По кому б’є дзвін. Смільниця

Наталя ФІЛЕВИЧ

У п’ятдесят першім році

Сталася новина,

Заплакала-заридала

Наша Бойківщина.

Зажурилась-заплакала,

Стали ми думати,

За що наші рідні села

Будуть виселяти.

Федір Радош із села Лип’я Стрілківського району на Дрогобиччині

Рідкісним для нашого часу поєднанням слова і діла стала подія, яка відбулась минулого тижня біля пункту пропуску "Смільниця" на українсько-польському кордоні.

Їй передувала зустріч у сільській раді села Терло на Старосамбірщині голови районної ради Тетяни Терлецької, голови Терлівської сільської ради Михайла Рудовського, заступника начальника відділу прикордонної служби “Смільниця” Сергія Шестопала та ректора Українського католицького університету о. Богдана Праха. Вони уклали і підписали Меморандум про співпрацю й об’єднання зусиль щодо впорядкування покинутого кладовища та дзвіниці в урочищі "Смільниця" села Терло та проведення поминальних заходів з нагоди 65-х роковин примусового виселення українців з цієї території.

За дуже короткий термін всі пункти угоди виконали, і 15 жовтня цей бойківський край знову почув журливі пісні, що тут співали колись, а ті, що спочивають на цвинтарі, – щиру молитву. Вперше за 65 років. Бо деякі сторінки нашої історії відкриваємо й донині. Як, наприклад, історію невеликого бойківського села Смільниця.

Село Смільниця засноване у XVI столітті, а перші згадки про сільську церкву походять з податкового реєстру 1526 року. Та церква була дерев’яна, то й згоріла – так само, як і дві наступні. У 1894 році завершили будову чергової – теж дерев’яної, присвяченої Стрітенню Господньому. Стояла би вона, вочевидь, і донині, та історія в наших сторонах не є прихильною ні до споруд, ні до людей. 66 років тому Польська Народна Республіка та СРСР зробили останній територіальний обмін, відповідно до міждержавної угоди, підписаної 15 лютого 1951 року та базованої “на принципі взаємного обміну кілометр на кілометр”. Як результат того обміну Польща отримала шматок тодішньої Дрогобицької області УРСР загальною площею 480 кв. км, передаючи Радянському Союзу рівну за розміром ділянку у Люблінському воєводстві.

Територіальний обмін не передбачав обміну населенням, тож людей, які мешкали на територіях, що підлягали обміну, мали виселити з рідних земель. Влітку-восени 1951 року з колишніх радянських територій: Нижньоустрицького, частини Хирівського та Стрілківського районів Дрогобицької області були відселені (переважно у південні області УРСР) 320 066 осіб (7 167 сімей). Але протягом 1951-1952 років, крім поселень, визначених угодою, були також виселені й села, розташовані безпосередньо біля прикордонної смуги: Смільниця, Журавин, Нанове й інші. Для мешканців Смільниці новою батьківщиною стало село Острів на Сокальщині.

15 жовтня 2017 року заходами людей, які підписали меморандум у Терлівській сільраді, над старим цвинтарем звучали молитви поминальної служби. Колишні мешканці Смільниці (а тепер – села Острів), їхні діти й онуки разом із своїм парохом о. Андрієм Тимчиком приїхали сюди, щоби помолитись на могилах своїх предків – на цвинтарі, так дбайливо впорядкованому небайдужими людьми. Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ Владика Григорій Комар освятив пам’ятний хрест, що стоїть тепер біля залишків старої дзвіниці. А от церкви, в якій молились їхні батьки та діти, де хрестили своїх дітей і проводили у вічну путь померлих, – вже немає. Вона була розібрана і стала будівельним матеріалом для будинку культури в одному з довколишніх сіл.

Дівчата у вишиванках, учениці Терлівської школи, а також їхні вчителі співали, читали зворушливі тексти про сумну долю своїх земляків. Цього сонячного дня із пронизливо прозорим повітрям і жовтими барвами осінніх лісів вони ніколи не забудуть. А тим, хто проїжджатиме цим шляхом, нагадають про трагічну історію Смільниці стенди, що стоять біля дороги, та хрест на високому пагорбі сільського цвинтаря.

Пам’ятаймо і ми про Смільницю, де німий дзвін її зруйнованої дзвіниці додається до дзвону по тисячах понівечених доль українських виселенців, а самі переселення залишаються актуальними й донині. Пам’ятаймо і дякуймо тим людям, які у наш, такий прагматичний, час не зчерствіли душею, а повернули з забуття історію маленького гірського села Смільниця.

Натхненниками самої ідеї стали отець-ректор Українського католицького університету о. Богдан Прах і заступник начальника відділу прикордонної служби “Смільниця” Сергій Шестопал. Разом із ними доклалися своєю допомогою голова Старосамбірської районної ради Тетяна Терлецька, голова Терлівської сільської ради Михайло Рудовський, директор ТОВ “Еко-Оптима” Максим Козицький, Фонд збереження сакральної спадщини (США) та його голова Христина Лев, студенти УКУ та Інституту архітектури Національного університету “Львівська політехніка”.

Товарний поїзд. Далі – невідомість.

Брутальна лайка липне до душі.

Затьмарювала думку лиш свідомість:

"Ми тут – свої, а там – чужі, чужі"...

Як прийме нас нове село? А люди?

Які там люди? А яка земля?

І так нестерпно тисне, тисне в груди,

І крик душі до Бога промовля:

"Ми так ростили кожну деревину,

Ми тяжко працювали день при дні...

Прости нас, Боже, а могили предків

Віддай у руки добрі, а не злі".