Епіцентр щастя

(ЛІТНІ ПРОХОДИ ПО ЛЬВОВУ)

Як? Ви не бували у Львові? Ви не бували у Львові влітку? Ходімо!

Надвечір. Кінець липня. Звичайний будень. Щойно дощик, не проливний і не надто скупий, скропив фортечні мури, які тепер охороняють Музей зброї, весь старий центр. Скрипить трамвай номер 2 на повороті на вул. Руську. Зупиняється навпроти церкви, а також вежі Корнякта, про якого якраз редагую роман надзвичайно талановитої львівської майстрині історичного жанру Лариси Федорів. Хто такий Корнякт? Грецький купець, що прибув до Львова в середині 16 ст. й став поважним його громадянином, головним митарем, багачем і впливовою особою Королівства Польського, радником польського короля Сигізмунда Августа Третього. Ось у цьому місці, де повертає якраз трамвай, і відбувається дія в одному з епізодів роману: іде Корнякт на нараду до ратуші й натрапляє на натовп, що поспішає на страту якогось-то скарбничого. Як цей натовп хвилюється, гомонить, пахне й смердить, у що одягнений, так і хочеться розповісти словами письменниці, покрутивши кермо машини часу, але не маю на це права. Натомість хочеться описати натовп сьогодні, який також хвилюється, гомонить, поспішає, регоче й усміхається, подекуди розслаблено спостерігає за всім та уважно дивиться просто в очі сам собі, – саме в тому місці, що описане в романі. П’ять  століть протоптали тут свої стежки-дороги, залишивши по собі церкву, дзвіницю, площу, будинки, брами, вимощені камінням та бруківкою вулички, собор, заснований святими отцями домініканами – псами-ревнителями віри в Господа, якому єдиному честь і слава. Іду, одна з тих, хто потрапив у це сплетіння нервів людських та історичних, перипетій сучасного й минулого.

Те, що в натовпі переважають приїжджі, то безсумнівно. Як у цьому переконатися? Та ніяк. Просто приїжджі не такий мають погляд, не такий хід, не таку манеру триматися, і це знаєш іще доти, доки вони з якоїсь причини не заговорили: ну, я ж кажу,  не львів’янин! Львів’яни – львів’янять, і ніяк не знаю, як це описати, хоч сама примазуюсь кількадесят років. Доки, знову ж таки, не забалакаю: е, пані, ви не львів’янка! І ніяк це не заперечиш, бо ж не кожному пояснювати, що моя львівськість починалася аж у дев’ятнадцять на лавочці навпроти університету імені Франка, а це далеко не те, що дід і бабця ходили до тієї самої школи, що й ти.

Так, я не львів’янка в цьому сенсі, а тому легко мені розчинитися в натовпі приїжджих, а заодно придивитися до всіх цих милих людисьок, які покинули справи, зібрали у вузлик зароблене за якийсь піврік чи й більше – і ось вони тут, поруч, крокують до Домініканського собору. Звичайно ж, підуть-попливуть далі, на Вірменку, до «Дзиґи», потім – до Преображенки й вернісажу. Сядуть перекусити, підуть відпочити в наперед зарезервоване житло... І повсюди, де б вони не ступили в нашому чудовому місті, їх чекають. Обслужать, подадуть, приберуть. Все це буде по-львівськи вишукано й недешево, але що ж... Дешевого ніхто нічого й не обіцяв!

Посполиті місцеві мешканці поспішають навпростець через Ринок після праці домів, але на ходу щось вхопити на вечерю їм тут не вдасться, бо гастроном чи крамниця продуктів трапляється вкрай рідко. А якщо й трапляється, то така, де все продається готове, смажене й парене, не кажучи вже про салати в майонезі. І ціни в такій крамничці захмарні.

Так ось на чому тримається наша туристична Мекка! Отже, «П’ємонт», як колись іменували Львів, потроху звідси вивітрився чи просто «П’ємонт» заклеєно новою наліпкою?

Чим далі йдеш, чим довше тут перебуваєш, у цьому спітнілому людниську, що пахне смаженою курятиною, приправленою хмелі-сунелі, тим більше переймаєшся, як сякий-такий господар, долею своїх гостей. Людоньки, звідки вас стільки набралося? І куди поспішаєте? Невже сьогодні перед оперним будуть когось страчувати? Жарт.

Далі серйозно. З поваги до людей, які приїхали й готові платити за перебування в місті історії та культури, можна би запропонувати їм щось справді «культурне». Може, саме тут, в історичній частині, той клятий фаст-фуд і не продавати? Не кажу вже про «точки» виготовлення цих усіляких: якоїсь мари «французьких» млинців (що там французького?), шаурми, пончиків чи як там ще. Одверта антисанітарія, полита дешевим кетчупом та гірчицею. Як і всюди по Україні. Ну що спеціально львівського в такому, даруйте, цімесі? Попит породжує пропозицію?

І знову машина часу переносить у часи юності, в кінець вісімдесятих. Розваг типу генделиків, як тепер кажуть, ніяких. Хоча, звичайно, перебільшую. Пристойна компанія завжди у Львові мала де зупинитися на каву й погомоніти. Не моя мета згадувати ті «точки», де подавали для обраних обмежений асортимент їжі та напоїв. Але культура споживання полягає не тільки в їдлі, але й у тому, що супроводжує процес пиття кави й перетравлювання канапки. Про що розмовляють сьогодні люди у вишуканих інтер’єрах удома чи в публічних місцях? Львів – не виняток: розмови прості, люди приземлено-стурбовані. Воно, може, й добре, бо поменшало демагогії та всі начебто більше стали собою, якщо порівнювати з часом кінця совітів. Та все ж ностальгійно без тих зустрічей на каві в районі старого Ринку, які робили нас, прибульців, львів’янами хоча б трішки, бо тут можна було «блиснути інтелектом». Так-так, тоді мешканці Львова мали імідж ревізіоністів, і схожих на себе чужаків одразу брали за своїх. Звичайно ж, у тих товариствах усі були антисовєтчиками. Але не тільки. Власна думка, позиція – ось що цінували. Панувала там також особлива любов одне до одного, якесь вирозуміння і вселюдське співчуття.

Звідки брався той зарозумілий, протестний «дух» Львова, яким хотіли всі пройматися? І разом з тим – парадоксально на перший погляд – та любов «чоловіча», за словами Франка, що не знає ні часових, ні територіальних меж? Із цих стін, із цих колодязів у дворах, із цього безконечного бетонного суму, застиглого в приречених позах атлантів, що підпирають балкони. З цього «Ніщо» з великої літери, яким дихає кожне подвір’я та кожен під’їзд – зі своєю власною хронікою або легендою, зі своєю пам’яттю про добро і зло, любов і ненависть, шляхетність і підлість. Сфера, в якій не функціонують ніякі купюри. І ми це розуміли.

У нашому будинку, наприклад, якому понад сто років, чого тільки не траплялося! Залишилася одна родина, яка мешкає тут від самого початку, – з 1905. Три сім’ї живе з 1947. Одна з мешканок каже: напиши про наш дім! От і пишу. І, не приведи Боже, вона це прочитає.

На першому поверсі – квартира полковника радянської армії, лікаря-невропатолога, що походить з Полтавщини. Велика його родина вимерла під час голоду 33-го. Залишився він та брат – їли змерзлі буряки, що їх не помітили продрозверстники. У Львові опинився, вже одружений, після війни з німцями. Такого доброго доктора, як пан Н., ще пошукати. Працював до понад вісімдесят. Тепер йому майже сто. Осліп. Слухає радіо. Пам’ятає, що комуніст. Частенько доглядає його зять, якому сімдесят, син боївкарки зі Стрия, людина шляхетна й делікатна до неможливості. Його маму застрелили совіти. Отже, він для тестя – «Бандера». Вранці, коли зять із тестем залишаються на господарці вдвох, доноситься з першого поверху діалог: «Я – комуняка? А ти – Бандера!» Відповідь, глузливо-поблажлива: «А ти знаєш, хто такий Бандера? Я йому їсти даю, а він...». Коли «дєд», як називають полковника в родині, був ще на ногах, протестував так: «Я з тим "Бандерою" за одним столом суп їсти не буду!». Ну і в такому дусі. Але коли настрій, пан доктор на емеритурі оповідає, який той Назарко, тобто зять, добрий! Справді, дуже добрий, а добро перемагає. Члени родини «дєда» другого й третього покоління вважають себе львів’янами, патріотами, ходять до греко-католицької церкви, печуть пляцки з румбамбаром, а на Стрийському купують «каляфйор». Хоча, прошу вас, без однозначності, якої не терплю.

Після Другої світової на першому поверсі жила вчителька, яка носила круглий рік шапку-вушанку й підслуховувала під дверима полковника. Як з’явилася, так і зникла, ніхто не знає куди. На другому поверсі –  то власне родина перших мешканців, у яких давні книжки й картини на стінах, мідні кухонні ступки та всіляка гідна музею утвар. Свої історії життя. Свої перипетії доброго й злого, трагічного й піднесеного.

Про це можна писати без кінця. Про кожну родину, кожну людину, доля якої є частиною великої історії міста і його мешканців, адже звідки ж береться душа міста – архітектура? мистецтво взагалі? Чим довше живеш, тим більше зачаровуєшся повчальністю завершених життєвих полотен, яка нікуди не вивітрилися, не зникла, а поселилися навічно десь поруч, непомітно, на фасадах, балконах, у ліпнині та вигинах стін, у музиці, поезії. Може, тій енергії, такій концентрованій у Львові, літ поза... скільки? Може, більше... Поділімося нею з іншими. Але як? Я не знаю. Колись – знала, а тепер – ні. Тепер, коли почуваюся в певному сенсі виселеною з контексту львівського сьогодення, в якому більше функцій, аніж життя.

Є ще одне історичне місце, де часто буваю, адже мешкаю неподалік Личаківського цвинтаря. Тут, у безконечних екскурсіях, поляки голосно балакають, впевнено крокуючи до могил, часто родинних гробівців. Ну що ж, так є: їх турбують перерізані родинні вени в прямому й переносному значенні. Але де ж екскурсанти з України? Де екскурсії українською? Де автобуси з українцями, які приїхали на Личаків? Польських тут незрівнянно більше. Точніше, автобусів з екскурсантами з України тут практично не буває. Невже всі на хот-догах?

Ні! Заперечую сама себе. Так ніби практична львів’янка сперечається в мені з вічно зачарованою Львовом нельвів’янкою. Надто прямолінійно, не так буквально, але щось у цьому ланцюжку таки в’яжеться.