“це не справжня українська мова”), Олег Скрипка говорить: ”Таку ж критику давали Котляревському” (хоча воно не зовсім так). Такий метод Скрипка називає поп-модерн, чи поп-арт в музиці, чи поп-арт в слові, чи пост-реалізм!
Стьоб
Дуже важливий сюжет, який зв’язують в українській поп культурі із “Гадюкінами” – це стьоб. Пригадую, як один із лідерів львівських хіпі, Ілько Лемко, казав: ”Вони могли стібатися і говорити такою мовою, бо були не зовсім місцеві”. Я з ним не зовсім погоджуюсь. Американський антрополог Алєксєй Юрчак (в книзі “Everything was forever until it was no more”, 2006) говорить, що стьоб є специфічним, іронічним жанром, і його особливість полягає в тому, що для того щоби могти з чогось стібатися, треба мати дуже сильну ідентифікацію з об’єктом стьобу. Наприклад, щоб я міг стібатися зі своєї мами я маю розуміти сюжети, вихваляння, побрикеньки, наголоси, згущення брів і так далі, інакше це буде все штучно. Він говорить, що стьобність можлива лише тоді, коли ти дуже добре ідентифікований, і у випадку “Братів Гадюкіних” вони дуже сильно ідентифіковані з місцевою культурою, зі Львовом і регіоном. Але далі відбувається момент зсування, коли об’єкт стьобу ставлять в іншу ситуацію. І тоді дуже часто, як каже Юрчак, “невозможно с уверенностью сказать, имеете ли вы дело с искренней поддержкой об’єкта, тонкой насмешкой над ним или странным сочетанием одного и другого”. Для того, щоби стьоб добре працював, має бути, як він її називає, “деконтекстуалізація символу”, тобто, переведення його в інший контекст.
Ось подивимося на музичний приклад стьобу. Є запис “Голубого Огонька” 1965 року.
Голос чудовий, мегавідома робота, де Микола Кондратюк співає пісню “На долині туман”. А ось інший приклад - аудіозапис: вокальний ансамбль “Мрія” співає “На долині туман” (1960-ті роки).
Інший варіант вже трошки більш свінговий. Це була музика, яку грали по радіо дуже часто, її виконували різні музичні колективи. Звичайно, з нею вони ідентифіковувались. А ось аудіозапис “Братів Гадюкіних”, які співають “На долині туман – шейк” (альбом “Було не любити”).
Тут відбувається власне та деконтекстуалізація, коли ви можете зсунути, те що вам дуже подобається в сторону. Вірш Василя Діденка говорить, що туман скупав в росі червоний мак – а “Гадам” важливо саме те, що тут є мак. Багато людей не впізнає цей зсув значення, де означник “мак” перетворився на інше означуване, наркотик. У той час в Україні ніхто не міг так зробити. Це було щось дуже особливе. Чи стібуться “Гадюкіни”? Звичайно, стібуться. Але це зовсім не агресивний стьоб, який передбачає глибоке знання предмету стьобу.
Звичайно, знак може бути знаком-індексом, коли дим нагадує про те, що десь горить вогонь. Може бути якийсь асоціативний знак, може бути символічний, може бути текстовим, може бути іконічним. Варіантів грати знаками є багато. Той приклад, що я показував, де вони просто беруть і повторюють іконічно твір (пісню “На долині туман”), але “зсовують” його, деконтекстуалізують його, перетворюють його в шейк і додають йому “маківський” контекст. Можна було стібатись або деконтекстуалізовувати речі в самих текстах.
Інший відомий їхній стьоб стосується нашої тодішньої реальності. Як на мене, ці речі дуже показові, їх би мали в школах дітям показувати. Наприклад, це коли Радянський Союз розвалюється і з’являється текст про “Червону фіру” (як символ комунізму).
Був червоний – он де заїхав,
Буде жовто-синій – побачим дивний світ.
І разом заспівали “Засвіт встали козаченьки”,
Правда на мотив “Наш паровоз вперьод летит”.
Мені здається, що ми досі переживаємо “співання українських пісень на радянські мотиви”.
Або їхній стьоб з реальності. Це про перебудову. “Міську вважай” – це Михайло Горбачов. Завжди радянська влада показувала своїх суб’єктів, як таких, що постійно переймаються долею комунізму і світового пролетаріату. І цей простий радянський суб’єкт каже:
Кожного дня ходжу по місті я туда-сюда,
Виджу просто на очах великі пєрємєни.
Більше не буду їсти, не буду спати,
Тілько би тойво всьо случайно
Не пройшло повз мене”.
Тойво всьо – це великі пєрємєни, Перебудова.
Ілько Лемко каже, що “під такою ніби наносною оболонкою стьоба з рагуля – тут присутня фактично апологія галичанства”. Інші учасники гурту, наприклад, “Ковбаса” каже, що “ми не сміялися з пацана з села, ми самі над собою сміялися. Це була самоіронія, ми самі на себе рефлектуємо”.
Один із шанувальників “Гадів” каже: “Они целый какой-то пласт срывают своим язиком, і мы видим, что етот пласт – ето тоже люди, они имеют право на любовь”. Тут взагалі гуманізм поліз…
Можна подумати, що “Гадюкіни” закохані у місцеву культуру, але це не зовсім вірно. Це дає мені підставу говорити, що вони специфічні гібриди, тому що в інтерв’ю Адольфичу вони зачіпають тему стьобу. Адьольфич каже, що Сердючка, ВВ, – це теж стьоб, і що “жлобство оказываеться опасным заболеванием, заразное, как шизофрения, с ним заигрывать стремно” (“жлобство” в перекладі з наркоманської – це “міщанство”, консюмеризм, фокусованість на грошах). “Обережно зі стьобом”, каже Адольфич, а Кузя відповідає:
“Вот папа тут в точку. Оно знаєш, как вроде бы делал рок-н-рол и песни пел для жлобов продвинутой тусы рок-н-рольной, а тут вдруг опа и уже какой-то Бердичив или Коломыя. И в зале одни жлобы. И думаєш: ну, что ж це за “пиздец”? Неужели перетончил настолько, что за своего приняли? Или, может быть, был таким изначально? Да нет, вроде бы, книжки читал, Колтрейна слушал, трамвай видел”.
Він ніби і з себе сміється, і з жлобів – людей, сфокусованих на матеріальному, сміється. І чітко дає меседж: що люди в Коломиї не думайте, я не частина вашого світу, не один з вас. Хоча і є частиною їх світу.
Топоси
Оскільки пропонована тема нашої зустрічі це “Між радянським містом і галицьким селом”, важливо розглянути топоси, які показують в своїх творах “Брати Гадюкіни”. Ці місця чи сюжети ніколи не були предметом репрезентації. Клофелін, кохання в кущах, почуття наркомана, звичайно що цього всього не було:
Я видів же на Краківськім базарі
Жиди файні мешта продавали.
Я хтів-бис, аби ти мала такі самі,
То врешті ми з тобов сі змільдували.
Чуваки, всьо чотко,
Чуваки, гей дана-дана.
“Чуваки всьо чотко” – це чисто наркоманська теза. “Чуваки, гей, дана-дана” – це стиль коломийки карпатської. Він це все докупи зв’язує.
Львів, звичайно, є об’єктом репрезентації.
Питає Адольфич: “Кузя, что ти думаеш о Львове?”. Він відповідає: це тяжка тема.
“Казалось би тебе не похуй, что там у Львові робиться. Все равно тебе там не жить, разве что пару дней перед самой смертью. И не хочеться мне обижать людей, которые сейчас там живут. Они и сами понимают, что Львов переживает не лучшие времена. И лишний раз тыкать им ето не коректно, что ли. А те, которые не понимают – совсем бесполезно что-либо говорить. Конечно, жалко, жалко всех милых львовских придурков”.
“Милые львовские придурки” – це люди радянського часу. “Центральна тусовка” – хіпарі, наркомани. “Кто успел, уехал” - ряд людей виїхало у Київ, або в Москву, або на Захід. “Кто не успел, спился, сторчался. Остались единицы типа Валеры Демьянишина”. Він досі живий. Це львівський художник і хіпі, дуже цікавий чоловік. Він дуже цікавий графік. Знання Валери Демьянишина робить Кузю людиною андеграундної арт тусовки. І тут він каже таку важливу річ: “Не надо было нас, детей и внуков оккупантов, из города выживать. Хороший все-таки получился замес. З укро-кацапо-жидо-хачико-хуй-поймеш-какой. Сейчас что? Тоска одна. Ой, у лузі червона калина”.
Адольфич далі питає: “А шо ти маєш на увазі – виживати? Хто тебе виживає?”. І він потім пояснює: ну, так, мене не виживали. Скоріш за все, метафора “виживання” – це ринок. Більшість такого типу художників відверто кажуть, що жити у Львові і робити якусь “єрунду” – майже неможливо. Я думаю, це майже неможливо і в Харкові. І тому з наших периферійних міст люди їдуть кудись. Вони їхали в Київ. Але в Києві теж жити з “єрунди” тяжко. В кінцевому результаті ти фінішуєш десь у Москві. Москву Кузя Гадюкін називав ”їблівая тьотка”.Тобто, для нього Москва – це фертильне місце, де багато грошей, але він дуже не любив місцевих москвичів. А Київ він називав “злий хахол”, який час від часу дасть тобі кусок сала, але загалом не дуже хоче тебе годувати за твою “єрунду”.
Бандерштадт
“Гади” популяризували таке поняття, як “Бандерштадт”. Зараз є фестиваль “Бандерштадт”, не в останню, я думаю, чергу через “Братів Гадюкіних”. В 1991 році вони створили “гімн Західної України”, який часто й досі грають.
Дехто говорить: “Бандити, хулігани,
З тої голоти людей не буде”.
А ми ся подивим, як потреба стане,
Хто полізе в льох, а хто під кулі піде.
Це про тих носіїв львівської гвари. Це хулігани, батяри, люди львівського низу. Яких, як правило, зневажають, які говорять кривою мовою, які щирі у своїх почуттях. Я сумніваюсь, що Кузя і його середовище добре знали середовище старих львівських батярів, але якимось дивним чином міжпоколіннєвий зв'язок залишився.
Теж дуже важлива теза:
Львівські батяри
Нігди не розбирали,
Жид ти чи поляк,
Аби був не фраєр.
Фраєр – це той, хто “вимахується”, інтелігент дуже часто, людина, яка вдає що вона знає щось більше чи вміє більше. І це, як правило, є об’єкт насміхання в низовій культурі. Неважливо, чи ти жид, чи поляк, в цій тусовці, яку він описує як “придурків львівських”, їх єднає свята батярська воля.
Хто хоче їй відняти,
Тоді шо зробиш? Фаєр!
Мостиська.
Крім Львова і Бандерштадту як узагальненого образу, дуже важливим і єдиним місцем на карті України, де є вулиця Кузмінського, це є Мостиська. Не знаю, чи хтось із вас був у Мостиськах? Це є містечко на кордоні, в якому живуть контрабандисти (звичайно не тільки). Хто з вас цікавиться таким “низовим хіп-хопом”, є мостиський гурт “Курва Мать”. Недавно була їхня пісня на М2 каналі. Я прозрів: абсолютний андеграунд, вони співали про митника і як місцевий контрабандист хоче одружитися зі страшною вусатою дочкою митника. Недавно в них була пісня про “нафіга придумали оці електрокари, там нема, де папіроси сховати” (так неможливо перевозити контрабанду через кордон, бо немає бензобаку).
Їду я додому електричков,
А на землю вже прийшла весна,
За вікном біжить тонкою стрічков
Дорога до твого села.
І приспів:
Приїдь до мене в Мостиська,
Кучеряве дівчисько.
Третя хата від моста –
Моя адреса дуже проста.
Тут є монтаж соцреалізму і соцромантизму.
Трактор в поле виїхав орати,
І участковий свій мотоцик поладнав,
А мені так хочеться співати,
Бо в житті я вперше покохав.
Це мені нагадує Рильського, українську поезію 1970-х чи “Трактор в полі дир-дир-дир, ми за мир, за мир, за мир”.
Тернопіль
Ще один слід топографії “Братів Гадюкіних” – це “файне місто” Тернопіль. Хто знав про Тернопіль? Ніхто не знав про Тернопіль до “Гадюкіних” (це звичайно жарт, тернопільчани не ображайтесь). Зараз Тернопіль є на карті будь-кого, хто цікавиться андеграундом. Там є і фестиваль “Файне місто Тернопіль”.
Це знаменитий твір:
Я мав 17 років,
Я вчитися не хтів.
Я втік від мами з татом.
Я болт на все забив.
В Тернополі торчав,
Катав у ширку дімідрол.
Я ненавидів поп,
Я слухав тіко рок-н-рол.
Ну і далі англійська вставка, яку аналізують філологи, – це англіцизми в творчості Гадюкіних :)
Come on, Вася,
Старайся не трусити попіл.
Добий бродяга п’ятку і поїдем
В файне місто Тернопіль.
“Добий п’ятку” – це специфічний наркоманський сленг. Я недавно вичитав в одного дядька, він себе називає Юрій Роздобудько. Він, напевно, накурився і в своєму лайф-жорналі написав:
“А що, якщо такого міста, як Тернопіль апріорі не існує? Тернопіль – місто зелені, місто трави. І, як говориться, у славновідомій пісні: “Добий, бродяга, п’ятку і поїдем в файне місто Тернопіль… Добий, бродяга, п’ятку означає – давай від’їдемо в файне місто Тернопіль. От накурився і від’їхав. Тільки накурений може попасти в Тернопіль, бо інакше його не існує. А якщо він існує, це означає, що хтось накурений”.
Тут починається повна метафізика. Він (Роздобудько) дивиться на весь Всесвіт, на розгортання космосу: “Це все було накуром одної людини, яка придумала усі ці моменти, ці всі деталі”. Він далі йде і каже: “Тепер уявіть, що перед тим, як людині про щось подумати, в голові з’являється думка про те, чи думати про цю думку чи ні …”
Людину пісня про Тернопіль і наркоманів затягла в метафізичні дебрі. Бо він у принципі говорить дуже важливі речі. “Тепер уявіть, що перед тим як людині про щось подумати, в голові з’являється думка про те, чи думати про цю думку чи ні …”. Філософ Пятигорський півжиття присвятив цьому думанню про думання. Якщо ви подивитесь на Мандельштама: “Люблю появление ткани, когда после двух или трех, а то четырех задыханий придет выпрямительный вздох. И так хорошо мне и тяжко, когда приближается миг и вдруг дуговая растяжка” – ця расятжка не що інше, як тернопільське “в голові з’являється думка про те, чи думати про цю думку чи ні”. Я вам кажу, Тернопіль не така вже й проста штучка в творах “Гадюкіних”. І вона може затягнути людину в глибоку метафізику – добити п’ятку й від’їхати в файне місто Тернопіль.
Інше славне місто – це столиця гуцулів Коломия.
Це моя улюблена пісня “Дівчина з Коломиї”. Це такий львівський гіперреалізм:
Дівчина з Коломиї,
Гарна та пишна,
Ти з трамваю “шестьорки”
Неожидано вийшла.
Трамвай “шестьорка” сполучає львівський вокзал і хуліганський район Замарстинів, де є славнозвісна “Рогатка”, де я діставав не раз в молодості від місцевих хуліганів. Мені навіть розповідали, що з цього району, з кінцевої “шестьорки” хлопці роздягались до половини і бігли в інший район битися. Це були дивні забіги. Міліція їх не чіпала.
От вона вийшла з трамваю “шестьорки”. І ми розуміємо, що приїхала дівчина десь із Коломиї і
Вийшла, як сонце з-за хмари,
Як із нирки виходить камінь.
Ти зиму перетворила
На квітень чи, може, травень.
Дівчина з Коломиї,
Висока причоска,
Хоч і не зовсім худа,
Та струнка, як берьозка.
Руки, як в бусола крила,
Очі, як два озера,
Щоки рум’яні, червоні,
Як галстук у піонера.
Постійно, коли це слухаю, в мене в голові з’являється біблійна “Пісня пісень”: “В тебе зуби, як овечка, ти така, як гора, твої очі, як озера”. Виявляється це абсолютно біблійний сюжет, коли красу жінки описуєш через такі порівняльні образи.
Мені здається, це вона (зображення каверу альбому). Вони вмовили одну дівчину, яка приїхала робити кар’єру модельки до Львова роздягнутися для фото. Був цілий скандал навколо цієї фотографії.
Ти, як Вероніка Кастро,
Ти, як просто Марія.
Хто з українських рокерів в той час співав про телесеріали, про те, що все село дивилося Вероніку Кастро? Може, молодь не знає, а я застав цей весь дурдом. Це був перший серіал, пущений на радянському телебаченні, – “Просто Марія”. Селяни переставали працювати і звичайно бігли додому дивитися телевізор.
Дівчино з Коломиї,
Дай поцілунок жаркий.
Ти моє серце розбила
На маленькі такі кавалки.
Коломия теж має зробити фестиваль “Дівчина з Коломиї”.
Гори
Дуже важливим топосом у творчості “Гадюкіних” є гори. Тому що Львів, як один сценарій фільму 1970-х років, описує “Львов – город возле Карпат”. Цей город обов’язково “возлє Карпат”. Тобто, Карпати – дуже важливий означник як і Львів який відіграє роль столиці регіону. Якось Кузя слухав по “колгоспнику” (як у нас називали “брехунець”, радіо, яке під’єднане в мережу) виступ фольклорного колективу Івано-Франківської філармонії. І після цього він зробив цей супертвір – “Рок-н-рол до раня”:
Піду я на верховину,
Штайер заспіваю.
Дуже файно мені жити
У совєцкім краю.
Через гори, через ліс
Летіла зозуля.
Піду я на агітпункт
І проголосую.
Це класична монтажна коломийська техніка:
Дівка милася в ставку,
Розпустила коси.
До країн цілого світу
З дружбов си відносим.
Цей класичний радянський сюжет задовбав всіх інтернаціональною дружбою і боротьбою з націоналізмом. В кожному колгоспі всім розказували як ми “з дружбов си відносим” до всього світу.
Побратими дорогі,
Сусіди поляки,
Наші дружні почуття
Від самого серця.
Також показує внутрішню агресію.
Гей, забава, рок-н-рол до рана.
Пий, гуляй, веселись,
Токар, слюсар, не журись.
Добре попрацюєм, новий мир збудуєм
В нашім ріднім Сересеру
Раз, два, три холера.
Гірські ритуали.
Мені вже 40 років, але я досі пам’ятаю і попадаю на “правдиві” весілля періодично. Це класичне галицьке весілля, яке мусить закінчитись або початись бійкою. Мій дядько розповідав мені, що він був на такому весіллі. Зазвичай у нас весілля відбувається в кілька заходів, і в перший захід його попросили не виходити в загальний шалаш, тому що відбуватиметься специфічний ритуал. Молодь б’ється, б’ються всі підряд, потім їх розносять, і тоді приходить місцева інтелігенція: міліція, вчителі, священик. І вже відпочивають по-людськи.
Ця пісня дуже гарно це описує:
На весіллі була музика –
Чотири пацана зі Львова.
Так завалили, же у стайні
Аж си обригала корова.
Напевно бо музика їхня нікому не потрібна…
Всі посідали за столи,
Всі їли, пили і співали,
Потім полили пляц водою
І танцювали, танцювали.
Потім приїхала вночі
На мотоциклах ціла банда,
Ми розібрали паркани
І бились всі, кому не в падло.
У нас це називають “штахети” – перекладки дерев’яних парканів.
Розбили писок молодій,
Спалили хату молодому.
Все було так, як на війні,
А потім сіли пити знову.
Етнографи й антропологи говорять, що це дуже давня традиція. Насилля на весіллі мусить бути присутнім! Мені колись це було дивно. Пам’ятаю, як я виростав, старші хлопці казали: їдемо на весілля. А я кажу: але ж там будуть битися, і знов треба буде битись. А вони кажуть: це ж класно! І ми їхали. І дійсно нас ловили, вичисляли, били. Пам’ятаю сюжет, коли хтось лежить під машиною, тримався за вихлопну трубу і кричить: “Я не хочу”, - а його тягнуть за ноги? бо ж треба натовкти. Немає романтичного навантаження. Це все реальність, яку проживали звичайні галичани. І тому для них всіх ця пісня була доволі знайомою і навіть веселою реальністю.
Підходжу до фінального сюжету.
Я вважаю, що своїм стьобом, деконтекстуалізацією любові до певних місцевих цінностей через мову і такі особливі сюжети “Гадюкіни” сприяли тому, що було повторено декількома важливими учасниками сучасної музичної сцени, що вони заговорили іншою мовою і вони показали, як можна робити щось не звертаючи увагу на московські чи польські взірці. Можна вважати, що вони в певній формі цим своїм наркоманським сюжетом сприяли певній культурній деколонізації України кінця 1980-х років. І не в останню чергу вплинули на багатьох молодих людей в різних містах України, таким чином, що вони вже не боялися говорити своєю мовою, своїми часом дивними цінностями про те, що їм важливе.
Коли говорять про деколонізацію, то звичайно зазначають, що той хто намагає себе деколонізувати, повинен розуміти свій стан підлеглого. Будь-хто, хто був учасником рок-культури в радянський час, дуже добре пересвідчувався, що всіх ганяли, всіх забороняли. Власне це період, коли Кузю арештували за наркотики. Його арештували за рік після того як почалась наступна активна антирокова компанія. Вона тривала від початку 1980-х років і йшла під рубрикою “антифашистської кампанії”. Всіх рокерів і панків називали “фашистами”. У 80% гуртів (офіційних чи напівофіційних) вимагали, щоби репертуар у був радянським. Як співати рок з радянським репертуаром? І звідси, можливо, виростаюсь “На долині туман” – вони виконували настанови вищого керівництва а потім їх стібали.
Є така відома дослідниця колоніалізму Беніта Паррі (Benita Parry). Вона переважно говорить про мову, про літературу і має таку концепцію “reestablishing ecology” (повернення або відновлення культури). Не знаю, як до кінця правильно це перекласти – “перезаснування”, “перезавантаження”? Це перезавантаження допомагають зробити “Гадюкіни” з кінця 1980-х років. Беніта каже, що це процес конструювання культурної гібридності, з одночасним винайденням себе.
Вона говорить про певні речі, що дуже добре проявляються у творчості “Гадюкіних”:
“Корінні народи мусять зберігати аспекти колоніальної культури, які важливі для їхнього існування, одночасно змінюючи їх, перетворюючи їх на будівельні блоки вже незалежного суспільства. Вони мусять відкинути домінуючу культуру як елемент гегемонії, але з другого боку вони мусять її зберігати”.
В даному випадку йдеться про текст, про книгу, але можемо сказати, що “Гадюкіни” перевідкривають, перезагружають український рок-н-рол, популярну музичну культуру. Вони додають свої акценти, які дозволяють їм створювати дещо змінений рок… Якщо прискіпливо дивитись на “Гадюкіних”, то там не так уже багато інновацій. Там дуже багато є перемелювання і гібридності, переакцентуалізації цінностей, які існували. Чи це буде рокова культура чи це українська культура офіційна, чи українська популярна культура – вони її перезавантажують.
Паррі називає таке перезавантаження “неправильним” читанням, наприклад коли колонізований читає якусь англійську книгу. За допомогою своєї системи культурних значень ця людина читає книгу по-іншому. Дослідниця називає це “контекстуальним повстанням проти культурної влади”. В даному випадку можна сприймати, що радянська українська офіційна культура і була інструментом культурної влади, яка постійно накладала на своїх суб’єктів, на мешканців цієї доволі великої країни усвідомлення, що українці – тільки етнографічні, що вони мусять ходити в вишиванках, любити ті пісні, які каже влада любити. І це їхнє, “Гадів” рокове відчитування культурної влади за допомогою власної системи культурних значень… Як я казав, музика “Гадюкіних” досить гібридна, транснаціональна, замішана на панку та хіпі – вона дозволила перезавантажити українську культуру в кінці 1980-х.
Мій аргумент полягає в тому, що українська офіційна мова та російськомовний рок – це і був цей домінантний текст, якому “Гадюкіни” відмовляють в авторитетності. І звідси стьоб, повторення оригіналів, які вони читають не так як треба, в інший спосіб і таким чином дозволяють побачити це (українську культуру) інакше.
Як не дивно, така реконтекстуалізація зробила велику славу “Братам Гадюкіним”.
Слава
Адольфич у цьому славетному інтерв’ю питався у Кузі: “А що ти думаєш про славу?”. І каже Кузя:
“Я не знаю что и когда поняли остальные, но для меня это было сплошным недоразумением и по сей день остается. Если честно, когда я понял, что для того, чтобы стать знаменитым, достаточно подобного рода шняги – мир для меня сразу как-то поскучнел. Но когда я понял, что вся эта знаменитость – это хуйня полная, то опять повеселел. Оцениваю я свое творчество как не очень качественно реализованую хорошую идею. Ну опять же, время, место, люди – все совпало так, чтобы получилось, то что получилось. Субъективно, история с “Гадюкинами” была просто медными трубами, после которых я оказался в том умиротворенном состоянии, в котором нахожусь сейчас и которому до пиздецов рад”.
Як ви знаєте, він у цей момент, коли брали інтерв’ю, був уже ді-джеєм, електронним музикантом у Москві, а за деякий час він помре від раку.
Андрій Хливнюк сказав про “Гадів”, що “без цієї групи не було б української естради і року, без цієї музики мені важко уявити своє життя”. Це говорить Хливнюк (“Бумбокс”), в якому не побачиш рокових чи панківських сюжетів. Це новий хіп-хоп, український, часто двомовний, який використовує зовсім інше. Але для людей як Хливнюк ці наркомани, які зовсім не вважають те, що вони робили чимось цінним – важко уявляти своє життя без “Гадів”! Це досить сильне твердження.
Соня Сотник, відома рокерша і радіоведуча, казала: “Ця група унікальним чином поєднала у собі всі найкращі традиції рок-н-ролу, світового блюзу і зробила це з таким окрасом справжньої української іронії. Вони відкрили абсолютно інший пласт української музики”.
Фоззі за “Танків” каже: “Мені завжди здавалося, що “Брати Гадюкини” – це найуспішніший гурт всіх часів, тому що їх популярність можна порівняти серед людей, які мені цікаві, лише з Лесем Подерв’янським. Для мене це все теж починалося цитатно: “Василь прийняв смертельну дозу ковбаси” … У мене є традиція, коли ми їдемо з Пелехом з Карпат в Київ, я слухаю всі 4 альбоми “Гадюкіних” поспіль. Я сподіваюсь ця традиція буде, доки я є”.
Тож я хочу підсумувати. Це моя суб’єктивна точка зору, не підтверджена академічними розшукуваннями і дослідженнями в сфері панку, рок-н-ролу і українського андеграунду. Але що дозволило “Гадюкіним” стати тими, ким вони стали. Це:
* Нормальне сприйняття “лайна”. За Кундерою, відкидання кіча, спроможність говорити про реальність такою, як вона є.
* Вони були гібридні. Вони змогли поєднати і об’єкти, і людей. Можна сказати, що вони змогли “хакнути” город, про який співали їхні наркомани.
* Відмова від ідентичності. Вони дуже місцеві і одночасно універсальні. “Гади” часто підкреслюють свою непривязаність до чітких ідентичностей, хоча завжди відстоювали українське. Вони не дуже любили, коли їх називали національними. Є цілий ряд інтерв’ю, або коли на телебачення дзвонять люди, а Кузя дає інтерв’ю, і вони його питають: “А що для вас означає бути українцем?”. Він каже: “Я цілую землю, їм її”. В нього дуже часто були такі іронічні випади, і це не він один. Мох і “Паркалаба” з Івано-Франківська також постійно з цього стібеться. Українські журналісти мають з українських підручників шкільних запитання, від яких або смішить, або нудить.
* Дуже важлива монтажність і спроба подолати романтичні метафори, використовувати її по-новому.
* Стьоб як гіперідентифікація з місцевою культурою, в даному випадку з галицькою культурою і зміщення означуваного в сторону універсалій. Переміщення народного в рокове.
* Присутність міської львівської мови, яка не є мовою Українського телебачення.
* Елемент деколонізування або перезавантаження культури.
У цьому всьому можна побачити кантівську відсутність прикладної вартості. Це відома теза Канта, що мистецтвом є все, що не має сенсу або не має прикладної цінності – як сонце, як гора якась, яка нас вражає тільки тим, що вона є. Все, що робили “Гади” не мало сенсу, але як виявляється для багатьох людей воно мало дуже великий сенс. Ну і важливим є буддистське відкидання слави.
На кінець хочу пустити пісню, яку ви всі, мабуть, знаєте. “Файне місто Тернопіль” у виконанні ТНМК (див. тайм-код 1:45:47 – 1:51). В цій пісні є дуже важливе завершення. І, думаю, це одне з кращих виконань пісні про Тернопіль. До речі, вокальна жіноча група ззаду – це класична ситуація гурту “Смерічка” або “Ватра”, це відтворення класичного багато-інструментального ансамблю.
Зараз він (Котя) скаже дуже важливі речі про зв’язок Львова і Харкова:
“Я пам’ятаю колись в мене був вініл “Хлопці з Бандерштадту”, такий червоно-чорний. Я тоді був маленьким хлопчиком. І зараз я вважаю, що я щаслива людина”.
Дякую за увагу!
Лекцію прочитано 14 жовтня 2016 року в Харкові в межах Культурного форуму "ГаліціяКульт". Опублікований текст авторизовано.
04.10.2017