Василь МАХНО

 

Минуло два роки від часу, коли я востаннє відвідував Бейтінґ Голлов. І ось нагода: знайомий, що придбав там літній будиночок, – кликав у гості. Готував дім до зими: випускав з водогону воду, щось замикав, щось впорядковував на подвір’ї. Літній сезон закінчився. Більшість мешканців Бейтінґ Голлов, які перебувають тут протягом літніх місяців, на зиму залишають це місце атлантичним вітрам. А вони невдовзі прийдуть. Прийдуть разом із холодами і нервовим океаном.

 

За тиждень до планованої поїздки я кинув на заднє сидіння Фольксваґена «Дім в Бейтінґ Голлов». Мав намір подарувати. Але щось у знайомого змінилося, і плановану зустріч в селищі крутих вулиць і високого приокеанічного берега довелося відкласти.

 

Я тільки міг уявити, як приготовляється на зиму будинок, тобто як будинок стає зимовим сиротою.

 

Як виноситься вгору дерев’яними сходами човен, що був засипаний піском і галькою. Просто човен, припнутий до почорнілого пірсу, нахапався води, дно його почало протікати. Він ліг черевом на пологий прибережний схил. Припливи шарпали ним, наносячи водоростей і камінців. З часом човен міцно приліг на дно. І вже непорушно чекав свого власника. До перших осінніх днів ніхто й гадки не мав його забирати. І лише перед небезпекою перших морозів, які можуть скувати човен, а тоді його хоч зубами відривай від дна океану, вирішили відв’язати від однієї з пірсових паль. Півдня вибирали пісок і гладку гальку розміром з перепелині яйця, щоби примостити човна під прибудоване до будинку накриття.

 

Недільного ранку ми все-таки з дружиною вирішили поїхати до Бейтінґ Голлов, щоби побродити берегом. Про книжку на задньому сидінні я забув. На заправці побачив, як вона, зсунувшись, синіла смужкою бейтінґголівського неба. Над Нью-Йорком купчилися хмари, дорогою час до часу кропило дрібним дощем. Працювали «двірники», протираючи переді мною гайвей. Попереду – і фіцджеральдівські місця Великого Гетсбі, і Фаєр Айленд Френка О’Гари, і Монток Макса Фріша, і Спрінґс Джексона Поллока. Але ми завертаємо до Бейтінґ Голлов.

 

Тоді взимку, тобто два роки тому, на березі не мож було витримати більше години: морозяний вітер зимним вогнем обпалював щоки, руки мерзли навіть у рукавицях. Здавалося, що лише обледеніле каміння і валуни можуть витримати лютневий мороз. Не було чайок. Вочевидь, позаховувалися у прибережних кущах. Не було взагалі нікого. В океані штормило. Хвилі накочувалися з гуркотом. Селище – вимерло, навіть слідів від автомобільних протекторів на жодній із вуличок не помітиш.

 

Тепер, у жовтні, за високим берегом було тихо і затишно. Так тихо, що було чути притишені перемовини кількох рибалок і скрипіння весел допливаючого до берега каное. Було чути: як у найближчому до океану будинку відчиняли засклену веранду; як хтось пройшовся розсохлим за літо дерев’яним настилом. Щось комусь промовив. І дерев’яний настіл щось відрипів услід.

 

На чорному камінні, що виступає з океану, грілися чайки і мартини.

 

Саме Бейтінґ Голлов я вибрав для оповідання і так назвав книжку. Тепер, перебуваючи тут, почувався злочинцем, якого тягне на місце злочину. Проминаючи залізничну колію, зауважив невеличке станційне приміщення. Воно схоже на автобусну будку. Станція називається Калвертон Стейшн. Збудували її у 1880 році на залізничній гілці Лонґ Айленд Рейл Роуд. А від самої станції до берега океану – значна відстань, яку пішки так просто не здолаєш.

 

Я дивився на рибалок. Ні, ні – Бейтінґ Голлов не міг би бути рибальським селищем. Обжиті круті схили, що тягнуться вдолину до океану півтора-два кілометри, не можна було б використовувати для рибальських артілей. Та й високий берег, обшитий, наче риштуванням, дерев’яними кривими сходами утруднював би доставу улову до магазинчиків та ресторанчиків. Невідомо також, наскільки тут океан багатий на рибу — якщо, заходячи у воду аж під пахи, рибалки годинами непорушно стоять з вудками. І риби у їхніх пластикових відерках я не побачив.

 

Якщо хто хоче втекти світ за очі, то Бейтінґ Голлов може слугувати таким місцем.

 

На рівнинних полях фермери вирощують виноград, садять кукурудзу і гарбузи. Стіна кукурудзи закривала мені поле оранжевих круглих гарбузів. Я призупинив Фольсваґен, вимкнув мотор, щоби почути шелест прив’ялого перґаменту кукурудзяного листя.. Кукурудза шелестіла, наче просякнутий воском папір, а то розрізала на фалди потоки вітрів, що гнали наперед себе дощові хмари.

 

У Бейтінґ Голлов, за Нью-Йорком, осінь пахне переораною на зиму землею. У загорожах, перед стайнями, пофиркують коні. Заносить запахом просякнутої сечею соломи. І скільки б ти не прислухався за гулом авт, які прошмигають неподалік, – океану вже не почути.

 

Я зовсім не почував себе у Бейтінґ Голлов тим, хто має на це селище яке-небудь право, хоча місце, яке ти зробив літературою, саме та таку роль і претендує. Маленьке селище з сотнями літніх будинків, порозкиданих по схилах; з рудими валунами, подібними до лисиць; з полохливими, перед зимовим сезоном, мешканцями; з оранжевими вогнищами гарбузових полів, – ще одне місце, яке виписано кириличним шрифтом поруч інших. Ще одне місце, куди можна навідатися і яке можна прочитати.

 

Дорогою ми завернули на парківку біля будинку, з якого виходили веселі й розчервонілі люди. Як виявилося, тут деґустують джин і вина місцевого виробництва. Десяток осіб стояли в черзі і ще два перебували на веранді зі своїми фужерами і келішками.

 

«Випємо?» – сказала до мене дівчина, котра була напідпитку.

 

«За що?» – запитав я.

 

«За Бейтінґ Голлов!»

 

«Згода», – відповів я, тримаючи пластик з вином.

 

Дівчина скривилася і показала, що п’є джин. Тобто справжній напій!

 

Доїжджаючи до Нью-Йорка, я подумав, що океан може пахнути сливовим садом, а життя називатися Бейтінґ Голлов. І хоча це не вельми звучить українською – Бейтінґ Голлов – але так є.

 

 

 

21.10.2017