На районі

Не знаю, як хто, а я – на районі. З восьмої до двадцятої. І це – щастя. По-перше, весь день – із п’ятирічною внучкою, яка тут своя. Ну, а я, зайда, придивляюся, витріщаюся, принюхуюся до тутешнього всього й кайфую: ось вона, повнота вражень! Коли ніякої завіси, коли все цікаве видно, особливо тим, хто прийшов із зовнішнього світу. Що не кажіть, а людина – істота дуже соціальна й колективна, вирощена в колективі та для колективу. Це – перший висновок. І ніяких тут алюзій на Маркса та комунізм. І що воно таке, оце життя «на районі», нам, мешканцям австрійських кам’яниць, і не приснилося, і не привиділось у жодному сні. Отож, почнемо. Де це?

Там, де пластик та новітні будівельні матеріали переважають цеглу й, тим більше, «хрущовки». Де до супермаркету рукою подати, до автозаправки також. Інфраструктура радянська: пошта, школа-садочок (усе ще «садік»), і райадміністрація в п’ятиповерховій сірій будівлі, зведеній за Брежнєва.

Під будинком, якому віку не більше десяти років, припарковані недешеві автівки. Вранці їхніх власників видавлюють двері під’їздів. Це переважно молоді самці, що показово несуть напарфумлені торси в напрямку своїх блискучих трофеїв. Саме так можна відчитувати ходу цих чоловіків, їхню поставу, поворот голови, рух руки, що тягнеться відчинити дверцята машини, ще один позирк на довкілля перед тим, як ізсередини затраснути дверці: ну от, гляньте, це я, а це – мій непоганий початок (квартира, машина, робота). Вмикають двигун, і невдовзі машини поволі зникають за поворотом.

Деякі авта приїжджають вже звідкись і зупиняються перед під’їздом. Ось молода жінка хвацько закидає гриву довгого світлого волосся – відвозила дітей в садочок за кілька метрів поруч. Тепер буде вдома до вечора, і під кінець дня ми знову зустрінемося вже в ліфті. Вона буде пахнути пивом і сигаретами. І я між іншим зауважу, що ніякого моралізаторства тут, на території цих спостережень, не планується – просто факти, які впадають в очі новачкам.

Інколи пробігають собачники зі своїми «щастями» на повідках. Інколи літня жінка із сумками повертається з ринку – атавізм і радше виняток, аніж правило. От і все.

Фаза «розкручування» дня ховається на кілька годин від стороннього ока по квартирах. Там снідають, готують обід, сварять дітей, одягаються самі й одягають малих на прогулянку. Пахне домашньою їжею з вікон та дверей, і основним компонентом ароматів все ж залишається смажена цибулька.

Десь так об 11 оживає дитячий майданчик – серце району, гордість району, те, про що кожен може з гордістю сказати «наше все». Висипає, наче з торбинки, оцього дробу від двох до п’яти з супроводом (з мамами або бабусями, рідше – з нянями). Подекуди старші сестрички гуляють із п’ятирічними, як і п’ятдеcят років тому, в часи нашого зростання в умовах розвинутого соціалізму.

Ось сусідська Даринка вийшла з мамою: Даринка – з трьома кісками, що стирчать в різні боки, мама – в шортах, з мініатюрним рюкзачком за плечима. І вони дивним чином створюють збірний портрет дитинства. Невдовзі Даринка сідлає гойдалку й самотужки хитається туди-сюди, меланхолійно розглядаючи дітей на майданчику. Мама флегматично витягає телефон – тепер вона буде розмовляти з ним притишеним роздратованим тоном, настирно і зосереджено, так, наче навколо нікого й нічого; її відсторонений погляд час від часу фіксуватиме відсутність кінця світу навколо, а також локацію Даринки. Велика, як на чотири, і сильна дитина когось штовхає, щось у когось забирає, ображені Даринкою біжать до своїх опікунів і ті їх утішають. Мама ж Даринки відірветься від розмови по телефону в одному випадку – якщо сама донечка заплаче або закричить, або впаде й потовче коліна. Дитина скрикне, а ще голосніше скрикне мама, виховуючи її.

Ось білявий Андріан, майже школяр. Він – із мамою, мама – з молодшою дівчинкою. Жінка з розплетеними темними косами, мовчазна й засмучена. Від неї ніколи не чути й слова ні до молодшої дитини, ні до Андріана, який поводить себе одверто жахливо, і з ним краще не зачіпатися. Мама сидить собі й сидить, сидить і сидить коло меншої. Може, щось трапилося? Хтось помер чи загинув? У нас завжди ніби тільки що хтось помер чи загинув – ментальність. Особливо «молода ментальність», років під сорок. Особливо жіноча, коли все довелося залишити задля сім’ї, а він... Воно й не дивно: в усіх до сорока не життя, а наче його репетиція.

Веселіше спостерігати за бабусями. Ці – активні, життєствердні, в розцяцькованих футболках та з кольоровими зачісками (ані одна не сива!), перебувають «тут і тепер», вникають в деталі ігор, влаштовують «розбір польотів» у пісочниці, перегукуються з дітьми й одна з одною, наче переймаючи на себе дитинство з усіма його внутрішніми та зовнішніми ознаками. У них із внуками – одні цінності, один світогляд, той самий розпорядок дня, ті самі інтереси – повна гармонія!

Особливо кидається в очі один дідусь. Лисий та сивий, але ще міцний, моложавий.  Може, колишній спортсмен, може, співробітник якогось НДІ. У спортивних штанях і тенісці, він завзято штовхає поперед себе візочок із хлопчиком років так двох – не більше. Розмова, як із однолітком: «Ну, я ж тобі казав, Назаре, що не встигнемо до крамниці. Бери міцно в руку булочку, чуєш, тако, як дід». Далі обидва чоловіки, старе та мале, сідають поруч на лавці й діалогують.

Тимчасом наближається полудень. Сонце немилосердно припікає, виганяючи з майданчика всіх до одного – обід, сон. Таїнство життя знову переноситься за двері квартир та зашторені вікна. Внучкам сняться принци на білих конях, бабусям – скурві сини, що через них довелося ох як натерпітися. Шелестять кондиціонери, посапують холодильники, кліпають синім оком невтомні смартфони.

Пополудні – найцікавіше. Довкола майданчика мешканці паркують машини, одну попри одну. Спітнілі та втомлені, водії обох статей поволі виносять тіла на повітря. Порпаються в багажниках і прямують до під’їздів, навантажені хто чим. Бабусі та мами уважно й  азартно за всіма спостерігають – жодна деталь не сховається від їхніх «рентгенів»! Хто сказав, що людина – істота не суспільна?

Раптом – літак. Доволі низько, видно, незабаром посадка на летовищі. Виблискують срібні поверхні, гул моторів, як і тоді, коли ми, бабусі, били свої колінця. І всі покидають заняття: літак! літак! Діти підносять зачаровано дзьобики до неба. Дорослі зіщулюються й подумки просять: лети собі з миром...

А в Гельсінкі зустрічаються Трамп із Путіним. Футбольний м’яч із символами чемпіонату світу в Москві російський президент передає американському. Гра – це зміст і суть їхньої зустрічі: гра зі смислами, як і з людьми на планеті, яким треба по-справжньому жити й по-справжньому гратися на майданчику з дітьми. Російський «цар» при шелесті камер видається лакеєм (знову гра, погана гра, поганий актор).

Зграйка пуцьвіріньків прилаштувалася в іграшковій хатинці:

          «Чу-ва-чі! Кока-кола-фанта-фрі!

          Україна – чемпіон, а Росія – макарон!»

Галасують, як ворони на дощ. Он ці, другі – полетіли, наче висипав хто жменю землі просто в небо: вночі прогримить ще одна гроза. А потім – ранок, що знову засвідчить перемогу над усім вічного тривання.