Не цурайтесь того слова,
Що мати співала... (Шевченко)
У цьому дуже короткому нарисі я аж ніяк не мав на меті глибоко і повнотою висвітлити таке складне історичне питання, як большевицька русифікація України. На це потрібні будуть роки праці, а щоб це питання науково і повністю розкрити, потрібні томи праць, що заставлять здригатись від жаху десятки поколінь, та й не тільки українців.
Моє завдання вужче і простіше: вказати на кілька фактів згубного для України походу большевицької русифікації, як вона виглядала. Для більшости з нас, коли не всіх, відомо, як далеко в душу українського народу запускали свої щупальці русифікатори, як багато міліонів українських голів полягло в цьому, здавалось би, невинному процесі. Ми знаємо, що, русифікуючи, хто тільки не розпинав нашу Україну, хто тільки не руйнував її, не будував на трупах українців свого панування, хто не плюндрував її, хто не знущався з українського слова! Але ось "воно знову оживає і сміється знову" (Шевченко).
Віками запроваджувана русифікація в Україні була нищівним бичем українського народу, його культури, мови, мистецтва, звичаїв, побуту — всього духового життя цього буй-тура, героїчного вільнолюбивого народу, з такою величною і невмирущою славою в світовій історії. Це народнє горе почалося ще з того часу, як Україну стрінула нещаслива доля за часів Богдана Хмельницького, тобто з часу т. зв. союзу України з Росією.
І хоч не зразу вдалося "друзям" накинути ярмо козацькому народові, не зразу вдалося їм здушити козацьку Україну, проте спроби, вперті намагання скасувати козацькі свободи, загнуздати вільнокозацький народ і вбити в ньому дух волі й незалежности були невпинні і невблаганні. Про такі часи гнівно писав наш геніяльний поет, себто про часи, коли... "Перший розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину".
Так, доконала, в тому розумінні, очевидно, що перетворила укр. народ на беззбройну і безборонну масу, зруйнувавши найсвятіше і найславніше, що цей народ мав — Зап. Січ. Історія поневолення України знає, що головним засобом панування Москви над Україною був терор, фізичне знищення українців. Отже наступ і провадився взаємно діючими засобами: нищенням традицій, культури і мови в поєднанні з терором, фізичним винищуванням того елементу в народі, який активно чи навіть пасивно протидіє руйнуванню, який виявляється найживучішим у народі, який не зневірюється в духові й фізичні сили свого народу.
Це така була "передісторія" (широковживаний большевиками термін). А як же виглядала "світла сталінська контитуція"? На цьому нема потреби тут докладно спинятися. Всі ми були свідками того раювання, тієї "співдружби" народів у нашій "батьківщині", яку називали ще сузірям народів.
Що правда, то правда — це була історія, бо ж всі події і навіть промови "вождів" завсіди називались обовязково історичними. Отже, без протиріч: історична доба — історичні події, до того ж ще й історичні (" ") діячі. І останнє правдиве — діячі ввійшли в історію, факт безперечний, а один так увійшов, що вже й не вийде, бо зробив таку пляму в історії, якої не зітре й тисячолітня світова історія. Настільки історична постать.
Набік всі ті спантеличувальні на початку і просто брехливі потім залицяння до України. Адже ясно: повстала большевицька Москва — настала і большевицька русифікація кольонізованої України. Колись були Петри, Катерини, Валуєви, Румянцеви — тепер Леніни, Сталіни, Хрущови... (ті ж штани, тільки назад ґудзиком).
Забріхані большевики варнякали, що Петро І поборював варварство в російській імперії варварськими методами, вони ж, большевики, сіють цивілізацію через "звільнювання" народів (та ще хіба сталінською конституцією). Бачили, відчули, знаємо. Але знаємо також, що це було насаджування варварства варварськими методами, чим і відрізняється Сталін від Петра.
По-варварськи впроваджували большевики русифікацію зокрема в Україні.
Про загальну засаду русифікації поневоленої України вже сказано вище. Отже цю саму засаду цілком використали большевицькі русифікатори. Русифікуючи Україну, большевики нищили український народ ще запекліше, ніж Петро і Катерина. До якого стану довели Україну й український народ большевики — не нам, українцям, про це казати. Це ж вони ішли через трупи своїх же большевиків, винищуючи так званий український націоналізм послідовними хвилями:
1926-7 рр. — упав жертвою Шумський, а за ним сотні інтелігенції;
1933 р. — в жертву принесений Скрипник, а за ним тисячі українських "зоологічних націоналістів";
1937 р. — впав Любченко, а вже за ним і ввесь "український" уряд аж донизу (десятки тисяч так знаних ворогів народу).
Щось на зразок: свій свого, щоб чужий духу боявся.
Приводом до заведення русифікації став новий козир: боротьба з українським націоналізмом (по суті — профілактичні заходи проти можливого наростання народного гніву за страшне поневолення). Йде розклад і нищення української нації. Йде русифікація всіма напрямами. Топчеться все українське, українське село, як ще ніколи в світі. Спинімось конкретно на цих напрямках, якими йшла русифікація.
***
За часів Скрипника українська мова була ніби ще в пошані в Україні, русифікація не провадилась таким переможним наступом. При Затонському ж, коли так галасливо "винищували націоналістичні кубла", був даний безмежний простір усьому, що не гармонізує з духом української культури і мови що дише московщиною і русофільством. Гідність української мови і літератури топтали, кому тільки не лінь.
Та не зважаючи на все це, як Затонського і Хвилю, так і Любченка і багатьох інших згодом обвинуватили саме в українському "зоологічному націоналізмі". Поістині — парадоксально.
Почнемо з правопису. Це ж Хвиля перший задав тон: упростити український правопис так, щоб не лишилося того "намулу", яким створювалася "штучно" барієра між великою російською мовою і "дуже спорідненою" з нею українською. Це ж Хвиля і Затонський твердили в передмовах до правопису, що старий правопис, так званий Скрипниківський, був зорієнтований на польську і чеську буржуазні культури та на відрив від соціялістичної російської, що вони подбали в першу чергу за зближення правопису українського з російським. Лишається дивним, в чому ж полягав націоналізм, в якому вони були обвинувачені потім самі? Адже ж вони зробили все: правопис зорієнтували на російську соціялістичну культуру, врятувавши його від впливу буржуазних культур, врятувавши може від занепаду українську мову, культуру і разом правопис...
Український правопис таким чином став на "єдино правильний", "єдино науковий шлях" — шлях зближення з правописом російським, ставши чомусь простішим і доступнішим для широких мас українського народу. Цей правопис з "історично необхідним" зближенням вимагав, наприклад (хоч це й не відповідало природі української мови):
а) Відміняти числівники, як у російській мові,
р. відм. — шести тисяч двохсот шістдесяти трьох,
д. відм. — шести тисячам двомстам шістдесяти трьом і т. д.
б) Писати по родовому відмінку однини іменників ІІІ відміни з двома приголосними в кінці основи навіть у словах типу любов, сіль, Русь і т. д. закінчення — і — молодості, любові, повісті, солі, Русі і т. д.
в) Зберігати подвоєння приголосних в іншомовних словах — Абісинія, абісинськи, Міссісіпі ітд.
г) В іншомовних словах писати, як у російській мові — спеці-а-ліст, орі-ентація, трі-у-мф і т. д., замість спеціяліст, орієнтація, тріюмф.
І ось цей немало зрусифікований правопис 1933 р. вже з 1937 р. був знову засуджений, як наскрізь націоналістичний. Укладачі його і редактори (Затонський і Хвиля), що подбали за зближення, "стали" зоологічними націоналістами. Що це значить? А се значить, що ще мало зближували. Тому ухвалено звільнити укр. мову (мали на увазі правопис) від націоналістичного намулу. І заходились. Створено правописну комісію 1937 р., яка працювала щораз змінюючись в особовому складі, аж до останніх днів... Цілих 4 роки працювала комісія. Видрукували понад десять проєктів. Усі — відхилені (цього разу вже фактично Москвою), затвердити цей правопис мав уже не нарком освіти, як раніше, а так звана рада народніх комісарів України, функції якої були — тільки повторювати сказане Москвою, буквально на зразок:
"Ви монголи" —
"Монголи, монголи..." (Шевченко).
(Далі буде).
[Краківські вісті, 30.09.1942]
(Докінчення)
Правопис перероблювали. Його не затверджували, бо Москва не задовольнялась ніякими мірилами "орієнтації". До того ж був і формальний мотив: зачекати, поки буде затверджений наркомом Потьомкіним російський правопис. І ще додавали, що вже самі українці-монголи: щоб не було зайвих розходжень між українським (не нашим, ні, бо це звучало б страшно) і російським правописом.
Поки перероблювали (русифікували) правопис, преса наввипередки бігла шляхом благотворного "зближення". Кожна газета по-своєму орієнтувалась, відхрещуючись від попереднього "націоналістичного" правопису, хоч він і лишався ще офіційним правописом. Забігати далеко наперед від проєкту нового правопису. Дехто навіть забіг аж до російських газет на роботу, яких так багато наплодилося в Україні в 1938 р. Орієнтувались газети, намагались самі орієнтувати, а насправді дезорієнтували, особливо учнівську молодь. І як це прикро, ці ж газети вимагали від школи і найнещасливіших у світі вчителів — високої грамотности. (Розуміється, в першу чергу ортографічної). Чи дивувався хтось? Не дуже, бо ж так усе робилось, такий стиль і порядок всюди панував. Отож і така ще була орієнтація.
Та правопис — це тільки невеличка, може найменш вразлива клітина української культури, хоч для русифікаторів і це було нивою великої політичної боротьби.
ПРО ЛЕКСИКУ, СТИЛЬ ТА ІНШЕ.
Безоглядна русифікація провадилась не тільки в правописі. Русифікувалась насильно, під безпосереднім тиском Москви, лексика, руйнувався стиль української мови (фразеологія). Крім суто спеціяльних, таких, як підручники української мови і літератури, всі книжки в Україні були перекладами російських. І це сталося не стихійно, не з міркувань простої економії, це мало глибокі коріння, це мало велике політичне значіння. Moсквa так міркувала: пощо мати українських авторів, українську наукову силу з українським думанням та українським стилем мови, коли, під виглядом ніби економії, можна накинути готову свою продукцію? Це справжня політична економія!
A як треба перекладати, щоб, було не дуже по-українськи, щоб не було "українського націоналізму" навіть у перекладах, дороговказом став переклад "геніяльного" твору, "науки наук" — Короткого курсу історії ВКП(б), що його (переклад) тричі відхиляла Москва, поки нарешті вдоволилась "адекватністю" четвертого проєкту перекладу.
Хто мав щастя читати той "труд", той міг без особливих спостережень переконатися, що є українського в тому перекладі.
А кожен, хто займався перекладами, мусів мати перед очима цей "класичний" твір в "ортодоксальному" перекладі, як зразок мудрої національної політики на мовному фронті. Слід тільки для більшої ясности додати, що й цей фронт (перекладницька справа) уже в основному був забезпечений наскрізь ортодоксальним, так званим вибраним народом. До речі, згаданий большевицький талмуд переклала, потай від українців (очевидно, за спеціяльною інструкцією), жидівка, на прізвище Кучер (!).
Українцям же потім доручили "оформити з боку грамотности" текст перекладу. Це оформлення повторювалося стільки разів, скільки було проекти перекладу. Смиренні українці і тут мусіли терпіти.
А вже потім кожен, хто волею чи неволею мав справу з українською "по формі" мовою, зі страхом і трепетом орієнтувався на цей зразок "сучасної української літературної мови". Поширилась навіть легенда всюди, що цей переклад виконав Інститут мовознавстві Академії Наук за участю найвизначніших наукових сил, навіть академіків. А це вже мусіло переконати, що справді такою є і мусить бути сучасна українська мова. І хто не хотів відстати від науки, мycів опановувати її ось у такому вигляді...
Між іншим саме ті, що творили отак сучасну українську мову, перекладаючи книжки з російської мови, частенько вживали навіть слова правди: "Вам би, українцям, це легше вдалося (перекласти з російської мови на українську), ви берете чуттям, що і як треба сказати по українськи, а нам те все треба збагнути розумом, теоретично. (Які нещасні! А хто нам доручив цю місію?).
Чи ж слід дивуватися, що наші українські книжки (підручники й інш.) написані такою "сучасною" українською мовою? Мабуть не слід дивуватись. Але зробити ще одно слід, треба дати повне, точне визначення пропонованої нам української мови отим вибраним народом: це буде — "сучасна українська теоретична мoвa".
Та, на жаль, самою мовою не вдовольнилися московські "приятелі" українського народу і їх гончі пси в Україні, зокрема русофіли бердичівської породи. Запускали вони брудні пазурі і в українську літературу. Тут їх завдання зводились головним чином до ствердження підрядности (залежности) української літератури у відношенні до російської (без такого відношення — просто нема української літератури). Майже кожному визначному українському письменникові відшукали коли не друзів, то просто покровителів у російській літературі. Отже українські письменники ніби мали природний потяг саме до російських письменників (яка сталінська дружба народів!). Без благотворного впливу друзів — росіян мабуть не було би Котляревського, Гулака-Артемовського, Гребінки, Квітки-Основяненка, П. Куліша, Шевченка, Коцюбинського...
Де тільки траплялась нагода, твердили (дехто з примусу), що на Шевченка впливав Чернишевський, впливав Добролюбов, хоч цей останній ще під стіл пішки ходив (мав два роки), а Чернишевському було всього-навсього 10 років, коли Шевченко, як поет з цілком сформованим світоглядом, уже видав "Кобзар" (1840 р.).
Коли б не Ґоркий, напр., ми б не мали Коцюбинського, хоч знайомство Коцюбинського з Ґорким припадає буквально на останні роки життя нашого письменника, тобто так пізно, що майже всі твори, які ми маємо, Коцюбинський вже був написав. Чіплялись особливо на "Коні не винні" (1913). А чи Коцюбинський не міг написати такого твору і без дружби з Ґорким? А хіба ми не знаємо найкращих творів нашого письменника, написаних до "впливу" Ґоркого?
Не встигли ще якслід обґрунтувати впливу Маяковського на українських письменників, хоч може й тому, що всіх українських так званих радянських письменників загалом уважали кандидатами бупру*), а більшість із них таки стала дійсними членами цього популярного закладу. Але незалежно від того викликали любити цього "найвидатнішого поета нашої епохи", щораз цитуючи ці слова про нього. Проте досить було прихильности Сталіна до нього, щоб ненавидіти Маяковського так само, як кожен з нас ненавидів і ненавидить кремлівського сатрапа. Здається, годі.
__________
Це був отвертий, найзухваліший наступ русифікації, русифікації, що топтала, затирала, нищила все українське в усіх ділянках духового, культурного і ділового життя українського народу. Не так ще може на селі, а вже в місті — без най меншого сорому, безоглядно переслідували й українське слово.
"Немов так і треба..." (Т. Ш.).
З 1937-38 р.р. почалась уже просто спеціяльна кампанія на зразок виборчої або підписки на позику. Всі газети затріщали: як же не вивчати цієї великої мови, мови, якою написані твори Леніна, Сталіна (переконливо, аж нікуди), якою друкуються газети в Москві i т. д. і без кінця?! Це в першу чергу стосувалося школи. В середній школі пересічно вдвоє збільшилась кількість годин на російську мову за рахунок рідної мови.
У містах раптом підскочила кількість російських шкіл. У Києві, наприклад, були вже на грані ліквідації всі українські школи, яких за станом на 1941 рік лишилось не більше 20-ти на півтори сотні шкіл міста. Але й ці вже не мають перших, других, а подекуди й третіх кляс (школи 10, 54, 147 та інш.). Щоправда, це дуже залежало від національного складу населення Києва, але ж далеко тільки в цьому справа. Ще в 1939 р. в Києві так казали: до українських шкіл вступають лише діти двірників (але хто казав?...), які щойно приїхали до Києва з сіл. В 1940-41 p.p. — і цього немає.
Отже це факти, які самі за себе говорять. Вони говорять про шану й повагу до української мови й українців, зрештою про велику любов до України і українського народу, про любов, якої добре... зазнала Україна за час дружби від большевицької Москви.
А хто не знає, напр., якою мовою говорили у Києві не тільки учні, а й учителі навіть у так званих українських школах! На годинах науки учитель говорить українською мовою, учні ж — як правило — російською. Що й говорити про українську мову поза годинами науки — на зборах, на дозвіллі і т. д.! […]
Ще до 1937 р. вчителі-українці становили в Києві більшість, та в останніх кількох роках — виключно українців повисилали з Києва під усякими приводами: мовляв, на селі потрібні вчителі, в Західній Україні потрібні. Скрізь, лише не в Києві, потрібні вчителі-українці!
A скільки вчителів-українців по цілій Україні НКВД поробило "ворогами народу" від 1937 до 39 р.!
[…]
Про українську мову в усіх установах, закладах, підприємствах і т. д. нічого й говорити. На вулицях Києва на людей, що заговорили українською мовою, дивились просто з підозрінням.
Про так званих керівників так званого українського уряду згадаємо тільки мимоходом. Вони ніякої мови до пуття не знали, але по писаному виголошували промови — лише російською мовою. (Йде про "керівників" від 1937 р.).
Ось ганебний факт: На весні 1939 р. у Києві відкривали памятник Т. Шевченкові. Зібралася сила народу. На трибуні — ввесь "український уряд". Заговорили про великого Кобзаря, але не мовою Кобзаря, ні... (Бурмистренко, Коротченко й інші). А керівник українських большевиків, якого зважали також і "вождем"українського народу, Хрущов, щось говорячи про Шевченка (по писаному), так прочитав слова Taрaса:
I мєнє ф сімє вєлікай,
Ф сімє вольнай, новай
Нє забудьте памінуті
Hє злим, тіхім словам".
Майже так, як заповів великий поет України. Отак помянути Тараса незлим словом у його рідній Україні, та ще й у престольному Києві.
Самі слова поета pвaлиcя з грудей:
"Чи довго ще на цім світі (в Україні)
Кaтaм пaнyвaти?"
*) БУПР — будинок примусових робіт.
[Краківські вісті, 01.10.1942]
01.10.1942