Армія життя

Як добре було б одразу оголосити читачеві, що цей заголовок – метафора. Бо скільки разів – просто безліч! – аби не травмуватися, ховаємося за іносказання, за тропи різного штибу, всілякі там перейменування. Цього разу все не так – тепер ми, автор укупі з читачем, змушені вдатися до прямих значень, зокрема слова «життя». Одразу ж зауважуєш, як автор, що цей дискурс – прямих значень – для тебе кардинально драстичний та екзотичний.

Передує всьому стан повного виснаження. Стаєш немовби тінню: не продукуєш подій, а вони продукують тебе, і графік дня волочить тебе на своєму хребті, як мурашка поживу, повертаючись до домівки. Ключовим стає слово «кінець!» з дуже навіть великим знаком оклику, типу «більше не можу, хай діється все саме собою». Але ти не їдеш відпочити, побути на самоті, підлікувати гіпертензію – ти нічого цього не можеш собі дозволити: графік, графік і ще раз графік. Так триває ще місяць, два, три – як у кого.

І одного прекрасного дня, коли наслідок втоми дає про себе знати у вигляді постійного головного болю чи наросту на якійсь ділянці тіла, коли вже, як кажуть, факт є факт, доведеться піти в поліклініку. А там: зверніться до вузького фахівця. А там: здайте аналізи. Очікуєш два тижні на результат. Ось, телефонують: справи погані, вашому життю загрожує небезпека. Далі – рятівна метафора. Відбулася якась битва, під Термопілами, наприклад, чи під Ватерлоо, убито когось із генералів. У кожному ж організмі таке відбувається, і цього разу армія життя зазнала відчутної поразки. Недаремно вам снилися й снилися якісь жахіття. Слід пройти ще одне обстеження й оперувати. Адреса лікарні у Львові: вул. Гашека (інформація для нельвів’ян – онкологічний центр). Па-па-па-ПАААМ! Привіт, Бетховен...

Лікарня як лікарня. У нас на такі галузі медицини, як онкологія, у всіх великі очі. На це слово наче опускається в свідомості якась невидима завіса, коли вже все-таки доведеться зайти, лягти і так далі, коли оминути не вдасться. Завіса психологічного захисту, коли нібито суть «не доходить». Так, вам у конкретне відділення, на конкретному поверсі.

Лікарі тут маломовні. Їхні комунікації з хворими мінімальні. У хірургів тут дуже важке життя, в постійному стресі. Все, що кажуть робити, доводиться запам’ятовувати одразу й не питати одне й те саме по кілька разів, бо це їх бісить. А тому краще йти з родичами чи друзями, щоб вони вас заводили в потрібні двері.

Далі все зроблять за вас. Вам доведеться чекати, тільки це. Знову два тижні. Чекати, гоїти рану, читати, прогулюватися навколо лікарні в прекрасному саду з величезними червонобокими яблуками, нюхати запах сухого сіна, в яке перетворилася нещодавно скошена трава. Ці враження асоціативно понесуть у дитинство, на батьківське подвір’я, що залишилося сам на сам із пам’яттю про людей, які ходили по ньому. Твоє завдання – повернути на це подвір’я життя, тупіт дитячих ніжок – так і залишається невиконаним. І обіцяєш сама собі, що, як тільки звідси, одразу ж додому – у тебе ж там повно роботи! І всі ж чекають, всі, хто померли й сняться тобі щодня, – всі твої ангели-охоронці. Зарослі могили доведеться довго прибирати, потім, ідучи додому, повертати до всіх-всіх, що були в твоєму житті й залишили в ньому слід: родичі, сусіди, друзі дитинства, яким бути завжди юними.

У палаті – телевізор, на ріжечку плазмового екрана спонсори залишили наліпку: «Бажаємо вам вилікуватися!». А що, є альтернатива? Почуття гумору ніколи не зайве, навіть якщо гумор не дуже світлий. Ні, в палаті найкраще – читати. Особливо в післяопераційній, коли ви на самоті, як король, принаймні до понеділка. І чтиво, скажу я вам, посилається наче «зверху», саме те. Тепер це бестселер Юваля Ноя Гарарі під назвою «Людина Божественна. За лаштунками майбутнього». Книга нещодавно з’явилася в перекладі українською у видавництві «Форс Україна». Її автор – професор історії Єврейського інституту в Єрусалимі – відомий на цілий світ своїми прогнозами майбутнього. Гарарі, який вийшов за межі професії, не особливо авторитетний серед істориків, але його книги про людину перекладені 30-ма мовами.

Ось і цього року популярний письменник виступав у Давосі зі своєю коронною темою. Проблема людства сьогодні – у кризі смислів, каже він. Адже велика частина населення земної кулі живе практично в раю, але чомусь не відчуває цього (ніхто їм про це не сказав). Проблема сьогодні в тому, щоб у потоці новин відрізняти правдиву інформацію від неправдивої, важливу від неважливої. Політики – всього лише гравці на інструменті, що називається «людські емоції». Вони зазвичай, усупереч нашим уявленням та сподіванням, не мають ніякої візії майбутнього. То чи ж вартує їм довіряти світ?

Книга Юваля Гарарі «Людина Божественна» написана в популярно-науковому жанрі, як у нас прийнято називати ще за радянськими стандартами. Іншими словами, серйозні теми, викладені доступною, цікавою мовою. Як на мене, вищий пілотаж стилістики, щось на зразок Юстейна Гордера, автора роману «Світ Софії» про історію світової філософії.

Гортаєш. Сторінка, дві, десять, вже п’ятдесят, а припиняти читання не хочеш. Справді, євреям усе важко дається, але все (гумор від самого Борі Березовського). У книзі роздуми про те, що людина прагне стати Богом, принаймні наблизитися до свого Творця. І тому незабаром нам вдасться подолати смерть і старіння. Сьогодні на здійснення цієї мрії працюють усі передові досягнення медицини, біології, техніки. Та й не тільки сьогодні. Можна вважати, що людина розумна упродовж усієї цивілізації крок за кроком долає ці сходи вверх, наближаючись до досконалості, яку уособлює Бог. Доведеться зробити перерву – приходить медсестра ставити крапельницю.

Доки якась рідина поволі викапує з пластикової торбинки на штативі у вашу вену через катетер, закріплений ще в операційній на тильному боці долоні, однією рукою можна все-таки тримати книгу на рівні очей і продовжувати. Заглянемо на закінчення, на подяки, яким передує ледь не сто сторінок посилань на джерела, видрукуваних дрібнесеньким шрифтом англійською. Отже, подяки. Всім живим організмам, тобто людям, двом псам і одностатевому чоловікові Іцеку, який, дослівно, виконує роль всесвітньої мережі. Висока повага до інтелекту партнера, який, очевидно, аж так високий, що майже сягає штучного.  

У цих словах – нічого смішного. Адже автор доводить, що штучний інтелект – кращий, бо здатний бути набагато точнішим, отже, достовірнішим, аніж людський. Ну хіба може людина зрівнятися з приладом для вимірювання будь-чого? Незабаром багато функцій, що їх сьогодні виконують робітники на виробництві, будуть виконувати комп’ютери. І не тільки на виробництві. Увесь інтелект людини поволі буде замінений штучним. Виникне така проблема, як зайві люди, економічно невигідні.

Звичайно, людина повинна бути напоготові до захисту від розумної техніки, яка не має свідомості та почуттів. Хоча не факт. Детально й мальовничо роздумує на такі теми впродовж десятиліть Голлівуд.

Знову перерва в читанні. Цього разу відволікає вечір. З вікон палати видно вершечки дерев у ліску навпроти, і небо – більше нічого. Всі запахи знадвору знову провокують асоціативне мислення, спогади, емоції. Те, чого не виявлено поки що в смартфонах. Сьогодні можемо лишень припускати, що телефон, наприклад, сердиться і відчуває радість, сум, любов. Ну і на здоров’я!

Але як бути з майбутнім? Безсмертним майбутнім? Його куплять собі найбагатші люди. Завдяки комбінаціям матерій людини та машини смерті не буде. Натомість планету населять «вищі» люди, тобто безсмертні, та смертні. Але вони житимуть у мирі й злагоді, оскільки життя й людина будуть у центрі цінностей. З поваги до Життя будуть зрівняні в правах усі живі організми, тобто епоха гуманізму стане епохою ще більшого добра й любові, взаємоповаги, відтак безсмертя. І нехай так буде!

Кличуть вечеряти. Вам принесуть пшоняну кашу і перервуть ваші роздуми над бестселером. Колись не буде людина вбивати людину – та вже сьогодні сподіватися бути вбитим собі подібним у багатьох куточках світу здається марним. Усе більше й більше ворогом людині стає вона сама. Тобто, швидше за все, людина сама себе вб’є у той чи інший спосіб, внаслідок виснажливої дієти чи навпаки – булімії.

А поки що, поряд з рецептами раю на землі, що їх успішно розробляють наукові лабораторії, є країни-варвари, лідери яких мотивують солдатів на вбивства собі подібних. Можемо сміливо уявляти голого, оброслого й немитого Путіна в звірячих шкурах серед пристойних дипломатичних прикидів. Але не це – дивина. Дивина в тому, що очевидного екзотичного «облачення», в якому головний російський фацет дефілює на кону сучасності, не зауважують у світі, озброєному точними окулярами й іншими засобами для покращення зору. І я хотіла би, як і всі українці, поговорити про цей феномен з Ювалем Гарарі: що Ви про нього думаєте?

Жертви війни – за кілька кварталів звідси. Безногі солдати в бинтах та агоніях, в інвалідських візках і з протезами. Вони не мають родичів-мільярдерів, які купили б їм безсмертя, бодай ліки, що полегшать фізичні страждання.

І ви також, у високотехнологічну епоху, коли людина так багато чого для себе досягла, задля своєї центральної постави у Всесвіті, – в цей успішний, благополучний час ви ганебно розпластані під крапельницею в лікарні, просякнутій страхом за життя, яке, як виявляється, вам ще потрібне. Адже ж ви нічого ще не зробили для того, щоб на світі хоч на крапельку стало більше добра й любові. Не ймете віри, що бували моменти, коли добровільно хотіли життя позбутися. І не хочете ставити запитання: невже це все? І як бути з тим, що й кого любите, до чого й кого прив’язані? І де ж нарешті ключове слово, яким утішаємо приречених?... Про душу в книзі сказано тільки те, що не виявлена – хіміко-біологічні процеси в мозку. Живому. І на цьому етапі випробувань вас, як не дивно, таке твердження професора-атеїста заспокоює.