Микола Хвильовий

В літературному житті України передостаннього десятиліття однією з найвизначніших постатей був Микола Хвильовий.

Poмантик-лірик, що оспівував красу запашних українських степів, відчував трагічну велич нашої історії, позначеної безкраїми рядами сумних могил, екзальтований мрійник, — він вірив у величне сонцесяйне майбутнє батьківщини. Заради цього майбутнього ставав сміливо на нерівний бій проти червоних круків большевизму, що шматували живе тіло України. Номінально він був комуністом. Фактично — найзапеклішим ворогом комунізму. Мав у кишені партійну виказку, а в душі — святу ненависть до большевиків.

На цей шлях став не відразу. Спочатку, як і тисячі інших таких блудних синів нації, служив чужим богам. Та дійсність витверезила його і показала йому справжній шлях до майбутнього України. Ще довго користувався ультрачервоною фразеологією, не в силі був її позбутися (а іноді й свідомо використовував її, як захисний колір), але це було лише лушпиння на здоровому соковитому зерні протибольшевизму.

Разючою сатирою показав гниль совітського устрою згори донизу.

Большевики намагались оповити кривавих катів-чекістів авреолею героїзму. В новелях "Я", "Завулок" Хвильовий показав, чого насправді вартий цей "героїзм". Чекісти — звіри, що не судять, лише за шклянкою вина дають накази розстрілювати. Найпослідовніший чекіст — це деґенерат. "У деґенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Мені він зaвсіди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки".

Над жахом розстрілів лунає цинічний регіт чекіста доктора Тагабата і підло бездушний смішок (хі-хі-хі!) деґенерата.

Чекістка Марина ("Завулок"), зачарована "романтикою" ЧК, нездатна перейти до нормальної чесної професії. Цей перехід — для неї трагедія. В розпачі вона продає своє тіло сифілітикові і готова до самогубства.

Чекісти — заячі душі. Коли наближається ворог, вони безладно тікають ("Я"). Так само поводиться й червона армія.

"Над дорогами стояли хмари сірого пороху. Раз-у-раз, нездоганяючи й переганяючи навантажені тачанки, на шляху вискакували поодинокі вершники і, стурбовані, раптом зникали десь. Появлялися й цілі загони кавалерії. Але ці чомусь весело погикували й так войовничо помахували шаблями, що тил, куди вони рішуче мчалися, кожної такої хвилини можна було прийняти за фронт. ("Із Вариної біографії")".

Коли читаєш сатиричні рядки Хвильового, присвячені панічній евакуації совітів, здається, ніби Хвильовий описує нинішні події. "Вивозили снаряди, військову одіж і цілі цайхгавзи, але й вивозили десятки пакгавзів (висловлюючись фігурально) жіночих пантальонів та ліфчиків. Вивозили друкарські машинки й цілі типографії, але й вивозили для чогось старі столи, десятки старих столів, і надзвичайно багато звичайних стільців, що тоскно витикалися в небо своїми мало не столітніми ніжками... Стація ломилась від деморалізованих натовпів і від не менш дезорганізованих вагонів. Тільки "пульмани з заложниками" чітко вирисовувався з цього евакуаційного хаосу".

Хаотична, брудна, густою червоною кровю закаляна епоха воєнного комунізму.

Але не менш брудною й огидною є й дальша совітська дійсність.

Все заполонив комуніст, хам і моральна потвора. Він зявляється на сторінках оповідань Хвильового то в образі спритного джиґуна, що удає з себе шляхетну розумну істоту і тим принаджує до себе безпосередню поетичну жінку, яка душиться в атмосфері сірої буденщини (оповідання "Ревізор"), то в образі "відповідального робітника", що вершить державними справами для того, щоб мати гроші на поїздку на літнище в Крим зі своєю коханкою Хаєю, після якої він раз-у-раз слухняно виносить нічний горщик ("Свиня"). Комуніст-вельможа там само, як колись царський чиновник, упадає перед своїм вищим начальством і зневажає нижних від себе (Топченко в оповіданні "Ревізор", Сайгор в новелі "Пудель"). Комуніст своєю психологією найреакційніша поява. Тисячі ниток вяжуть його зі старим, струхлявілим світом, зі світом гоголівських Іванів Івановичів та Іванів Никифоровичів. Комуністка Анфіса Павлівна нічим не відрізняється від обмеженої міщанки Павлини Анфісівни ("Колонії, віллі"). Взаємна боротьба, інтриґа характеризують їх ще більше, аніж миргородських дідичів.

І це не вийняток, а правило.

Такими є большевики в своїй масі. Це підла лицемірна отара, що може назвати чорне білим, коли цього вимагає "дисципліна партії". Так поводяться вони в совітськім живці, "де людей годували гнилою рибою, трохи некращими яйцями і такими ж сосисками".

"За тих днів, коли до столу подавали (висловлюючись канцелярською мовою) вищезазначене, за тих днів вчинявся бунт. Бунтували пролетарі, службовці й навіть комунари. Тоді комунарів збирали й говорили:

— Вам бунтувати не можна, бо ви — комунари, будівничі нової держави, а курорт (живець), як вам відомо, державний.

Комунари хвилювались, але вони знали, що їм бунтувати не можна, а можна говорити іншим "xалатникам" (хворі), що курорт дуже гарний і коли риба гнила, то це — помилка, бо вона зовсім не гнила.

І комунари розпинались і доказували, бо вони знали, що таке дисципліна. Тільки один написав щось у центральну пресу, після чого стало бaгато краще, бо вже не подавали гнилої риби, а подавали гнилі сосиски".

(Докінчення буде).

[Краківські вісті, 04.10.1942]

(Докінчення).

Серед сатири, спрямованої на викриття комуністичного маразму, особливе місце у творчості Хвильового має новеля "Іван Іванович". З надзвичайною спостережливістю, влучністю, гостро іронічною дотепністю, що нею просякнений кожен рядок твору, показує автор стиль життя родинного і партійного "твердокамяних большевиків". Все життя цих людей наскрізь перейняте фарисейством. Вони багато говорять про свою "комуністичну порядність" і все роблять тому, щоб зовні бути найбільше порядними комуністами. Іван Іванович належить до безлічі совітських благодійних товариств, до всіх "Доброхемів", "Червоних хрестів" і "Друзів дітей", які тільки є в Совітському союзі. З підкресленою акуратністю вносить він внески в ці товариства, і хоч вони всі разом становлять менше двох відсотків його заробітної платні, він почуває себе безкорисливим героєм жертвеником. Обставивши себе й свою дружину Марфу Галактіонівну всіма вигодами, тішачись цілковитим матеріяльним достатком, він живе життям тупого совітського міщанина і дбає лише про одне: про виправдання кожної деталі свого міланського гаразду, звучною "революційной" фразою з асортименту марксистської догматики. Машкара совітської архіреволюційности в побуті прикриває моральну нікчемність Івана Івaновича і його дружини.

Ось для прикладу розмова Марфи Галактіонівни зі своєю служницею.

— Чого ви, Явдохо, так пізно прийшли сьогодні? — каже товаришка Галакта, входячи до кухні.

— Я заходила до союзу, — відповідає куховарка.

Маофа Галактіонівна незадоволено підводить брови. Вона, звичайно, не проти союзу, навіть за союз. Але все таки треба тримати себе організованіше. Хіба не можна було зараня попередити свою хазяйку?

— Ви розумієте мене, — говорить товаришка Галакта. — Ви ж самі знаєте, як я прихильно ставлюся до вас. Я вам не раз говорила нашу думку з приводу цього. Це ж ми сказали, що кожна куховарка мусить бути народнім комісаром. Але я не виношу анархізму... Ви розумієте? Так ніколи не можна збудувати соціялізму... За такий вчинок я, звичайно, могла б вас рощитати, але хіба я це зроблю? Хіба я не знаю, що ви зараз ніде не знайдете роботи?

Марфа Галактіонівна говорить таким зворушливим і упевненим голосом, що Явдоха відразу ж відчуває, як вона негарно зробила, зайшовши на три хвилини до союзу без окремого дозволу господині, і, зрозумівши, що таким чином "не можна збудувати соціялізму" просить пробачення".

Сімя комуніста нічого спільного з нормальною сімєю не має. Дружина Івана Івановича на одинці із другом дому веде розмови про марксистське розвязання популяційної проблеми. І ці теоретичні розмови закінчуються практичним застосуванням їх обома партнерами. Іван Іванович не від того, щоб добре попоїсти. Він добирає страви до обіду на свій смак, забуваючи, що в нього ж діти, яким ці страви аж ніяк не підходять.

Іван Іванович пильно стежить за партійною дискусією, він ентузіяст ґенеральної лінії партії, бо він бачить, що ця лінія перемагає і що прихильники опозиції зазнають репресій. Він повинен бути завсіди на боці тих, що мають владу, там, де безпечно і затишно.

Таким, як Іван Іванович, є весь партійний осередок. Саме в змалюванні засідання партійного осередку сатирична сила оповідання Хвильового досягає найвищої кульмінаційної точки. Партосередок — це збіговище моральних потвор і паразитів, це кубло самозакоханих нарцисів, що ненавидять і бояться один одного. Психологічно їх єднає страх потрапити в ухил і дбання про забезпечення особистого добробуту.

У змалюванні партійного осередку Хвильовий досягає гоголівської сили сатири. Його "Іван Іванович" — це щось подібне до гoголівського"Ревізора" по своїй влучній гостроті і типічности. Але сатира Хвильового більше ніж сатира Гоголя є виразом свідомого запереченя безглуздої дійсности.

В цій атмосфері морального розкладу, що його кальтивували большевики, здорова людина не могла витримати. Вона або духово калічіла, як, приміром, героїня твору "Сентиментальна історія", або відроджувалася від оточення, шукала морального оздоровлення в єднанні з природою ("На озерах"). Але відгородитися важко. Совітські страхіття скрізь, навіть у снах, знаходять людину. Редактор Карк каже: "Мені сняться зелені сни — навкруги простори, а на мене лізуть гадюки. Я їх бю, а вони лізуть. Я не символіст, а вони на мене лізуть". ("Редактор Карк").

Це ж рятунок? Де справедливий вихід?

Хвильовий його показав у романі "Вальдшнепи".

Основні постаті роману "Вальдшнепи" — Аглая і Карамазов.

Аглая — студентка московської консерваторії. Їй лише 23 роки, але вона має цілком зформований світогляд і характер. До національности росіянка, вона не знаходить в російський дійсності сил, відпорних большевизмові, який вона ненавидить усіма силами своєї душі. Шукаючи ґрунту для антибольшевицької роботи, знаходить його в Україні. Цього було досить для того, щоб вона, ця талановита, вольова дівчина, в дуже короткий час так вистудіювала українську мову, що їй може лише позаздрити українець лінґвіст.

Щороку літньої пори приїжджає вона відпочивати в Україну і шукає тут людей з yкpаїнською національною ідеологією, здатних до боротьби проти большевизму. Так зустрічається з Карамазовим, в якому саме й бачить людину того типу, що її цікавить, Карамазов — це справді тип, це інтеліґент, яких в Україні тисячі й тисячі.

Карамазови на початку революції захопилися романтикою большевицьких реакційно-утопічних ідеалів. Але як мусів себе почувати Карамазов, коли він, попавши в так зване "соціялістичне" оточення, побачив, що з розмаху нічого не вийшло і що комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі "собірателя землі руської" і спускається, так би мовити на тормозах до інтересів хитренького міщанина-середнячка". Карамазов запротестував проти цього "переродження" партії, а потім зі здивованням став помічати, що це не переродження, a лише повне сміливіше виявлення справжніх, раніше більш замаскованих цілей партії. Він іще безплодно шукає якогось компромісного поєднання своїх українських самостійницьких переконань із большевизмом, але Аглая доводить йому несумісність такого поєднання, вказує шлях до безкомпромісовости. І Карамазов відчуваючи слушність її позицій, іде за нею назустріч майбутньому своєї нації.

Коли надруковано початок "Вальдшнепів" у пятій книзі альманаху "Вапліте", він зробив надзвичайне вражіння. Українці читали його з захопленням як "откровеніє". Багато хто в Карамазові пізнав себе. Багатьом із читачів, так само як і Карамазову, Аглая зі сторінок роману допомогла твердо стати на український ґрунт антибольшевизму. Тим часом ортодоксальні партійні круги, совітська критика взялися цькувати Хвильового. Ішло вже не про боротьбу з Хвильовим, а про знищення його.

Боротьба провадилася не лише проти Хвильового як письменника, але й проти Хвильового як публіциста. Справа в тому, що Хвильовий ще 1925 року дав початок літературній дискусії, яка непоборною силою обставини перетворилася в дискусію з приводу розвязання національної проблеми в Україні Хвильовий писав:

"Від Котляревського, Гулака, Метлинського, черев братчиків до нашого часу включно, українська інтеліґенція, за вийнятком кількох бунтарів, страждала і страждає на культурне позадництво. Без російського дириґента наш культурник не обійдеться. Він здібний тільки повторювати зади, малпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться — дерзать!"

Така теза викликала обурення серед ортодоксальних аґентів большевизму в царині української літератури. Але справжні українці по духу цілком солідаризувалися із Хвильовим. Все, що було серед тодішніх письменників кращого, згуртувалося навколо Хвильового. І невдовзі мав він підставу писати: "Сьогодні, коли українська поезія сходить на цілком самостійний шлях, її в Москву не заманите ніяким "калачиком"... Ми молода література... яка не на "закаті", а на відродженні... Кінець прийшов... задрипанському москвофільству. Досить "фільствовати" — "дайош" свій власний розум".

Хвильовий твердить: російська культура — це в основі своїй запізніла й невдала копія із західньоевропейської культури. Отже немає чого вчитися у росіян. Треба придивлятися до першоджерел культури на Заході. Тільки в такому разі не буде місця для рабського наслідування, а буде свідоме творення власної культури: наша основна вимога — це уміти думати і почувати; — писав Хвильовий. В нашу епоху великих зворушень, великих дерзаній і великих польотів ми інакше не мислимо художника. Тому ми й тягнемо його до... Европи, тому ми й закликаємо його вбити в собі віковий епіґонізм".

Заклики Хвильового знаходили в Україні сприятливий ґрунт і викликали серед російських комуністів і їх попихачів оскаженілу лють. На адресу письменника посипалася брутальна лайка. Не в силі перемогти Хвильового логічною арґументацією, його опоненти висували обвинувачення, що він стає "на позиції клясового ворога". Це було моральне тероризування письменника, а за совітською термінологією це звалося "зриванням машкари". Хвильовий добре знав нoрови совітських писак і тому, зарані передбачуючи, як ці писаки поведуться у відношенні до нього, з саркастичною іронією писав: "почтенні громадяни нашої республіки, скоро будуть читати таку афішу:

Увага! Увага! Увага!

На днях знято "чорну маску" із всеукраїнського чемпіона полеміки Миколи Хвильового (вхід безплатний)... хоч знято буде, правда, і не по правилах циркової боротьби, бо, як відомо, машкару тоді знімають, коли супротивника положено на дві лопатки, тут маємо навпаки: спершу знімемо, а потім положимо".

Примітка рукою Хвильового на афіші: "Даремно турбуєтесь: не положите і знявши... А втім може й є рація: недарма я думаю тікати за кордон".

Хвильовий справді, сподіваючись врятуватись від розправи большевиків над ним, виїхав за кордон нібито для лікування. Але незабаром він, очевидно, відчув, що помилився, бо скрита рука совітського НКВД дуже легко могла дістати його скрізь. Тому він надіслав до ЦККП(б)У листа з "каяттям". Цим думав Хвильовий обдурити своїх ворогів. Почасти це вдалося бодай на короткий час. Хвильовий використав деяке довіря до його каяття і знову перевидав кілька своїх антибольшевицьких творів. Це наблизило трагічну розвязку. Відчуваючи, що незабаром потрапить у льохи НКВД, він щоб не дати себе живим у руки катам застрілився.

Цей стріл болюче відозвався в серці кожного українця. Імя Миколи Хвильового стало символом визвольних змагань українства.

Харків, вересень 1942

[Краківські вісті, 06.10.1942]