(Жмінька спогадів з минулого).
Рік минув від смерти д-ра Кирила Трильовського. Не час широко розводитись над діяльністю цеї рухливої, дуже цікавої людини, що до кінця свого життя зберігала бадьорість духа, снувала нові й нові пляни, виковувала нові й нові проєкти, укладала нові задуми, не дуже клопочучися тим, чи доба дозволяє на те, щоб переводити їх в життя. Міркуємо, що колись, як буде відповідна хвилина, як настане пригідний для цього час, хтось займеться докладніше цею небуденною в нашому національному житті постаттю й освітлить sine іrа et studio всю його роботу. А роботи тієї було багато. Робота ця займала цілі десятки років уми наших людей. Оцінювали цю роботу різно. Трильовський мав багато прихильників, та мав немало і противників. А і з прихильників багато його кидало і, не переходячи явно в ряди противників, поривало з ним звязки. Все це справи складні. Вони вимагають обєктивного освітлення. А такого освітлення ніхто з теперішніх людей не дасть. Не дасть, бо ж воно вимагає студій. Студій і самого характеру "батька Кирила", як його звали ближчі йому люди, і самої його роботи. Роботи не тільки національно-політичної, але й культурно-освітньої, а то й літературної, чи видавничої, чи популяризаторської. Роботи тієї було багато, і мала вона різноманітну печатку. Та й займала вона не такий то короткий час. Обіймала майже півстолітню добу. Отим то не так легко її освітлити так, щоб обличчя Трильовського не вийшло в тому освітленні скривленим, і щоб освітлення це не було кривдним для цеї такої непосидющої, повної життєвої енергії, повної життя людини.
Але ж роковини смерти чоловіка такої міри, яким був Кирило Трильовський, насувають цілу низку спогадів. Спогади — справа субєктивна. Не можуть вони дати повного образу людини. А проте без них той, що малює повний образ, обійтися не може. Ось із цього погляду треба дивитися на тих декілька рядків, що їх зібрала память про людину, з якою доводилося колись ближче зійтися.
***
Було це давно, років сорок тому, а то й більше. Трильовський "залітав" частенько на Буковину, де проживали батьки його дружини. Бував він у селі Оршівцях, на самому кордоні з Галичиною, звідкіля недалеко вже до Чернівців. "Зявлявся" він звичайно над вечір і шукав нас, молодь. Старші від нього бокували. Та хоч, як це було видко, він не звертав на це великої уваги, і як треба було йому, заходив до "Народного Дому". А, схопивши когонебудь із коломийців, зараз організував сходини, звичайно в якійсь каварні. Коломийців, учнів коломийської гімназії, училося в Чернівцях в університеті чимало. Вони в Коломиї стикалися з "батьком Кирилом" і ставилися до нього з великим поважанням, дехто — з окремішнім відтінком деякого пієтизму. Від нас, студентів, він усе був рад довідатися про наше внутрішнє життя, і головно — про наші відносини до радикального руху, про політичний світогляд серед молоді. Та підчас сходин, які зараз нашвидку в нас організували, говорити нам, студентам, доводилось не багато. Цeй та той кине бувало два-три речення, дехто наведе якийсь образок з життя — і на цьому кінець. Увесь майже вечір виповняв сам гість, розводячись над усіма справами, що торкалися тодішнього руху серед нашого народу. Тем йому ніколи не бракувало, хліборобські рухи, університетські, літературні, а то й мовні справи, політика, видавничі пляни і передовсім січовий рух, творцем якого був Трильовський, він же надав йому своєрідні форми, з їх деякою театральністю, відзнаками, вправами, піснями, самим Трильовським укладеними, маршами ітд. спрямував його у своєрідне річище, дав напрямок для його розвитку. Не можна сказати, щоб усе це мало якийсь систематичний вигляд, щоб те, що говорив той "січовий батько", мало якусь певно означену форму. Бувало, докине з нас хто якусь увагу, скаже свій погляд, що вязався з тим, про що саме говорив він — і вже гість перескакував на іншу тему, виводячи свої власні міркування. Від усього цього віяло свіжістю, життям і хоч нераз не мало в собі нічого для нас нового, оригінального — Трильовський брав слухача своїм захопленням, своїм бадьорим тоном, своєю, так нам здавалося, "безбоязкістю": мовляв, можуть мої противники, а то й вороги, робити, що хочуть, правда за нами, за нашими ідеями, за нашою працею...
Багато падало з його уст критики на національний провід на Буковині й у Галичині. Настроєні радикально, як майже вся тодішня наша молодь, ми ще й доливали оливи до вогню нашого гостя. Та, наводячі пізніше на память усі критичні завваги Трильовського, нагадуючи собі і його поставу в часах тих завваг, іронічні усмішки і саркастичні помітки, і рівночасно самопевність, а то й віру, чи навіть беззастережну непомильність у правдивість вибраного ним шляху для національної праці, непомильність, що так і била з його слів, — ми доходили до висновку, що тут ми маємо до діла з непоправним оптимістом, якимось спізненим романтиком, який дивився на все з свого погляду захоплених ним у молодому віці ідей та думок. Не думаємо, що тут буде якась помилка. Бо ж Трильовський залишався на цілий свій вік якимось таким романтиком. Ще в умовинах твердої большевицької влади можна було це помітити. Ось людина, фізично зламана, зголодніла, найшлася в тих умовинах, а проте дихала тим самим духом, заводила свої пляни, за які, певен, не погладили б по головці тодішні пани Галичини. Проявлялося це і в розмовах, і ще гірше — в листах, довгих листах, які діставали його знайомі та колишні приятелі. Листи ці тільки з жахом можна було читати. Відповідати на них ніхто був не зважився. Це велике щастя, що вони не попали в руки "власть імущих". Але ж не можна бути певним у тому, чи Трильовський підчас численних переслухів у коломийського НКВД не навертав допитувачів його на свій шлях...
Який же це був шлях?
Трильовський захопився молодим студентом думками Драгоманова, вковтнув у себе драгоманівські ідеї, але ж переводив на свій лад їх, чи може краще буде сказати, приспособив їх до свого темпераменту, темпераменту живого, темпераменту повного непогасного вогню — і цими ідеями жив ціле своє життя. То не був той драгоманівець, що як Павлик, що молився до свого вчителя і вмираючи, горів до нього великою любовю, беручи все драгоманівське за своє. Трильовський перетоплював Драгоманова по своєму, відповідно до своєї непосидючої натури, теоретичні думки свого духового батька переводив у практиці відповідно до свого розуміння, і життя, і політики — тим то доводилось нераз добачати розріз між його практичною роботою і драгоманівськими ідеями.
Велика рухливість зєднала йому неабияку популярність між селянством і між молоддю. Пригадується, що в часі перших виборів до віденського парляменту, виборів загальних, безпосередніх ітд. у селах Коломийщини молодь чудово зорганізувала виборчу кампанію. Учні коломийської гімназії, студенти і львівського і чернівського університету, коломийці, вели в ній перед. Для них поза Трильовським не було кандидата на посла. Про інших і чути не хотіли. Всякі арґументи, що, мовляв, треба так вести агітацію, щоб із коломийської округи вийшли обидва посли, і посол більшости, і посол меншости, відбивалися від вух тих беззастережних прихильників Трильовського, як горох об стіну. Цим пояснюється, що ніхтo з українських кандидатів на посла не зібрав був так багато голосів, як "батько Кирило"...
Та ця популярність, яка зросла була з розвитком Січового руху, може, була причиною, що між Трильовським і його партійними товаришами, а то й прихильниками з-поза радикальної партії, — почала творитися прірва. Тут мимохіть приходить на думку наші студентські сходини в чернівських каварнях... Трильовський хотів, щоб його романтичний світогляд, щоб усе те, у що він вірить, і що переводить у життя, стало програмою для національно-політичної праці для тих, що разом із ним працюють. З цього, розуміється, треба було сподіватися непорозумінь, а то й особистої трагедії для Трильовського. І вона, ця трагедія, прийшла...
У нас, на Буковині Трильовський був дуже популярний. Між — селянством. І то від часу, як у нас почав зароджуватися Січовий рух. Працювати між буковинськими селянами Трильовському не доводилось. Але його Січову ідею швидко прищепили на Буковині, і всі знали, що батьком її був Трильовський. Він бував на відкритті Січей по селах, і там його все остентативно, гучно витали. Там він усе промовляв. Промовляв по своєму: просто, легко, доступно, з вогнем, а то і з усміхом на устах, з натяками на тодішні обставини. Пригадується відкриття Січі в Чорногузах недалеко Вижниці, де мені довелося бути від чернівської громади. За буковинським звичаєм на двірці зявилася делєґація від села з відомим місцевим діячем, селянином Шпитком — обовязково з калачами та сіллю. Цього гостинця піднесли і Трильовському. "Січовий батько" усміхнувся і подякувавши, замітив, що він до цього не звик, що Січова думка інша, що, певне, цей гостинець комусь іншому був призначений... Шпитко зніяковів, і треба було вживати різних жартів, щоб вивести його з клопоту. Але ж калачі були підставою для промови на святі — Трильовський використав привітання чорногузців, щоб добре і зручно пояснити приявним ідею Січового руху...
Доводилося тоді всім дивом дивуватися, як Трильовський уміє зручно і вдало підходити до психології селянина. І ще одне. Нам, молоді, доводилося просто завидувати "Січовому батькови" в тому, що він може так легко, так зрозуміло і головно — так довго промовляти. Правда, ми знали також незрівняного промовця, що приковував і то на довго увагу селян до себе, ми знали проф. Степана Смаль-Стоцького, і багато від нього в цьому напрямі користали. Та й Трильовський був добрий популярний промовець, на його промовах не нудьгував слухач-селянин.
Та залишилися в памяті деякі промови на інтеліґентських зборах: Між іншим, гарна промові на сходинах, які наше студентське товариство "Молода Україна" у травні 1901 р. владнало було з приводу приїзду Лесі Українки до Чернівців. Про це доводилося вже деінде писати. Тепер слід би докинути ще тільки те, що ця промова дала Трильовському висловити свою подяку дядькові великої гості, подяку за те, що Драгоманів своїм впливом перетворив душі галицької молоді 80 і 90. рр. XIX ст. Промову цю виголосив Трильовський, як усе, з запалом, і цей запал робив своє. Форма промови, будова її, і все те, чого вимагає звичайно від промовця слухач, відходило на другий плян. Бо ж треба знати, що, наскільки можна було помітити, Трильовський до промов не налаштовувався, вони плили в нього так самі від себе і скидалися на ті балачки, що їх він провалив із нами, з молоддю, на наших сходинах з ним...
Рік минув 19. жовтня, як не стало того вічна молодого у словах і вчинках цікавого діяча, — відійшов він від нас збіднілий, опушений, недугою знівечений і... забутий. Але ж у нас, усіх тих, що його знали, стоїть він мов живий і все — однаковий, без огляду на змінені часи, і на його і на наш старий вік. Усе однаковий: говіркий, безпосередній, непосидющий, усе з новими й новими нераз дуже фантастичними думками і плянами, він — запізнілий романтик, сердешний і прихильний до всіх, що до них хилився, що до них мав "слабість". А таких було в нього багато.
[Краківські вісті]
23.10.1942