(уривок)
Дякую «Збручу» за можливість поділитися ще одним епізодом з книжки про міжнародні відносини, над якою продовжую роботу. Цього разу пропоную увазі читача фрагмент з розділу про подвиг Геракла над Еримантським вепром, символом гніву і відчаю, – жахливим звіром, що становив смертельну загрозу для всього живого. В цій історії знаходжу алюзії на теми співжиття народів Східної Європи. В чому полягають головні ідеї та пристрасті наших сусідів? Про це частково йдеться у тексті, що перед вами.
Автор
2 липня 2025 року
«А далі вона гладила його чоло, бавилася завитками його волосся, зрештою обняла білосніжними руками за шию і притисла до грудей. Тибальд втрачав розум, йому потемніло в очах, кров шаленіла в скронях, сп’янілий від невимовної насолоди, він пригорнув стан чарівниці – але в ту ж мить відчув, ніби хтось вп’явся пазурами йому в шию.
– Орландино! – вигукнув він, – Орландино, що це означає?
Орландини вже не було; замість неї він побачив жахливі, незнайомі йому риси.
– Я – не Орландина, – прогримів моторошний голос. – Я – Люцифер!
Тибальд хотів покликати на допомогу Спасителя, але сатана, який здогадався про цей намір, вчепився йому зубами в горло і не дав вимовити це святе ім’я»¹.
Такою страшною сценою завершується розповідь «Дня десятого» в одному з наймістичніших романів світової літератури – «Рукописі, знайденому в Сарагосі», створеному у 1797–1815 роках літературним, а, можливо, й реальним магом – графом Яном Потоцьким.
Хто такий Ян Непомуцен Потоцький? Він – один з найбільш титулованих польських аристократів зі старшої гілки роду Потоцьких, філософ, письменник і видавець, дипломат, офіцер, депутат Польського сейму і делегат на «німому» Гродненському сеймі – останньому перед поділом Речі Посполитої, кавалер Орденів Білого Орла, Святого Станіслава і Мальтійського Ордена Святого Йоанна, російський підданий і таємний радник Міністерства закордонних справ Росії, історик, географ, етнограф, археолог, мандрівник, чиї подорожі охоплюють півсвіту від берегів Північного моря до Іспанії, від Іспанії до Тунісу і Єгипту, від Тунісу і Єгипту до Криму, від Криму до Кавказу, від Кавказу до Китаю і назад, масон, містик, авантюрист і навіть перший в Східній Європі аеронавт. А ще й, до слова, – перший відомий славіст.
Граф Ян Потоцький народився в родинному маєтку в селі Пикові на Вінниччині. Україна стала магнітом його дивовижного життя та смерті, чия таємниця не розгадана досі. Якщо за Ларі Вулфом, в час Просвітництва західноєвропейські інтелектуали «винаходили» Східну Європу, то в Східній Європі – на прадавніх землях скіфів, сарматів і слов’ян – Ян Потоцький відкривав Україну та українців і багато писав про них у популярних дослідженнях («Fragments historiques et géographiques sur la Scythie, la Sarmatie et les Slaves», «Histoire primitive des peuples de la Russie», «Voyage dans l’Empire de Russie»), щоденникових записах і листах².
Але крім дослідницького інтересу етнографа, існує щось глибше, що пов’язує Яна Потоцького з українською та східноєвропейською натурою. Як позитивіст він вірив у творчу силу знань, зібраних всіма народами, яких йому доводилося бачити, але водночас – як містик – розпізнавав у реальності цього світу примарні риси світу іншого, незнаного, нерозгаданого, того, який з потойбіччя настановляє смертних і безсмертних. Для того, щоб збагнути Східну Європу, слід насамперед піти вслід за трійцею великих диваків – Яна Потоцького (1761–1815), Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776–1822) і Миколи Гоголя (1809–1852). Кожен із них був містичним медіатором ментального східноєвропейського порубіжжя: Потоцький – між Західною і Східною Європою та Орієнтом, Гофман – між німецьким, східнонімецьким і слов’янським світами, Гоголь – між Україною і Росією. Уява цих чарівників народжувала макабричні химери, хоч, можливо, якраз навпаки – химери світу, привідчиненого лише для них, плели і творили їхню уяву, аби пояснити завороженому читачеві, яка краса і жахіття його оточують. В цьому, власне, особливість саме цієї трійки авторів, які, мов за Бажаном, сходили на дно – «по рубаних щаблях – // в провалля, в яму, в тьму, // по рубаних щаблях, по сходах обважнілих, // і по обвислих, висклизаних схилах – // в брухатий льох, в забрьохану корчму»³ – щоб розпізнати своїх демонів і зазирнути в пащеку власного Люцифера.
Існує ще один мотив у творчості Яна Потоцького, цікавий у контексті нашої теми. Як і багатосюжетна історія про Еримантського вепра, його «Рукопис, знайдений в Сарагосі» – це сюрреалістична, галюциногенна подорож з розповіді в розповідь, з казки в казку, з жахного провалля в ще пекельнішу безодню, яка триває в тому ж фантасмагоричному світі, що й «Тисяча й одна ніч», «Декамерон» Бокаччо чи «Дон Кіхот» Сервантеса.
Як Геракл чи Дон Кіхот, головний герой «Рукопису» капітан Валлонської гвардії Альфонсо ван Вордена, що ставить честь понад усі чесноти, сідає на коня і вирушає в небезпечну подорож сухою, випаленою землею, переслідуючи ідеал та прагнучи благодатних насолод, яких годі досягти, і захищаючись від підступного зла – різношерстих вовкулак, упирів, відьмаків, розбійників та всякої бісівщини, що від неї годі оборонитися. Потоцький розгортає події «Рукопису» на далекому заході Європи, на межі землі Дон Кіхота, в центральній Іспанії, в горах Сьєрра-Морени, що відділяють Андалузію від Манчі, на великому плато, де під смертельним сонцем сходяться разом християни, магометани та їхні привиди. В цьому є теж прикметна багатозначність Потоцького, бо свою розповідь він вписує в екзотичний контекст такого ж самого європейського фронтиру, як його власна «мала батьківщина», куди рівно ж так само, як в Криму й Україні, входить одна із вершин ісламського напівмісяця.
Кілька важливих образів цього твору можуть стати в поміч, щоб розібратися із привидами народів східноєвропейських. Альфонсо постійно зваблюють дві неймовірні красуні, що виринають з пітьми і темряви, але в мить, коли капітан опритомнює від їхніх чар, він з жахом знаходить поруч не сестер-красунь, а напівзогнилі тіла двох братів-повішенців. Це перевтілення з казкового світу в царство мороку і жаху є наскрізним рефреном роману.
Зваблива краса перетворюється на криваву гримасу смерті.
Таємна незнайомка повертається обличчям сатани.
Чистий колодязь перевтілюється у страхітливу печеру розбійника.
Саме так не раз переінакшувалися найкращі помисли народів Східної Європи, спокушені потойбічними химерами, історичними образами і кривдами, бурхливою гординею і непозбувним гнівом.
Цим гнівом, цим диким норовом якраз і є прадавній Еримантський вепр.
Історія була немилосердною до Польщі, і те, що поляки – після трьох поділів 1772, 1793 і 1795 років, національного знекровлення, русифікації, а згодом буквального винищення під час Другої світової війни – не лише вижили як нація, але й створили одну з найуспішніших європейських держав, можна вважати справжнім дивом і водночас прикладом мобілізації найглибших національних ресурсів, щоб витримати і перемогти переважаючих ворогів.
Польська ідея – саме той зразок культурних трансформацій, що дозволяє виразно побачити вершини і низини історичних процесів на теренах Східної Європи.
Якщо систематизувати зовнішньополітичні виклики і цілі Польщі в історичній перспективі, то побачимо драматичну і повчальну картину. У боротьбі з шведами, московитами та османами Річ Посполита XVI–XVIII століть претендувала на роль гегемона в Центральній і Східній Європі та формувала з Литвою (або за її рахунок) особливий тип імперії, де замість абсолютистської монархії панували «шляхетські свободи». Великодержавність зіграє в житті поляків двозначну роль – пам’ять про «золотий час» стане потужним мобілізуючим чинником, який не дозволить підважити ідентичність та мрію про свободу і водночас виявиться підсвідомим подразником – «тригером» винятковості та експансіонізму.
З фіаско Речі Посполитої майже на півтора століття головним завданням поляків стає відновлення державності, що передбачало системний опір – збереження національного духу і традицій, підпільну і відкриту збройну боротьбу, пошук міжнародного співчуття та солідарності й активну дипломатію для здобуття надійних союзників – насамперед французів і британців. У нерівній боротьбі з окупантами поляки передусім ставили ціль, щоб Польща як ідея не зникла з ментальної карти Європи ані не занепала під тягарем приреченості в свідомості власного народу.
Друга Річ Посполита, відновлена у 1918 році, опинилася в лещатах кількох конфліктів: внутрішнього, зокрема з українцями, чия державність була знищена і розділена, регіонального (через територіальні суперечки з усіма сусідами) та європейського – в умовах непростого балансування між інтересами Британії, Франції, новоствореного Радянського Союзу та реваншистської Німеччини. Зміцнити державність, реалізувати її довгострокову модель в умовах багатоетнічності громадянства, відновити і закріпити вплив в регіоні – такі завдання стояли перед Варшавою до 1939 року.
Друга світова війна зруйнувала Польщу, а повоєнний світоустрій закріпив підпорядкований і невільний статус польської держави. Головними завданнями поляків стають відновлення, опанування як нових кордонів, так і нових принципів національного громадянства, «відвоювання» автономності в межах тотального радянського контролю і все та сама незмінна потреба – не дати забути про себе в світі. В цьому ряду також стоять зусилля з непростого переосмислення себе та відмови від імперських амбіцій – проривні переконання, поштовх яким дав великий Єжи Ґєдройць та його середовище.
Третя Річ Посполита закономірно розпочалася з безальтернативного пориву – зробити все можливе, щоб вирватися з-під російського впливу та гарантувати, що Польща не опиниться знову в його силовому полі. Вступ до НАТО у 1999 році та Європейського Союзу у 2004 році реалізував цю стратегічну вимогу. Але з’явилися принципово нові виклики – боротьба і конкуренція за формування впливової ролі в Європейському Союзі, вироблення формули взаємодії з Брюсселем, досягнення регіональної першості, навчання і налагодження нових відносин з Києвом і пошук форм співпраці, а згодом оборони у взаєминах з Москвою.
З позиції могутнього регіонального можновладця Польща впала була до ролі підневільного заручника більш вправних сусідів-хижаків. Повернення державності сприймалося як закономірна Божа та історична справедливість – однак без вичерпних висновків ані стосовно пережитого досвіду, ані того, як такий самий досвід поневолення та упокорення проживають народи, що потрапили під контроль відновленої польської республіки. Тим часом нове піднесення Польщі в якісно інших міжнародних координатах знову виявило хронічні вади і рецидиви поведінки. Невже красуні таки наврочено перетворюватися на потвору?
Екзистенційна катастрофа, яку пережили поляки з втратою державності у XVIII столітті, дала поштовх кільком важливим ідеям – або, краще сказати, світоглядним станам. Насамперед це усвідомлення Польщі як святої офіри – розіп’ятої жертви диктаторів і тиранів, що за Божим промислом має воскреснути для порятунку свободи народів.
У «Книзі польського народу і польського паломництва» Адам Міцкевич каже в імені Польщі: «хто б не прийшов до мене, буде вольний і рівний, бо я – сама Вольність». Польщу вбито і поховано, але «народ-бо польський не вмер; тіло його лежить во гробі, а душа його з землі, тобто з життя державного і прилюдного, зійшла до безодні пекельної – до хатнього життя народів, що терплять неволю в краю і поза краєм своїм, зійшла, щоб бачити рабство їх. А на третій день повернеться душа до тіла свого, і народ воскресне з мертвих, і всі народи Європи виведе з неволі… І як з воскресінням Христовим припинилися по всій землі офіри криваві, так припиняться в світі християнському війни з воскресінням народу польського»⁴.
Якщо ми вижили, отже маємо місію. Наша місія ґрунтується на вірі, отже на Церкві. Наша жертва задає моральну висоту, яка дозволяє нам бачити якнайширші горизонти. Таким чином вибудовується національне переконання у феномені, що називається «польським месіанізмом». Але реалізація будь-якої великої надідеї потребує конкретного путівника, і цю роль в польській інтерпретації відіграють дві історично значимі концепції, названі за іменами монарших династій – «п’ястівської» та «ягеллонської».
«П’ястівська» концепція посилається на добу перших польських володарів X–XIV століть, коли Польща була зосереджена на північних і західних теренах з центром у Великопольщі та Сілезії. Ця візія – етнічно орієнтована, частково ізоляціоністська, але із виразними західними пріоритетами, уподобаннями і перевагами.
«Ягеллонська» концепція, тим часом, апелює до династій Ягеллонів (XIV–XVI століття) і союзу Польщі з Литвою, що означає цілком інший геополітичний фокус – не зміщений на Захід, а звернений на великий простір між Балтійським і Чорним морями. Саме таке бачення передбачає спілку з українцями, литовцями і білорусами, а також ідейну експансію далі на Схід з підтримкою визвольних рухів народів, окупованих і загарбаних Росією, – цей підхід отримав назву «прометеїзму».
Сучасна польська політична ментальність продовжує коливатися між цими двома школами думки, і ці переміни проявляються в мінливих виборчих симпатіях дотепер. Але якщо «ягеллонська» лінія, яку пов’язують з широкими федералістськими поглядами батька відновленої польської незалежності Юзефа Пілсудського, значною мірою перегукується (або, точніше кажучи, не вступає в конфлікт) з українськими зовнішньополітичними підходами, то в «п’ястівській» геостратегії причаїлися химери, яким без труду можна знайти двійників-близнят (за Потоцьким, братів-повішенців) в російському паноптикумі.
Патроном цієї концепції вважають відомого польського націоналіста Романа Дмовського – першорядну політичну фігуру міжвоєнної Польщі і засновника національно-демократичної партії, сумнозвісного осередку українофобії, антисемітизму та ксенофобії. Дмовський розділяв народи на «історичні» та «неісторичні», визнавав лише категорії «сили» або «слабкості» і без докорів сумління виправдовував територіальну експансію як «природній» принцип міжнародних зносин, тобто використовував типові шаблони шовіністичної демагогії⁵. У ставленні до українців ідеологія Дмовського багата на весь набір знайомих стереотипів, починаючи від того, що «українське питання» – улюблений інструмент австрійців і німців, аби нашкодити полякам, до того, що українців треба або асимілювати, або перетворити на засіб своєї політики. Жодного рівноправного місця українцям не відводиться. Саме Дмовському належить провідна роль в тому, що Рада послів Антанти у 1923 році погодилася з польською присутністю в Східній Галичині за умови гарантій національних прав українців.
Але найдужче обличчя «Орландини» перемінюється на оскал Люцифера в праці Дмовського «Українське питання» 1930 року. За розлогими розмірковуваннями про польські інтереси у справі України (зауважмо, що йдеться про 30-ті роки, які з відстані нашого часу виглядають безпросвітними для якого-небудь шансу на справжню незалежність України) засновник «п’ястівської» концепції, з одного боку, визнає український потенціал, але з іншого – сахається його і шукає будь-який аргумент, щоб заперечити українську державність. Суть уявлень Дмовського проста: якщо Україна стане незалежною, то вона неминуче перетвориться на гнійник Європи, оскільки відразу стане жертвою авантюристів з усього світу: «німці, французи, бельгійці, італійці, англійці та американці – всі кинулися б туди, а їм допомагали б місцеві або сусідні росіяни, поляки, вірмени, греки, і, нарешті, найчисленніші й найвпливовіші з усіх – євреї. Тут зібралася б справжня своєрідна Ліга Націй…»⁶
Дмовський боїться української державності, тому що «якою б не була українська держава, вона завжди прагнула б охопити всі землі, де звучить руська мова. І вона мусила б прагнути цього не лише через те, що це є мета українського руху, а й тому, що, щоби встояти перед Росією, яка ніколи не змирилася б з її існуванням, така держава мусила б бути якомога більшою і мати якнайчисельнішу армію»⁷.
Наляканий такою перспективою, він робить висновок, який в наш час не може не викликати посмішку через якусь дивну суміш безапеляційності, безпідставності і слабкодухості: «для народу – особливо такого молодого, як наш, що ще має виховатися до своєї історичної місії – краще мати за сусіда потужну державу, хай навіть дуже чужу і дуже ворожу, ніж міжнародний публічний дім». Ось таким чином Дмовський заперечує українську незалежність, але мириться з російським імперіалізмом.
Здавалося б, що такий «мислевивих» мав би залишитися в далекому минулому, але, на жаль, привиди Дмовського та схожих на нього ідеологів досі блукають в уяві багатьох польських політиків, що виразно проявилося під час президентських виборів у Польщі 2025 року. А українське питання продовжує залишатися справжнім тестом на притомність польського політикуму. Той парадоксальний факт, що за останні кілька років, на тлі великого спалаху антиімперіалістичної солідарності, українофобська риторика, втім, вийшла з маргінесів політичного життя і зараз сприймається як щось звичне; той факт, що образ українців поступово закріплюється в пересічній свідомості як ледве не найбільших винуватців в негараздах Польщі, а історичний наратив зазнав сумної трансформації «від Катині до Волині», – все це є грізними симптомами, вкоріненими в хронічні недуги та старі комплекси Речі Посполитої, чию постать хотілося би бачити в образі «матері європейської вольності», але аж ніяк не прикрої свекрухи української свободи. Деградація публічної думки в наших сусідів, яку з жалем спостерігаємо останнім часом, викликає тривогу, бо свідчить про чергову низовину – етап алогічного в умовах спільної війни з Росією, непотрібного і водночас, так виглядає, неминучого протиставлення, за допомогою якого вкотре намагаються «розштовхати» Польщу та Україну. Короткозорість, певно, теж була однією з вад Еримантського вепра…
Ставлення до українців – це особливий маркер. Але в тих наших сусідів, де лишився спогад про «великодержавність», існують й інші стереотипи, чий зверхній характер красномовніше свідчить про їхніх носіїв, а ніж про самі об’єкти ставлення. Скажімо, в світогляді à la Дмовський на роль «молодшого брата» не раз припасовували словаків.
На перший погляд, словацька ідея ґрунтується на амбівалентному підґрунті, що характерно для народів, яких історія змусила перманентно та прагматично боротися за виживання. Амбівалентність полягає в балансі між активним і пасивним опором проти сильнішого противника, національним суверенітетом і колективною безпекою, внутрішньою консервативністю та ліберальною «європейськістю», раціональністю зовнішньої політики та заангажованістю у великі геополітичні альянси. Словацька ідея шукає оптимальну відповідь на ці дилеми. Стабільність попри все – ідеал такого способу мислення.
Словаки пережили не одне важке випробування, а ретроспектива їхніх зовнішньополітичних цілей відображає складний і драматичний історичний досвід. До ХХ століття головною загрозою для бездержавного народу була цілковита втрата ідентичності під тиском угорців. Відповіддю на це стає інтелектуальний та культурний спротив, складна дипломатія з Віднем, щоб стримати Будапешт (ця дипломатія врешті зазнала невдачі), і бажання захиститися в спілці з іншими слов’янськими народами, насамперед чехами. В цей час саме в словацькому і чеському середовищах народжуються слов’янофільський месіанізм і водночас сумнозвісне, інспіроване Москвою русофільство, що паразитувало на темі слов’янської єдності та підміняло її єдністю навколо Росії.
Науковець Александер Дулеба каже, що словацьке русофільство вигадало Росію, якої ніколи не існувало, і ця мрія стала невід’ємною часткою національного міфу, що передається з покоління в покоління, виховуючи «апріорно позитивне ставлення до Росії»⁸.
Як писав німецькою мовою у 1851 році словацький будитель Людовіт Штур у праці «Слов’янство і світ майбутнього», що стала настільною книгою його народу, «покладімо руку на серце, браття, і скажіть щиро: хіба не Росія в нашому сумному минулому сяяла як маяк у глибокій ночі нашого життя? Хіба не Росія оживила наші надії, підбадьорила нашу відвагу, воскресила майже згасле прагнення до життя?.. Важелем і провідником хору всієї нашої національної родини є Росія, тож приєднаймося до неї, приймімо цілком у душу нашого народу провід історично даного старшину нашого племені»⁹.
В іншому фрагменті Штур ділиться роздумом, який сьогодні може викликати лише гіркий сарказм: «росіяни не нав’язували жодному з підкорених народів своєї віри чи мови. Навпаки, російська влада намагалася зберігати релігію найрізноманітніших народів, дбала й дбає досі про церкви й підручники рідною мовою цих народів, і коли росіянин проходить повз будь-який храм – завжди з пошаною знімає шапку. Жодна чужа влада не виявила до нас, слов’ян, такої турботи: нас окатоличували, онімечували, мадяризували, італізували – все впереміш»¹⁰.
У міжвоєнний період ХХ століття перед словаками виникає можливість і необхідність побудувати ефективну державну автономію в рамках Чехословаччини і захиститися від ревізіонізму сусідів – поляків та угорців. Переворот міжнародного становища напередодні Другої світової війни штовхає словаків до союзу з німцями, внаслідок чого виникає квазісамостійна республіка, в якої зберігається перманентний – то «гострий», то «заморожений» – конфлікт з Угорщиною. Після війни боротьба за захист окремішності та автономії продовжується, але відтепер в умовах радянської окупації в складі комуністичної Чехословаччини. Лише з відновленням повного суверенітету у 1993 році Словаччина отримує можливість самостійно впорядкувати своє життя і скористатися нарешті сприятливими міжнародними умовами як член Вишеградської групи разом з Польщею, Чехією та Угорщиною, а згодом як член ЄС і НАТО.
Словацька мрія – це спокійна, стабільна і безпечна незалежна держава в центрі Європи. Щоб спочатку вижити, а згодом забезпечити саме таку модель існування, словацькі еліти перебували в постійному пошуку впливового союзника, і цей пошук поперемінно сягав Відня, Праги, Берліна і Петербурга-Москви. Тримати на радарах сильного геополітичного гравця, близького до регіону, і дбати про розумну «калькуляцію» дій у відносинах з ним – це раціональне правило було і залишається невід’ємною складовою практики Братислави.
Однак недопустимо і неправильно зводити словацьку траєкторію суто до простих зовнішньополітичних розрахунків чи залежності від сильніших столиць. Словаки знають ціну свободи. Їхня традиція пам’ятає не лише зразки рафінованого прагматизму, але й самопожертви, як у дні Словацького повстання під час Другої світової. Прикладом ідеалізму, зрештою, є згадана словацька надія на союз вільних і рівних слов’янських народів, яка перегукується зі схожою ідеалістичною мрією Кирило-Мефодіївського братства.
Справді, значна частина словаків орієнтувалася на Росію і розглядала українців як «небезпеку», що становить їй загрозу. Скажімо, літератор Йозеф Шкультети писав у листі до київського професора українофоба Флоринського, що «в усьому, що робиться в ім’я малоруської мови, ми бачимо прагнення ослабити російську єдність, російську могутність, і тому кожна така річ противна нашій душі і мислі»¹¹. Але попри це, пошуки словацьких інтелектуалів були значно ширшими.
З характерною стриманістю, втім аж ніяк не без пильності, багато словаків розрізняли мертвотний російський шовінізм і помічали живі рухи на імперській території. Видатний словацький україніст і славіст Михайло Мольнар звертав увагу, що в бібліотеці Матиці словацької – однієї з найстарших слов’янських організацій – знаходилася унікальна брошура «Братнє послання українців сербському товариству “Зоря”» за авторством Тараса Волі, чиє справжнє ім’я невідомо досі. У 1868 році Тарас Воля писав до читачів слов’янського світу про репресії і переслідування, яких зазнають українці в Росії, і застерігав інших слов’ян не піддатися обману з боку Москви та розгледіти «своє майбутнє в нашій долі». Як підкреслював Мольнар, «і не може бути сумніву, що звернення це справляло свого часу на читачів велике враження і викликало в них співчуття». Уявімо лише, що знаний і впливовий в чеському і словацькому середовищі поет Йозеф Вацлав Фріч відгукнувся на звернення Тараса Волі статтею «Хай живе Україна!»¹².
Український досвід не залишився непоміченим для словаків. В словацькій літературі знайдемо приклади прямого українського впливу. Та й українська солідарність не могла не бути корисною в протистоянні з найбільшою словацькою проблемою – угорським націоналізмом.
Угорська ідея – наполеглива, наступальна, експансіоністська – в своїй основі є також ідеєю оборони. «Я вивів їх зі Скіфії, що стала для них замалою, мій Дух Святий зійшов на них // Зі Скіфії, кажу, я вивів їх, немов народ ізраїльський, // Десницею своєю я нищу народи, всюди знищую їхніх ворогів…»¹³, такі слова в уста Господа вклав угорський поет і воїн Міклош Зріньї (з хорватського роду Зрінських) у видатній пам’ятці угорської літератури, епічній поемі «Сігетська битва» (1647 року). Але відразу ж потому Господь перевіряє угорське плем’я на стійкість, надсилаючи пекельні випробування, і в битві зі злом постає героїчний народ, що захищає незалежність і віру, перетворюючись на фортецю християнства на Сході Європи, – так поет бачить історичне покликання угорців.
Після появи на нинішніх землях угорці насамперед прагнуть стабілізувати свою присутність в Карпатському басейні та інтегруватися в тогочасну європейську ойкумену оборонним, політичним, економічним і культурним чином. Боротьба з османами і змагання з Віднем, щоб зберегти ідентичність, автономію-незалежність, а також об’єднати обітовані землі, стають визначальними рисами тривалого періоду між XVI і XIX століттями. З появою самостійної Королівської Угорщини в складі Австро-Угорщини Будапешт розправляє плечі і під маркою зміцнення державності мадяризує навколишні землі, наступаючи на сусідів – словаків, хорватів, сербів, румунів та українців.
Поразка в Першій світовій війні завершується Тріанонським договором, який в національній свідомості перетворюється на історичну катастрофу і стає приводом для незмінного почуття скривдженості та несправедливості. Визнана одним з винуватців війни, Свята Угорська корона втрачає дві третини колишньої території, а понад три мільйони етнічних угорців опиняються поза межами нової угорської держави. Гнів ресентименту, подібний до сліпої люті Еримантського вепра, веде Будапешт до союзу з німцями в надії на історичний реванш. Фіаско у Другій світовій війні приносить Угорщині нову окупацію, під час якої Радянський Союз жорстко розправляється з угорським повстанням 1956 року і встановлює суворий контроль за бунтівним краєм.
Фактично, найважливіший в історії «золотий шанс» для умиротвореної і демократичної Угорщини виникає з поваленням останнього тирана у вигляді Радянського Союзу, відновленням реальної незалежності і вступом до Європейського Союзу і НАТО. Угорщина повною мірою скористалася цим шансом, однак виглядає, що досягнуті результати не задовольнили апетит угорського націоналізму.
Сучасна угорська ідея – це складна мозаїка, і риторика нинішньої політичної влади на чолі з багатолітнім прем’єр-міністром Віктором Орбаном навряд чи повноцінно передає всю її складність, втім вона ретранслює чимало з тих найглибших колективних уявлень, які впливають на загальний настрій Угорщини та її устремління. Ресентимент «розсіяного» народу, бастіон консервативного Заходу, прагматичний посередник між Заходом і Сходом – кожне з цих понять, що ґрунтуються на давньому історичному досвіді і продовжують ретельно плекатися сьогодні, відображає ментальний стан «іншої Європи».
Про феномен мислення «малих народів», надто тих, які пережили добу «великодержавності» і водночас імперського приниження, писав видатний угорський мислитель Іштван Бібо. Демократ та антифашист, який дивом вижив під час нацистського режиму, цей угорський професор виявився єдиним, хто в оточеному у 1956 році радянськими танками угорському парламенті писав прокламації до співвітчизників і світу із закликом не приймати нового окупаційного, маріонеткового режиму. Його ув’язнили до пожиттєвого терміну, а після амністії 1963 року позбавили права друкуватися. Похорон професора у 1979 році називають першою публічною зустріччю всіх знакових угорських дисидентів того часу¹⁴.
У блискучій праці «Страждання східноєвропейських малих народів» (1946 року) Іштван Бібо дає дуже тверезий аналіз світовідчуття народів цієї частини Європи. Широку і радикальну амплітуду національних сентиментів він пояснює станом хронічної політичної істерії та невпевненості, що є наслідком історичних потрясінь, які підірвали внутрішню рівновагу цих народів. На відміну від Західної Європи, пише він, «у Східній Європі національні рамки доводилося створювати, відновлювати, виборювати й постійно боятися за них – не лише через силу державних структур династичних імперій, а й через байдужість частини власного населення й мінливість національної свідомості. Саме ця ситуація й породила характерну рису розбалансованої політичної свідомості Центрально-Східної Європи – екзистенційну тривогу за спільноту… Поняття "смерть нації" або "знищення нації" здаються порожнім пафосом для західного вуха… Натомість для народів Східної Європи це цілком відчутна реальність»¹⁵.
Годі знайти кращого пояснення для недружньої політики Віктора Орбана стосовно України та його численних провокаційних заяв про українську загрозу і небезпеку того, що членство України в ЄС витягне з кишені угорців останній форинт і взагалі підірве майбутнє всього народу. Українське питання лише на перший погляд є для нинішнього керівництва Угорщини мимовільною справою політичної спекуляції, розрахованої для домашнього вжитку. Воно відображає щось значно глибше – традиційну «захисну» схему зовнішньополітичного мислення, що апелює до давніх суспільних стереотипів, згідно з якою Брюссель – імперіалістичний центр (на кшталт габсбурзького Відня), Москва і Пекін – міфічна противага «західному» тиску, а уявний Київ несе небезпеку неконтрольованої демократії та хаосу.
Іштван Бібо вважає, що з революційних подій 1848 року політична свідомість угорської нації засвоїла два уроки: «по-перше, що Європа залишила Угорщину, яка боролася за свободу, напризволяще, і по-друге, що національні меншини скористаються демократичною свободою, щоби відокремитися… Другий урок відвернув Угорщину від демократичних ідеалів, адже поразка 1849 року закріпила в угорській свідомості тривогу, що повне впровадження демократії неминуче спричинить відокремлення регіонів, заселених національними меншинами»¹⁶.
У цій трансформації, коли боротьба за власну свободу через страх і невпевненість переростає в шовінізм і придушення, знову виразно видно, як прекрасний лик Орландини перетворюється на риси звіра. Прикметним є спостереження Бібо, що такі метаморфози витворили в Центральній і Східній Європі особливий тип політика, як він каже – «удаваного реаліста»: «походячи або з аристократичних висот, або підносячись на крилах демократичного представництва, ці політики – попри безсумнівні таланти – володіли хитрістю та схильністю до агресії, що робило їх ідеальними керівниками і втіленням антидемократичних режимів та агресивних політичних псевдоконструкцій під прикриттям демократичної оболонки. Саме тому їх почали славити як "великих реалістів", тоді як західні колеги відступали на другий план як "доктринери" чи "ідеалісти"… Цікаво, але цілком логічно, що все це сприяло посиленню влади глав держав у цих країнах – влади, яку демократія почала підважувати»¹⁷.
Важливу роль в житті народів цієї частини Європи відіграють діаспори. Угорці за межами своєї країни активно підтримують панугорську риторику. На нещодавніх президентських виборах в Польщі, які вкотре різко розмежували польське суспільство, світова Полонія прихильніше поставилася до консервативного кандидата, що стояв на антиєвропейських позиціях. Водночас іншу картину побачимо на прикладах Румунії і Молдови – під час національних виборів в обох країнах саме діаспора дала вирішальний голос на користь демократичних та проєвропейських сил.
Румунська ідея – феномен особливий.
На відміну від католицьких Польщі, Словаччини та Угорщини, Румунія і Молдова – держави, де панівним є православне християнство: в Румунії 86% населення належать до Румунської православної церкви, в Молдові кількість православних віруючих становить 90%, розподілених між російською Молдовською православною церквою і Бессарабською митрополією Румунської православної церкви.
Кажуть, що румунський світогляд формують три істини: імператив національного об’єднання земель та людей, усвідомлення себе спадкоємцями Римського світу та взорування на Захід, а також самовідчуття народу, що існує між світами – на границях Заходу, Карпат, Балкан, Візантії, Чорного моря та Орієнту – на безмежному, високому, хвилеподібному просторі-плаї, як про це писав видатний румунський поет і мислитель Лучан Блаґа. «Ми не на заході, але й не на сході сонця. Ми там, де ми є: разом з усіма нашими сусідами, на роздоріжжі»¹⁸, – казав він.
Звільнення від Османської імперії було головною румунською метою ХІХ століття, що й здійснилося після проголошення незалежності у 1877 році і міжнародного визнання на Берлінському конгресі у 1878 році. Цьому передувала так звана «мала унія» 1859 року – об’єднання Волощини і Молдови. Включно до 1918 року домінантними завданнями для зовнішньої політики Румунії стають утвердження власної ролі та місця в змаганнях Австро-Угорської, Османської та Російської імперій і задоволення територіальних амбіцій: після Першої світової війни до Румунії було приєднано Трансильванію, Бессарабію та Буковину («велика унія»). Внаслідок таких територіальних здобутків Румунія стає не лише однією з найбільших держав Східної Європи, але й однією з найвразливіших для зовнішніх загроз та внутрішніх суперечностей.
У відповідь на неспокій і загрози – авторитаризм і «залізна рука»: Румунія теж шукає порятунку в цій формулі і, врешті, після територіальних втрат 1940 року опиняється в колі союзників нацистської Німеччини. Наступний період, який розпочинається з переходу Румунії на бік союзників у 1944 році, а згодом – встановлення комуністичного режиму у 1947 році, позначений характерною особливістю: з одного боку, Румунія переживає процес сталінізації, а потому – власної диктатури та націонал-комуністичного ізоляціонізму, а з іншого – Бухарест чинить твердий спротив тотальному радянському впливу, з багатьох проблем намагається тримати дистанцію від Москви та вести власну зовнішньополітичну лінію.
З поваленням авторитаризму і розвалом Радянського Союзу та його сфери впливу Румунія, колись периферія імперій, досягає найважливіших історичних результатів: вона набуває реального суверенітету, повноцінно інтегрується в світові відносини та стає членом ЄС і НАТО, де займає ключову позицію на східному фланзі альянсу євроатлантичних націй.
Та жодна політична мета не пояснить румунський та й, власне, молдовський світогляд краще, ніж національна легенда. Таким архетипним міфом Румунії називають одну з її найвідоміших епічних балад «Міориця», що означає «ягничка». В горах випасають отари троє пастухів – один з Молдови, другий з Трансильванії, а третій з Валахії. Двоє з них змовляються вбити із заходом сонця третього найзаможнішого побратима – молдованина, щоб заволодіти його вівцями, кіньми і псами. Маленька ягничка не їсть і не п’є, щоб попередити господаря про небезпеку, але той, коли дізнається про небезпеку, не противиться і не чинить опору – він просить лиш одне: поховати його в чистому полі поруч з отарою, в головах покласти сопілку з бука, а матері передати, що він не вмер, а одружився з «царівною незбагненною, світу нареченою» на весіллі, де «зірка впала»¹⁹.
Багато існує інтерпретацій цієї щемливої пісні. Якщо саме її обрати за основу румунського світобачення, як це, скажімо, робив Лучан Блаґа, то головною відмінністю від символіки польської жертовності, угорської Божої десниці, яка трощить ворогів, чи української героїки постане незбагненна смиренність і самозаглибленість румунської поетики та її «туга за плаєм» – позачасовий спокій, який визволяє людину від зла, злочину і смерті та єднає з природою, світом і вічністю.
За іменем легенди, простір румунського буття Блаґа називає міоритичним простором – «у поєднанні румунської душі з міоритичним простором є щось на зразок спокійного, несвідомого, прихованого вогню замість запального буяння почуттів або свідомого захоплення»²⁰. Він піднімає цей світоглядний стан до космічних вершин, а смерть, що прирівняна до весілля, вважає не епілогом, а прологом – «сакраментальним союзом із космічною стихією». Цікаво порівняти, як це перегукується з нашою традицією та вічними – здавалося б, такими близькими, але за своєю ритмікою і бурхливістю цілком іншими – тичинівськими рядками: «Не Зевс, не Пан, не Голуб-дух, // Лиш Соняшні Кларнети. // У танці я, ритмічний рух, // В безсмертнім – всі планети».²¹
У духовній софійності – ще привід для паралелей з українським світом – криється один з найважливіших ключів до розуміння румунської ідеї. Але мудре і смиренне споглядання буття, притаманне румунському світогляду, не має створювати хибних ілюзій, що космічна медитативність означає відмежування від світу речей, душевна тонкість – слабкість, а стриманість і помірність – догідливість.
Румунська непоступливість добре відома світові. У Кремлі румунська дипломатія традиційно вважалася однією з найвпертіших. Угорсько-румунські відносини включають найширший реєстр взаємних претензій та кривд, в тому числі і прямого насильства, як це сталося у 1989 році в Тирґу-Муреш, де під час зіткнення місцевих угорців і румунів загинуло п’ятеро людей. Не раз румунська суспільна думка називала угорців зайдами і загарбниками, що захопили питомі національні землі: проти мадяризації Трансильванії жорстко виступали найвідоміші лідери, серед яких видатний літератор, історик та політик, прем’єр-міністр Ніколае Йорга, який належав до числа батьків-засновників модерної румунської ідеї. Амбівалентні стосунки пов’язують румунів з сербами і Балканами: на відміну від угорців, народи цього регіону не становили для румунів асиміляційної чи експансіоністської загрози, але не раз викликали конкурентні інстинкти, часом недовіру (через загравання Бєлграду з Москвою) і майже завжди – відчуття «іншого, хоч і близького». Румунія відмежовувала себе як від брутального угорського тиску, так і від балканської стихійності, яку вважала варварством. Приналежність до Заходу, не-Сходу – принциповий компонент румунськості.
Для України європейська гравітація Румунії – одне з найважливіших силових полів у складній геополітичній динаміці регіону і, можливо, справжнє «рятівне коло» в умовах мінливих настроїв, що періодично охоплюють наших західних сусідів, немов затьмарення Еримантського вепра. Відносини між румунами та українцями ніколи не були безхмарними – в них також присутні взаємні образи, підозри та непорозуміння. Однак після Помаранчевої революції та Революції Гідності румунська політична, культурна та інтелектуальна еліта відкрила для себе нову Україну – важливого союзника в регіоні. Демократичний імпульс України теж, безумовно, відіграв свою роль у тому, що Молдова послабила нестерпний пресинг Москви, а Румунія зуміла зірвати російські плани із встановлення популістського та антиєвропейського режиму.
Стримати вплив Росії – життєво важлива справа не лише для румунів і молдован, але й такого важливого учасника спільноти народів в цій частині Європи, як болгари.
У болгарській ідеї зазвичай виокремлюють три ключові елементи. Перший – давність походження, що спирається на кілька витоків: праболгарський (із заснуванням Першого Болгарського царства у 681 році, спадкоємця тюрксько-іранських племен з власною державною традицією), слов’янський (що забезпечив мовну і демографічну основу) і християнсько-візантійський (із хрещенням Болгарії у 864 році та створенням Охридської і Преславської книжних шкіл, які відіграли провідну роль в житті східних слов’ян).
Другий компонент історичної пам’яті – міф і травма Сан-Стефанського мирного договору 1878 року між Росією та Османською імперією, який передбачав створення Великої Болгарії. Її кордони мали охоплювати не лише сучасні болгарські землі, але й історичну Македонію, Фракію, Південну Добруджу і частини Сербії та Косово. Та Берлінський конгрес анулював цей задум, залишивши в національній свідомості відчуття зради та образи, що пізніше не раз ставало джерелом зовнішньополітичної напруги. Третій елемент – європейська ідея сучасної Болгарії, що пропонує образ модерної національної ідентичності, вкоріненої в європейську цивілізацію. Вона дистанціює Болгарію від вічних «балканських» пристрастей, реабілітує після зиґзаґів складних і суперечливих рішень, в минулому орієнтованих на комуністично-православну Москву або нацистський Берлін, і, врешті, дає нову історичну перспективу болгарам як членам ЄС і НАТО.
Глибока і давня болгарська ідея була змушена пробиватися крізь товщу історичних нашарувань зовнішнього домінування та національних трагедій. Про всю складність її шляху свідчить добре зрозумілий українцям образ боротьби за рідну мову. У відповідь на приниження, які відчували болгари в ставленні до своєї мови – метафори державності – великий поет Іван Вазов, патріарх болгарської літератури, повстав проти зневаги чужинців, в тому числі, як він писав, росіян. У вірші «Батьківська мова» він говорить про значно більше, ніж про мову: «О, я тебе з болота піднесу, // Омию в чистих бризках водограю, // Хулителям явлю твою красу, // І їх, нікчемних, нею покараю!»
У рядках цього вірша – прекрасний зразок болгарської тотожності: відчуття гідності в словах про «священну мову прадідів моїх», неприйняття чужої зверхності – «то чад і сморід підлої брехні, що заслонила небо батьківщини» – і віра в неминучу відплату та справедливість – «її у дивні звуки переллю і освячу прийдешності іменням» ²².
Про «болгарський вимір» Східної Європи слід завжди пам’ятати, бо саме він з особливою виразністю підкреслює те, що є спільним знаменником для всього регіону: звідки б не походило і яким би мінливим не було зовнішнє зло, йому не під силу впокорити народи цієї землі, ані знищити їхню мову, культуру, історичну та національну свідомість, і немає різниці, якої ці народи приналежності – латинської чи візантійської.
У своїй непокорі Західна і Східна Славії – однакові.
Братство тут може зруйнувати хіба власний «трунок свободи»…
Східна Європа увійшла в нову історичну добу. Її початок ознаменований спробою мілітарного повернення Росії, загостренням неоімперських апетитів та війною проти України. Агресія проти українців і геноцидальний намір остаточно вирішити «українське питання» становлять наймасштабніший злочин російського шовінізму в ХХІ столітті. Втім, це не окремий епізод, а одна з вершин айсберга зла, ненависті і реваншизму, що впродовж десятиліть наростав в умах російського політикуму і суспільства та періодично виривався назовні у вигляді воєн, криз, конфліктів і військової напруги від Балкан до Молдови, від Ічкерії та Грузії до Таджикистану.
Міжнародні зрушення, спровоковані Москвою, матимуть прямі наслідки для Східної Європи. Зарано судити, в якому стані – політичному, економічному та військовому – наш регіон вийде за підсумками російської війни. Але кілька речей стануть тестом на спроможність цього геополітичного простору подолати фатум «малих народів» та їхнього вічного супутника – Еримантського почуття гніву, образи і приреченості.
Перший тест – це збереження української державності та її ефективна поствоєнна трансформація в складі Об’єднаної Європи. Другий тест – це здатність лідерів регіону приборкати антиукраїнські, антиєвропейські та антиоб’єднавчі настрої. Третій тест тим часом стосуватиметься долі двох народів, які теж стали жертвою Росії, але часто менш визнаною і розпізнаною, ніж українці. Йдеться про білорусів і кримських татар, що впали першими під час останнього наступу Росії. Обидва протести – білоруське повстання і кримськотатарський рух опору – виявилися найдраматичнішими національними піднесеннями в Європі першої половини ХХІ століття.
Неоголошена окупація Білорусі веде до цілковитої денаціоналізації цього народу. Русифікація Криму націлена на тотальну підміну населення півострова. В обох випадках політика Москви має на меті перервати історичний, культурний та геополітичний зв’язок між Балтією і Чорним морем. І в обох випадках Україна повинна відіграти центральну роль, щоб забезпечити все належне – в політичному, військовому, фінансовому, гуманітарному та інституційному сенсах – для майбутнього відновлення незалежності Білорусі і повернення кримських татар до вільного життя в рідному Криму.
Ці завдання матимуть для Східної Європи історичне значення.
***
Таємниця огортає не лише «Рукопис, знайдений в Сарагосі», але й смерть його автора Яна Потоцького.
Наприкінці життя граф повернувся в один із своїх маєтків в Уладівці на Вінниччині. В Україні його довга подорож розпочалася, тут вона і завершувалася.
Капітан Валлонської гвардії Альфонсо ван Вордена повернувся нарешті додому. Понад усе він ставив честь, найвищу із чеснот; не боявся ані відьом, ані упирів, ані самого Люцифера. Він розповів сотні історій, плекав високі мрії, хоч не раз потому опинявся між повішенцями-розбійниками, та шукав найсокровенніший секрет буття – шалене горіння вело його на край світу.
Це були довгі лови. Далекий похід за чужі моря.
Що він знайшов? Чи не пізнав він, навчаючись чужого (а це ж головне правило співжиття світу), самого себе?
Листопад виявився важким і гнітючим. Під його безпросвітним небом граф згасав. Все більше він ховався від людей і замикався для маревних спіритичних сеансів. Він відчував незворотне, фатальне перевтілення. Це вже не він, а хтось інший. А той, ким він стає, падає у провалля, як розповідь його «Рукопису».
Місцеві селяни пошепки переповідали, що в околицях почали помічати дивне створіння, схоже на великого пса або навіть вовка, яке з’являлося і зникало поблизу панської садиби. Тінь приходить по нього, зі страхом казали люди.
Лик Орландини щезав у пам’яті.
Його заступали хижі і страхітливі риси.
У грудні, в один із коротких днів, як небо стало свинцевим, граф наказав вилити кулю із срібного чайника.
Коли срібна куля опинилася на долоні, він мав відповідь на всі запитання.
В маєтку пролунав постріл.
Розповідь скінчилася.
А життя? А життя продовжилося.
______________________
¹ Jan Potocki. Rękopis znaleziony w Saragossie. Lipsk, 1847. Dzień dziesąty.
² Саме графа Яна Потоцького Владімір Путін призначив черговим «винахідником» українців, приписуючи йому першість серед інших дослідників, хто визнавав етнічну та мовну окремішність українців. Насправді, в цьому сенсі граф Потоцький аж ніяк не був ані першим, ані єдиним. Про ці та інші обставини життя графа йдеться в докладній статті Сергія Громенка «Граф, вчений, перевертень…», надрукованій в «Українській правді» 23 грудня 2019 року.
³ Микола Бажан. Гофманова ніч // Антологія української поезії ХХ ст. Київ, 2017. С. 443.
⁴ Adam Mickiewicz. Księgi narodu polskiego i pielgrzymstwa polskiego. Gdansk, 2000. S. 7-8. Цитати в перекладі Миколи Зерова.
⁵ Максим Зелінський. Еволюція політичних поглядів Р.Дмовського щодо вирішення «українського питання» // Чорноморський літопис. Випуск 4, 2011. С. 16.
⁶ Roman Dmowski. Kwestia ukraińska // Archiwum Ministerstwa Spraw Wewnętrznych i Administracji. Nowa Geopolityka, 2019, nr 1. S. 140–141.
⁷ Ibid. S. 148.
⁸ Александер Дулеба. Словацький націоналізм: історичні витоки і сучасні наслідки. Історія без міфів. 2 червня 2025 року.
⁹ Ľudovít Štúr. Slovanstvo a svet budúcnosti. Bratislava, 1993. S. 151.
¹⁰ Ibid. S. 115.
¹¹ Цит. за: Михайло Мольнар. Зустрічі братніх культур // Словаки і українці. Братислава-Пряшів, 1965. С. 95.
¹² Там само. С. 93.
¹³ Miklós Zrínyi. The Siege of Sziget. Translated by László Kőrössy. Washington, D.C.: The Catholic University of America Press, 2011. P. 9.
¹⁴ András Schweitzer. The Contemporary Relevance of István Bibó’s Theoretical Framework for Analyzing and Settling Territorial and State-Formation Conflicts // Intersections. East European Journal of Society and Politics, 1 (2), 2015. P. 146-167.
¹⁵ István Bibó. The Art of Peacemaking: political essays. Translated by Péter Pásztor. Yale University Press, 2015. P. 149-150.
¹⁶ Ibid. P. 141.
¹⁷ Ibid. P. 152.
¹⁸ Лучан Блаґа. Міоритичний простір. Переклад Єлизавети Єрмолаєвої. Київ, 2024. С. 186.
¹⁹ З перекладу Аліси Ложкіної.
²⁰ Лучан Блаґа. Міоритичний простір. Переклад Єлизавети Єрмолаєвої. Київ, 2024. С. 24.
²¹ Павло Тичина. Не Зевс, не Пан… // Антологія української поезії ХХ ст. Київ, 2017. С. 62.
²² Іван Вазов. Болгарська мова. Переклад Романа Лубківського // Роман Лубківський. Вибрані твори у двох томах. Том другий. Київ, 2015. С. 138.
04.07.2025