Забобон.

Повість Леся Мартовича. Виданє Укр. Вид. Спілки, Львів, 1917. Ст. 336. Цїна 6 К. З портретом автора і знимкою з першої сторінки машинового письма, яким була переписана повість, наддертої при "господарюваню" російських війск.

Сю одиноку повість покійного Мартовича читаєть ся, не відкладаючи її з pyк. Може длятого, що в нїй получений комізм з траґізмом так дивно, що відомий висказ "сміх крізь сльози" нїде так влучно не міг би бути примінений, як тут.

Але чи се повість? Се радше сатирична епопея страшного траґізму галицької України, епопея темноти і павперизму її підміського села й інтелїґентної верстви. В сїй епопеї автор робить з читачем щось, чого читач зовсїм собі не бажає, а саме: примушує читача сміяти ся до слїз з незвичайно сумних річий, над якими властиво плакати треба.

Зміст повісти здебільшого такий:

В підміськім селї Вороничах є старенький, близько 70-лїтний паpox о. Матчук, що зійшов, як то кажуть, на дитинячий розум, хоч фізично держить ся ще. Він не має найменшого понятя нї про світ, нї про публичні справи, нї про своє село і людий в нїм, нї навіть про свій дім і господарку. Нїколи нїчого не читав і не читає. Притім все не має часу, бо "сам мусить всего доглянути". Се "догляданє" полягає на тім, що він чіпаєть ся всїм за ріжні дрібнички або й без причини, і "навчає" без кінця, кождому підсуваючи як найгірші мотиви. Чи се тип деґенера та? Автор не висказуєть ся про се. Рішайте, мовляв, самі.

Син о. Матчука, "зелїзний правник" Славко, 28 лїтний молодець, ще перейшов батька; він від матури, т. є. від 8 лїт сидить безнастанно на селї у родичій і час минає йому так: рано будить його мати до снїданя; поснїдавши, йде в сад, де протягом двох годин випорпує й засипає яму (робить се тому, щоби не думати, що не має іспитів), потім йде на обід і дуже обїдаєть ся, опісля спить до подвечірка, потім йде на прохід або до двора з візитою до "ржондци" Краньцовського, чи радше до його жінки, вкінци їсть вечеру і лягає спати. Так йде день за днем. В приписанім часї їздив Славко тричі до Львова (до першого іспиту переглядав навіть скрипти), але що товариші аж умлївали зі сміху над його правничими відомостями, не сїдає анї разу до іспиту, тільки за кождим разом привозить родичам підроблені свідоцтва. Старенькі тїшать ся тими свідоцтвами, батько мріє про золоті ковнїри сина, а син тяжко журить ся тим, як се скінчить ся. Він вже може й учив ся би, але коли? В ночи годї, бо не буде прецїнь товчи ся й не давати спати родичам (він має добру вдачу), а в день "не має часу" і все такий сонний, що навіть зимна вода не приводить його до притомности. Він розуміє, що то від переладовуваня жолудка, але як же не їсти, коли мати просить? Він також нїчого не читає і не має нїчого такого, що заслугувало-би на назву світогляду. Але його лїнива думка сконструувала собі дивоглядний забобон, що пригадує лєґенду про перстїнь Полїкрата з певними доповненями: коли тїшишся, то сумуватимеш і навпаки. Се весь "світогляд" Славка.

В його лїнивій думцї крім журби богато місця займають жінки, в першій мірі проститутки. Він так привик до них, що від кождої жінки несміло ожидає, щоби його атакувала, як... До сеї несмілости в великій мірі причиняєть ся і його погорда до себе, як "безіспитенка". Вкінци Славко трафив на свою: Полька, Броня Смажак, учителька, що мала дитину від інспектора й дальше була його коханкою, "здобуває" Славка.

Сестра Славкова, Галя, що вийшла за о. Радовича, се штучна й смішна осібка, котра говорить "висшим стилем", нпр.: "Жиємо zupełnie gemütlich". Її муж, се дурненька, гарно одїта ляльочка, що любить смачне пиво і вічно говорить без звязку, зачинаючи кожде реченє від слова "вкінци".

Коли всї доси згадані особи повісти мають бодай одну добру прикмету (вони чесні і добрі люди, Славковий обман зі свідоцтвами вийшов так якось без злого заміру, а його мрії про те, щоби стати утриманком якоїсь богатої жінки, се виплив абсолютної непорадности), — то о. Тріщин не тільки дурний, але й доносчик. Він вигукує на "масохістів" (уважаючи се "стягненєм" слів: масон+атеіст), а при виборах, не уважаючи мужицького кандидата "достойним", голосує на пана Шубравського.

З позитивних типів повісти представлені: старенька їмость Матчукова, Славкова мати, — молода їмость Вишневичка, студент сухітник радикал Потурайчин (з не зовсїм виробленим світоглядом) і ряд мужицьких типів.

Типи чужинцїв (Поляків, Жидів і бони францужанки) становлять окрему ґрупу: управитель дібр Краньцовський чоловік не злий, але налоговий пяниця, хоч нещаслива жінка шукає заспокоєня в любови до Славка, инші, як Жид адвокатський конціпієнт, Жид фризієр, начеркнені побіжно. Польський суд представлений також принагідно.

В усїх тих типах нема нїяких глибших душевних конфлїктів, вони становлять немов канву повісти, крізь котру показує нам автор майстерними поміченями простий нарід. Таким чином ся повість, хоч виглядає на повість з житя інтелїгенції, має свою точку тяжкости й інтересности в мужицькій масї. І на представленю типів й інтересів тої маси та її своєрідного, так мало відомого світогляду — полягає вартість сеї повісти. Незрівнано представлена служба на попівстві та її відношенє до осіб і майна родини службодавцїв. Ґалєрія сїльських "достойників" зачинаєть ся Павлом Гаєвим, що хоч неграмотний, при важних оказіях не рушить ся без окулярів; він лїкарює людям і худобі, а мужики хвалять собі його легку руку. Дальше йде представник сїльської "льояльної аристократії" — війт, що заразом є старшим братом і паламарем. Мужик, званий Тупим, що заживав в селї великої пошани зі страху, бо він був "головним" злодїєм; він неначе бачив шкірою (місце, де описано, як Тупий краде воду, належить до найглибших психольоґічних помічень про злодїя взагалї). Найбільший сїльський "енцикльопедист" і читальник Петро Оскомлюк, в котрого хатї є щойно основана читальня (опис основаня її належить до найлїпших місць повісти; на нього складаєть ся опис мотивів її основин і жертвенности мужицтва). Захоплюючо преставлена нещаслива любов злодїя-калїки Грицька, що "меткає" в оборозї, до сїльської повії Варвари; коли Грицько дістав від неї гарбуза, перестають уважати його рівнею собі й елїмінують з суспільности і він вішаєть ся; з приводу його похорону представлено незрівнано мужицький світогляд. Так само представлено мужицькі погляди на суд і свідків (цїнне особливо для практичних правників). Мужицька непродажність змальована в особі і подвизї Сенька Грицишина; се найяснїйша точка повісти. А найтемнїйша на мою думку не в деґенерації представлених інтелїґентів і не в павперизмі села та випливаючих з того павперизму злочинів (пор. страшний опис "фабрики янголят"!), тільки в висловленім автором поглядї, що забобону з села не викуриш: "Чия змога напр. переконати Івана Неважука, що нема на світї инклюзів? Коли він кленеть ся на душу й тїло, що мав самий у руках такий инклюз. Дав йому Жид у містї за збіже... На зборах, із ґазет, із розмови вивчить ся Неважук полїтики прекрасно. Виробить ся на доброго бесїдника. Вміти-ме навіть постояти за своїми полїтичними правами. Отже віри в инклюза таки не покинеть ся. Ще може й Славка наверне на сю віру".

Так, ся повість то епопея в відношеню до мужицтва. А в відношеню до інтелїґенції — карикатурний нарис, що може викликати обуренє у тих, що не схочуть застановити ся, чи житє не виробляє карикатур, — наше бідне, марне, галицьке житє.

Ізза множества живих діяльоґів легко сю повість переробити до сценїчного ужитку.

[Дїло]